Раді Вас бачити!

Назва розділу:

▶  Foals – A Knife in the Ocean

Після того зриву Асмодей довго бродив номером, міркуючи чи варто зараз навідатись до Есті, чи все ж дати їй час. За аурою дівчини визначити це було складно. Вона була згорьована і, поговоривши з друзями, навіть відчувши тимчасове полегшення – попросила їх лишити її на самоті. Чи стосуватиметься те саме самого Асмодея було не ясно, тож демон просто чекав.

За кілька годин він знесилено опустився на ліжко, усвідомивши, що вперше за досить довгий час Есті не прийде до нього спати. Думки вирували у голові, викликаючи знервування. 

Томас нагадав про себе. Естефанія знову була засмучена, біль, що тільки-но почав притуплюватись – розгорівся із новою силою. Її долало почуття провини і сором, дівчина почувалась зрадницею, хоч і не скоїла нічого лихого.

Певно, краще буде дати їй можливість заспокоїтись. Мабуть, варто не з’являтись їй на очі певний час, інакше почуття, що сповнюють Есті, стануть лише гучнішими. Так…певно, так буде краще для неї.

Він перевернувся на бік. Її сум, ставав його сумом. Думки вирували у голові, одна за іншою, поглиблюючись. Як вона це виносить? Демон не знав, що вміє так багато думати і хвилюватися.

Асмодей знову повернувся на спину. Гладенька стеля готелю неначе стимулювала новий потік його думок. Демон роздратовано сів на ліжку і потер шию долонею. Що робити? Лишатись тут? Йти до неї? Сидіти під дверима, доки сама не вийде? 

Ці сумніви ставали нестерпними і вже за певний час демон підвівся таки рушаючи до номера Естефанії. Спинившись біля дверей, Асмодей підняв руку, готуючись постукати. Такий простий рух, та виконати його він чогось не міг. Може, краще піти?

Він видихнув. Як прожене – так і буде. Та, якщо він не спробує, то так і не дізнається чи варто.

Асмодей постукав. Кроки почулись за якусь мить. Стомлене, заплакане обличчя Естефанії вигулькнуло з-за відчинених дверей. Її аура здригнулась соромом, та було в ній і щось ще. Теплий спалах симпатії. Вона хотіла, щоб він був тут, та водночас і соромилась цього.

– Нам краще сьогодні поспати окремо.

Принаймні, вона сказала “сьогодні”. Отже, це не кінець. 

– Я можу лишитись у кріслі, як колись, – запропонував він. – Та не будь сама у цьому, гаразд?

Есті певний час мовчала, а тоді поглянула на нього, зблиск вдячності промайнув у її очах. Вона відступила вбік, дозволяючи йому увійти.

***

Вона зачинила двері і притулилась до них спиною, заплющивши очі. Щойно Кессіді опинився у її кімнаті – весь простір неначе наповнився його присутністю. Тут стало темніше, інтимніше, все сповнилось його запахом. Темним, глибоким і терпким. І попри те, що Есті не могла розкласти цей аромат на ноти, сама його присутність у її номері чомусь заспокоювала.

Есті прибрала пасмо за вухо і чекала, що він почне говорити, запитувати, як вона почувається, чим їй допомогти. Та Кессіді мовчав.

Він просто скинув взуття, підійшов до крісла біля вікна і, посунувши його, повільно сів. Світло від вуличного ліхтаря прокладало густі тіні під його вилицями. Кессіді не дивився на неї і не казав ні слова. Та попри це, Есті відчувала його зараз як ніколи.

Дівчина зітхнула, а тоді повільно рушила до ліжка. Вона відкинула ковдру і лягла, не роздягаючись. Її тіло здавалось важким, ніби було свинцевим. Сльози знову здавили горло, але вона щільно заплющила очі. Не хотіла плакати при Кессіді знову.

Минув певний час, скільки саме – Есті не бралась підраховувати. Час наразі не мав для дівчини жодного значення. Вона обійняла себе за плечі, відчуваючи як тремтить. Зуби скреготіли від дивного відчуття. Дихати ставало важче, піт вкрив чоло. Що відбувається?

