Раді Вас бачити!

Пісня розділу

▶Muse – Starlight

Із Томасом Джим не бачився вже кілька днів, часом він проводив більше часу із Беліал і почувався жахливо, що приділяє так мало часу приятелю.

Втім, Томмі не був з тих, хто ображається. Була у хлопцеві особлива риса: він всіх прагнув зрозуміти і підтримати. Тим сумніше було спостерігати його власні сумніви.

Джим знайшов його у парку, на їх лавці, де обоє проводили чимало часу на початку цього непростого шляху. Томмі закрив руками голову і згорбився, міркуючи, вочевидь, про щось складне.

Детектив уважно слухав хлопця і міркував, як би сам вчинив у його ситуації. Розгубленість Томаса була цілком зрозумілою, та не дарма він звернувся до Джима із порадою. Вони розбирали ситуацію вже певний час, занурювались у деталі і багато мовчали, міркуючи про те, як краще вчинити.

Попри те, що Джим дав другу щиру пораду, сумнівів у Томмі менше не стало. Це хвилювало детектива. Хотів би він йому чимось допомогти. Та у тій ситуації вибір мав зробити лише сам Томас.

– Якийсь ти сумний, – зітхнула Белі, зустрівши детектива пізніше.

– Томас дуже неспокійний тут.

– Ну, у вас є спільна риса – ви хвилюєтесь про інших більше, ніж за себе.

– Так кажеш, наче це погано.

– Не погано, та часом твій настрій буде повністю залежати від стану когось іншого. А це не дуже добре.

Джим зітхнув.

– Я хочу йому допомогти, але мені здається…

– Пам’ятаєш, про що ми казали? Не всім можна допомогти, як не намагайся. Кожна душа відповідальна за себе. Ти можеш вказати їм шлях, Джиме – але йти ним вони мають самостійно.

Він зітхнув, відвівши погляд. В цілому вона мала рацію, безперечно, та чогось Джиму не дуже від того полегшало.

***

Джим зустрів Томаса за кілька днів, коли хлопець неспокійно блукав біля Брами.

Беліал м’яко опустилась на землю, притримуючи Джима, з яким відлітала напередодні. Склавши темні крила за спиною, вона окинула Томаса поглядом.

– Здоров, – кивнула вона, а тоді повернулась до детектива. – Він як той пес із кіно.

– Котрий? – нахмурився Джим.

– Та той, з сумним поглядом. Люцифер якось вмикав мені той фільм, я не змогла додивитися.

– Ти про Хатіко? – вишкірився детектив.

– Так, – похмуро відповіла вона. – Я піду відзвітую.

Джим кивнув їй, а тоді перевів погляд на Томмі:

– Ну, розповідай.

– Асмодей…пропонує мені зайняти тіло Себастьяна.

– Чекай…що?

– Я розповідав тобі, що тіло Себастьяна зараз у комі, підтримується медикаментами. Але душа його у Лімбі і він не може потрапити до Раю, бо прив’язаний до тіла.

– Так, але…ти ж мертвий. Хіба це не порушує…

– Баланс? Так. Вони мало консиліум не зібрали з Азраель, Ізуель, Асмодеєм, поки прийняли рішення чи варто таке чудити.

– А нащо це їм? – нахмурився Торнтон. – Даруй, якщо це грубо. Проте, мотивацію Асмодея я ще розумію, він хоче добра для Есті. Нащо це тобі і Себастьяну – в цілому теж ясно. Але…для чого всім їм аж так перейматися тим, куди потрапить чергова душа?

– Я не знаю… Ізуель намагається просто допомогти. Я розумію це і мені незручно, бо вона старається. А от Азраель була проти. 

– Тоді…чому?

– Вона весь час торочила про баланс, про витрати власного творіння, що це занадто… Та потім підійшла до мене, ми поговорили. І якось вона неначе перейнялась, чи що? Дуже довго дивилась на мене, неначе сама сумнівалась, а тоді раптом погодилась.

