Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Nothing But Thieves – Itch

– Думаю…– зітхнув Тай, сівши на край ліжка. – Тепер ми з тобою квити. 

– Якщо натякаєш на той випадок, коли тебе поранили і ти мало не переставився – і близько ні, Таю, – її очі зблиснули.

– Чого це?

– Ти буквально вмер. Впродовж кількох хвилин я намагалась прийняти думку, що мій найкращий друг мертвий. Ми не квити.

– Сподіваюсь і не будемо, – зітхнув хлопець, потерши очі. – Бо я не винесу цього знову.

Вівіка зітхнула.

– Знаю, що часом буваю нестерпною…

– Часом? – пирхнув він.

Вів штовхнула його в коліно:

– Шануйся, я намагаюсь перепросити.

– Йо-осип драний, щось у лісі здохло, – реготнув Тай.

– Так, все, – вона підвелась. – Пензлюй спати.

Тайлер реготнув:

– І надовго ж тебе вистачило з тими вибаченнями.

Дівчина махнула на нього рукою. Тайлер спинився в дверях, а тоді озирнувся:

– Я радий, що тобі краще. Бо нестерпніше за тебе саму може бути лише відчуття, що тебе може не стати.

Вона провела його поглядом, а тоді опустила очі. Певно геть не солодко йому прийшлося за час її непритомності.

*** 

Загалом стан Вівіки поліпшився. Вона почала харчуватися, лаяла місцеві перукарні за те, що ті не були здатні зробити їй укладку, до якої вона звикла. Хоч на погляд Тайлера, дівчина мала такий самий приголомшливий вигляд, як і завжди.

Вів замовила кілька нових вечірніх суконь і вже активно щеголяла номером при повному параді, хоч вони нікуди толком і не виходили. Люди завжди захопливо спостерігали за дівчиною, а сама Вівіка ігнорувала їх зацікавленість.

Вони показово пройшлися до вестибюля, а тоді пішли до крамниці. Працівник рецепції уважно спостерігав за парою, що понад тиждень не залишала свого номера. Вівіка з образу не виходила: заледве обдарувала чоловіка зневажливим поглядом.

Тайлер мав би радіти, що Вів знову тут, вона не схожа на овоча, говорить, жартує, їсть, та все ж…то були несправжні емоції. Награні. Вона приховувала біль, маскувала його чимось іншим. Багато говорила, коли не хотіла про щось думати. Багато сміялась, коли кортіло плакати від болю. Навіть зараз, вони говорили про будь-яку маячню, крім чогось і справді важливого. Це непокоїло його.

– Поговори зі мною, – просив хлопець, розкладаючи куплені фрукти, солодощі та алкоголь на стіл.

– А я що роблю?

– Не про зачіску ведучого вечірнього шоу, Вів. Розкажи мені про…

– Нема про що говорити, – не зводячи очей з екрану телевізора, мовила дівчина.

– Ні, є, – кинувши пачку голландського сиру на стіл, зітхнув Тайлер. – Тобі ж погано.

– З цим я розберуся, – запевнила дівчина.

– Не з усім можна впоратись самій. Не все тобі по силах.

Вона перевела на нього погляд. Брова здійнялась:

– Закладемося?

– Не хочу закладів, – відійшовши від столу, мовив він. – Хочу допомогти тобі.

– Тут нічим не допоможеш, – знизала плечима Вівіка. – Його більше нема. Я вчуся жити з цією думкою.

Дівчина раптом пирхнула:

– От вже не думала, що колись побиватимусь через якогось чоловіка.

Вона відвела погляд.

– Він, звісно був чудовим, та…багато що варто було зробити інакше.

Тайлер важко ковтнув. Чи не вперше Вівіці було не начхати на когось, до кого вона була несправедлива. Яка дивна зміна. 

– Ти… кохала його?

То було питання, відповідь на яке він хотів знати і водночас боявся почути.

– Вже нема різниці, – відвела погляд дівчина.

– Є, – непогодився він, наблизившись. – Завжди є, від цього не так просто позбутися.

– Він просив мене жити далі, – знов знизала плечима Вів. – Я живу. Нема чого хвилюватися.

Тайлер опустив очі. Часом з нею було нестерпно важко.

Вівіка нахмурилась, перевівши очі на стіл.

– Рожевий джин?