***

Асмодей відчув зміни у аурі Есті. Вона тремтіла, неначе щось стиснуло її. Серце дівчини гупало, зуби скрипіли, а сама вона зіщулилась, обійнявши себе руками. Її тіло здригалося, гаряче відчуття паніки сколихнуло ауру, змусивши демона застигнути. Паніка була не зовнішньою. Вона линула зсередини. Він стиснув руки в кулаки, розуміючи, що не може просто сидіти осторонь. Та він обіцяв.

***

Коли вона востаннє мала панічну атаку? Мабуть роки три тому. Що тоді казав робити Томмі? Рахувати? Ні. Дивитись на кольори? Та, ж зараз темно. Просити Кессіді увімкнути світло, певно було б тупо. Думки витісняли одна одну і вже скоро паніка стала брати все під свій контроль. Дихати ставало дедалі важче, Есті відчула страх, що задихнеться. Сльози летіли з очей, стікаючи щоками, опускаючись на постіль. Горло боліло від кожного судомного вдиху. М’язи напружились, відчуваючись неначе каменем.

Єдина думка була гучнішою за всі інші: якщо вона помре зараз – матиме змогу перепросити у Томаса особисто. 

Есті почула, як Кессіді підвівся. Ліжко злегка здригнулося під його вагою, коли він сів на край. Естефанія не повернулась до нього. Але й не відсунулась. Та чогось те, що він прийшов пожаліти її – спрацювало протилежним чином. І дівчина розплакалась, здригаючись від болю, страху і огиди до себе самої.

Прохолодна рука лягла Есті на спину між лопатками. Він не пестив її, а неначе нагадував про мовчазну присутність. Обіцяв свою підтримку і не чекав нічого натомість.

Есті нарешті вільно видихнула, а тоді схлипнула, плачучи знов. Кессіді продовжував мовчати. Лише тримав свою руку на її спині. За певний час, паніка нарешті залишила її. Слабкість розливалась тілом, блокуючи м’язи, роблячи їх важкими і неповороткими.

Пальці Кессіді занурились у її волосся, злегка масажуючи шкіру голови, а тоді спинились на шиї біля карка. Естефанія заплющила очі, насолоджуючись полегшенням від таких простих дотиків.

***

Асмодей хмурився від болю Есті, що відчувався зараз, неначе належав йому. Кожну сльозу, що стікала по її щоці і вбиралась у тканину подушки. Все це було нестерпно.

Вперше в житті він не бажав нічого вирішувати. Не хотів забирати її біль, не хотів нищити тих, хто його спричинив. Бо, в цілому, нищити було нікого. Асмодей хотів лише одного – щоб Есті почувалась краще. Щоб її біль минув, і дівчина могла вільно дихати та бодай трохи поспати.

Демон мовчки гладив її спину, волосся та плече. Він робив це щиро і без підтексту. Зараз його не цікавив секс чи загравання. Лише її спокій і спроби повернути його.

З часом дихання Есті вирівнялось, стаючи глибшим. Вона засинала, демон вважав це гарним знаком. Його рука повільно залишила потилицю дівчини. Асмодей беззвучно підвівся, прямуючи до крісла.

– Не йди… – прошепотіла вона.

– Я поруч, – запевнив її Асмодей, сівши у крісло.

Засинати вона почала вже за пів години. Сам демон не спав, лише сидів у кріслі й дивився, як повільно розслабляється тіло Естефанії. Як обличчя набуває умиротвореного спокійного виразу. Як аура, що була чорно-червоною від горя, стає рожево-золотистою.

Асмодей ще довго міркував про цю ніч. Вперше за довгі століття Князь Безодні не намагався щось контролювати. Він просто був поруч, включаючись у події настільки мінімально, наскільки це взагалі можливо. Та цього виявилось досить.

***

Есті розплющила очі, відчуваючи біль та сухість. Щоразу, коли вона плакала перед сном – сіль від сліз відчувалась піском, що дряпав під повіками. Вії склеїлись, шкіру обличчя стягнуло, а над усім цим – головний біль і повне небажання вставати з ліжка.

Дівчина зітхнула, повільно підводячись. Аромат свіжих фруктів та кави вдарив у носа і вона роззирнулась, шукаючи джерело того запаху.

Біля крісла, у якому ночував Кессіді, на столику стояла таця зі сніданком. Ще свіжим, бо кава парувала, розносячи чарівний аромат кімнатою.

