Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶The Rasmus – Living In A World Without You

Певний час раніше…

Всю дорогу Тайлер краєм ока позирав на пасажирське сидіння, де спала Вівіка. Його турбувало, що вона перебуватиме без свідомості тиждень чи навіть більше, та він нічого не міг вдіяти з цим. Треба дати її душі час на відновлення. У голові досі сиділи думки про Есті. Вони кинули її там саму. До пуття нічого й не пояснили. Та, що було робити? Як пояснити подрузі, що тілом Вівіки скористувався Янгол Смерті аби вбити Вершника Апокаліпсису, що так само окупував тіло детектива? Це ж маразм! 

Тайлер роздратовано зітхнув, витискаючи газ. Лишалось сподіватися, що Вів швидко прйиде до тями, у Нью-Йорку все вляжеться, а Есті пробачить їм цю втечу і все буде гаразд. Спинивши машину, він дістав з багажника три середні валізи та дві сумки барел.

– Вам допомогти, сер? – спитав працівник готелю, наблизившись до автівки.

– Так, дякую. Ми з дружиною хочемо заселитись у люкс, потрібна допомога з речами.

– Звісно, сер.

Взявши Вів на руки, Тайлер пішов у вестибюль. Готель не був найкращим, і вже точно не зрівнявся б з їхнім, але в цілому тут був пристойний люкс на три кімнати.

– Вітаю, сер, – всміхнувся до нього чоловік з рецепції. – Бажаєте заселитись?

– Так. Номер люкс, оплата готівкою.

– Звісно, містере е...Дженсен, – чоловік на рецепції опустив документ на стійку і примружився, глянувши на Вівіку.

– Моя дружина Гейлі заснула в дорозі, спить вона міцно, тож…

– О, звісно-звісно. Давно одружені?

– Насправді ні. Всього пів року, але разом ще зі школи.

– О…– просяяв чоловік. – А ви довго чекали.

– Ви не уявляєте наскільки, – Тайлер стримано всміхнувся.

Чоловік променисто всміхався до нього, поволі набираючи щось на клавіатурі.

– Здалеку до нас?

– Направду ні. Ми довгий час жили у Орегоні, та вирішили трохи дослідити простір за межами нашого крихітного містечка.

– О, це завжди чудова ідея! 

Тайлер кивнув.

– Даруйте, я цілу добу був за кермом і волів би покласти Гейлі в більш зручне місце для сну, аніж пасажирське сидіння.

– Звичайно, містере Дженсен. Я проведу вас.

– Дякую. 

Працівник часом зацікавлено поглядав на непритомну Вівіку, Тайлеру це не подобалось, тож він змовницьки подався вперед:

– Завтра бурчатиме, що спина болить, бо не збудив її в дорозі.

Чоловік захихотів, викликаючи ліфт.

– Та хіба ж я винен, що її хіба гармата розбудить? – продовжив браваду Тайлер. – І то не факт.

Номер знаходився на восьмому поверсі. Працівник рецепції провів Тайлера до номера і розблокував двері, подавши йому картку.

Тай протягнув руку, якою тримав Вів під колінами і вхопив ключ-картку двома пальцями, притримуючи двері стегном.

– Дякую.

– Гарного вечора, містере Дженсен. Ваші речі вже тут.

– О…Я зараз покладу Гейлі і дам вам на чай, вибачте, руки мої як бачте, зайняті…

– Не хвилюйтесь, турбота про близьких вартує більше за всі гроші світу.

Тайлер здивовано всміхнувся, спостерігаючи як чоловік кивнув і пішов собі, тоді хлопець розвернувся, пірнувши за двері. Всередині було прохолодно. Тай полегшено зітхнув.

Він пішов з Вів у одну зі спалень і поклав її на ліжко. Спершу він розбув її, тоді обережно підняв і вивільнив руки від шкіряної косухи. Намагався зв’язати волосся, але пучок вийшов геть легкий, скоріше за все розпадеться як тільки вона змінить позу.

Тайлер покосився на подругу. 

Якщо вона змінить позу. Дівчина була абсолютно незворушною. Всю дорогу він з острахом поглядав на неї, аби упевнитись, що вона взагалі дихає. Його лякало те, як довго Вівіка перебуває у сні. Тайлер не міг заспокоїтись і не був певен, що зможе навіть спати, не розуміючи, коли вона прийде до тями. Це було нестерпно.

Згідно з планом, вони матимуть залишитись у цьому номері два тижні, потім, коли Вів прокинеться, вони поїдуть на захід, де заселяться у іншому готелі. Далі поїдуть до іншого штату, де на їх нові імена уже орендовано будиночок, там вони проведуть кілька місяців і якщо все буде добре, матимуть змогу перейти до роботи.

