Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Flume & Chet Faker – Drop The Game

Наступні кілька місяців промайнули, неначе мить. Есті занурилась у роботу. Хоч після ліквідації Дюпона відкритих “хвостів” лишилось небагато, Естефанія прагнула кинути всі сили на завершення їх багаторічної справи.

Аманда та її поплічники ховались найліпше – Есті нервувала через це. Її лякала думка, що вони досі на свободі і мають змогу ламати ще більше життів. Можуть продовжувати руйнувати чуже дитинство, замінюючи його на кошмари, що переслідуватимуть впродовж всього життя.

– Есті? – покликав Майлз, визирнувши з-за монітору. – Є слід. 

Дівчина стрепенулась.

– Перевір. 

Кессіді увійшов до офісу, тримаючи в руках пакунок і картонний стаканчик з кавою. Вона зустріла його запитальний погляд і повернулась до колеги:

– Я відійду ненадовго. Всі дані надсилай на мій телефон, гаразд?

– Добре.

– Дякую, Майлзе.

Есті рушила до Кессіді, легко чмокнувши у губи.

– Ти знову не прийшла на обід.

– О, пробач…роботи навалилось…

– Тобі варто відпочивати, – простягнувши їй каву, сказав Кессіді. – Не перенапружуйся.

Вона всміхнулась.

– Ну, я чудово розслабляюсь ввечері, тож…незначна напруга не зайва.

– О, справді? – хитро посміхнувся він, поцілувавши Естефанію у скроню. – Як щодо обіднього розслаблення? – понизив голос він.

Есті піймала його потемнілий погляд, криво всміхнувшись. Жага прокинулась, клубочачись у низу живота.

– Над цим варто подумати.

– Я можу якось вплинути на це рішення? – прошепотів він, не зводячи з неї захопливого погляду.

– Можливо…

Він взяв її за руку і, не розвертаючись, повів з офісу.

***

Щоразу, коли Есті наближалась до піку, Асмодей почувався так, неначе от-от здобуте найбільшу перемогу за все своє існування. Її задоволення напряму впливало на його, змушуючи демона розсипатись у тих яскравих почуттях. 

Вона вигнулась у його руках, закинувши голову, волосся гойднулось темною блискучою хвилею. Асмодей поцілував її у центр грудей, і притулився до них скронею.

Дівчина видихнула, торкнувшись руками його волосся, а тоді подалась вперед, аби поцілувати у маківку.

– Присягаюсь, якщо ти так “розслаблятимеш” мене під час обідньої перерви – жодна робота не буде виконана у терміни.

Демон криво всміхнувся, зустрівши її погляд.

– Тобі треба більше відпочивати.

– А хто ловитиме виродків?

– Мусить же бути хтось, окрім тебе однієї.

Есті реготнула. Телефон дзенькнув.

– Ні-ні…– спинив її Асмодей. – Не тікай від мене знову.

Вона всміхнулась, поцілувавши його. Рука все ж потягнулась в бік і, навпомацки Есті знайшла свій мобільний. Розблокувала екран, кілька разів перечитала повідомлення і скочила, хутко одягаючись.

– Ти куди?

– Є чіткий слід Аманди. Геть недалеко, всього у сорока хвилинах їзди. Давно її не було тут…Це може бути важливо.

– Я піду з тобою, – потягнувшись по сорочку, мовив демон.

***

– Це вже точно? Вона у місті? – вриваючись до офісу спитала дівчина.

– Так, є знімки камер, відіслали шпигуна, чекаємо оновлень,– відповів Майлз.

– Він має підкріплення? Аманда не з довірливих, можуть бути ускладнення.

– Так, все готово, не турбуйся. Команда "А" зараз у режимі стеження.

Есті кивнула. Почувши вібрацію у кишені, вона зітхнула й дістала телефон. 

– Я на хвилину, – сповістила вона, зазирнувши у екран. – Продовжуйте.

– Прийнято, – кивнув Майлз.