Тай повернувся до розпаковки продуктів, пирхнувши:

– Ти у кожному разі будеш його пити, хай як я проситиму тебе не робити цього, – знизав плечима він. – Хоч подбаю про те, аби ти мала пристойний коктейль.

– Ти ж ненавидиш роботу барменом, – звела брову Вів.

– Я ненавиджу девʼяти годинний графік у закладі, співвласником якого є, а колотити напої мене цілком собі влаштовує, – знизав плечима Тайлер, починаючи замішувати коктейль.

***

Вівіка цінувала турботу Тайлера і досі почувалась незручно через те, скільки хлопцю довелося з нею возитись. Він трохи схуднув і мав не дуже міцний сон, навіть з сусідньої кімнати вона чула, як він прокидався, бо не спала сама через дивні сни, що лякали її і стирались із пам’яті, щойно вона розплющувала очі.

Вів завжди вміла тримати це під контролем. Та цього разу щось було не так. Її долала постійна тривога, від якої серце гупало в грудях, а очі пересихали, палаючи болем щоразу, як вона їх заплющувала.

Спогади Джима, повертались поступово, раптовими спалахами. Деякі з них, безперечно пролили світло на всі події. Хоч і бачити себе у тих спогадах їй було дивно. 

Кожна подія, яку їй передав Джим, була ніби від його особи, наче він тримав камеру у руках. Спогади були просякнуті його почуттями. Його тривога за неї, його біль від усього, що він дізнався перед смертю, його невтомне болісне кохання до Вівіки. Це було нестерпно і водночас, дозволяло хоч частково відтворити втрачені події.

Постійне обмірковування цього не давало спокою. Дівчині конче було необхідно відволіктися. Вів дістала ноутбук, швидко знайшла на стримінгу “Життя як дім” і сіла, готуючись до того, як цей фільм вкотре розірве її на частини.

Не встигла минути й перша сцена, як до кімнати увійшов Тайлер. Рушив до її ліжка, мовчки зняв взуття і вмостився поруч, підклавши подушку собі під спину.

– Що ти робиш? – спитала вона, не зводячи з друга погляду.

– Збираюсь дивитись з тобою кіно.

– Ти ненавидиш цей фільм, – нагадала йому Вівіка.

– Я ніколи не бачив його від початку до кінця, – знизав плечима Тайлер. – Мене дратував Гайден Крістенсен.

– Чому? – ледь стримала усмішку дівчина.

– Бо ти казала, що він сексі, коли тобі було п‘ятнадцять, – уникаючи її погляду.

– Та він і зараз нівроку, – хмикнула Вів.

Тайлер зітхнув, нахмуривши брови:

– У тебе дивні смаки.

Вівіка всміхнулась, повернувшись до екрану.

– Ти нагадував мені його, коли ходив з тією дурнуватою зачіскою.

Тай поглянув на Вів, дівчина не зводила очей із екрану ноутбука.

– Якою зачіскою? – спитав він, хоч чудово розумів “якою”, бо для того і стригся у такий спосіб, аби бути схожим на її улюбленого на той час актора.

Дівчина знизала плечима.

– Може так здавалось, неважливо.

Тайлер склав руки на грудях, намагаючись стиснути губи таким чином, щоб приховати усмішку.

***

У готелі вони мали лишитись до вечора. Вів найменше любила збирати речі. Це щоразу викликало у неї роздратування та смуток. Подумати тільки: вона пробула у цьому номері два тижні, та пам’ятає лише кілька днів, і знову їм час у дорогу.

Тайлеру було легше: одна дорожна сумка, у яку вмістились всі його пожитки. Кілька сорочок, кілька футболок, бритва, якою він явно не користувався за час непритомності Вів, ноутбук і ще кілька персональних дрібниць.

Про Вівіку ж подбала Есті. І хоч оминула увагою варіативність гардеробу, все ж зібрала все необхідне і навіть більше, за що дівчина була їй дуже вдячна.

Попри це, застібаючи блискавку валізи, Вів не могла позбутися думки, що про щось забула.

Тай постукав у двері її кімнати.

– Ти готова?

Дівчина зітхнула.

– Так.

– Я спущу речі, а ти підходь за кілька хвилин, гаразд?

Вона викотила валізи з кімнати, Тай перехопив їх. Пальці на мить торкнулися, Вів підняла очі на друга, той вперто ховав погляд.

