Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Athele – Chances

Простір довкола стиснувся, набуваючи густих темних відтінків, наче хтось розлив довкола нього гуаш. Темрява поглиналася шкірою, забирала дихання, відчуття простору часу, аромати і зображення. Томас загубився серед тієї пітьми і раптово відчув страх, що зникнув сам.

Роздався тріск. Неначе урвалась товста мотузка. 

– Агов? – озвався хлопець.

Тут і голос його звучав інакше. Неначе його голову вкривала скляна куля. Щось тисло на вуха, хлопець спробував роззирнутись, та не відчував власного тіла. Він неначе існував і водночас абсолютно зник, злившись із всеохопною пітьмою.

Спалах світла змусив очі сфокусуватись. Той спалах поволі набував обрисів, доки перед Томасом не з’явився молодий чоловік із сумним поглядом. Чому сумним? Кутики його очей були неначе опущені, а пухнасті вії довкола, здавались нафарбованими. 

– Привіт, – тихо озвався він.

– Привіт…– відповів Томас, не розуміючи, що відбувається.

Він, звісно, здогадувався, що перед ним Себастьян, та хлопець здавався таким далеким, неначе подумки уже вирушив у новий шлях.

– То он ти який? – всміхнувся він. – Геть юний.

– А тобі скільки? – спитав Томас.

– Тридцять один мав виповнитись наступного дня, як я втрапив у ту аварію.

– Мені шкода.

Себастьян повільно кивнув.

– Тепер я вільний, – він простягнув руку. – Дякую.

Томас торкнувся долоні, геть не відчуваючи дотику, він неначе стискав повітря.

– Пам’ятай, що пообіцяв мені, гаразд?

Томмі кивнув.

– Гарного тобі нового життя, – всміхнувся Себастьян.

Темрява стерла хлопця, знову забираючи зір у Томаса. А тоді все навпаки почало світлішати. Спершу повернулись звуки. Тяжке булькаюче дихання, писк, чиїсь тихі зітхання. Шурхіт ковдри.

Тоді з’явились запахи. Різкі, медикаментозні, та було у повітрі щось ще. Щось неявне, незрозуміле, але віддалено знайоме. Може парфуми?

Томас розплющив очі. У роті було геть сухо. Зуби впивались у трубку з якої линула прохолодна пара, що мала дивний присмак. Очі слабко фокусувались. Хоч Ізуель і попередила, що тіло Себастьяна зцілять після переселення, хлопець не вірив, що зможе поворухнутись. 

Він спробував посунути руку. Якийсь із приладів видав пронизливий писк, від якого хлопець скривився. Трубка заважала йому, Томас хотів її витягти. 

– О, боже! – щось поруч ворухнулось. – Себастьяне!

– Обережніше, – озвався інший голос. – Він ще не при тямі.

– Братику!

Лагідні долоні погладили його щоки. Дотик відчувався інакше. Томас вже й забув як воно насправді. Все тіло, неначе кололо голками. Хотілось скочити і потрусити кінцівками, випрямити спину, розім'яти шию.

Очі слабко розбирали, що перед ними. Суцільні плями білого, темно-сірого і блакитного. Томас точно знав, що у лікарні, проте більше нічого розгледіти не міг.

“Може у Себатьяна проблеми із зором?” – пронеслося у голові Томаса. 

Трясця, він не хотів носити окуляри. А пхати щось у очі взагалі боявся. Хлопець знервовано ковтнув, сухе горло стислося від болю. 

Він спробував заговорити, та лише хрипкі уривчасті звуки давали знак, що Томас прагне щось сказати.

– Тихше-тихше, – схилилась над ним Ріанон. – Не напружуйся. 

Світла пляма, що нависала над хлопцем, поволі почала розсіюватись, набуваючи обрисів жіночого обличчя. Рі всміхалась до нього, неначе до найбільшого дива.

– Все буде добре, любий. Все буде гаразд. Скоро я заберу тебе додому.

Дім. Знати б ще який він, той дім.

***

У лікарні Томас провів ще кілька днів. Хоч тіло Себастьяна зцілили янголи – він мав пройти стандартну реабілітацію та перевірку аналізів, як це було обумовлене процедурою.

