Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶On an On – Ghosts

– Уяви будинок, яким би ти його хотів бачити, – мовила Беліал, після того як вони майже годину блукали порожніми ділянками Пекла, щоб відшукати саме те місце, яке влаштувало б Джима.

– Типу…будь-який будинок?

– Будь-який. Якщо з уявою геть тугенько – можеш уявити дім у якому жив, доки не помер.

Джим нахмурився. Ні, квартиру, подаровану клятим батьком, місце, де його дружина зізналась у зраді, а потім де він не одну ніч провів із Вівікою – уявляти точно не хотілось. Не бажав детектив і по смерті бути у місці, що нагадує про таку кількість травматичних речей.

– Я зможу змінити цей дім згодом?

– Так…а нащо?

– Бо зараз мені треба тільки кухня, – мовив він, заплющивши очі.

***

Белі спостерігала за білою просторою кухнею, зручно укомплектованою довгою стільницею, дорогою плитою та духовкою, Джим тим часом перевіряв гостроту ножів і схвально кивав.

– Нащо тобі шість ножів?

– Вони різні.

– Хіба одним не можна все зробити?

– Можна, але це незручно.

Белі зітхнула. Вона й не намагалась зрозуміти.

– А де брати продукти?

– За тим самим принципом.

– Тоді для чого у Пеклі купа супермаркетів?

– Є люди, яким дуже подобаються крамниці. Вони нагрібають великі візки наїдків, до яких навряд чи торкнуться. 

– Тоді нащо?

Белі знизала плечима.

– Їм подобається сам факт мати забитий під зав’язку холодильник. 

– То…люди імітують звичайне життя і по смерті?

– Щось на кшталт. 

– Гаразд…– зітхнув Джим. Він не розумів цього пориву, та засуджувати не квапився. Хтозна ким він стане, коли проживе тут досить довго.

Беліал спостерігала за тим, як він викладав продукти на стіл і починав потроху нарізати овочі.

– Тобі…допомогти?

– А ти готуєш? – всміхнувся він.

– Можу допомогти морально, – скривилась на овочі, що лежали на дошці Белі.

Джим пирхнув.

– Це ж як?

– Ну, щоразу як вдало наріжеш ті грибочки, буду вигукувати, щось типу: “молодець, Торнтоне! туди його!”.

– Я відмовлюся, але дякую, – всміхнувся Джим.

Белі зітхнула, сівши за стіл.

– Не кажи, що тобі нудно, – не підводячи очей, мовив детектив.

– Трохи є. Для чого ти готуєш?

Джим знизав плечима.

– Мені це подобається. Відволікає від інших думок.

Беліал звела брову.

– Про що ж ти думаєш? Про Клео, вгадала?

Джим закотив очі.

– Безперечно.

Белі пирхнула. Детектив окинув її уважним поглядом.

– А про кого думаєш ти?

– Ні про кого, я ні з ким не бачуся, – зітхнула вона.

– Чому б і ні?

– Мені підходити до незнайомців і пропонувати сходити якось на пиво?

– А, що у Пеклі нема Тіндера?

Беліал пирхнула.

– Ти серйозно пропонуєш мені ходити на побачення?

Джим знизав плечима.

– А що ти втратиш?

– Час?

– Наче тобі є куди його витрачати, – закотив очі детектив, пересипаючи нарізані овочі у тарілку. – Ти ж весь час працюєш. Хоча можеш брати менше змін.

– І що? Завести хлопця? – покосилась на Джима Беліал.

– Ну, попри те, що це прозвучало десь на рівні з міркуванням взяти песика з притулку – так, чому б ні?

– Ти казав, що не готовий поки йти у нові стосунки. Вважай, що й я також.

Джим кивнув.

– Друге кохання, так?

Беліал зітхнула, пригадуючи слова Джима, коли той тільки прийшов у Пекло.

Кажуть, що в житті кожної людини є три любові. Перша – ніжна, часом емоційна, недосвідчена… проте, у певному сенсі, казкова. У когось вона триває до зрілого віку, хтось забуває про неї ще у підлітковому. Третя любов – найбільш правильна. До скону, вона свідома, спокійна і розмірена, збудована на досвіді та повазі. Та між ними завжди є друга. Та, що лишає найглибший слід. Вона завжди здається найсильнішою, якою б болісною не була. Після неї довгий час здається, що так сильно просто неможливо покохати знов.

