Раді Вас бачити!

Назва розділу:

▶ Kaleo – Break My Baby

– Доброго ранку, люба! – привіталась Лайла, працівниця рецепції, до якої приєдналась Есті.

– Привіт, – всміхнулась вона. – Як справи?

– Щось нашого красеня й не видно вже майже тиждень! – реготнула вона, маючи на увазі Кессіді. – Знову здимів?

– Та, ні. Сидить у номері, Ліндсі казала, що заносила свіжі рушники.

Ніхто з персоналу не знав про стосунки Есті та Кессіді, вона не бажала пліток, тож приходила до нього пізно ввечері. Гість цікавив багатьох у готелі, вони задивлялись на нього, прагнули його уваги. Естефанія не була ревнивою, втім це часом дратувало.

Сьогодні дівчина відчувала особливу порожнечу. Адже, то був день народження Томаса. Йому б виповнилось двадцять п’ять. Дівчина готувала йому подарунок. Поїздку до Еверґлейдс, національний парк, де можна було побачити фламінго. Томас обожнював цих птахів, але ніколи ще не бачив на власні очі. Есті хотіла подарувати йому цю можливість. А він би тішився цим, як дитина. Спланував би поїздку, вони б багато гуляли, їли смаколики і просто насолоджувались миттю. Бо це Томмі вмів найліпше: цінувати момент.

 Телефон дзенькнув. Есті дістала телефон з кишені, сироти здійнялись на шкірі, коли на екрані з’явилось повідомлення від Томаса. Дівчина підвелася, тремтячими пальцями провівши по екрану.

То було хвилинне відео. На стоп-кадрі всміхався Томмі, у незмінній сорочці з фламінго. Есті розплакалась, побігши до свого номера, аби у тиші переглянути послання, яке коханий лишив для неї. 

– Есті! – наздогнав її Асмодей. – Що сталось?

– Дай мені спокій! – крикнула вона, відчуваючи, як від ридань тремтять плечі. 

Есті зачинила двері і з’їхала по ним спиною, доки не сіла аж на підлогу.

Певний час, вона не могла спинитися, відклавши телефон вбік. Спогади про теплу усмішку, сяйливі очі, його обійми і слова підтримки. Він завжди знаходив час на кожного. Мав правильні слова, а тепер…

Естефанія почувалась зрадницею. Повільно підвівшись, вона поглянула на екран і важко видихнула, вмикаючи відео.

– Привіт, друзі, – всміхнувся Томмі. – Я мав погане передчуття, що з нашим способом життя чверть століття мені не світить. Тож скористався улюбленою програмою Вів і відправив заплановане повідомлення. Це лише перестраховка. Якщо все буде гаразд, я просто скасую відправку і все буде знову добре. Ми сядемо передивитись «Офіс», їстимемо піцу, з якої я виколупуватиму халапеньйо, а ви будете сперечатися, хто його їстиме, доки все не сточить Есті.

Він хихотнув, а тоді поглянув у камеру.

– Та все ж, якщо так станеться і я…– він почухав потилицю, – ну, помру, я хочу, щоб ви всі дещо почули.

Есті схлипувала, проводячи пальцем по екрану, неначе прагнула знову відчути тепло його шкіри. Всередині все тремтіло від того, що вона знову бачить Томмі.

– Я спостерігав за вами всі ці роки, – всміхнувся він. – Я рівнявся на вас і пишався тим, що мене долучили до вашої команди. Я тільки мріяти міг про таких друзів.

– Ви навчились “читати” одне одного. Розумієте настрій. Знаєте потреби, смаки і вмієте дбати. Я тішуся, коли ви це робите, справді.

Томас помовчав.

– Та я помітив ще дещо, – хлопець опустив очі. – Є речі, про які ви не можете сказати навіть одне одному. І це гнітить вас. Кожного по-своєму. Я бачу, як ви втрачаєте сили. Бачу, як Есті шматує шафу ножами, коли їй знову наснився кошмар і вона не хоче, аби я про це дізнався. 

Есті закрила рукою губи, намагаючись стримати схлипування.

– Бачу як Вів напивається, називаючи це примхою власного настрою чи «пʼяним четвергом». А тоді вдає усмішку, хоча очі весь час сумні.

Естефанія заплющила очі. Сльози потекли з-під вій. 

– Бачу як Тай йде гамселити грушу, доки тій не знадобиться ремонт, а тоді шукає собі когось на ніч, просто, щоб забутися. Щоб викинути з голови постійні тривоги і сумніви.