Він звик до Нью-Йорка і хотів би повернутись туди, але все мало затихнути. Есті мала сповістити всіх, що Вівівка поїхала у тур до Європи, який відкладала кілька років, а Тайлер та Есті, як близькі друзі зробили їм такий подарунок. Спершу у Тайлера була легенда, що він навідує батька, який пережив інсульт і наразі прикутий до ліжка, але Есті запевнила, що таке одночасне зникнення підозріле, тож Тайлер вирішив супроводжувати Вів і здобувати рецепти для нових цікавих коктейлів. Ця легенда Тайлеру здавалась занадто фантастичною, але часу на нову у них не було.

Хлопець посунув крісло і всівся, потерши стомлені повіки. Треба б поспати. Він підняв очі на Вівіку. Ні. Спати зараз точно не варто. Раптом вона прокинеться?

Тайлер зітхнув, розім’явши задерев’янілу шию. Те, що він напередодні заніс непритомну дівчину на руках, неодмінно викликало зацікавленість у того аж занадто доброзичливого працівника рецепції. Тож коли Вів прокинеться, вони мають обоє спуститись і грати щасливу пару на відпочинку. А поки він замовлятиме сніданки та вечері на двох і поглинатиме їх через силу сам, щоб не викликати підозр. Лишалось сподіватися, що Вів не спатиме тиждень, бо винести її на руках звідси непомітно точно не вдасться.

Все ж, години за три сидіння, що періодично переривалась на цигарку на балконі, Тайлер здався і влігся на ліжко у сусідній спальні, лишивши двері між кімнатами відчиненими, щоб бачити Вівіку.

Сон одразу напливав на стомлені очі, розслабляючи напружене тіло. Втім, спокою попри все не давав. Тайлер прокинувся серед ночі, скочив, одразу визираючи на Вівіку. Та продовжувала незворушно спати. Її ноги лежали прямо, руки були складені на животі. Обличчя спокійне і розслаблене. Вона нагадувала сплячу красуню, що чекає на цілющий цілунок.

Тайлер всміхнувся. Вівіка б не оцінила такої аналогії. Схопила б черевичок із тонким підбором і всадила б у скроню тому, хто посмів наблизитись до неї з непроханими поцілунками чи ще гірше: потурбував її сон. Бо такою була його подруга: нікому не дивилась в зуби, нікого не чекала, брала все, що хотіла і ніколи не хвилювалась про те, що і хто скаже на це. Вона була сильною. Занадто сильною, та стала вона такою виключно через те, що її змусили пережити.

Хлопець прикрив очі долонею. Та розмова, до якої їх підштовхнув померлий друг, знову й знову виринала у спогадах. Томмі навіть з могили прагнув об’єднати їх, спонукав до щирості. Дізнавшись все, Тайлер довго не міг оговтатись. Скільки всього впало на плечі Естефанії та Вівіки? Скільки жахів довелось пережити двом малим дівчаткам, що мали бавитись ляльками, гратися з друзями надворі і відчувати підтримку люблячих батьків? Натомість, вони пізнали найгірші сторони людської натури і були вимушені жити з цим.

Тайлер, звісно, розповів тоді про свого батька, та все це було геть не тією таємницею, про яку так просив його Томас нарешті розповісти. Втім, після всього сказаного Вівікою та Есті, він просто не міг звести цю бесіду до абсолютно банальної дитячої закоханості, яку він проніс із собою аж до третього десятку.

Він знову кинув погляд на Вів. Щоразу, коли серце стискалось від одного погляду на неї – він злився на себе. Бо знав її найкраще. Знав, що навіть якби, вона колись відчула до нього те саме – у них ніколи б нічого не вийшло. 

Детектив, з яким Вівіка себе зв’язала на коротку мить, був гарним хлопцем, хай як той дратував Тайлера. Та сама Вів була занадто токсичною для нього. По смерті Джима Торнтона, хлопець раптом усвідомив, що не відчуває до чоловіка більше ні крихти гніву. Бо проблема від самого початку була геть не у ньому, а у самому Тайлері. 

У його ревнощах. У тому, що Джим став першим чоловіком, з яким Вівіка, (що звикла змінювати чоловіків як чергову пару туфель) мала які-не які стосунки. І хоч тривали вони пів року чи близько того, за весь час, який Тайлер знав її, це була чи не єдина справді вартісна взаємодія. 

За два дні до номеру постукали. Тай схопив пістолет і наблизився до дверей, зазираючи у вічко. Прибиральниця.