– Ти замислилась, – помітив він, наливаючи олію на пательню.

– Гм? – підняла очі вона. – Вибач, я…

– Ти думала про…

– Так, – вона пирхнула.

– Хочеш поговорити про це чи…

Белі не знала, що відповісти. З одного боку вона ненавиділа розповідати особисті речі. З іншого – про ті її стосунки знав лише Асмодей, та й те не дуже підтримав сестру. Джим викликав довіру, а Беліал не могла викинути з голови, що їй кортить почути думку з боку. Вона випрямилась на стільці.

– Пограємо в гру?

Джим висипав нарізані гриби на пательню і підняв очі.

– У яку саме?

– “Я ніколи не”.

Детектив звів брову.

– Пити нам нічого.

– Там не обов’язково пити. Та, коли хочеш – організую.

Джим пирхнув.

– Я ж не п’янію.

– Ну, якщо знаєш від чого тебе розвозило на землі…

– Та годі тобі, – не повірив він.

– Ти ж напивався раніше? – реготнула Белі.

– Ну…так, проте…

– І пам’ятаєш як почувався?

– Ясно, гаразд, – всміхнувся Джим. – Не сьогодні.

Беліал пирхнула.

– Та, пограти ми можемо, звісно.

– Чудово, – поклала руки на стіл Белі. – Я почну.

Вона прочистила горло, відчуваючи як прискорилось серце.

– Я ніколи не була у стосунках із архангелом.

Джим кивнув, щось помішуючи у мисці, жодного подиву.

– Чекай, ти знав?

– Я здогадався, – знизав плечима він.

– Як це? – насторожилась Беліал.

– Ну…ти і Люцифер…

– А, так, але це не те, – махнула рукою Белі.

– Не те?

– З ним я не була у стосунках. Я була закохана у нього дуже довгий час, ми кілька разів спали, проте… почуттів до мене він не мав. 

– О, ясно. Тоді…

– То був Міхаель.

Джим здійняв брови.

– Ого! Ясно…то, що сталось?

– Твоя черга, – видихнула Белі.

– Гм…– замислився Джим, щось помішуючи на пательні. – Я ніколи не закохувався у потенційну підозрювану.

Беліал закотила очі:

– Зануда.

Джим пирхнув.

– Я ніколи не стирала пам’ять коханому, аби він не втратив все, що мав заради мене.

Детектив припинив помішування і різко озирнувся:

– Ти стерла Міхаелю пам’ять?

Белі знервовано ковтнула.

– Він хотів занепасти через мене. 

– Бляха…– видихнув він, наблизившись. – І що він не пам’ятає як ви…тобто взагалі?

Вона хитнула головою.

– Він не знає, що ми були закохані.

Брови Джима поповзли догори.

– Трясця, це ж певно страшенно боляче. Як ти взагалі?

Беліал знизала плечима.

– Коли не бачу його – легше. 

– Він часто з’являється?

– Ізуель йому не дуже рада, тож ні. Часом зазирає до Люцифера, та не надовго. Я у ці миті стараюсь піти якнайдалі.

– А що у нього з Ізуель?

– О…– Белі реготнула. – Там був любовний трикутник довжиною в тисячоліття. Люцифер кохав Ізуель, вона кохала Міхаеля, той наче теж, але все одно кинув її у полоні Люцифера, тоді була купа шмарклів, де Ізуель наче кохає Люцифера, але гнівається на нього, а він кохає її і ненавидить себе за те, що вдіяв, паралельно Міхаель скиглить про закони, що суперечать бажанню серця…Коротше, все ригає – тут часом як у мексиканських серіалах.

– Та бачу вже…– пирхнув Джим. – Але Ізуель зараз із Люцифером, так?

– Так…Якщо коротко, він обміняв її душу на свою, коли вона загинула. А коли його самого мало не вбив Чума…

Джим напружився, згадуючи того, через кого помер сам.