Есті прийняла виклик. Вівіка, як завжди вбрана розкішно із бездоганною зачіскою всміхалась їй з екрану. Тайлер сидів поруч, визираючи, неначе відеозв’язок може допомогти йому розгледіти як справи у офісі.

– Привіт, – напружено всміхнулась друзям Есті.

– Як ти, лялю? – спитала Вів.

– Гм…Все добре. Як ви?

– Тай б’є копитом, йому зі мною, бачте, нудно, – закотила очі Вівіка.

– Я цього не казав, не вигадуй.

Есті пирхнула. Ну, хоч у цих двох все без змін. Справді, якщо Вів з Таєм припинять одне одного шпиняти – цей світ наблизиться до армагедону. А поки шпильки літають – життя продовжуватиметься.

– Гм…Друзі, я справді рада вас чути й бачити, страшенно скучила. Та в мене з’явились невідкладні справи, тож, мушу бігти.

– Есті?

– Так?

– Точно все гаразд?

– Справді, нема чого хвилюватися. Люблю вас, бувайте.

Вона завершила виклик, повертаючись до роботи. До кінця дня вони отримали всі необхідні дані і вже готувались до планування операції.

Кессіді був мовчазним спостерігачем, та Есті знала – він буде там і допоможе у випадку чого. Тільки це наразі давало їй відчуття спокою, що навіть як справи підуть не за планом, хлопець підтримає і допоможе розібратися.

***

Операцію спланували ретельно і готувались реалізувати за кілька днів. Четверо проти Аманди та її охорони. Есті, Асмодей та двоє перевірених хлопців, яких вони залучали вже не вперше. Заманити до старого ангару на околиці, відрізати шляхи відходу, швидко і чисто прибрати. Все мало зайняти максимум сім хвилин. Але вже в машині Есті відчувала, що щось піде не так. Вона хотіла взяти більше людей, та Асмодей запевнив її, що це зайве. Він прагнув зробити все самостійно, аби Есті не бруднила руки об непотріб. Та дівчина все одно нервувала, він відчував це.

Прямуючи до потрібного місця, демон окинув поглядом Есті. Вона попросила його не говорити з нею перед операцією. Казала, що мусить налаштуватись. Її нога гойдалась, вистукуючи п’ятою по підлозі авто, на задньому сидінні якого вони обоє їхали.

Асмодей знав, що Есті краще не чіпати, але не міг не робити нічого, тож мовчки простягнув руку і поклав долоню на її пальці. Естефанія перевернула руку і вхопилась за нього, відвівши погляд. Мовчазний акт підтримки, аура трохи заспокоїлась, проте лишалась напруженою.

***

– Це точно тут? – спитала Аманда крокуючи великим порожнім простором. Її чоботи рипіли на старих дерев’яних мостовинах. 

Есті чекала на балці згори, злившись із темрявою. Коли жінка пройшла точно під нею, дівчина безшумно зістрибнула вниз. Ніж блиснув у темряві.

– Точно. Ти ж знаєш Емерсона і його любов до закинутих приміщень.

– Не розумію, що гарного у такій побитій обстановці, – зморщила носа вона. – Пил, гниль, певно і щури десь є.

Світло на мить згасло. Есті безшумно наблизилась до Аманди, приставивши ножа їй до горла.

– Кількох бачу прямо перед собою, – прошепотіла дівчина, відчуваючи як перевернулось у шлунку.

– Хто це? – напружилась жінка.

– Розплата, – відповіла Есті, збираючись перерізати їй горло, та вже за мить щось притулилось до потилиці дівчини.

– Не так швидко, красуне. 

Есті стиснула зуби, поглянувши у темну ділянку ангару, де мали лишатись двоє її поплічників, що б слідкували за периметром. І де вони у біса? Принаймні охоронців Аманди не видно. Вочевидь, ними зайнявся Кессіді.