– Це все твої фламінго, – кивнув на сорочку приятеля Джим. – Тобі важко відмовляти через це.

Томас пирхнув.

– Вів завжди казала, що не може сердитись на тебе, ти чарівний.

– Шкода, що мій вбивця так не думав.

– Кажу собі це щодня, – видихнув Джим.

Томас підібгав губи.

– Не знаю, що робити.

– А сам ти чого хочеш?

– Це ж дебільна ситуація, хіба ні?

Джим видихнув.

– Як той, чиє тіло крали у власних цілях можу засвідчити – це паскудство, – зітхнув Джим.

– Сам знаю, – видихнув Томмі.

– Та тут дещо інша ситуація, – звузив очі Джим.

Хлопець зустрів погляд детектива.

– Тіло Себастьяна все одно помре, якщо він обере Рай. 

– То я підбираю об’їдки?

Джим всміхнувся.

– Так…гидко прозвучало, даруй.

– Ну, вся сиуація доволі гидка, тож…

– У кожному разі ти не можеш приймати рішення сам. Поговори із Себастьяном.

– Тобто, скинути всю відповідальність на нього?

– Ні, Томасе, – хитнув головою він. – Просто будь чесним. Як відмовить – ти лишаєшся і шлеш того Асмодея якомога далі. А як погодиться…що ж, ти матимеш змогу почати нове життя. Нехай і за дуже дивних обставин.

***

– Знову сумний, – зітхнула Белі, сівши за стільчик на його кухні. – Що не так?

– Ти чула, щодо Томаса?

– Ритуал проведуть завтра.

– Себастьян погодився?

Белі кивнула.

– Отже, він матиме шанс на нове життя…

– Це ж добре, хіба ні? Він же твій друг.

– Так, я радий, проте…

Беліал зітхнула:

– Та, кажи вже!

– Не знаю…я порадив йому бути чесним із собою і Себастьяном, та що як цей вибір…хибний?

– Доки він не зробить його – не дізнається, – знизала плечима Белі.

– Я боюсь, щоб ніхто з них не постраждав.

– Ну, Вівіка зараз не з Есті. Тайлер вивіз її після…того, що з тобою сталося. 

Джим нахмурився, від згадки про Вів.

– Я не лише за неї турбуюсь.

– Оце так…полюбив її “причіп”?

Детектив закотив очі.

– Вони всі гарні люди. Навіть Тайлер. Хай яка він скалка у дупі, я б певно поводився так само, якби моя кохана завела стосунки з якимось копом.

– Оу…самопросмажка завітала, гарно, мені подобається.

Джим кинув у неї рушником. Белі перехопила його, реготнувши.

– Слухай. Я думаю, Азраель би не пристала на це, якби це чимось комусь загрожувало. Вона з них усіх найбільш помішана на тому балансі. Все буде добре.

– Сподіваюсь, – зітхнув Джим.

***

Детектив чекав біля Брами заздалегідь. Він дуже не хотів пропустити мить, коли Томас залишатиме Пекло. Сам не знав чого, та нервував від тієї думки, що хлопець повернеться назад, не прощаючись.

Побачивши детектива, Томмі розплився в усмішці.

– Здоров.

Вони потисли руки і обійнялись.

– Як ти?

– Мені страшно, – зізнався Томмі.

– Я розумію, – Джим зустрів його погляд. – Все буде гаразд.

– А як не вийде?

Торнтон знизав плечима:

– Повернешся сюди, влаштуємо вечірку. Більш мертвим тобі все одно не бути.

– О! Це має бути моєю епітафією.

– Домовились, похизуєшся років так у дев’яносто вісім, як повернешся, гаразд?

Томмі всміхнувся, хоча очі досі виражали стурбованість.

– Я радий, що ти був поруч, Джиммі.

– І я радий, друже.

Вони обійнялися.

– Я сумуватиму, – всміхнувся Джим, поплескуючи його по спині.