Голос та зір відновились повністю. Себастьян виявився трохи вищим за Томаса та його тіло було менш гнучким. Томмі сумуватиме за своїми вміннями. Йога у нього виходила на ура, тепер доведеться тренувати інше тіло.

Попри майже рік у комі, зцілення повернуло Себастьяна до минулої форми. Хлопець мав гарно розвинені мʼязи рук та ніг, без класичних «кубиків» пресу, та попри це все одно був досить привабливим. Сам Томас попри старання у залі – ніколи не мав кіношного пресу, хай як йому хотілося.

Голос його був тепер іншим, у ньому зникла звична м’якість і Томас часом не міг звикнути, що так звучить він сам, а не стороння людина. У дзеркалі себе сприймати було не легше. Впізнавання з’являлось не одразу. Волосся тепер було темнішим і хвилястим, щоки та підборіддя були доглянутими, та все ж не поголеними гладенько, як звик Томмі. Очі теж тепер мали інший колір, не блакитні, а сіро-зелені, зовнішні кутики були трохи опущені, неначе він був весь час сумним. 

– Я перестелила тобі постіль…– витягла його з думок Ріанон. – Ще купила твій улюблений йогурт. Ти голодний? Лікарі казали тебе поступово треба переводити на нормальну їжу. 

Томас похитав головою.

– Гаразд…– вона всміхнулась, погладивши його по плечу. – Може, хочеш поспати чи…прогулятися?

– Рі, ти певно втомилась, може…посидимо вдома, кіно глянемо? – запропонував він.

– Давай! – сяйливо всміхнулась вона. – Так, чудова ідея! Що б ти хотів подивитись?

– На твій розсуд.

Вона всміхнулась знову, у грудях Томаса потепліло. Дівчина була виснаженою, йому кортіло підтримати її, домогтися того, аби така усмішка прикрашала її обличчя весь час. Він знав Рі всього кілька днів, та прагнув виконати обіцянку дану Себастьяну.

***

Фільм не домоміг Томасу відволіктись та впорядкувати думки – навпаки, хлопець впродовж всього перегляду не міг припинити міркувати. Хто він такий? Що дало йому право вкрасти чуже життя? Як сам Себастьян міг погодитись на те, що у його тілі тепер підробка, фальшивка, недо-людина? Хлопець опустив очі. Яка ж дурна була ідея…Нащо? Нащо, він зробив це?

– Брате? 

Він зустрів стурбований погляд Ріанон. 

– Ти напружений. Хочеш – вимкнемо все це?.

– Пробач, я просто…

– Ні-ні, нічого не пояснюй, – Рі підхопила пульт та вимкнула телевізор.

Томас потер долоні, почуваючись ніяково. Дівчина так прагнула допомогти, втілити кожне бажання, а він не здатни навіть вдати, що щасливий.

Він поглянув на столик справа від себе. Очі знайшли кілька фото Ріанон у шапочці для басейну та цільному купальнику.

– Ти займалась плаванням?

– Курс рятувальників. Завжди любила воду, – знизала плечима вона. – Якось взяла тебе із собою, ледь вмовила залізти хоч на пʼять хвилин.

Ріанон засміялась.

– Ти не пригадуєш?

Томас похитав головою.

– Лікарі казали можливі провали у пам’яті… Нічого, – потерши його за плечі, мовила вона. – Головне, що ти тут, з усім іншим ми впораємось.

***

Про те, що Дюпон мертвий, Томас дізнався ще у Пеклі. Джим розповів йому все, хлопець відчував сум за друга, адже дізнатись, що твій любий тато, авторитет та приклад до наслідування – насправді монстр, що понад тридцять років плів павутиння зрад, вбивств та насильства, тримаючи у страху цілу країну, неймовірно болісний досвід.

Якщо Коріна Дюпона нарешті ліквідовано, багаторічна гонитва Вів, Тая та Есті нарешті близька до кінця. Частина з його поплічників пішла на співпрацю, дізнавшись про смерть очільника, інша – потихеньку стиралась з лиця землі вищезгаданою трійцею.