Він помовчав.

– Ви всі маєте секрети, – кивнув Томас. – Це нормально. Та ви єдині одне у одного, хто справді їх зрозуміє. Я прошу вас: поговоріть про це. Я певен, що це допоможе вам нарешті зрозуміти одне одного по-справжньому.

Есті лягла на ліжко, повернувшись на бік. Їй так хотілось поговорити з ним знову. Так бракувало його присутності.

– Я знаю частину тих таємниць і почуваюсь дуже гордим, що ви ділились цим зі мною. Та ви найближчі друзі. І маєте навчитись чесності, без страху, хто і що подумає про вас. Ви оберігаєте одне одного і це класно, справді. Та не оберігайте одне одного від правди. Скільки б болю ви не приховували, тільки разом ви можете справді бути щирими.

Горло здавило від сліз, Естефанія закрила рукою рота і заплакала знов.

– Тож, прошу: заради мене, як би важко не було: знайдіть силу у день мого народження сісти і вшанувати мене довгою, я певен, дуже важкою бесідою. Бо вона неодмінно принесе полегшення і не лише вам. А й мені, де б я зараз не був. Я люблю вас усіх. І хочу, щоб ви памʼятали про це. 

Томас всміхнувся наостанок і потягнувся вимкнути камеру. Відео спинилось.

– Ні-ні…– шепотіла Есті. – Не йди…

***

Асмодей не знав, що робити. Так і стояв під тими дверима, гадки не маючи: заходити йому, чи дати їй час опанувати себе.

Почулися кроки. Вівіка бігла до номера Есті і, окинувши Асмодея невоволеним поглядом, мало не залетіла у кімнату, грюкнувши дверима.

Тайлер не забарився, підійшовв десь за хвилину – кинув на демона не менш зневажливий погляд і пірнув за двері.

Князь Безодні вкляк у коридорі. Вочевидь, йому доведеться зачекати тут.

***

Вівіка сіла на ліжку біля Есті і простягнула до неї руку. Дівчина скочила і міцно обійняла подругу.

– Нащо він це зробив…– схлипувала вона. – Нащо записав те відео…Нащо я побачила його…

Вівіка погладила її по спині.

Двері відчинились, Тайлер сів на ліжко з іншого боку і обійняв подруг, поклавши підборіддя на маківку Есті.

– Все буде гаразд, – тихо мовив він. – Ми маємо триматися. Не для себе, так задля нього, чули?

– Про, що він казав? – виринула з обіймів Естефанія. – Про що ми не знаємо?

– Думаю, про все, – знизала плечима Вівіка. – Ми не лізли із запитаннями одне до одного. Поважали простір, і все таке.

– Хоч десь, – закотив очі Тайлер. 

Вівіка окинула його невдоволеним поглядом.

– Ну, – Есті сьорбнула носом. – Я думаю про те, що було в мене ви здогадуєтесь.

Друзі мовчали. Естефанія знизала плечима.

– Якщо стисло: через мене нас із братом обох викрали.

Вівіка нахмурилась, неначе не вірила у ці слова.

– Я була дурепою. Повірила клятій Аманді Колдвотер і сіла у її тачку. Андрес пішов зі мною, не хотів пускати саму.

Вона хитнула головою.

– Коли я оклигала – мені сказали, що брата відвезли у інше місце. Як я буду гарно поводитись – нам дозволять гратися разом. Та як я не намагалась слідкувати за поведінкою – жодного разу відтоді Андреса не бачила. 

Вів взяла Есті за руку.

– За всі роки, що я була там, мене просто показували як якусь ляльку на виставці. У певному сенсі, я була улюбленицею Аманди. Іншим пощастило значно менше. В цілому, ви знаєте, що там відбувалося. Ми не раз накривали “гнізда”. Втім, попри всю жорстокість поціновувачів таких місць – скривдили мене не вони. 

Есті зітхнула.

– Часом я думаю: скільки з них як і я зазнали цього не лише від “сторонніх”, а й від таких самих загублених? – вона заплющила очі. – Я досі чую їх уві сні. Досі бачу згаслі погляди…це не полишає мене. Наче…Я врятувалась, а вони так і лишились там і далі терпіти всі ті приниження й біль. 

– Ти б не врятувала всіх, – стиснув зуби Тайлер. – Добре, що взагалі змогла звідти вибратись.