Аманда різко вивернулась, вдаривши її ліктем у ребра. Есті відступила назад, але встигла метнути ніж. Лезо вп’ялося жінці в плече, змусивши її заревіти від болю.

– Ти хто така?

– Не впізнала? – хрипко реготнула Естефанія.

Аманда вдивлялась у її очі, а тоді видихнула:

– Монсі…А ти й справді виросла у розкішну жінку. 

Есті стиснула зуби. Аманда наблизилась і з усієї сили вдарила її по щоці.

– Про що ти думала, тікаючи від мене, дурна дівко? – вона схопила її за шию, наближаючи до себе. – Я втратила купу грошей через тебе!

Почулися постріли. Щойно дуло пістолета припинило тиснути її у поперек, Есті подалась вперед, щодуху штовхаючи Аманду у живіт. Жінка згрупувалась, підводячись. Змахнула ножем, та Колдвотер уникнула порізу.

– Мале невдячне стерво! Я виростила тебе як власну дитину!

– Дитину? – задихнулась Есті, різонувши її у стегно. – Яку готували до продажу виродкам?

Двері ангару з тріском відчинилися. У приміщення увірвалося ще шестеро озброєних людей. Підкріплення. Значно більше, ніж вони очікували.

Почалась стрілянина. Кулі рикошетили від металевих бочок. Есті перекинулась через ящик, ховаючись від вогню. Де, в біса, її люди?!

Вона визирнула і встигла побачити, як одного з її хлопців скошують автоматною чергою, а ругого – вже на підлозі у калюжі крові.

– Кессіді! – крикнула вона, але відповіді не було.

– Дівку не чіпати, – рявкнула Аманда. – Іґен заплатить за тебе потрійну ціну. Станеш його зіркою. Якраз шукав латиноску.

Есті б обурилась, що іспанське коріння прирівняли до геть іншої культури, та їй було начхати що каже Аманда – аби лише стерво сконало.

Та жінка була не такою простою. Вона ухилялась від ударів, не даючи Есті змоги ранити її.

Підлогою щось прокотилось. Густий дим заповнив ангар, викликаючи сльози. Горло обпекло нестерпним болем. Есті почула як куля просвистіла у кількох смантиметрах від її голови. Вона зігнулась навпіл, закашлявшись. Роздерте горло стискало від позивів. 

Сильні руки підхопили її, виносячи надвір.

– Відпусти мене!

– Це я, – мовив Кессіді.

– Треба повертатись.

– Там небезпечно, – хрипів він. – Треба було йти самому, це була помилка!

Зустрівши холодне вечірнє повітря, Есті судомно вдихнула. Дівчина терла очі, які пекло від гарячих сліз, що котилися щоками.

– Вони потікають!

– Вікон там немає. Двері заблоковано, – Кессіді опустив її на землю. 

– Бляха…Хлопці, – видихнула вона, згадуючи як двох її поплічників було фактично розстріляно на місці.

Насилу розплющивши очі, Есті заклякла. Сорочка на грудях та животі Кессіді була розірваною. Сліди від щонайменше шести куль виднілись на гладенькій шкірі, яку вкривали патьоки темної, майже чорної крові. Її плечі опустилися, страх скував тіло.

– Лишайся тут. Я розберуся.

–Н-ні… чекай! Кессіді! – затремтіла вона, хапаючи його за плечі. – Тебе було поранено!

– Зі мною все гаразд, – відмахнувся він, – витерши кров з грудей. – Бачиш?

– У тебе висадили обойму! – крикнула вона, затремтівши. – Це не гаразд!

– Лишайся, – мовив він, підводячись.

Есті сахнулась, витріщаючись на хлопця.

– Як ти взагалі стоїш? – спитала вона. – Це шок чи…

– Мене не поранено, – запевнив її Кессіді.

– Це не так, – тремтячим голосом мовила Есті.

Їй раптом стало так холодно, що вона здригнулась.

– Кессіді…

Він різко повернув голову вбік, неначе вів діалог із кимось невидимим:

– Затримай! – рявкнув він.

