Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Bohnes – Middle Finger

За час відсутності Асмодея, Тайлер та Вівіка встигли помиритись. Тай припинив ламати комедію і нарешті повернувся додому, Вів більше не пиячила і кинула таки гамселити грушу, тож все поверталось до своєрідної норми.

Втім, попри загальну турбулентність із Дюпоном та постійні суперечки в межах команди – Есті зараз хвилювало лише те, що Кессіді знову зник. 

Можливо, вона справді помилилась? Може натиснула на нього? Він нещодавно знову мало не постраждав, а вона накинулась на нього, як з голодного краю! Може, Кессіді просто посоромився відмовити? Тому і скінчив це все, коли йому стало геть зле?

– Чого така кисла? – покосився на подругу Тайлер, витираючи барну стійку.

Есті знизала плечима, підперши рукою підборіддя.

– Ти такий все життя, я ж тебе не питаю?

Тай розреготався.

– Будеш щось? – кивнувши на бар позаду, спитав він.

Дівчина хитро покосилась на друга.

– Щось без алкоголю і льоду якомога менше. Але не мохіто, це банально. Здивуй мене. Дякую, – мило всміхнулась Есті.

Тайлер пирхнув, хитаючи головою. Доки готував їй напій кілька разів кинув швидкий погляд на подругу. О, ні. Тільки не питай, не питай…

– Точно, все гаразд?

Естефанія поклала голову на стійку, зітхаючи.

– Що? – нахмурився Тайлер. – Ти нам нічого не розповідаєш. Ми вже не знаємо, що й думати!

– Їй богу, в мене враження, що ти і Вів мене вдочерили, – підняла голову вона.

– Чого б і ні, ти й справді часом така дитина…

– Ми однолітки, бляха! – стукнула долонею по стійці Есті.

– То й що? – звів брову Тайлер, а тоді накрив її руку своєю, уважно поглянувши у вічі. – Неважливо, що ти прийомна. Ми з мамою завжди тебе любитимемо, Естефаніє. Завжди підтримаємо і зрозуміємо. Ми на твоєму боці, пам’ятай.

Вона реготнула.

– Та, йди ти!

Тайлер всміхнувся, простягнувши їй напій лавандово-фіолетового кольору.

– Який колір! – захоплено мовила вона і відпила.

Їй була приємна підтримка друзів. Та, говорити з ними про Кессіді вона не бажала. Очевидно, що хлопець не прийшовся до душі ні Вів, ні Таю, тож обговорювати речі, які засмучували Есті у ньому було б неправильно. Це б лише підкріпило їх неприязнь, а Естефанії цього дуже не хотілось.

Все, що мало наразі для неї значення: де він? Чи з ним все гаразд? Чи не ображений він на неї? І чого знову втік?

***

Асмодей витратив щонайменше тиждень, щоб знайти хлопця. Той постійно переміщувався, ніде не спинявся і, вочевидь, радів тому, що має мотоцикл – бо постійно кудись переїздив, за будь-якої нагоди.

Європа демону подобалась трохи більше за США. Втім, тут було навіть легше загубитися. Всі ці вузькі вулиці, лабіринти старого міста, упереміш із новомодними будівлями – плутали його. А туристи, що снували з усіх боків – викликали щире роздратування, особливо коли звертали на нього увагу.

Зараз він спостерігав за тридцятирічним Андресом і дивувався як цікаво працюють гени у смертних. Демони вкрай рідко були схожими між собою, адже мали різну будову тіл, кров і взагалі далеко не кожен з них нагадував людину, як сам Асмодей. Чимало з них більше походили на звірів з рогами, копитами чи шкірястими крилами. Були й велетенські комахи, навіть дим. Тож, і не дивно, що весь той набрід ніколи не відчувався Асмодеєм як його родина. Втім, Ліліт ніколи і не мала дітей від одного і того ж батька. Тож, мабуть, і не дивно, що всі вони відрізнялись аж настільки.

Андрес, на відміну від так званих братів та сестер Асмодея, мав дуже багато спільних із Естефанією рис. Він мав таку ж гарну усмішку, такі ж пухкі губи, той самий відтінок шкіри. Таке ж темно-каштанове хвилясте волосся, закинуте назад. У чоловіка був інший розріз очей, проте колір…той самий теплий насичений блискучий карий, що й у сестри. На сонці його очі так само набували бурштинового відтінку. 