– А найгірше: я гадки не маю, що з Андресом. Чи він живий, чи врятувався, чи його не вбили ще на самому початку? Аманда ще тоді не приховувала, що брат її взагалі не цікавить. Цю жінку цікавила я, шалено. Якщо подумати, всі завжди хотіли чогось від мене, хоча я була лише дитиною. Неначе я притягувала до себе всіх цих огидних створінь.

Асмодей заплющив очі, притулившись чолом до дверей. Це все його провина. Аура дівчини, поглинута його тінню змушувала все негативне чіплятись до Есті намертво і супроводжувати її на кожному етапі життя. От для чого їй потрібен був Томас – він виконував роль щита. Хоч Вів і Тай не мали особливих сил, як їх загиблий приятель – вони були тим самим захистом для Естефанії. Адже лише поруч з ними її аура набувала, хай не повного, та все ж спокою.

– Нам казали, що батьки скочили у халепу. Що вони…були поганими людьми, крали якісь гроші. Та я знала їх надто добре. Ми ніколи не були багатими. Батьки важко працювали, щоб утримувати дім і давати нам все, чого ми потребували. Коли я шукала інформацію про них, знайшла лише, що до мого народження батьки інвестували у один стартап. Та прогоріли і мало не втратили дім. То була оборудка Дюпона, як завжди замаскована під щось інше. Вони гадки не мали на що підписались.

Есті помовчала.

– Потім вони переїхали до будинку бабусі та дідуся. Дуже хвилювались, що ми будемо у небезпеці. Мамі часто снились пророчі сни. Вона бачила дівчинку, яку заповнює темрява, доки та не зникла геть, – Есті підняла очі на друзів. – Тоді вона усвідомила, що вагітна.

– Тією дівчинкою була ти, – тихо мовила Вів.

Естефанія кивнула. Асмодей знервовано ковтнув.

– Довгий час їх ніхто не чіпав. У нас було гарне мирне життя. Я любила той будинок, хоч він був далеко від усіх. Це завжди був мій дім. Я так гріла спогади про те місце… Та, побачивши його зараз…– вона знизала плечима. – Там померло моє дитинство. Тепер то просто руїна, а не домівка.

– Мені дуже шкода, – прошепотіла Вівіка.

Дівчина зітхнула, зустрівши погляд Тайлера.

– А яку таємницю маєш ти?

Хлопець знервовано ковтнув, уникаючи поглядів подруг.

– Я…вбив свого батька, ще коли був підлітком. 

Есті здійняла брови.

– Як…

– Він пиячив. Бив мене, скільки пам’ятаю. Одного вечора, я не став терпіти і штовхнув його. Батько вдарився скронею об стіл і…

Хай як важко було Тайлеру, він промовив це страхітливо легко. Неначе це була дрібниця, що більше не турбує його. Есті бачила, що хлопець має ще секрети, та поки не готовий ділитися ними. Вона окинула поглядом Вівіку. 

Дівчина довго збиралась із думками, а тоді здійняла підборіддя і випалила все разом:

– У ніч, коли загинули мої батьки – я була з ними у авто. Нападника прислав Дюпон, він заплатив тому за вбивство. Бізнес батька завжди був кісткою йому в горлі. А від конкурентів він позбувався. Опустивши всі брудні подробиці, скажу одне: тікати з горілої тачки, коли в тебе відкрита рана під ребром – страшенно незручно. Не знаю, що допомогло мені: шок, молодий організм чи дурнувата впевненість, що мені вдасться – та я таки змогла врятуватися. 

Есті закрила руками рота.

– Трясця…я такого наговорила тобі! Я…я сказала, що ти ніколи не була під загрозою смерті. Боже, Вів, пробач мені.

– Не треба. 

– Я не мала судити тебе. Я не знала нічого…це…друзі так не чинять! – вона опустила очі, схлипнувши. – Я така дурепа…

Вівіка міцно обійняла її.

– Навряд чи є посібник з дружби. Тим паче, далеко не всі друзі вилізли із пекла і вбивають виродків, як ми. 

Есті пирхнула, притулившись до плеча Вів. Вони проговорили ще довгий час, а тоді полягали на ліжку і мовчки витріщались у стелю.

– Томмі б нами пишався, – тихо мовив Тай.

Вівіка всміхнулась. Есті заплющила очі.

“Тільки не мною” – пронеслось у думках.