Детектив провів його поглядом, слідкуючи за тим, як силует приятеля зникає у чорноті Безодні. Сумно було усвідомлювати, що він не скоро побачить Томаса. Та Джим сподівався, що буде саме так. Що хлопець проживе довге, насичене та яскраве життя і буде щасливий поруч з близькими.

***

Чергове побачення наче і не було провальним, навпаки, занепалий з яким Беліал спілкувалась був доволі милим, цікавився нею, пропонував зустрітись знову. Та Белі не квапилась із відповіддю. Щось неначе спиняло її. Хотілось обговорити це з Джимом, смертний неначе завжди знаходив потрібні слова, нерідко через жарти, та вона ніколи не йшла від нього із запитаннями, ті неначе розвіювались після розмови із другом.

На підході до кухні Джима, що зовні поки нагадувала лише білі стіни та двері, Беліал уклякла. Стіни стали ширшими, неначе хтось добудував кімнату. Вона схилила голову, оглядаючи цю новобудову, а тоді штовхнула двері.

Знайти Джима десь, не біля плити було майже неможливо. Ця душа готувала повсякчас, певно це справді було ритуалом, що заспокоював його. Або ж Торнтону просто більше не було чого робити.

Цього разу чи не вперше, він був без краватки, а рукави сорочки підкотив до ліктів. Дивна зміна, хай він і не позбувся надокучливого костюму цілковито. Белі розуміла, що це теж частина його адаптації, певно від дечого відмовитись все ще не вдавалось.

– Що місиш цього разу?

– Суфле, – не озираючись, мовив Джим. – Як наш кадр?

– Як не дивно: нічого.

Детектив повільно повернувся, хитра посмішка розтягнула вуста.

– Припини.

– Ну-ну? Розповідай.

Белі зітхнула.

– Він…милий.

– Замало деталей, – скривився Джим, збиваючи білок у мисці. 

Белі окинула поглядом руки чоловіка і раптом забула, про що мала розповідати.

– Ти заснула? – не підводячи очей, спитав він. – Я аж такий нудний?

Беліал хитнула головою.

– Гм…Він запросив мене на друге побачення, – відриваючи погляд, мовила вона.

– О! Так справа пішла! – всміхнувся Джим. – І що ти сказала?

– Я…ще думаю, – склала руки на стільниці Белі.

– Чого? Не сподобався?

– Не знаю, – вона поклала підборіддя на лікоть. – Наче милий, і спілкувались гарно, просто…

– Не готова?

Беліал замислилась.

– Я б так не сказала.

Джим здійняв брови.

– О! То це ж добре!

– Думаєш? – звела брову вона.

– Ну, а чого ні? Ти вже оновлюєшся, спілкуєшся з іншими…це ж уже зрушення.

– Не знаю, – вона відвела погляд. – Що ти добудував?

– Вітальню, – махнув рукою він.

– Для чого?

Джим знизав плечима.

– Якось тупо, що ми весь час тут, не гадаєш?

Белі звела брову.

– Пропонуєш пліткувати на канапі перед телевізором?

– Чом би й ні?

– Торнтоне, ти добудував вітальню для мене? – всміхнулась Беліал.

– Виключно тому, що поки не приймаю інших гостей.

Белі пирхнула.

– Ясно…

Джим всміхнувся, продовжуючи готування. Вона піймала себе на тому, що розглядає його обличчя. Усмішка личила Торнтону. У темних, майже чорних очах неначе спалахували жартівливі вогники, здавалось сам він ставав світлішим і яскравішим. 

– Ти зависла, – не підводячи очей, мовив він.

– Даруй, – прочистила горло Белі. – Слухай, я мабуть піду вже.

– Так рано? – здивувався Торнтон. – Що, навіть суфле не скуштуєш?

– Лиши мені на потім. Повернусь із завтрашніми плітками – перекушу.

– Ти навіть сьогоднішні не переказала!

– Не дуйся, – реготнула вона. – Чим краща душа – тим менше про неї пліток.

– О! То він справді класний? – вишкірився Джим.

– Поки що так.

– Радий за тебе, та подробиць все ж потребую.