– З ким ти говориш? – відступила на крок Есті.

– Ні з ким, – хитнув головою він. – Лишайся тут, Есті. Я не жартую.

***

Естефанія не могла пояснити дивного стану заціпеніння. Їй було холодно і щось страшенно лякало її. Щось, що вона просто не могла собі пояснити. Дівчина точно бачила як у Кессіді стріляли. Щонайменше шість слідів від куль на грудях. Але чого він пішов собі, неначе нічого не сталось? Він не у жилеті,тоді як?

Вона згадувала, як поранила його у шию, тоді, ще у Каталонії. І він теж поводився, неначе нічого й не сталося. Потім, Есті спробувала задушити його, тримала ланцюг на шиї навіть довше, ніж зазвичай – і нічого. Кессіді просто встав собі й пішов далі.

Ні, це неможливо. Довгий час Есті переконувала себе, що просто не розрізала сонну артерію, або ланцюжок був заслабким. Та це…Неможливо просто встати і піти після того як тобі розрядили магазин у груди. Неможливо хапати когось на руки і бігти з задимленого ангара, а тоді спокійно вертатися, неначе це дрібниці.

А ті нападники біля її колишнього дому? Він просив не дивитись, і Есті послухалась, але…Той огидний хрускіт. Запах випаленої землі та обгорілої плоті…Він вбив їх голіруч і спалив останки менш як за десять хвилин. Як це можливо?

Чи не вперше, вона справді замислилась над словами друзів: про Кессіді Бозьєра не було ні натяку. Жодних даних. Хоч документи ніби справжні, рахунки теж – та його просто не існувало у жодних базах. Він не мав страховки, медичних записів чи даних з місць роботи. Неначе то був абсолютно вигаданий персонаж. Написаний кимось нашвидкоруч.

І, як подумати – вона нічого не знала про хлопця. Хто він, де народився, що-небудь про його родину, крім того, що вона багатодітна, що матері на них було байдуже, а сестра розбещувала Кессіді роками. Нічого особистого, крім травм. Жодних хобі, спогадів з дитинства. Він безвилазно стричав у її номері, отже і роботи в нього не було. То, хто ж він такий? І чого раптом став так лякати Есті?

Постріли не спинялися. Будівля здригнулась від панічних криків. Есті ледь підвелася, відчуваючи як тремтять її коліна. У очах потемніло, стало млосно і душно. Волосся прилипало до спітнілого обличчя.

Враз крики стихли. Неначе, хтось просто вимкнув звук. Сироти здійнялись на її шкірі, змусивши заклякнути. Вона з силою навалилась на двері, у спробі їх відчинити. Деревина була шорсткою. Щось гостре впилося у долоню дівчини. Вона скривилась, сльози виступили на очах.

Її сум’яття, сумніви, страх і раптовий біль – змушували дівчину тремтіти, викликаючи роздратування. Серце гупало у грудях, вона стиснула ручку дверей, скривившись від різкого болю у долоні. Кров скрапувала на суху землю.

Двері нарешті піддалися її натиску і прочинились. Есті відвела їх в бік, ті з протяжним скрипом посунулись. Дим розлітався до її ніг, утворюючи у темному приміщенні сизуватий серпанок.

Очі досі щипало, та розгедіти щось вдавалось, хай і не одразу. А тоді, Есті пожалкувала, що бачить все це. Кров розтікалась мостовинами, заповнюючи всі нерівності структури дерева. Смерділо гаром, чимось їдким у переміш із металевим солоним запахом крові. 

Вона рушила вперед, відчувши як стала на щось слизьке й тверде. Опустивши очі, дівчина зойкнула. То була рука. Тонкі жіночі пальці з рожевим манікюром. Аманда. Рука була відірвана до кисті, скривавлена й бліда.