Хлопець спокусливо всміхався трьом молодим жінкам, що зараз прогулювались вулицями Праги. Він тримав у руках, вкритих татуюваннями, колоду карт. Туристки захопливо слідкували за кожним його рухом.

– Тепер, я все це перетасую, ось так…– мовив він, витягнувши одну із колоди. – Це твоя карта, красуне?

– Оце так! – плеснула у долоні дівчина.

Андрес перехопив її руку і легенько поцілував кісточки пальців.

– Гарного дня, леді, – підморгнув він, відходячи в бік.

Асмодей помітив, як Андрес ховав щось до кишені. Вочевидь карти лише спосіб відволікти увагу, як це типово.

– Не так швидко, – пробурмотів він до хлопця.

– Гей, – всміхнувся Андрес. – Все гаразд?

– Що ти в них вкрав?

Широка брова здійнялась у глузливій манері.

– Гадки не маю про що ти, приятелю. Гарного дня.

– Стій, – торкнувшись плеча Андреса, мовив Асмодей.

– Ти, що коп?

– Я хочу відвести тебе до сестри. Вона шукає тебе багато років.

Аура хлопця на мить здригнулась, та він швидко опанував себе:

– Даруй, та ти певно обізнався. Я – єдина дитина у сім’ї. Бажаю тобі знайти того, кого шукаєш.

Асмодей примружив очі. Хлопець променисто всміхнувся. Бреше і не червоніє.

– Андресе, – стиснув зуби Асмодей.

Він заклякнув всього на мить, а тоді зніяковіло всміхнувся:

– Я – Даніель.

– Я так не думаю.

– Кажу ж: ти обізнався, – у голосі промайнули сталеві нотки, попри усмішку.

– Нам обом відомо, що це не так. Монсі хоче побачити тебе.

Від згадки про ім’я сестри, усмішка хлопця здригнулась. Аура стала хаотичною, думки вились у його голові, та над усім цим: непереборне, шалене почуття провини. Воно сколихнуло Андреса, аура палала, демон дивувався, як гарно він контролює своє обличчя цієї миті.

– Гм…– замислився він. – Цікаве ім’я Монсі. Твоя подружка? 

– Годі вже цього. Ми не маємо часу. Вам обом вже треба зустрітися. Скільки ще ти тікатимеш?

– Не знаю, хто ти такий, та я вже мушу йти.

– Просто зустрінься з нею. Хіба це проблема?

– Нащо це тобі?

– Вона небайдужа мені.

– Радий за тебе. Та, як я вже казав… 

За мить він зірвався з місця, а тоді побіг вперед. Демон важко зітхнув:

– Весь у сестру. 

Князь Безодні нагнав хлопця уже за кілька хвилин, приперши до сітчастого паркану між двома будівлями. Андрес розумів, що тікати йому нікуди. Зблиск паніки промайнув у темних очах.

– Хто ти такий?! – гаркнув він. – Хочеш той годинник? На, забери, можеш повернути тій дівчині, маю трохи грошей, якщо відчепишся. Справді, я більше нічого не маю!

– Не треба мені твої гроші, бляха! Припини клеїти дурня.

– Тоді, чого ти хочеш?

– Я ж сказав: твоя сестра шукає тебе. Годі вже біганини.

– Моя сестра померла! – крикнув він. – Багато років тому.

Демон застиг, придивляючись до аури. Хлопець не брехав. Але і не казав правди. Він неначе змусив себе повірити у це. Наче шукав виправдання.

– У чому ти себе звинувачуєш? – покосився на нього Асмодей.

Андрес відвів погляд.

– Дай мені спокій.

– Вона жива.

– Я тобі не вірю.

– Чому?

– Якби Монсі була жива – і знати б мене не хотіла, – пирхнув він.

– Вона часто згадує про тебе. Ти дорогий їй.

Андрес хитнув головою.

– Ти потрібен їй.

Він зустрів погляд демона, брови зійшлись на переніссі.

– То…Монсі тепер вільна?