– Що? – нахмурилась дівчина.

– Нічого, – хрипко мовив він. – Я буду чекати внизу.

Вівіка провела хлопця поглядом, а тоді повернулась до кімнати, оглядаючи все востаннє. Спинивши погляд на дірці у тюлю, роздратовано скрипнула зубами. Може вона і не пам’ятала всього за той час, та ця дірка була чи не єдиним цікавим для неї кутом кімнати, коли дівчині було особливо зле.

Та ділянка тканини неначе тримала у собі весь той біль, який тоді переживала Вів. Тож, наблизившись до фіранки, дівчина встромила у дірку ніготь і щосили смикнула. Гачки натягнули тканину, а тоді роздався тріск. Кілька пилинок злетіло з тюлю, розпорошуючись. Дірка тепер сягала майже половини завіси.

– Може, хоч тепер замінять, – хмикнула вона, залишаючи кімнату.

Ліфт досі не приїхав, Тайлер стояв у оточенні багажу і лаяв кожен поверх, на якому були зупинки. Він почув Вівіку ще до того, як усвідомив: вона поруч.

Чогось від розуміння такого простого і зрозумілого факту, мурахи вкрили тіло. Та, що це з ним?

Двері насилу відчинились. Тай закотив валізи, перехопив сумки і став під стінкою. Вів увійшла слідом, натискаючи кнопку. Ліфт рушив. 

Не встиг Тайлер зрадіти, що ліфт швиденько прямує донизу, як на наступному поверсі кабіна спинилась, приймаючи чотирьох осіб, що окинули Вівіку зацікавленими поглядами.

Вона задкувала, даючи місце новоприбулим, доки не притулилась спиною до грудей Тайлера, коли ще кілька людей увійшло до ліфту, притиснувши їх одне до одного. Її парфум, терпкий, магнетичний з гірчинкою, як вона сама, різко вдарив у носа. Тай заплющив очі, відчуваючи як близькість дівчини змушує тіло здригатися від бажання. Нестерпне відчуття.

Щойно люди розійшлися, Тайлер судомно видихнув, збільшивши відстань між ними.

– Ти чого? – помітила зміну друга Вів.

– Я вийду тут, – прохрипів він. – Хочу пройтися. Валізи сама не тягни, зустріну внизу.

Він прожогом вискочив з кабіни і побіг на сходи, лишаючи Вівіку з одними лише питаннями. Що в біса коїться з Таєм?

***

Хлопець чекав на неї, нарешті зібравши власні почуття у жменю і запхавши якомога глибше. І все б нічого, та щойно дівчина вийшла із ліфта у цій клятій шовковій сукні, все, що він старанно укладав у найглибші ящики власної свідомості – неначе від вибуху розліталось навсібіч. Тонкі бретельки, насичено-смарагдова тканина огортала принадні вигини. Хлопець струснув головою, відводячи погляд. Це недоречно, він має зберігати холодний розум, а не кидатись у свої слабкості та бажання.

Та, одна справа, коли дівчина була без свідомості. Тиха, занадто спокійна, тоді його настільки переповнювали хвилювання за її стан, що надокучливі почуття до Вів взагалі не непокоїли хлопця. Він тоді не бачив її краси, не відчував бажання, а лише боявся, що подруга ніколи не прокинеться. Тайлер не хотів казати про це вголос, та тоді було значно легше ігнорувати те обридливе відчуття під шкірою, що нагадувало пронизливий свербіж, який дряпав його зсередини, не дозволяючи скерувати думки куди-небудь, окрім чогось абсолютно недоречного та, враховуючи їх з Вівікою контекст – неможливого.

Тайлер забрав речі і поніс до виходу. 

– Побудь поки тут, – кинув він через плече Вівіці, коли помітив портьє, що саме наближався.

– Сер, це Ваш багаж?

– Вітаю, так. Ходімо, я допоможу. Моє авто вже біля входу.

Він пригадав наряд Вівіки та, ігноруючи думки, що вільно собі прямували у тому самому напрямку, зняв з себе куртку і накинув на її плечі. А тоді підхопив дві сумки і пішов за портьє до виходу.

***

Вів провела його поглядом. Те як він накинув на неї куртку здавалось таким буденним жестом. Дівчина не помічала цього раніше, бо, вочевидь, сприймала хлопця як належне. Та тут…він зробив це швидко, мовчки і навіть не поглянув на неї. Неначе так і мало бути, наче так було завжди.

