Раді Вас бачити!

Пісня розділу

▶ Nothing but thieves – Phobia

Естефанія обернулась рушником, відчуваючи, як сироти виступили на шкірі. Хоч у номері було досить тепло, та й пара від гарячого душу наповнювала кімнату – дівчині чомусь було геть незатишно. Холод тягнувся оголеною шкірою, змушуючи її якомога швидше побігти до спальні, аби дістати одяг та білизну з валізи.

Вона оглянула акуратно складені речі. Томмі б знову жартував про перфекціонізм. Сам він ніколи не був аж занадто акуратним, та Есті це чомусь любила. Їй подобалось впорядковувати речі на його поличках та у шафі, а він завжди їй це дозволяв і дякував.

Есті зітхнула. Їй страшенно бракувало Томаса, його ніжності, того як хлопець завжди міг знайти потрібні слова. Хотілось відчути тепло його дотику, почути щире “люблю тебе”, що змушувало навіть серце Вівіки (чи не найжорсткішої з їх компанії) танути. 

Вів би зрозуміла. Зараз вона б похвалила порядок у валізі подруги, бо сама прагнула контролювати все, навіть те, у якому порядку лежали речі. Вона б зрозуміла тугу за Томасом, бо так само сумувала за хлопцем. Тайлер би змовчав. Та у його очах вона б все одно помітила зблиск схвалення й підтримки. Дівчина відчула сум за найближчими друзями. Певно не варто було залишати їх.

Дівчина зітхнула, вдягнувши піжаму і побрела до дзеркала, аби розчесати вологе волосся. Вона все міркувала чи варто було їй їхати сюди. Її друзям зараз теж нелегко. А вона зациклилась на власній скорботі. Звісно ні Вів, ні Тайлер би ніколи не звинуватили її у егоїзмі, та все ж від занепокоєння позбутись було важче.

Есті хитнула головою, поклавши гребінець і почала розбирати пасма пальцями, аби ті повернулись у звичні хвилі. На мить вона кинула погляд на відображення і підскочила. Тоді полізла до сумки з косметикою і засобами для волосся і дістала з неї пістолет. Повільно повернулась, рушаючи номером, по дорозі всюди вмикаючи світло.

Нікого. Але чому їй здалося, що вона бачила чийсь силует? Писк телефона змусив дівчину знову підскочити. 

– Трясця…

Вона підійшла до ліжка, знявши з зарядки мобільний. Вівіка. Подруга завжди, наче мала шосте чуття, тож щойно ставалась якась срака – Вів тут як тут. Есті видихнула, прагнучи позбутися тривоги.

– Привіт, люба!

– Здоров, – насторожено озвалась Вівіка. – Ти дісталась? Все гаразд?

– Так. Я вже у номері.

– Як твій день?

Есті прикусила губу.

– Зі мною все гаразд.

– Ти чув? – гукнула Вів.

– Есті, – озвався Тайлер. – Точно все гаразд?

– Мамо, тату, екскурсія минула добре! – саркастично кинула вона.

Вівіка пирхнула.

– Просто…тримай нас в курсі, добре? – попросив Тай.

– Я не повірю, що ви не спорядили зі мною сек’юріті. 

На тому боці дроту панувала тиша. Есті всміхнулась.

– Справді, я ціную вашу турботу. Та зі мною все гаразд.

– Що ж…гарної ночі, лялю, – тихо мовила Вів.

– І вам теж. 

– Напиши нам завтра, гаразд?

Естефанія поклала слухавку, видихаючи. Тоді рушила до дверей, перевіривши замки і ланцюжок, у безпечність якого не вірила ніколи. Потім повернулась до кімнати, опустила валізу на підлогу, і вляглась у ліжко. 

Сон не йшов, попри насичений день. По смерті Томмі – найстрашнішими стали ночі. Вони були холодними, самотніми, а жахіття, що полишили дівчину, відколи у її житті з’явився Томас – так само блискавично повернулися, щойно хлопець загинув.

Ті жахіття містили найтемніші, найгірші її спогади, підкріплені дитячою вразливістю та гіперболізацією напівсонного мозку. Щоразу одне і те ж: ті самі підвали, ті самі камери, ті самі ланцюги. Те страшне “йди, помийся” перед тим, як тебе прийдуть оглядати, неначе тварину перед придбанням у зоомагазині.

Есті затремтіла. Сльози блиснули в очах. Вона не може спати, не може знову опинитись у тих підвалах. Не може знову чути ті здушені голоси, той огидний регіт. Не стерпить запаху сигар, аромату дорогого пійла і парфумів з сандалом. Не витримає чергових білих суконь, лаку з блискітками і яскравого штучного світла перед білим тлом. 

Дівчина хутко вдягнулась і, зв’язавши вологе волосся у хвіст, озброївшись трьома ножами, залишила номер. Якщо їй треба уникнути сну – вона знала, що їй потрібно.

Найгіршою у залежностях, певно була ілюзія контролю. Скільки разів Естефанія казала собі: “я роблю це не просто так”, “це треба мені для виконання завдання/поліпшити стан/скласти іспити”. Щоразу вона казала собі: “зараз – і більше ніколи”. Певний час це працювало, та згодом тих “зараз” ставало дедалі більше.

Вона обіцяла Томмі, що не повернеться до цих звичок. Та їй і не треба було – його поява неначе витіснила з її життя все те темне і лихе, що змушувало її знову і знову робити неправильний вибір. Втім тепер Есті почувалась так, неначе втратила одразу все. І їй хотілось заглушити той біль, хоч на мить.