Томасу кортіло допомогти їм, водночас із тим, у ньому виникав страх, якого хлопець соромився. Що як опинившись у небезпечній зоні – він знову загине? 

Тіло Себастьяна – дар, до якого він ще звикав. Якого не вважав себе вартим. Та якщо він знову пізнає смерть – останній шанс побачити Есті для нього буде втрачено назавжди.

Він став параноїком. Дорогу переходив лише, вп’яте переконавшись, що не втрапить у пригоду. У душі стелив під ноги ребристий килимок, аби не послизнутися. Їв дуже повільно, аби не вдавитися. І почувався абсолютним ідіотом через те, що отримавши другий шанс на життя він став боятися того життя. Всього ж все одно не передбачиш. Раптом у Себастьяна є алергія на щось, а він і не в курсі? Раптом надворі на нього скоять напад і вдарять по голові чимось важким? Як було у тій дурнуватій пісеньці: “Так багато способів по-дурному вмерти”.

– Ти б хотіла піти у басейн? – уриваючи власні думки, спитав Томас.

– Ти певен? – із сумнівом мовила Рі.

– Ти ж у відпустці, так?

– Я працюю віддалено, – вона ледь стримала усмішку. – А що ти замислив?

– Чому б нам не кинути все і не податися до Нью Йорка? – очі його весело зблиснули.

– Ти жартуєш?

– Чому б і ні? Що такого цінного у Портленді?

– Це наш дім… – розгублено мовила вона, – це якось раптово…

– Може час шукати новий дім?

– Ну…я навіть не знаю…якщо ти хочеш – поїдемо, звісно, проте…

– Чудово, – всміхнувся Томас. – Збирайся.

***

Попри напругу через спонтанну поїздку, Томмі відчував ентузіазм Ріанон. Дівчина аж сяяла від приємного хвилювання. Вона майже безвилазно жила у Портленді. Про відвідини великого міста й тим паче життя там – не було й мови. Тож, не дивно, що Рі з нетерпінням очікувала нових вражень.

Томас міг би забронювати номер онлайн, та він хотів хоч трохи поговорити з Есті, бо був певен: найближчі дні дівчина працюватиме без вихідних, то був її єдиний спосіб впорядкувати думки.

Він дізнався, що саме скоїв Асмодей, незадовго до того як виконали ритуал. Хлопець гнівався на демона за всі страждання, яким та тінь піддала дівчину. Король Безодні ніколи йому не подобався, а після викриття й поготів. 

Томас усвідомлював, що Есті зараз дуже боляче. Поклавши руку на серце: йому було неприємно, що демона та Естефанію повʼязували стосунки. Та він тоді був мертвий, тож Есті мусила рухатись далі, вже без нього.

***

Впродовж всієї поїздки Ріанон перебувала у абсолютному захопленні. Томас був радий, що дівчина нарешті ожила і відволіклась від турбот про брата. 

День вони провели у Метрополітен-музеї, навіть встигли дістатися до Бродвея, і поїсти у закусочній, про яку Рі торочила всю дорогу. Салат Томасу не дуже сподобався, але піта була відмінна. Хлопець був втішений, що навіть перебуваючи у чужому тілі, він не втратив власних вподобань. Йому так само подобались фламінго і дофаміновий гардероб, він досі полюбляв каву та морозиво із купою топінгів і досі ненавидів запах гвоздики та спеції карі.

– Ну, як тобі тут, Рі? – спитав він, коли вони прогулювались парком.

– Я викреслюю пункт за пунктом! – ховаючи блокнот до сумки, весело відповіла дівчина.

Томас всміхнувся. Ріанон обійняла його.

– Дякую, братику. Ніколи не думала, що у нас може бути така поїздка. Щойно ти прокинувся, щось у тобі неначе змінилось. 

Томмі перевів погляд на дівчину. Рі знизала плечима:

– Ти неначе сповнений життя. І це мене дуже тішить. Зрозумій правильно: після пережитого, певно більшість матиме таке бажання жити, але ти… я завжди непокоїлась за тебе, Себастьяне. 

Томмі бачив сум на денці її очей. Він сидів глибоко. Ріанон пережила чимало болю, коли брат лишався без свідомості.