– Словом, у них якийсь кінк на близькість смерті, тож вони відкинули всі недомовки і нарешті роздуплились. За цим було нестерпно спостерігати, тож я рада, що вони нарешті трахаються.

Детектив розреготався.

– Але ж не це найважливіше. Вони прийняли одне одного і визнали власні почуття, чи не так?

– У глобалі секс не найважливіший, згодна. Та Люцифер під час целібату – це ще ті тортури для стороннього спостерігача. Він стає нестерпним, всюдисущим і постійно лізе обійматися! – скривилась Беліал. – Хочеться пелеснути межиочі, а тоді кинути у натовп оголеної і збудженої публіки.

Джим реготав, відправивши до пательні порцію грибів.

– Твоя черга.

– Я ніколи не…– усмішка зійшла з обличчя, – вбивав власного батька.

Хоч Беліал і знала про страшну історію Натанієля Торнтона, якому у Пеклі відвели окрему камеру для тортур, все одно застигла на місці.

– Він – потороч, Джиме. Ти ж зробив це не з жорстокості.

– Батько вистрілив у Вів.

– Я розумію. Ти захищав її.

– Але маму і сестру я не захистив.

– Ти ж гадки не знав, що він коїть. Ти не можеш звинувачувати себе у цьому.

– Знаю, що не можу. Та все одно звинувачую.

Грати більше не хотілось. Беліал розуміла, що вони дійшли до особливої болісної точки детектива і не хотіла ятрити рану, залишену брехнею та огидними вчинками його батька.

– Гаразд, я ніколи не псував цю страву раніше, – змінив тему Джим.

– Та ну, – пирхнула Беліал, всміхаючись. – І як ти її псував? Не прикрасив гілочкою розмарину перед подачею?

– Підкол зараховано, – звузив очі він. – Коли я готував її вперше – додав майонез замість вершків.

– І що?

– Мені так було смачніше, і чесно тобі скажу: досі так гадаю. Та за рецептом мають бути вершки.

Белі підперла рукою підборіддя.

– Якось моя колишня дружина попросила допомогти її сестрі з приготуванням. До них мали приїхати представники франшизи ресторанів і вони активно готувались до прийому. Своячка навчалась у шеф-кухаря у Бретані. Це регіон у Франції. І от я, вважаючи себе просто неймовірно вправним на кухні, вирішую піти в обхід запланованим стравам і готую фрикасе з куркою та грибами. 

Беліал пирхнула.

– Через велику кількість сиру та майонез у складі, страва більше нагадувала запіканку – густа, суцільним шаром. Смачна, для простого середньостатистичного мешканця штату – чудова ситна вечеря. Проте для витонченого смаку французького су-шефа, що майже шість років прожила у Бретані – це було мало не образою всій культурі та звичаям.

Белі реготнула, закривши долонею рота.

– Сестра Мел була дуже емоційною. За роки роботи у неї з’явився акцент, коли вона переходила на англійську, тож вона доволі гучно кликала мене “бовдугхом” та “ідійотом” за те, що я зіпсував таку канончіну і, в середньому, нескладну страву. Більше ми не бачились, та я на все життя той вечір запам’ятав.

– І що було потім?

– Ну, контракт вона підписала. Уяви собі її гнів, коли гості тричі спитали про мою страву.

Беліал розреготалась.

– Певно, через це, вона більше ніколи не хотіла зі мною бачитись, – пирхнув він.

– І як ти готуватимеш зараз?

– Як правильно.

– Але ж з майонезом смачніше?

Він знизав плечима.

– Ну, я тебе “ідійотом” називати не збираюсь, – попередила Белі.

– Ловлю на слові, – видихнув Джим. – Гаразд. Зроблю на майонезі. Але його ще треба збити. Допоможеш?

Беліал здивовано здійняла брови.

– Так…що робити?

***

За час приготування, Беліал ловила себе на думці, що аромати на кухні були неймовірними. Хоч голоду вона не відчувала у класичному сенсі, все ж спробувати, що там приготує Джим кортіло.

Хвала Інферні, уже за пів години, детектив поклав у тарілку готову страву і простягнув вилку.