***

Асмодей вкрив себе тінями, супроводжуючи Естефанію. Район, у який вона забрела, не мав нічого спільного з тим піднесенням у горах біля монастиря, куди дівчина ходила вранці.

Тут було темно, люди у пошарпаних каптурах з порожніми поглядами трусилися одне над одним, тулились до стін, наче то було єдине, що здатне їх втримати.

Естефанія йшла тихо. Аж занадто тихо, неначе крадучися похмурим простором. Вдягнена у чорний одяг, що фактично змушував її зливатися із темрявою місця, що погано освітлювалось. Попри кількість людей, тут відчувалась абсолютна порожнеча.

Хтось хрипів каталонською, трусячи за плечі знепритомнілого приятеля. Асмодей помітив відблиск жалю у порожніх очах. Та лише на мить. Бо вже згодом він обнишпорив кишені друга, витяг звідти зім’яті купюри і пакети з пігулками. А потім, похитуючись, підвівся і втік, ховаючись у затінку між будівлями. Демон захитав головою. Тут було бридко навіть для нього, то що тут забула така як Естефанія?

Вона діяла швидко. Схопила пакет, передала гроші. Голови не підводила, хутко розвернулась і сховалась у тіні, повертаючись до готелю. Попри довгий шлях, рухалась вона похапцем, широкими кроками. Неначе прагнула якомога скоріше повернутись до безпечної зони.

Асмодей крокував слідом, напускаючи на себе якомога більше тіней. Чулись кроки, демон спинився, озираючись. Двоє чоловіків йшли слідом. Естефанія, хай і прагнула вдавати, що не помічала їх, все ж стиснула ножі у кишенях.

Та демон був швидшим. Вкривши молодиків тінями, він оглушив їх. Схопив за шиї і по черзі звернув. Естефанія навіть не почула як впали їх тіла. Пройшовши ще кілька кроків, вона здивовано озирнулась і, не побачивши за собою нікого – хутко повернулась до готелю.

– Прослідкуй за нею, – прикликавши суккубку, наказав Асмодей. 

А сам схопив тіла і потягнув до води.

***

Слідкуючи за дівчиною очима суккубки, Асмодей не розумів, нащо вона це робить. Звісно, отруту вживали і у Пеклі, вона мала різні форми: напої, цукерки, навіть дим. Для демонів та занепалих це було чимось на кшталт розваги чи відпочинку. Вони природно не могли стати залежними від цього. Тож для них такі “забавки” були еквівалентом вечірки на вікенд, що не повинна була повторюватись щодня.

Втім, те, що Естефанія робила це з собою, а тоді просто лежала на ліжку, витріщаючись у одну точку – непокоїло демона. Її аура змінювалась. Вона набувала гостроти, тремтіла, неначе от-от зникне. 

Суккубка продовжувала слідкувати за дівчиною. Асмодей зайняв місце на лавці у тінях. Схоже, так і проходитиме весь його час. Він знав, що втрата Томаса вплине на неї, та Князь Безодні ніколи не стикався зі скорботою смертних. Він не думав, що це може їм так боліти. Адже люди недовговічні. Мруть часто, то чого так страждати? Хіба вони не мають бути готовими до того? Він і сам не був певним, що розумів як воно взагалі: втрачати когось.

Перед очима замиготів образ Люцифера. Враховуючи обставини – йому лишилось недовго. Демон не знав як почуватиметься, коли король Пекла і справді помре. Та і думати про це не хотілось. Чи втрачав він когось у своєму житті? У Ліліт було безліч дітей, та мало, кого Асмодей і справді вважав братами чи сестрами. Вони були для нього натовпом диких та свавільних істот, що викликали виключно огиду. Та чи почував він хоч до когось приязність? Певно лише до Беліал і Буера. Ці його сестра та брат, були єдиними, кого Князь Безодні міг терпіти і не дратуватися.

Та чи був хтось ще? Хтось…важливий? У пам’яті раптом спливла Азазель. Занепала, що стала другом для нього і Беліал. Вони були нерозлучні. Коли подруга загинула у війні, коли сказала, що занепала б знову якби знала, що зустріне їх – у його грудях щось ворухнулось. Він не знав любові. Певно, не знав до неї. І не підозрював про це. Щось у Азазель його приваблювало, та він ніколи не давав цьому волю і не міркував про свої почуття.

Тож, коли вона загинула, Асмодей закрився і сам від себе. Не прагнув довго міркувати про це, аби не зануритись у біль за тією, кого вже не повернеш.

Демони мали інше виховання, інше оточення. Лише з приходом Люцифера у Асмодея з’явився примарний шанс відчути бодай щось. Та навіть потім за нього просто взялась Абаддон і піддала його постійному насильству.

Асмодей здригнувся. Як добре, що демониця не може прийти на землю. Він би не витримав ґвалту тут, коли відчуває постійне хвилювання за смертну, до чиєї темряви має безпосередній стосунок.

_______________________________________________________________________________________

Любий читачу! Все, що описано у творі є повністю продуктом фантазії автора в межах сюжету. Бажаю Вам знайти сили на подолання труднощів, травматичного досвіду та скорботи без шкідливих речовин. Адже вони лише поглиблюють темряву, і аж ніяк не несуть світла. Бережіть себе! ❤️