– Вона втекла звідти ще дитиною. Знайшла друзів, з нею тепер все гаразд.

Андрес кивнув, замислюючись.

– Якщо це вона послала тебе по мене – краще скажи, що я мертвий.

– Чому?

– Я не можу повернутись до неї, – хитав головою він. – Не після того, як лишив її там. Монсі ніколи мені цього не пробачить.

– Слухай, Андресе…

– Андрес мертвий, – обірвав Асмодея він. – Тепер я – Даніель. 

– Нове ім’я не змінить твоєї суті, ти ж це розумієш?

Він пирхнув:

– Та, що ти можеш про це знати?

– Повір, я знаю чимало про те, як це: жити під маскою. Ти не особливий, твоя драма пересічна, розслабся, – насмішкувато кинув демон.

– Я – її старший брат, – рявкнув Андрес. – Я мусив зробити хоч щось, мусив врятувати її. А я…втік за першої ж нагоди і ніколи не вертався. І як я не намагався відшукати її згодом – жодних слідів, що Монсі взагалі була жива. Я й не думав, що вона змогла втекти звідти. Але вона змогла. Змогла без мене, самотужки. Бо її брат…просто боягуз. Я їй не потрібний. Я лише нагадуватиму про ті роки, які вона провела серед тих покидьків.

– Ти був дитиною, Андресе, – нахмурився Асмодей. – Ти не вдіяв би нічого сам.

– Я мав спробувати, – відвів погляд він, зціпивши зуби. – Я не поїду з тобою. Їй краще без мене.

– Ти помиляєшся.

– А ти? – звів брову хлопець.

– Тобто?

– Та, годі тобі, – пирхнув він. – Ти ж її бойфренд, чи хто? Ти лишив її там саму, приперся сюди вправляти мені мозок, що далі? Стирчатимеш тут ще бозна-скільки, бо тобі важливо отримати визнання, що ти знайшов блудного брательника? Вертайся до неї. І не кажи, що бачив мене. Так їй буде краще.

– Ти цього не знаєш!

– А ти, типу знаєш? – примружив очі Андрес.

– Я знаю, як їй було погано весь цей час. Знаю, що вона відчуває.

– А тепер подумай, що вона відчує, коли ми зустрінемось? – звів брову хлопець. – Який біль вона переживе, згадуючи, скільки років у нас з нею вкрали? Як вона почуватиметься, побачивши брата, що став для неї цілковитим незнайомцем? Що кинув її там? Ти про це думав? Коли вже так дбаєш про її емоційний стан – краще б подумав, як моя поява вплине на неї. І не кидав би саму. Натомість ти просто…подався сюди, вмовляти мене вивести її з рівноваги знову. Монсі має ненавидіти мене. Я заслужив. Та не збираюся бачити цього. Я просто…не зможу глянути їй у вічі після всього.

– То ти просто житимеш далі? Наче нічого не сталося?

– Тепер я житиму зі знанням, що вона втекла звідти. Що вона жива, має дім і близьких. Та я у те коло не увійду ніколи, бо сам виключив себе звідти. 

Асмодей хитав головою. Долоню пронизав пекучий біль. Есті сумувала за ним, суккубка, що була зараз у кімнаті дівчини бачила, як вона плаче.

Трясця…він таки образив її власним зникненням. Демон поглянув на Андреса знову. Схоже, доведеться вертатись із порожніми руками.

– Якщо раптом передумаєш…

– Ні, – відрізав хлопець.

Асмодей зітхнув, діставши з кишені візитівку, як одну з тих, що тримали на стійці у готелі.

– Це місце, де вона зараз живе та працює. 

Андрес покосився на картку у руках демона. Сумніви сповнювали його, він хитав головою.

– Я не можу.

– Просто візьми. Можеш викинути будь-якої миті. Та спершу…просто дай собі час обміркувати це. 

– Ні. Я не дзвонитиму.

Асмодей стиснув щелепи. Часом люди такі вперті! 

– Вона носить твоє фото у кишені, – мовив демон згодом.

Андрес підняв на нього очі, щось у погляді хлопця здригнулося, він зітхнув, перехопивши картку і стиснув її у пальцях.