«От дідько, ну для кого я повісив табличку «не турбувати»?» – пронеслось у думках. Тайлер сховав пістолет, розкуйовдив собі волосся, зняв кросівки і привідкрив двері, вдаючи, що спав.

– Перепрошую, сер. З моменту вашого заселення номер не прибирався, можливо Вам необхідна допомога?

– Дякую, але в нас чисто, ми практично тільки спимо та їмо, – всміхнувся він. – У нас була довга і виснажлива подорож, для нас ліжко і душ це вже щастя.

– Що ж, зрозуміло. Можливо тоді замінити рушники?

– Так, так, звісно. Одну хвилинку.

Тайлер зачинив двері і кинувся до ванної. Як він не подумав про рушники?! Його комплект звісно видно, що використовувався, а от другий лежав обережним стосиком. Швидко діставши рушники, він кинувся топтатись по одному, жмакати інший. А третій, той що для тіла, взагалі намочив і витиснув, провівши по ньому рукою, вимазаною готельним шампунем. Він затис кнопку фену і залишив ванну.

– Кажу давай сюди! Воно вже сухе! – крикнув він, якомога ближче до дверей. – Перепрошую, – відчинивши двері, сказав він, зіткнувшись із зацікавленим поглядом прибиральниці. – Дружина саме вийшла з душу і не хотіла віддавати мені рушник, яким витирала волосся. Страшенно не любить, коли з мокрого волосся крапає на спину.

Прибиральниця несвідомо опустила очі на ліву руку, де блищала обручка із білого золота.

– Ну, звісно, – всміхнулась вона, посунувши візок вперед, щоб Тайлер міг кинути туди жмут рушників.

– Дякую.

– Гарного відпочинку.

Зачинивши двері, Тайлер важко зітхнув. Скоріше б Вівіка вже прийшла до тями. Їм треба терміново забиратися звідси. Прибиральниця це лише початок. Далі почнуть ставити питання.

 І Тайлер не помилився. Ще за два дні до номера зателефонували, уточнюючи чи не могла б його дружина спуститись вниз і залишити кілька підписів. За протоколом жодних підписів вимагати вони не мають. Номер замовлено на його ім’я, сплачено готівкою ним же. З ким він проживатиме у номері їх обходити не має, але працівники стурбовані тим, що Тайлер привіз непритомну дівчину до готеля, заселився з нею у дорогий люкс і не виходить із нього чотири дні. На цей раз Тайлер відвертівся, що дружина спуститься, коли буде прямувати до крамниці, але вже за годину зателефонували знов. Він зітхнув і дістав мобільний телефон з кишені.

Один гудок.

– Слухаю.

– Привіт. Це я.

– Все гаразд? – озвалась стурбована Естефанія.

– Знаю, ми домовлялись зідзвонюватись тільки в крайніх випадках, але мені потрібна твоя допомога.

Тайлер коротко переповів історію.

– Гаразд, то що ти хочеш, щоб я зробила?

– Представся Гейлі Дженсен і скажи, що не зобов’язана підписувати жодних паперів. Повикаблучуйся, типу ти не хочеш нікуди ходити, тебе втомили люди і ти хочеш цілодобово їсти, лежати у ліжку і дивитись серіали, а не спілкуватись з ними.

– Тобто під «повикаблучуйся» ти маєш на увазі вдай Вів? – почулась усмішка у голосі.

– Саме так.

– Гаразд, – зітхнула вона.

– Дякую, повиси, я наберу рецепцію.

Тай відклав мобільний і підняв слухавку, натиснувши кнопку.

– Рецепція, слухаємо Вас, містере Дженсен?

– Взагалі-то це я! – озвалась невдоволена Есті.

– Місис Дженсен! Раді Вас чути. Як самопочуття? Чи все Вам подобається…

– Слухайте, я не зобов’язана нічого підписувати! – перебила працівника Есті. – Номер орендував мій чоловік, я взагалі не маю бажання вставати з цього ліжка, ясно вам? Припиніть нас діставати, або я поскаржуся на цей готель своєму впливововму другу у мерії!

– Місис Дженсен, я перепрошую…

– Ні, слухайте сюди: я мала страшенно важкий рік, ясно? Не збираюся вдаватись у подробиці, бо це не ваше собаче діло! Я просто захотіла кудись поїхати. А мій чоловік завжди підтримує мене, тож він привіз мене сюди, в цю глушину у надії, що тут нас ніхто не потурбує. І от, я сподівалась, що маю омріяний відпочинок, як тут ви починаєте грузити мене якимись паперами!