Белі хитала головою, йдучи до дверей. Усмішка повільно сходила з вуст. Якісь дивні почуття сповнювали її тієї миті.

***

Повернення до Пекла гнітило Асмодея. А надто після того, як він втратив всі свої сили задля того, аби повернути Томаса до життя.

Довгий час він не хотів нікого бачити та спілкуватися, а потім почав усвідомлювати огидну річ – самотність більше не спасіння, вона засмучувала його, змушувала почуватись непомітним, покинутим, ятрила ще свіжі рани у душі.

Тож, демон наважився прийти до друга, бо знав, що він вислухає. І Люцифер справді слухав уважно, не перебивши жодного разу. А коли Асмодей замовкнув, опустивши очі – мовив:

– Ми всі зі своїм багажем. Та не кожен готовий прийняти твій, Асмодею. Якщо знайдеш правильного партнера – він прийме тебе всього. А той багаж…навіть допоможе тобі нести.

– Натякаєш на себе й Ізуель? – звів брову він.

– У нас не було все гладенько, – знизав плечима Люцифер. – Я наробив чимало лиха, хай і не одразу – вона прийняла мене. І тепер ми діємо разом.

Король всміхнувся, згадавши кохану. Асмодей відвів очі, усвідомлюючи, що чужі прояви почуттів викликали у нього сум виключно тому, що своїх він позбавив себе сам.

– Я бажаю тобі того ж, – підняв на нього очі Люцифер. – Шукай того, хто перехопить твій багаж, Асмодею. А тим, хто не схотів або не зміг – пробач і відпусти. 

Звучало досить легко. Та відпустити Есті, коли її образ без кінця стояв перед очима, коли він раз за разом бачив як вона плаче, усвідомивши його власну суть і роль у її житті – було практично неможливо.

Він видихнув, продовжуючи крокувати Пеклом. Душі снували довкола, кожен у власних турботах. Янголи і демони затесались між ними, і не викликали у смертних ні подиву, ні неприязні. Асмодею завжди було цікаво якою гнучкою є психіка людей. Навіть ті речі, пояснення яким вони не мали, яких боялися, від яких довгий час тікали – з часом смиренно приймалися як невіддільна частина реальності.

Вони взаємодіяли між собою, утворювали пари, дружили і разом влаштовували заходи. Асмодею бракувало такої легкості. Встановити з кимось контакт завжди було складно. А після Абаддон і поготів. Та тепер його кривдниця нарешті ув’язнена і позбавлена сил. Тепер він має змогу хоча б спробувати побудувати власне життя, хоч якось.

Звісно, йому кортіло, аби те його нове життя включало Естефанію. Та навіть якби Ізуель відпустила його на землю, попри заборону – все для нього там вже давно втрачене. Вона ніколи не пробачить, а він…не міг її у тому звинувачувати.

Щось зашурхотіло, ледь торкнувшись плеча. Асмодей озирнувся, нахмурившись. Та позаду не було нікого. Кілька іскор злетіло до землі. Демон потер плече, помітивши сажу на сорочці.

Тоді опустив очі на землю, спостерігаючи як з попелу виринає аркуш паперу. Він неначе відновлювався після вогню, повертаючи собі первісний вигляд. Розмашистий почерк, кілька прозорих краплинок, від яких розпливлась ручка.

Асмодей підхопив лист пальцями. В носа одразу вдарив аромат півоній та мигдалю. Він ледь встояв на ногах. Есті пише йому. Але…як?

***

Він перечитав той лист тричі. Серце, здавалось, спинилося в грудях. Асмодей вже певний час крокував простором, навіть не замислюючись, куди його несуть ноги. Просто блукав, прокручуючи в голові те, що прочитав.

Вона прощалась з ним, відпускала, бо їй боліло. Бо все це було занадто для Есті. Бо почуття уже не вміщувались у голову і просилися, аби їх виплеснули на папір і спалили. 