– Я знаю, – зітхнув Томас і обійняв її.

Сльози навертались йому на очі. Рі така рада, що брат з нею, що він має жагу до життя, але якби дівчина знала, що перед нею чужинець – це певно б розбило їй серце.

– Ти казав, що знаєш, де нам зупинитись? Це далеко?

– Ні, – зітхнув хлопець, відчуваючи як стислося серце.

– Там гарно?

Томас всміхнувся, зустрівши її погляд:

– Це найкращий готель, який я тільки знаю. Там чудові люди.

– Супер! – всміхнулась Рі. – Веди!

***

– Готовий? – спитала Ізуель, кинувши стурбований погляд на Асмодея.

Демон кивнув, не зводячи очей з Абаддон, що сиділа зараз скута по руках і ногах на підлозі тюремної камери. Багряний погляд був сповнений гніву. Та рот їй завбачливо зав’язали, тож усі прокльони, які вона б воліла наслати, лишились без уваги.

Попередні шість спроб теж виявились марними. Демон уже змирився з тим, що позбутися угоди буде неможливо, та королева була впертою. Вона прагнула таки знайти спосіб визволити Асмодея, і попри втрату надії він був дуже вдячний Ізуель за це її прагнення.

Заклинання було важким. Від нього повітря сповнювалось гірким металевим присмаком, а температура зростала настільки, що лоб і шию вкривав піт.

Ізуель наблизилась до бранки і дістала меч Інферни, окреслюючи коло довкола Абаддон. Демониця схвильовано слідкувала за кожним її рухом. Криві лінії проявлялись на крихкому камені підлоги. Інферна танцювала довкола демона, спалахуючи щоразу, як меч королеви опинявся надто близько.

Закінчивши, Ізуель відійшла. Вона прочитала заклинання і кожна руна поглибилась, Інферна линула по символах, пропалюючи їх. Ставало спекотніше.

Продовжуючи читати заклинання, королева провела лезом по власній долоні. Червона янгольська кров зашипіла, зустрівши Інферну. Краплі впали на кам’яну підлогу, підсилені заклинанням, вони збирались у густу багряну масу, що затікала у кожне заглиблення та символи кола обабіч скутої Абаддон. 

Повітря тремтіло, неначе від жару, камеру сповнив запах металу, крові та полум'я. У роті ставало сухо, шкіру поколювало від древньої магії, що клубочилась довкола трійці.

Асмодей відчув, вагу угоди. Ніби невидимі залізні списи впивалися йому у ребра й тягнули. Він скривився, відчуваючи як від болю перехопило подих. Тіло Абаддон теж вигнулось, неначе між ними були натягнуті ланцюги, що з'єднували їх. Демон здригнувся від огиди. Бути з'єднаним із Абаддон будь-яким чином було мерзенно. Він не хотів мати з нею нічого спільного. Не хотів бачити її, не міг навіть дивитись у ті паскудні баряні очі після всього, що вона накоїла. Що він дозволив їй накоїти, пішовши на ту кляту угоду.

– Тримай зв’язок, – тихо наказала Ізуель. – Якщо відпустиш зараз, у нас нічого не вийде.

Він кивнув, стискаючи щелепи. Абаддон гарчала, очі блищали від болю, та вона вміла терпіти, як і він, як і всі демони.

Сьома спроба.

Королева продовжила читати заклинання. Ті слова були старі, старші за саме Пекло. Навіть Асмодей не знав цієї мови. Ізуель витратила чимало часу, щоб разом з Пророком розшифрувати Гримуар і вивчити ту мову. Демон замислився, що мав би подякувати королеві за такі клопоти.

– Не відволікайся, – рявкнула Ізуель.

Асмодей сконцентрувався. Невидимі ланцюги натягнулись ще дужче, неначе от-от розірвуть його тіло. Тяжіння було неконтрольованим, він вперся ногами, у спробі втриматись. Та угода змушувала їх з Абаддон тягнутись одне до одного. Попри його бажання, попри його волю й силу – зараз угода контролювала його, а не сам Асмодей. Ізуель продовжувала зачитувати заклинання. Вона знову схопила меч і потягнулась до передпліччя Асмодея, різонувши його шкіру.