– Просимо вибачення, місис Дженсен. Ми можемо прямо зараз віднести Вам пляшку нашого найкращого шампанського!

– Що ж гаразд. Але нехай Ллойд сам забере, він все одно за цигарками збирався. Я не бажаю нікого тут бачити, ясно?

– Звісно. Можливо бажаєте чогось ще?

– Так, бажаю. Щоб ви припинили діставати нас! Це реальна вимога?

– Так, цілком, місіс Дженсен. Перепрошуємо!

– Чудово.

Тайлер поклав слухавку і розреготався.

– Господи, не знав, що ти можеш бути таким стервом!

– Я не переграла?

– Та ні, все супер. Дякую, Есті.

– Та, прошу. Хоч надовго цього не вистачить, вони захочуть впевнитись, що ти не погрожував їй задля цих слів.

– Так, твоя правда. Треба валити, та Вів… – Тай покосився на сплячу подругу.

– Як вона там? 

– Та ніяк, – зітхнув Тайлер, потерши очі. – Не знаю чому так довго, я вже хвилююсь за неї.

– І я хвилююсь, – зітхнула Есті. – Перегляньмо домовленість. Не хочу дзвінків у крайніх випадках. Давай хоча б раз на кілька днів? Я тут не витримую без новин.

Тайлер зітхнув.

– Тоді краще прихованою мережею.

– Відеозв’язок! Хоч подивлюся на вас.

Хлопець пирхнув.

– Ти невиправна.

– Ну, і біс із ним, – всміхнулась Есті. – Я так скучила за вами обома.

– І я скучив. Вів, певен теж. Аби ж вона нарешті прокинулась.

– Ти так і не хочеш розповісти, що сталося?

Тайлер зітхнув.

– Ти мені не повіриш.

– Певен?

Хлопець всміхнувся.

– Дякую, Есті. Гарного вечора.

***

Кожен наступний день давався Тайлеру складніше попереднього. Хвилювання за Вів ставало нестерпним. Він втратив сон, безперервно витріщаючись на незворушну дівчину на ліжку.

Хлопець не міг вийти з номера, не міг нічого робити, неначе разом з Вівікою і він прикутий до того клятого ліжка. Кожна година здавалась вічністю. Йому бракувало спілкування, хлопець ставав зацикленим, відчував параною та постійний страх, що Вівіка так ніколи й не прокинеться.

Він проклинав янголів. Проклинав Вершників, демонів, всіх тих вічних істот, через яких Вів опинилась у цьому стані. Гнів був звичним для Тайлера. Він сердився часто, та найгірше у цьому зараз було те, що його злість жодним чином не вплине на ситуацію. Як би сильно Тай не гнівався – це не пробудить Вівіку. Не дасть гарантії, що вона прийде до тями, не врятує її і не забере біль.

Як сказати їй про Джима? Як пояснити? Як змусити повірити у всю цю маячню? Якби не клятий Жнець, якого він бачив, коли серце спинилось – він і сам би навряд чи колись повірив у існування янголів, а надто, що їм є діло до простих людей. 

Він пирхнув. Азраель вже точно нема. Так легко окупувати чуже тіло і вбити смертного…аби врятувати Диявола. Бляха, та це ж гарячковий сон, а не правдива історія! Він уявляв цинічний вираз Вівіки. Як би її розгнівала ця маячня.

Тай всміхнувся. Хай би сердилась. Хай би кидалась у нього всім, що трапиться під руку. Кричала, що це дурний готель, дурне місто і взагалі вона хоче додому. Хай би кусалася, дряпалася і лаяла його, аби лише була при тямі. Нестерпно було бачити її такою. Нестерпно було не знати, чи це колись зміниться.

Так минав кожен наступний день. Скоро почнеться наступний тиждень, а змін так і не було. До кого звертатись? Навряд чи у янголів є стільниковий зв’язок. Кого звинуватити? Як достукатись до Вів і благати її повернутися? 

Їсти він не міг. Відсунув тацю зі сніданком, відчуваючи нудоту. Крісло, що стояло біля ліжки Вів, вже певно анатомічно відповідало будові його тіла, так рідко він з нього вставав. Не міг лишити її і на мить. Боявся, що пропустить момент, коли вона нарешті прийде до тями, або…Ні. Тай не бажав і думати про те, що цього не станеться. Серце стискалось від хвилювання. 

Довге очікування виснажувало. Та найдужче його лякала невідомість. Тайлер важко зітхнув, потерши стомлені повіки пальцями. Легкий шурхіт ковдри, змусив хлопця миттю підняти голову.

Вії Вівіки затріпотіли. Тай затамував подих. А тоді, очі дівчини нарешті розплющились.