Ні записки, ні самого Кессіді. Він був поруч, як обіцяв, лишив сніданок і пішов. Есті було приємно, що він не тиснув, не ліз до неї в душу й не намагався замістити собою її почуття щодо Томаса. У тому мовчанні, у тій руці на її спині було стільки розуміння, скільки дівчина ще не мала за всі роки психотерапії чи спілкування з друзями. 

Зараз Есті не почувалась самотньою. Тепер, вона чітко усвідомлювала: її розуміють, бачать і приймають. Приймають з усім її багажем: травмами, образами, прихованим болем, скорботою, невпевненістю. Її прийняли з усім і це давало неабияку свободу.

Дівчина поки не була готова думати про те, як бути далі з Кессіді. Він подобався їй, страшенно сильно. З ним вона почувалась у абсолютній безпеці, що мало значення для неї.

Прийнявши душ, дівчина переодягнулась і спустилась вниз, зайнявши місце за стійкою. Кессіді сидів на дивані неподалік, вони на мить зустрілись поглядами. Есті всміхнулась, кивнувши йому. Чоловік кивнув у відповідь. Зараз, як ніколи, вона була вдячна йому за ненав’язливість. 

***

Асмодей нахмурився, відчувши сильну енергетику, від якої заклало вуха. Янгол. Не просто янгол – божа дитина. Він озирнувся, помітивши Вівіку, що увійшла до вестибюля, роззираючись.

Точніше, тіло Вівіки. Бо вмістилище її вже точно не було смертним. Він опустив очі на чоботи дівчини. Шкіряні ботфорти з металевими носами. Він вже їх бачив. Здається ті йшли у парі з велетенською сріблястою косою, з рунами, висіченими на гострому лезі. Косою, що відсікала душі від тіл і забирала до Лімбу. Азраель – Янгол Смерті. Що вона забула на смертній землі?

Есті залишила стійку, рушаючи до подруги. Демон враз напружився. 

– Ти з тими чоботами зрослася, чи що? – всміхнулась Естефанія.

Азраель не відповіла, лише вдивлялась у обличчя дівчини, неначе перебираючи спогади Вівіки, щоб зрозуміти, хто саме перед нею.

– Все гаразд? – спитала Есті, помітивши дивний стан дівчини.

– Мені потрібна допомога, – мовила нарешті вона.

Інтонація була іншою. Вівіка говорила інакше – м’якше, хрипкіше, наче за кожним словом ховала інтригу. Азраель звучала жорсткіше, більш прямо, без прихованих сенсів.

– Щось сталось? – торкнулась її плеча Естефанія. – Як там Джим?

– Погано, – відвела погляд Азраель. – Він зник.

Есті здійняла брови.

– Що?

Азраель кивнула.

– Потрібно залучити…”наших”, я боюся, щоб він собі щось не зробив.

– Гаразд, піду скажу хлопцям, – Есті уважно придивилась до неї. – Точно все добре?

Азраель розгублено кивнула.

– Тобі певно треба кава. Джим тебе як не нагодує, ти й не снідатимеш, – всміхнулась Естефанія. – Ходімо.

Вона взяла Янгола Смерті під руку і потягнула до бару, біля якого саме вправлявся Тай. Зустрівшись поглядом з Вівікою, він блискавично опустив очі.

– Таю, зроби їй кави.

– Що, детектив навіть чашкою еспресо не вшанував? – хмикнув він, запускаючи кавомашину.

Азраель промовчала, відводячи погляд. Асмодей силкувався прочитати ауру, та марно: янголів читати було дуже важко, а надто таких сильних як вона. 

– Вів, з тобою все гаразд? – нахмурився Тайлер.

– Чого всі мене про це питають? – роздратовано кинула янгол.

– Ти маєш інший вигляд. 

– Це просто мейкап, – знизала плечима вона.

Тайлер нахмурився.

– Ти сьогодні без макіяжу, – помітив він, поставивши чашку на стіл. – Та як не хочеш казати – гаразд, брехати не обов’язково.

Азраель і не торкнулась кави, натомість перевела погляд на Асмодея і звузила очі. Тоді скочила і підійшла впритул.

– Що ти робиш на землі? – без привітання спитала вона.

– А це твоя справа? І, до речі: вітаю, Азраель, як тобі тіло? Розношуєш?

Вона скрипнула зубами, відвівши погляд.

– Вів? – покликала Естефанія. – Ходімо, я всіх сповістила.

Янгол Смерті кинула загрозливий погляд на демона і рушила до Есті.