Чорний іхор змусив Інферну спалахнути яскравим червоним світлом. Випалена кров випарувалась, та пара була незвичайна. Не прозора, не сиза, а багряна. Вона набувала форми, доки Ізуель, не спиняючись, продовжувала читати.

Тоді вона наблизилась до Абаддон і так само поранила руку їй. І от – другий багряний серпанок виринув з меча королеви. Витягнувши руку, вона притягнула обидва клубка пари, що зараз набули форми кульок і з силою опустила, ті поринули до кола, в центрі якого сиділа Абаддон, змішуючись із кров'ю Ізуель.

– Лю! – покликала вона. – Бігом!

Люцифер вигулькнув із пітьми, кивнувши Асмодею.

– І давно ти тут?

– З самого початку.

– І не сказав?

– Ти такий сором’язливий…– зітхнув Люцифер.

– Хлопці, не зараз, бляха! – рявкнула Ізуель. – Бігом!

Люцифер підняв рукав, простягнувши руку королеві. Він вступив у читання з одного слова, підсилюючи заклинання, яке вела Ізуель.

Королева різонула його долоню, Інферна спалахнула на мить, краплі крові потекли до рунічного кола, змішуючись з вогнем, іхором та кров'ю Ізуель.

Спалах освітив їх усіх. Люцифер інстинктивно закрив кохану собою, і король, і королева не припиняли читати заклинання.

Кожне слово чеканило, голоси зливались у один, відбиваючись від кам'яних стін. Заклинання по черзі розривало нитки, що зв’язували Асмодея з Абаддон.

Довгий час нічого не відбувалося. Асмодей не вірив, що щось з того вийде. Йому лише було прикро, що Ізуель та Люцифер витратили стільки часу та сил на марну справу.

Раптом тіло демона пронизало різким болем, що відчувався неначе щось підчепило і прагнуло вирвати з нього частину душі. Він опустився на одне коліно, стискаючи груди.

– Не відпускай! – наказала Ізуель.

Абаддон зареготала крізь кляп. Вона насолоджувалася цим процесом. Асмодей кашлянув, сплюнувши чорною слиною. Іхор тік його губами.

– Е...люба? Він стікає кров'ю,– стурбовано зазначив Люцифер.

– Його суть відкидає ритуал, – Ізуель окинула поглядом руни. – Принаймні перша частина працює, закріпимо. Асмодею, лишайся з нами, – вона поглянула на короля. – Читай наступне.

Люцифер кивнув, почавши читати інше заклинання. 

Восьма спроба.

Дев’ята.

Кожного разу біль ставав сильнішим. І хоч демон міг витримати тортури, бо піддавався ним від початку свого існування – цей біль мав інший характер. Він безперечно відчувався на фізичному рівні, та значно більше він стимулював всі його болючі спогади. Насильство Абаддон, смерть Азазель, втрату Есті, кохання до неї, неможливість творити суккубів, навіть сльози Беліал знаходили відображення у тому болю. 

Асмодей відчував, як угода чинить опір, неначе та була живою і не мала наміру помирати. Принаймні, не урвавши перед тим значної частини самого демона.

Піт стікав по скронях, його руки тремтіли. У голові пульсувала одна думка: «Досить, просто здайся. Вона все одно сильніша».

Ізуель теж була на межі. Крила королеви тремтіли, а шкірою проступали блакитні вени, такою була ціна за використання давньої магії.

– Люба? – стурбовано спитав Люцифер.

– Продовжуй! – рявкнула вона, примружившись.

– Я… не можу більше, – хрипко вичавив Асмодей.

– Можеш, – відрізала Ізуель. – Ти стільки років терпів її. Ще трохи.

Королева оступилась, коліна її затремтіли, демон злякався, що з Ізуель може щось статися. Ні-ні. Він точно не зможе жити з тим, що через нього королева постраждала.

– Вона все одно ув'язнена, – хрипів Асмодей. – Хай буде так. Годі вже.

– Ми майже там, – хрипіла Ізуель. – Ще раз!