Дівчина поки не могла зрозуміти, чого ця думка змусила її заклякнути. Вона склала руки на грудях. Парфум Тайлера був ледь вловимим, Вів опустила підборіддя до куртки, вдихнувши. Аромат був приємним. Свіжим із гірчинкою. Дівчина підняла голову. Це враження її роздратувало.

За кілька хвилин він покликав подругу, щойно Вів сіла на заднє сидіння, одразу ж скинула з себе куртку, склавши її поруч. І хоч їй здавалось, що Тайлер цього жесту не помітив – хлопець саме тієї миті вловив її рух і, приховуючи власні емоції, погнав авто до наступного пункту призначення.

***

Зупинку довелось робити у Овінгсвіллі. Тайлер здивувався, відчувши неабияку втому після півторагодинної їзди. Коли він віз непритомну Вівіку до Франкфорта, геть не відчував виснаження, бо хвилювання було сильнішим. Тепер, коли дівчина нарешті оклигала і досить бадьора – організм просто не мав на що перемкнутися і тепер йому було необхідно розім’ятися. Тай ворухнув плечима, хребет захрускотів у кількох ділянках.

– Що, старієш? – реготнула Вів.

Тайлер потер задерев’янілу шию.

– Як така розумна – сідай за кермо і їдь дві години, а я на задньому сидінні буду причитати.

Вів закотила очі.

– Піду, куплю шоколадку і тобі щось візьму, бо ти голодний такий дратівливий, хочеться тріснути.

– Ну, так! Справа ж у моєму голодному шлунку, а не у безсонних тижнях, годині за кермом чи нестерпній пасажирці, яку я вимушений везти!

– А я не просила мене кудись везти, бляха! Кажу всоте: вертаймося до Нью-Йорка, нахіба нам цей тур крихітними містечками штатів?

– А я кажу всоте: це небезпечно.

– Бляха, та Беглі начхати де я! Захотів би – знайшов би мене у будь-якій дірі, в яку б ти мене не відвіз. Сам казав: поліція певна, що Габбі помер від серцевого нападу. Який там зв’язок зі мною?

Тайлер скрипнув зубами. Вів звузила очі:

– Отже, є ще дещо, так?

Хлопець мовчав.

– Кажи.

– Один з партнерів Дюпона…

– Хто? – різко спитала вона.

– Власник готелю на місці знищених акрів диких лісів, про які дбав твій батько…

– І хто це? Чого йому треба?

– Його братом був Джастін Малроуз.

Вівіка відчула, як кров відлила від обличчя. Вбивця її батьків. Виродок, що за брудні гроші Дюпона, на його замовлення позбувся конкурентів, залишивши її сиротою у тринадцять років. Клятий Малроуз думав, що вбив і її. Тішився, що вирізав цілу родину Алленів.

Вівіка довгий час не могла зрозуміти, як вона тоді вижила з глибоким пораненням. Як знайшла сили вибратись із охопленої полум’ям машини, відбувшись лише переляком. І як їй вдалося знайти людей у такій глушині. Добрих людей. Тайлера та його матір – Синтію.

Перед очима постали спогади. Скільки років вона шукала Малроуза, аби змусити його відповісти за весь той біль і жах, що тоді пережила. 

Той вилупок озолотився на таких замовленнях. Бив, ґвалтував, жорстоко вбивав, отримуючи солідні гонорари Дюпона. Серед його кодла клятого Малроуза так і кликали – м’ясником, за те з якою жорстокістю він позбавляв життя та гідності людей, яких бачив лише раз.

Щойно вона побачила чоловіка, що обставив свій маєток з абсолютним несмаком, розжирів на десять кілограмів і вставив собі нові фаянсові зуби – нарешті усвідомила чого тоді вижила. Вівіка хапалась за життя лише з однією метою – позбутися того, хто це життя зруйнував.

Вона різала його за кожен втрачений момент із батьком, у його офісі, на виїзді до нових лісів, презентаціях нових заповідників. Стріляла за кожну усмішку матері, адресовану дівчинці за гарні виступи на сцені, кожну материнську пораду та підтримку яких вона більше ніколи не бачила й не чула.

Від кривдника тоді лишилось небагато, впізнати у понівечених останках Малроуза можна було хіба за фаянсовою щелепою, яку вкривали краплі його власної крові.