Вона набрала трохи, дмухнула і відправила до рота, пережовуючи.

– Це…доволі цікаво, – примружилась вона.

Страва була соковитою, в міру солоною із приємним вершковим, солодкуватим присмаком.

– Ти ж не знаєш яке воно має бути на смак, – пирхнув Джим, дмухаючи собі на вилку.

– Ну…здається смачним.

Джим пирхнув.

– Попри все, це, бляха, найкращий фрикасе, який я коли-небудь робив.

– Бо ти пам’ятаєш яким був найкращий.

– Гей, – він тицьнув у неї вилкою. – Не демотивуй мене.

Белі пирхнула, набираючи собі ще. А справді смачно, трясця.

***

– Ви намагаєтесь сказати, що я просто впав з драбини? – обурилась душа, яку Джим і Белі уже кілька хвилин намагались забрати до Пекла.

– Так. Схоже у нас класичний нещасний випадок.

– Але…як це сталося?

– Белі?

– Що? – склала руки на грудях вона. – Ти ж у нас детектив. Розслідуй, тільки бігцем, нам вже час вертатися.

– Допомоги від тебе, – бурмотів Джим, а тоді видихнув повертаючись до чоловіка. – Семе, важливо не як це сталося, а до чого призвело. 

– Ну? – хмикнув Сем.

– Мені прикро це казати, та Ви – мертвий.

Чоловік вирячився на детектива, а тоді закотив очі:

– Таку реакцію я мав видати?

Джим потер очі долонею.

– Чуваче, он де мій труп, – тицьнув пальцем у тіло Сем. – Я бачу, бляха, що мертвий! Я не розумію як!

– Ви певно послизнулись…

– Ні! Я працюю на будівництві понад двадцять років, хлопче. Я знаю як працювати із розсувною драбиною. Кажу тобі, хтось це підлаштував.

Джим нахмурився, зустрівши погляд Беліал, яка знизала плечима:

– На мене навіть не дивись, я гадки не маю про що він белькоче.

– Розберіться з цим – тоді я піду за вами.

– Слухай, старий, – виступила вперед Белі. – Не тобі ставити нам умови.

– Кралю, я прожив довжелецьке життя, мене тричі било током і я живий, – наблизився до неї Сем. – Якщо й сконав, то не просто так. Хочеш тягти мене далі – з’ясуй як я вмер. І я повністю твій, запевняю, – він криво всміхнувся, пронизавши її поглядом.

Беліал скривилась.

– О…здається твій типаж, я правий? – звів брову Джим.

– Я тобі зараз вріжу, – звузила очі княгиня Безодні.

– Давай без погроз, – зітхнув Торнтон, присівши біля драбини.

– Ти, бляха серйозно? – звела брову вона.

– Що? Він сказав розслідувати.

– Поліцейському собаці дали команду? – склала руки на грудях Беліад.

– Не ображай мене, – він примружився, оглядаючи драбину. 

– Гав-гав.

– Хто ще тут собака? – роздратовано зітхнув Джим. – Підійди-но.

– Нащо?

– Ти ж з нас двох маєш матеріальну форму? Наступи сюди.

Белі закотила очі і стала ногою на сходинку.

– Дивись, – Джим тицьнув пальцем на перекладину, що була дуже обережно підрізана біля основи.

– Отже, його таки вбили, – понизила голос Беліал. – Але кому він треба?

Детектив замислився.

– Семе?

Чоловік озирнувся.

– У Вас були вороги? Чи…конкуренти?

– Вороги? Я тобі що герой фентезійного серіалу?

– Гаразд, почнімо спочатку, – спокійно продовжив Джим. – Розкажіть, про свою роботу.

– Я вже казав, чим ти слухаєш? Я займаюся ремонтами. Отримав виклик – прийняв за кругленьку суму.

– Чи працюєте Ви сам?

– На такому об’єкті? Озирнися, хлопче! Я хоч і вправний, та не маю вісім рук, – він зустрів погляд Беліал. – На превеликий жаль.

Белі зімітувала звуки рвотних спазмів.

– Отже, напарника Ви маєте? – перепитав Торнтон.