Люцифер не приховував хвилювання. Асмодей ледь ковтнув слину, сухе горло стислося від болю. Підлога здригнулась. Рунічне коло спалахнуло з новою силою, страх зблиснув у багряних очах Абаддон. І саме це подарувало демону друге дихання. Вона боїться. Отже, Ізуель має рацію – вони близько. Він концентрувався, попри біль, що скував шию та скроні, потроху закладаючи вуха.

В уяві знову постала Есті. Її голос, її запах. Те, як вона обійняла демона, коли він приповз до неї абсолютно розбитий. 

"Дай мені сил. Тільки ти можеш", – подумки звернувся до неї Асмодей. Тільки ця смертна може дати сили Князю Безодні. Тільки вона дала йому сенс. І він не втратить його. 

Асмодей розплющив очі. Ізуель ледь стояла на ногах, та заклинання читала безперервно. Люцифер схвильовано дивився на неї, читаючи з нею в один голос. Вони роблять це заради нього. Більше демон просто не мав права здатися.

Десята спроба.

Ізуель різко підняла обидві руки. Повітря стало сухим і гарячим, від нього перехопило подих.

Асмодей хрипко закричав. Іхор потік його вухами і носом. В грудях стисло, коліна підігнулись, змусивши демона впасти на підлогу. 

Ланцюги, які він відчував впродовж всього часу натягнулись, а тоді, ланка за ланкою роз'єднувались, неохоче, з останнім відчайдушним спротивом. Він відчув, як щось чорне і липке виповзає з його грудей і тягнеться до Абаддон.

Але цього разу Ізуель не дозволила йому повернутися.

– Бери! – крикнула вона.

Асмодей відкрив очі.

І вперше за багато століть зробив те, чого ніколи раніше не робив свідомо. Він потягнув.

Сила Абаддон хлинула в нього шаленою хвилею, зносячи все на шляху. Багряна, жорстока, насичена кров’ю і страхом. Вона била демона в груди, у горло, у голову, намагаючись підкорити нового господаря. Та Асмодей ніколи не був слабшим за Абаддон – навпаки, він був Князем Безодні. Сила відчула це і скорилась, плазуючи перед ним. Демон стиснув зуби і прийняв її.

Абаддон різко вигнулася. Кляп не стримав її крику, той вирвався крізь тканину. Її очі розширилися. Її вперше за довгі роки долав справжній страх. Асмодей відчув втіху від того страху.

Ізуель та Люцифер наблизились до рунічного кола. Лава кипіла у кожному символі. Королі Пекла кивнули одне одному, а тоді простягнули руки до тієї лави. Та, відгукуючись на їх дотик, піднялася обплітаючи руки та пальці королів, неначе лоза. Вона поглиналася, бігла, переливаючись їх жилами, спалахуючи під шкірою.

Асмодей важко дихав, стоячи на колінах. У грудях пульсувала нова сила, хай і чужа, але вже скорена ним. Вона була холодною, гострою і голодною, та більше не слухала Абаддон. Демону доведеться дослідити межі нової сили, пізнати як його власна зможе "ужитися" із новими можливостями. Та це на краще. Він знайде спосіб спрямувати її у правильне русло.

Ізуель опустила руки. Її голос був хрипким:

– Готово, – вона повернула голову до демона. – Відтепер і назавжди, кожна угода оформлена у Пеклі буде проходити через нас. 

– Що ви зробили? – не зрозумів Асмодей.

– Відтепер ми – третя сторона кожної угоди. Вважай, що ми маємо вирішальний голос, – знизав плечима Люцифер. – Або право "вето", якщо знадобиться. 

– Ніхто більше не утне такого жаху у цьому місці, Асмодею.

Демон важко ковтнув.

– Я...Дякую вам за...за все це.

Ізуель кивнула.

– Ти тепер вільний.

Його очі опустились до Абаддон, що лежала на підлозі.

– Що буде з нею?

– Вона більше не проблема, – тихо сказав Люцифер, дивлячись на знесилену бранку. – Я подбаю про це.

Асмодей кивнув.

Біль все ще блукав під шкірою, та вперше за дуже довгий час Князь Безодні не відчував ваги на грудях та шиї. Він і справді був тепер вільним.