Найгіршим у всьому тому було те, що Вівіка не відчула ні жаху, ні жалю, ні провини від скоєного. І хоч довгий час вона себе переконувала, що вчинила саме так, як і варто було (і за все життя так і не позбулася думки, що Малроузу дуже личить його погребальна урна) – з якогось моменту Вів почала розуміти звідки у ній така жорстокість до кривдника. Малроуз зробив з неї вбивцю. Він і його дії, свідками яких стала маленька дівчинка у день смерті її батьків – підштовхнули її до того, що напротивагу таким виродкам має бути щось значно страшніше. Її жорстокість буре свій початок від Дюпона і Малроуза.

– Вів? – покликав Тай. – Ти в нормі?

– Так, – хрипко мовила вона. – То, чого хоче його брат? Помсти?

Тайлер мовчав.

– Чому зараз?

– Наздоганяючи Дюпона, викриваючи його поплічників, ми стали помітними. Це прекрасно демонстрували напади на мене, на тебе і готель.

– Хочеш сказати, він просто не знав, хто вбив його брата, а тепер різко здогадався?

– Гірше. Йому відомо, що Вів’єн Аллен не загинула тоді з батьками. Він знає, що вона подорослішала і роками викошувала з людей Дюпона. Йому відомо, хто ти. І чого це робиш.

– Тоді я відправлю його до братика експресом. 

– Вів, Ілай Малроуз значно гірший за Джастіна. Старший був виконавцем і тільки. Ілай – от де був мозок. Він розумніший і знає, що ти діятимеш. Стільки років він був і тіні недарма.

– То ти просто кинув там Есті? Кинув усіх, щоб… що? Щоб я тікала і гралась з нимм у хованки? 

– Ми приїдемо до одного гарно підготованого місця. Перечекаємо. Есті і наші там у безпеці.

– Чому ми з тобою не можемо бути у безпеці у нашому офісі в Нью-Йорку, я бляха не розумію?!

– Бо там будеш ти.

– А…то я ставлю всіх під загрозу?

– Ілаю не потрібні інші. Йому потрібна ти. Він хоче вбити тебе, а не грати на почуттях. Тож, якщо ти будеш там – інші просто стануть гарматним м’ясом.

– Це все якась маячня… – схопилась за голову вона.

– Вів… – він торкнувся її плеча.

– Ні! – смикнула рукою вона. – Що ти пропонуєш робити?

– Для початку: заспокойся. Я підготований. Ми притримуємось плану. Все буде гаразд.

– Я в це не вірю.

– Можеш не вірити, – махнув рукою він. – Брудна робота на мені, йди вже. Купуй свою шоколадку.

– Що завадить йому знайти нас тут? Якщо ти кажеш, що він розумний – значить має свої “очі” всюди.

– За легендою ти зараз у турі Європою.

– Дивовижно, то він чекатиме на мене з табличкою у аеропорті весь цей час? – склала руки на грудях дівчина.

Тай зітхнув, діставши мобільний.

– Подивись свої сторінки у соцмережах.

– Нащо?

Тай стиснув зуби:

– Ти можеш, бляха, просто подивитись?

Вів перехопила телефон, шукаючи нік у інстаграмі, який за неї всі ці роки вела Есті. Сама дівчина не надто любила соцмережі і віддала подрузі повне право бути її акаунт-менеджером.

Вона нахмурилась гортаючи стрічку. Естетичні фото пакунків з модних бутиків, фото вітрини з круасанами. Рука з такими ж гострими бордовими нігтями і браслетом картьє на тлі Ейфелевої вежі. За попереднінй тиждень фото містили зображення архітектурних пам’яток Греції і кілька модних заходів. Ніде не було обличчя дівчини, лише фото здалеку у великих окулярах. І в цілому, героїня фото була досить схожа на Вів, та як придивитись…Волосся трохи коротше, губи іншої форми, та купа захопливих коментарів свідчила про те, що у соцмережах байдуже хто викладає пости, хто робить фото. Доки все витримано у одній стилістиці, доки все естетично – їм буде начхати, вони просто будуть тішитись і зберігати ці псевдобездоганні фото собі на дошку бажань. Бо у їх уяві, Вівіка живе ідеальне життя, має ідеальну шкіру та смак, а отже – вона не має турбот і абсолютно щаслива.