– Ну, звісно. Майк ще поки зелений, але рукастий. Я дуже добре йому плачу, хай би цінував. Хто тепер його вчитиме?

– Якщо Майк здасть об’єкт без Вас, хто отримає оплату?

– То це він мене…от же малолітня паскуда!

– Від рукастого до паскуди… – Белі плеснула в долоні. – Все, злочин розкрито, ходімо, Семмі.

– Ні! Ви маєте домогтися, щоб його арештували!

– Так, стоп! Я тобі у детективи не наймалась, ясно? Він не має тіла як і ти, – киваючи на Джима, сказала Белі. – Ми й так затримались.

– Але Сем має рацію, – пробурмотів Торнтон.

– Ще один, бляха! – гаркнула Белі. – Що ти збираєшся робити? Викликати підкріплення? Зводити вежу з залізяччя, як полтергейст-невдаха? Чи може лишати послання кров’ю на дзеркалі?

– Поліція вже їде, – сказав Джим. – Просто дочекаймося і…

– І що?

– Не знаю, підгили цю драбину, якось зверни їх увагу на це. 

Беліал хитала головою, поглянувши на Джима. Тоді повернула голову, де з іншого боку на неї так само витріщався Сем.

– Бляха, дістали!

– Це значить “так”? – тихо спитав Сем.

– Ну, це точно не “ні”, – видихнув Джим.

За кілька хвилин на місце приїхала поліція. Об’єкт перекрили, Майка допитували, Джим відчував дивний щем у грудях. Йому бракувало роботи. Він сумував за виїздами на місце, пошуком правди. Так, обставини розслідування чиєїсь смерті завжди здавались чимось похмурим і морально важким, та попри це Джим завжди прагнув знайти відповіді. Неначе відчував, що встановлена справедливість могла б заспокоїти душу померлого.

Сьогодні чи не вперше, він був переконаний, що мав тоді рацію. Бо Сем не помилявся щодо обставин власної смерті, хай і не був втішений цим. Може затримання вбивці полегшить його біль?

– Хто тут у нас? – озвався чоловічий голос, змусивши Джима заклякнути.

– Семьюел Гатчерсон, п’ятдесят чотири роки. Причина смерті: тяжка черепно-мозкова травма, внаслідок падіння з драбини.

– Бідний…– видихнув детектив, вдягаючи рукавички.

Беліал наблизилась до Джима, що не зводив очей з детективів, які вже працювали на місці.

– Знаєш їх?

– То був мій напарник, – хрипко озвався Торнтон.

Брук оглядав простір довкола, зазирав у кошторис на столі і наблизився до драбини.

– Це переглядали?

– Ще ні. Ми тільки прибули.

Брук кивнув.

– Треба її посунути, – бурмотів Джим.

– Що?

– Посунь драбину. Порізу зараз не видно.

– Він же детектив! – шипіла Беліал.

– Я казав Бруку не раз, що йому вже час зробити окуляри. Диви як мружиться. Він не побачить.

Торнтон відчув як все стислося, коли колишній напарник оглядав не ту сходинку і вже готувався підводитись.

– Але хіба він не має дійти до логічного висновку…

– Бляха, та штовхни кляту драбину! – крикнув Джим, аж раптом драбина сама зсунулась і впала на бік з гучним гуркотом.

Брук нахмурився, наближаючись. Підрізана сходинка відхилилась.

– Ієне? – звернувся до молодого напарника Брук. – Ходи-но сюди.

Хлопець присів поруч.

– Дивись.

– Що? Сходинка, вочевидь, тріснула при падінні.

Брук нахмурився.

– Ні. Нижня тріснула, дивись. А тут зріз рівний. Гладенький, її хтось підпиляв.

– Нащо?

Брук підвівся.

– Треба поспілкуватись із його колегою ще раз, – зітхнув чоловік. – Джиме!

Торнтон аж вкляк. Брук хитнув головою:

– Даруй…Ієне, занотуй це.

– Так, перепрошую.

– Не забувай, гаразд?

– Звісно, – зніяковіло відповів напарник.