***

Асмодей важко зітхнув, заплющивши очі. Не встиг він замислитись про почуття провини, що знову кололо в грудях, як тиск довкола змінився. Стало занадто світло, а коліна підкосились. І знову Ґабрієль прийшов виховувати.

– Я знав, що ти знайдеш спосіб повернутись, – замість привітання гарикнув архангел.

– То нащо витрачав час аби запхати мене назад до Пекла? Не втомився гасати туди-сюди? Крила не натер? – глузливо кинув демон.

– Як довго ти збираєшся це продовжувати? – стомлено спитав Ґабрієль.

– А що? Дістала зайва відповідальність? Втомився бути “глибоко занепокоєним”, сидячи на хмарині? 

– Я – її янгол-охоронець…

– Я чув це так часто, що не здивуюсь, коли від цієї фрази у Безодні десь відкривається портал, – закотив очі Князь Безодні.

– Асмодею…

– Ну ж бо – віддай мені цей тягар, – він зробив крок назустріч архангелу.

– Що? – нахмурився Ґабрієль.

– Ти почув мене. Не хочеш охороняти її? Віддай це мені, я залюбки, ти вже знаєш, – вишкірився Асмодей.

– Це неможливо.

– Можливо. Тільки ти, ангелику, руці бруднити не хочеш.

– Не може демон бути охоронцем смертному.

– Хіба я не охороняю її останні місяці?

– Це інше, – хитнув головою Ґабрієль.

– Хіба я не демон при цьому?

– Ти не можеш просто…

– Скажи відверто, Ґабрієлю: тебе турбує доля Естефанії, чи виключно моя присутність поруч?

Архангел зблиснув очима.

– На що ти натякаєш?

– Мені здалося, що тобі неприємно, що смертна більше тягнеться до якогось демона, ніж до власного янгола-охоронця.

– Ну, звісно. Зведімо долю людини до порожніх ревнощів.

– Я переконаний, що ти не маєш почуттів до Есті. Та бачу, що тебе аж підкидає, що я тут. Як інакше пояснити твої одвічні намагання повернути мене до Пекла?

– Ти порушив договір.

– Ну, звісно, – пирхнув демон. – Тобі ж зайнятись нічим, крім як пильнувати чи бува кожен демон, якого відпустили на землю не порушив договору перетину! О, чекай! Тебе турбує лише моя участь у цьому, чи не так?

– Це звинувачення?

– Посто вкотре переконуюсь у вибірковості вашої відповідальності. Я не залишу Есті. Що б ти там собі не вигадав. Охоронець із тебе паршивий, Ґабрієлю. Я зможу ліпше.

– Якби ти не передав їй власну тінь це б взагалі не знадобилося!

– Так. Я схибив. Та я прагну виправити це.

– О, справді? – звів брову архангел. – Вже розповів їй про це? Вона погодилась віддати тінь назад?

Асмодей відвів погляд.

– Саме так. Ти тягнутимеш далі і не скажеш їй ніколи. 

– То здай мене! – гаркнув Асмодей. – Розкажи їй про все і змусь віддати тінь. Тоді я не матиму змоги лишитись, бо Есті зненавидить мене. Ну ж бо, рішення ж перед твоїм носом!

– Я не опускатимусь до цього, – здійняв підборіддя архангел. – І не позбавлю Естефанію вибору. 

Демон розреготався, наблизившись:

– От, у чому твоя проблема, Ґабрієлю. Саме тому тобі більше нічого й не лишається, окрім як приходити сюди у вільний від “уроків” час, тиснути на совість і повертатись, доки татко не насварить. Твої прийоми скінчились. Ізуель дозволила мені повернутись і навряд чи слухатиме тебе знову. Вона, на відміну від тебе, розуміє, що тут з мене більше користі. І не вдавай, що тобі не начхати на тих, кого я вбив, захищаючи Есті. Тобі і до смертної не було б діла, якби ти не вирішив взяти собі підопічну.

Він оглянув розгніване обличчя архангела і, криво всміхаючись, розвернувся. Чи не вперше, Асмодей залишив янгола, а не навпаки. Він просто пішов геть, бо Ґабрієль більше не лякав демона, адже не мав нічого проти нього. Нічого, що змусило б Князя Безодні змінити думку. Попри все, що він ненавидів у янголах – Ґабрієль ніколи не був підлим. Тож, не зробить Есті боляче, аби щось комусь довести. Саме тому, він не становив загрози Асмодею. І саме тому, янгол-охоронець більше не був проблемою для нього.