Дівчина стиснулась, відчувши як нудота підкотила до горла. Есті мала б тікати. Мала б залишити це місце і ховатися. Та попри страх, їй кортіло побачити що далі. Дурна, ірраціональна реакція, та побороти її Естефанія не могла.

Чоботи ступали по кривавих потічках, хлюпаючи і розбрискуючи багряні краплі навсібіч. Доки Есті не увійшла сюди – навіть не знала як багато тут було людей, коли все почалося.

Вона тоді бачила лише Аманду і двох, може трьох чоловіків. Та, вочевидь, підкріплення було чималим. Було, бо наразі те, що лишилось від них важко навіть назвати рештками.

Есті тремтіла від огиди, здригаючись щоразу, коли ноги знаходили нову перешкоду, що всього мить тому була жива. Побачивши фігуру попереду, дівчина заклякла, ховаючись. Спершу злякалась, що хтось вижив і зараз почне мститися. Та визирнувши знову, вона застигла, відчуваючи шалене бажання чи то заплакати, чи проблюватися.

Кессіді тримав у руках щось кругле. Кров стікала передпліччями. Тіло, впало йому до ніг, неначе манекен. Він відкинув голову вбік і підняв очі. Крапки крові вкривали обличчя. Очі горіли гнівом. Есті розридалась, відчуваючи, що зараз збожеволіє. Її тіло здригалось від плачу і страху. Темрява довкола них здавалась гнітючою, тіні, неначе виростали з простору, захоплюючи дівчину.

Паніка ставала всеохопною, Есті задихалась, поклавши руку собі на шию. Ноги підкосились, коліна опустились на скривавлену підлогу, десь між тіл.

– Есті…– прохрипів він.

– Не підходь! – вона закрила руками голову. – Що… що ти таке?

– Ходімо звідси, я все розповім…

– Ні, скажи тут і зараз, – її щелепи тремтіли, у роті було сухо, язик приликав до піднебіння. – Як… як ти зробив це? Як… тобі вдалося? Ти… невразливий?

– Не зовсім. Та поранити мене складніше ніж інших.

– Ти можеш померти?

– Не від людської зброї.

Есті затремтіла.

– Людської? Ти…не людина?

Він хитнув головою. Роздратування набувало сили, дівчина здригнулася:

– Я не збираюсь розігравати сцену із «Сутінок». Кажи сам: що ти таке? – щелепа знову зрадницьки затремтіла, крадучи у Есті останній склад.

– Моє імʼя – Асмодей, – тихо мовив він.

– Асмодей? Як якийсь князь Пекла?

– У Пеклі немає князів, лише королі, – хитнув головою він. – Я – Князь Безодні.

– Безодні…– Естефанія хитала головою. – Ні, це…це все якась маячня. Я не вірю…

– Мені шкода.

– Тобі шкода? – повторила вона. – Багато демонів ходить між людей?

– Ні. Королева не дозволяє спуск більшості.

– А ти якийсь особливий?

Він відвів погляд.

– Чому ти…нащо тобі я? Ти якимись чарами впливав на мене?

– Ні, – хитав головою Асмодей, наблизившись. – Все, це було щиро.

Есті позадкувала, змусивши демона застигнути на місці.

– То ти хочеш сказати, що все між нами це не брехня?

– Я не брехав тобі, – хрипко відповів він.

– Крім того крихітного факту, що ти бляха, демон! – рявкнула Есті, відчуваючи, що спинити потік сліз просто не здатна.

– Мені прикро, я не…– він замовк на мить, – не знав як ти сприймеш.

– Ну, паршиво сприйму, це ми вже визначили.

Естефанія тремтіла від гніву та страху.

– Про що ще ти брехав?

– Есті…

– Отже, про щось ще, – зробила висновок вона, здійнявши підборіддя. – Кажи.

– Ні.

– Кажи! – рявнкула вона, сльози продовжували бігти червоними щоками.

Він скривився неначе від болю, а тоді заплющив очі і почав свою розповідь.