Брук не дивився в бік Джима, бо, власне, гадки не мав, що він зараз тут. Та від Торнтона не сховався згаслий погляд старого друга. Чоловік, певно, часто згадував померлого напарника.

– Я теж сумую, друже, – тихо мовив Джим.

Плечі Брука на мить здригнулись. Він ошелешено озирнувся, а тоді швидко залишив кімнату.

– Вони…можуть відчувати душі? – нахмурився Торнтон.

– Не всі, – хитнула головою Белі. – Деякі…щось відчувають, та самі не знають що.

– Але…

Джим раптом похитнувся. Вуха заклало, а простір вигнувся, неначе детектив раптово сильно сп’янів.

– О, ясно, – підхопивши Торнтона, мовила Белі. – Вшиваймося. Ти тут затримався. Семмі, хутко стрибай, відлітаємо.

– Звісно, кралю. Щойно Майка закують в наручники.

Беліал стиснула зуби і ривком схопила душу за шию, злітаючи. Голова Джима хитнулась, притулившись до скроні Белі.

– Тримайся, чув?

– Чого він ще в нормі? – ледь ворушачи язиком, белькотів детектив.

– Його душа ще сповнена енергії, він тільки залишив тіло. А от твою підтримує Пекло. Ти надто затримався на землі. Це нічого, скоро тобі полегшає, тримайся, гаразд?

Джим не мав сил відповісти, тож просто чекав, коли світ перед очима припинить блимотіти.

***

Белі не збрехала, полегшення настало у досить короткі терміни, варто було лише Джиму повернутись у Пекло. Він згорбився на лавці, провівши холодними пальцями по очах.

– Ти як? – покосилась на нього Беліал.

– Ну, мене вже не хитає, – бурмотів він, згадуючи огидний стан цілковитої дезорієнтації.

– Я не про це.

Джим зустрів її погляд.

– Той твій напарник…ви дружили, так?

Детектив кивнув.

– Він був чудовим. Я, власне думав, після мене Брук вийде на пенсію, давно про це казав, та…

– Думаю твій напарник належить до тих, хто за сум навантажує себе ще більшою кількістю роботи.

Джим всміхнувся.

– Це нас і об’єднувало.

– Жахлива риса, – скривилась княгиня.

– Хто б казав!

Белі всміхнулась.

– Так, гаразд, це слушно.

– Що робитимеш?

– Піду на зустріч.

Детектив окинув її поглядом.

– Семмі таки тебе вразив?

– Ні слова про ту нахабу! – пирхнула вона. – Він намагався вщипнути мене за зад!

– Серйозно? – Джим нахмурився. – Треба буде поговорити з ним щодо неналежної поведінки та особистих кордонів.

– Ой…– розпливлась в усмішці Белі. – Молоденька душа захищатиме двадцятитисячолітнього покруча, моя ж ти зірочко!

Детектив розреготався.

– Ну, не забувай, що Семмі теж молоденька душа проти тебе. Ми говоритимемо однією мовою.

– Ну, гаразд, – покосилась на нього Белі. – Дякую за підтримку.

– Та, прошу, – пирхнув він.

Беліал хитнула головою. Джим поглянув на неї:

– То…куди йдеш?

– Гм…мене запросили у бар.

Брови Джима поповзли догори, він хитро посміхнувся.

– Ні! Жодного слова! – застерегла вона.

Детектив легенько штурхнув її ліктем:

– То у Пеклі таки з’явився Тіндер?

– Замовкни, або не прийду з новинами на твою кухню!

– Як ти смієш? – обурився Торнтон.

– Ти точно пліткарка, – закотила очі вона.

Джим знизав плечима.

– А чим мені ще тут займатися?

– Не знаю, зроби ще порцію фрикасе на майонезі, – підвелася Белі.

– Я не лише це вмію готувати, – звів бровою він.

– Вихваляєшся?

– Авжеж, – пирхнув Торнтон. – Та ти не дізнаєшся про це, якщо не прийдеш пліткувати на мою кухню, так собі й знай.

– О, ясно! – вона склала руки на грудях. – Детектив погрожує?

– Саме так, – всміхався Джим.

– Добре, чудово, я заінтригована.

– Гаразд, тоді не наїдайся на своєму побаченні.