Попри біль, Асмодей був вдячний Інферні, полум’ю Безодні за те, що вона перемістила цей лист до адресата. Бо хай як важко було читати ті рядки – він був радий, що отримав повідомлення. Це була болісна, остаточна, та попри все – крапка.

Вітер шелестів у листі дерев, куйовдив волосся Асмодея і здіймав кутик листа, який демон знову взявся перечитувати, гладячи пальцями сліди її сліз, що лишились на папері.

– Я сьогодні не приймаю, – озвався жіночий голос.

Демон нахмурився піднявши очі. Як його занесло до саду?

– Що? – перепитав Асмодей.

Занепала закотила очі, продовжуючи підгортати землю довкола кипарису.

– За кілометр чую сморід магії, що тобі не належить, – бурмотіла вона. – Сьогодні не треную – зайнята.

– Не треба мені твої тренування, – роздратовано пирхнув демон, та хто вона взагалі така?

Вона окинула поглядом його лист.

– О, ясно, вони послали мені чергове розбите серце, яке я муститиму рятувати?

– Не треба мене рятувати. Сам впораюсь.

– Ким вона була? Демон чи занепалий? Передала тобі магію перед смертю чи щось таке?

– Ні, – рявкнув Асмодей. – Це не твоя справа.

– Стане моєю, коли ти відірвеш комусь голову, бо не здатний керувати силами.

– Я здатний.

– Ти хоч пробував?

Демон нахмурився. Направду, йому було взагалі не до того, щоб перевіряти магію, відняту у Абаддон. Голова була забита геть іншим.

– Я контролюю магію.

Занепала роздратовано пирхнула, відклавши лопату.

– Гаразд, – обтерла руки об фартух вона. – Бий.

– Що?

Вона стала у стійку, змахнувши руками. Блакитні лінії, що обплутали її, неначе павутиння, злегка мерехтіли.

– А-ну, пульни, – здійняла підборіддя вона. – Ну, хутчіш! Що там в тебе є?

Асмодей нахмурився, запхавши листа до кишені. Замислено став, спостерігаючи за незнайомкою, а тоді випростав руку. Широкий спалах обізвався пекучим болем у кисті, пронизавши долоню аж до кінчиків пальців. Демон струснув рукою, кривлячись на шкіру, яку вкрили пухирі. 

– Шо за…

– Кажу ж: чужа магія тобі не кориться.

– Це не так.

– Те, що вона прийняла тебе при передачі, не значить, що кориться тобі назавжди. Ти ще не приручив її.

– Маячня якась…

– Ти знав попереднього власника?

– Ближче, ніж мені б хотілось, – похмуро мовив він.

– Приходь завтра. Подумаю що робити з тобою.

– Не буду я до тебе приходити, – пирхнув Асмодей. – Не треба мені навчання.

– Он як? – пирхнула вона. – Як тебе звати?

– Асмодей.

– Сам Князь? – звела брову вона. – Йосип драний, мені вклонитись чи...

– Припини блазнювати, цього буде досить.

Вона пирхнула. Асмодей звузив очі, оглядаючи її. Висока, мала кучеряве золотисто-каштанове волосся, та різні за кольором очі: одне глибокого синього, інше – яскраво-зеленого кольору. Світло-сірі крила неспокійно здіймались та опускались. Яскрава ознака роздратованості у крилатих.

– А тебе як звати? – спитав демон, сам не знав нащо.

– Рідлі, – відвела погляд вона, повертаючись до роботи у саду.

– Якесь не янгольське ім'я, – бурмотів Асмодей.

– Бо я занепала. А колись була янголом Рідліель, що дбала про гарні сни смертних.

– Після того як тебе усунули, їм сняться кошмари?

– Ні, – випросталась Рідлі. – Після того як мене усунули – всім стало насрати, що сниться смертним. То як, працювати будеш?

– Працювати? – звів брову Асмодей.

– Коли вже приперся – візьми граблі і згорни листя.

– Що, даруй? – обурився демон.

– Ти недочуваєш? – звела брову Рідлі. – Кажу: граблі в руки і греби листя на купу!