***

Асмодей дивився на неї, відчуваючи як те, що він плекав кілька місяців, те, у що беззаперечно вірив, на що сподівався і чого жадав найбільше – руйнується на його очах. Той хиткий мир та спокій тепер перетворювався на гнів, образу і всеохопний біль, від якого тремтіло тіло.

Аура Есті нагадувала поле бою. Розбите, спалене дощенту, вкрите кров’ю і рештками бійців. Вона страждала. Знову і тепер через нього. Мітка на долоні палала, біль пульсував аж до самого передпліччя, змушуючи пальці німіти.

– Ти… – вона схлипнула затинаючись. – Ти хочеш сказати, що все найгірше у моєму житті, сталось…

– Через мене, – тихо відповів він. – Через мою тінь. 

Есті підняла на нього вражений погляд, сльози набрались у очах, стікаючи щоками.

– За, що ти так зі мною вчинив? – тремтячим голосом спитала вона.

– Я не думав, що так вийде. То був просто жарт… Я не збирався віддавати тобі тінь…та, щось вийшло з-під контролю. Я дізнався про це нещодавно, присягаюсь.

– Ти…присягаєшся? – позбавленим життям голосом, мовила вона.

Асмодей присів біля неї.

– Все, що я казав і робив – правда.

– То, он чого ти так хотів мене захищати? Бо у мені твоя тінь?

Він опустив очі. Есті поглянула на нього, брови зійшлись на підборідді від нового потоку сліз. 

– Прошу, скажи, що це все неправда, – шепотіла вона. – Скажи, що це дурний сон, я не хочу…

Він обійняв Есті, та притулилась до його шиї, схлипуючи. Від нього пахло кров’ю та металом, дівчина здригнулася.

– Не може бути, що Аманда, викрадення й усе інше через якусь тінь. Хіба ні? – з надією спитала вона.

Асмодей мовчки, гладив її по плечу. Есті відхилилась, щоб зазирнути у його очі. 

– Ти ж не направляв їх, хіба не так? – з надією спитала дівчина.

Демон уникав її погляду.

 – Вони ж самі коїли все те… – прагнула виправдати його вона. – Так?

– Частка тіні на незахищеній душі створює певну ауру, що притягує неприємності та впливає на інших людей.

Есті затремтіла. Асмодей буквально відчув як тріснула і розсипалась та примарна надія, за яку хапалась Естефанія. Надія, що він не зробив цього. Надія, що він не чудовисько. 

– Я жила у пеклі! – рявкнула вона, знову заплакавши. – І не розуміла, що зі мною не так, не розуміла за що це мені!

– Знаю, я винен, дозволь я допоможу…

– Допоможеш?! І що буде далі?

– Далі ми…

– Ми?! – перебила його вона. – Ти справді думаєш, я зможу змиритися з тим, що чоловік, якого я кохаю не людина, а Князь якоїсь там Безодні, безсмертна демонічна істота, що познущалась із моєї вагітної матері і перетворила моє життя на суцільне жахіття?

Асмодей застиг. Вона закохалась у нього. Вперше хтось закохався у нього, а він зруйнував це. Хотілось злитися з інферною, сподіваючись, що нескінченне полум’я сховає цей сором. 

Він втратив її. Ґабрієлю не треба було таврувати його міткою. Досить було лише втратити Есті. Цього достатньо, щоб відчути абсолютне спустошення. 

Вона тремтіла. Есті було страшно, боляче, а ще вона страшенно змерзла. Ніс дівчини був червоним, губи блідими, а плечі раз по раз здригалися.

– Тобі краще піти звідси, – торкнувшись її ліктя, сказав він. 

Есті окинула поглядом тонкі пальці, що стискали її передпліччя. Під нігті набилася кров, рука мала злегка рожевий відтінок. Вся просочена наслідками його гніву. Дівчина здригнулась від огиди та страху. Як легко він просто рійнував людське тіло. Як легко піддавався жорстокості не відчуваючи навітть натяку на сумнів. Дівчина вирвала руку з його долоні.

– Скористайся цією порадою, – крізь зуби процідила вона.

– Есті…

– Я не хочу більше бачити тебе, – відвела погляд дівчина. – Забирайся.

– Прошу… – тремтячим голосом мовив демон.

– А чого просила моя мати, коли ти прийшов? – підняла очі на нього Есті.

– Хотіла захисту для тебе.

Естефанія пирхнула.

– Бʼюсь об заклад, ти весь цей час вірив, що захищаєш мене.

– Я справді хотів цього для тебе, – визнав він.

– Чому? – звела брову Есті, затремтівши знову. – Невже, демон знайшов совість?

Він знервовано ковтнув, не зводячи з неї очей:

– Я кохаю тебе, – хрипко мовив Асмодей.

– Ні, – різко хитнула головою Есті.

– Що? – розгубився демон.

– Якби ти кохав мене, якби знав, що саме твоя темрява живе в мені, шкодить мені і робить боляче – ти б не грався. А розповів би все одразу і витягнув це жахіття з мене, аби я мала шанс. Але ти вирішив познущатися і занурити у все це ще глибше. Тож, це ніяке не кохання. Ти хотів привласнити мене. Хотів щось відчути з моєю допомогою. А я хочу, щоб ти зникнув.

– Все не так…

– Ні, все так, Асмодею, – вона здригнулась, назвавши його ім’я.

Як багато разів демон мріяв, що вона знатиме, хто він. Як часто уявляв власне ім’я, сказане її голосом. Та зараз Асмодей ненавидів його, ненавидів власну суть і купу помилок, які скоїв щодо Есті.

– Я можу забрати тінь.

Вона підняла очі.

– І, що тоді?

– Ти матимеш нормальне життя, – знизав плечима він.

– Чи виправить це все, що я втратила? Чи поверне батьків, брата, Томмі?

Асмодей мовчав. Есті пирхнула:

– Ненавиджу…– вона заплющила очі, стиснувши зуби. – Ненавиджу тебе.

Ці слова ранили, та демон знав – він заслужив.

– Ти мав зробити це раніше, – хитала головою дівчина. – Доки моє життя ще мало шанс стати стерпним.

– Я не можу забрати тінь без дозволу.

– Цікаво виходить! – сухо реготнула вона. – Запхати у мене свою кляту темряву ти зміг самотужки, але витягти її – зась!

– Формально, твоя мати дала згоду, коли була вагітна, тож…ти вже народилась із тінню, яку я передав. Вона тепер… частина тебе, твоя власність. Тож, я не можу забрати її сам.

– Просто, бляха, прекрасно! 

– Ти…даєш згоду на…

– Забери свою кляту тінь, трясця і котися під три чорти! – зціпила зуби вона. – Я не хочу більше бачити тебе ніколи!

Повітря сповнила статична електрика. Асмодей потягнувся рукою до плеча Есті, змусивши дівчину здригнутись від огиди. Це відчуття вкололо його, та він не дозволяв собі відволікатися.

Темрява вбиралась його шкірою, залишаючи тіло Есті. Дівчина хитнулась, відчувши слабкість. Демон, навпаки, отримав прилив сил, бо втрачена колись частка могутності – тепер знову була на місці.

– Дозволь я віднесу тебе додому.

– Ні. Залиш мене і не вертайся.

Асмодей застиг, не зводячи з неї очей.

– Забирайся! – крикнула вона. – Йди геть!

Він повільно рушив до виходу, усвідомлюючи, що порожнеча у серці дуже нагадувала людську скорботу. Впивалась у пам’ять приємними спогадами, що тепер приносили біль. Змушувала жалкувати повсякчас і линути до минулого, якого вже не повернеш.

Есті лишилась сидіти там, посеред спотворених останків тих, кого завжди мріяла знищити. От тільки побачене не приносило їй ні крихти полегшення. Тепер все стало ще похмуріше й темніше. Її аура була ще гіршою, ніж на момент їх зустрічі у Каталонії. Асмодей, вочевидь, просто руйнує все, чого торкається. 

Залишивши ангар, демон наостанок озирнувся на скромну дерев’яну будівлю. Біль не відпускав Асмодея, а навпаки заповнював. Проникаючи крізь шкіру, очі, рота – він ставав паразитом, компаньоном і незмінним мовчазним супутником, що тепер лише ростиме при кожній думці про Есті.

Раптом Асмодей відчув, як щось вдарило його в ногу, коліно підігнулось. Тіло гойднулось вперед. Мелодійний свист, змусив демона здригнутись. Він навіть не чинив спротиву, коли гострі кігті схопили його за шию. Мерзенні спогади про Абаддон викликали нудоту. Та це була не вона. Терпкі парфуми, тепла шкіра. Вівіка. Попри власну тендітність, вона тримала його міцно. Аура здригалася від гніву.

Під щелепу лягло холодне дуло пістолета. Тайлер неначе виплив із тіні, безшумно ступаючи. Асмодей замислився, що їх поведінка цілком виправдовує псевдоніми, якими їх охрестило ЗМІ: Свист та Тінь.

Тайлер спинився, пронизавши демона ненависним поглядом:

– Де вона?! – рявкнув він, натиснувши пістолетом.

– У ангарі.

– Клянуся всім живим у межах милі – якщо вона постраждала… – гаркнула Вівіка йому на вухо.

Асмодей повернув голову, перевівши стомлений погляд на дівчину. Вона нахмурилась, неначе читаючи той вираз. А тоді ривком відпустила його. Обоє побігли до ангару.

– Трясця…– видихнула Вів, побачивши спотворені трупи.

– Я шукатиму там, – сповістив Тайлер рухаючись правого боку.

– Есті! – крикнула Вів. – Есті!

***

Дівчина схлипувала, сидячи на колінах. Кров, що розтікалась розтрісканою деревиною вбиралась у джинси, викликаючи огиду. Ще ніколи за ціле життя її так не зраджували. Ніколи Есті не почувалась так як зараз. Хоч болю за життя знала чимало. 

Почулись кроки. Тоді руки огорнули її плечі. Звичний терпкий парфум оточив дівчину. Вівіка.

– Есті…– тремтячими руками вона погладила її обличчя і голову, обдивилась плечі й руки, зустріла стурбованим поглядом очі Естефанії, – Ти ціла?

Дівчина схлипнула. Вівіка міцно обійняла її, поцілувавши у маківку.

– Я тут. Я з тобою.

– Я не знаю як мені жити далі…– шепотіла Есті.

– Ми з усім розберемось, обіцяю тобі, – запевнила подруга.

– Вів! – крикнув Тайлер. – Есті!

– Ми тут! Я знайшла її.

Тайлер підбіг за мить, полегшено видихаючи, щойно побачив їх обох. Він опустився на коліна поруч і міцно обійняв дівчат. 

Есті визирнула з-за плечей друзів. Асмодей стояв на вході у ангар. Його силует здавався зараз темним, підсвіченим вуличним ліхтарем, що утворював сяйливий контур, наче вкотре підкреслюючи нелюдське походження чоловіка. 

Його погляд був згаслим, і попри це Есті закарбувала його у пам’яті так міцно, що бачила навіть коли заплющувала очі. Сльози текли її щоками, в грудях стискало від болю. Її серце було розбитим і більше дівчина не хотіла розкривати його нікому.

***

Асмодей підняв голову, важко зітхнувши. Атмосфера довкола змінилась, повітря стало гарячим і напруженим. Що ж, то була справа часу, коли Ізуель дізнається, що він знову порушив угоду. Його повертають до Пекла. Тепер назавжди. Озирнувшись на Есті наостанок, він запам’ятовував кожну деталь її образу, щоб зберегти як найдорожчий спогад.