– Щоб я тобі за мискою розповідала про обранця?

– А інакше пліткувати і не вийде. Треба неодмінно щось їсти або пити, так воно легше йде, не знала?

Белі реготнула, закотивши очі:

– Бувай.

– Вдалого побачення.

– Та тихо ти! – шипіла Беліал.

– А що? Пліткувати лише мені можна?

– А ти хочеш, щоб про це базікали на все Пекло?

– Чого б і ні? Ти сама якось казала, що Пекло – одне велике село.

– Село, – погодилась вона. – А ти у ньому головна язиката хвеська!

– Ну, і чудово. Краще вже так, ніж черговий невдаха, якого хтось або зраджує, або вбиває, – вишкірився Джим.

Усмішка Белі здригнулась. Йому боліло це, вона бачила дуже чітко, та лізти йому в душу було б неправильно. Тож вона наблизилась, різко провела рукою по його волоссю і пирхнула:

– Про це поплачемо згодом, маю нарядитися.

– Боже ж мій! – вигукнув Торнтон. – Та це точно хтось особливий!

– Можливо, – звела брову Белі.

– Котрийсь з братів? – здригнув бровами детектив.

– Ненавиджу тебе, – хитала головою вона.

– Неправда, – махнув рукою Джим. – Давай, біжи вже. Не змушуй обранця чекати.

Беліал озирнулась.

– Ще кине тебе заради Клео.

– Яке ж ти падло, Торнтоне, – бурмотіла Белі, регочучи.

Як можна бути водночас дратівливим і цікавим? З Джимом кортіло говорити про все на світі, реготати з усього на світі і навіть сумні речі розповісти йому було значно легше ніж комусь. Це дивувало її, але водночас змушувало усвідомити, що душа цього смертного стала частиною її життя. Вона могла вважати його другом, хоч знайомі вони за мірками Пекла і її власного життя дуже мало. Та попри це, Белі знала точно: вона однозначно припхається до нього розказати про те побачення. Хай яким воно в неї вийде. А він слухатиме, може трохи піджартовуватиме, та їй буде легко у його присутності, а це те, чого їй бракувало все життя – мати просте легке спілкування, без образ, надмірних емоцій і постійних секретів, що тиснуть на скроні.

***

Джим кинув поглядом на Беліал, що повільно крокувала геть і знов всміхнувся. Складно було пояснити ту легкість яку він відчував поруч з нею. Вона чимось нагадувала йому Морін, подругу, з якою вони дружили багато років. Та неначе розкривала Джима, давала йому шанс бути кумедним, незграбним, чудним і просто вільним. Без намагання вразити, здаватись кращим. Із Беліал він зараз відчував геть те саме і це невимовно тішило. З нею йому було легко не бути кимось, а просто бути.

Його дивувало, що попри певний рівень роздратованості на початку, вони обоє дуже швидко знайшли спільну мову і спілкувались вільно на всі особисті теми. Між ними не було секретів, зніяковілості чи блоків. Вони просто були чесними, казали що болить, від чого весело, навіть розповідали про своїх колишніх і не турбувались про реакцію, бо знали: їх не засудять за минуле.

А це було цінною рисою, адже Джим все своє життя провів намагаючись втекти від жахів минулого, відповідати образу зразкового сина, зразкового копа, та попри це не мав у собі геть нічого бездоганного. Він був простою людиною, що мала біль, робила силенну кількість помилок і часом загрузала у них, не усвідомлюючи як знайти вихід.

Він закохувався у жінок, що зраджували його. І попри біль, який він виніс з тих стосунків, досі згадував кожну з повагою. Хай Мел і зрадила його з іншим, вони мали багато гарного у житті. І він не мав гніву до неї, хоч та зрада була болісною.

Хай Вів брехала йому – він знав правду. Знав, як важко їй було жити з усім її багажем, з усім болем, якого вона зазнала від його батька. І все одно він кохав її, все одно сумував і хотів побачити її ще бодай раз. Навіть якщо вона не знатиме. Як Брук сьогодні, відчує його, всього на мить. Хоч вони й прощались, хоч сказали одне одному все, та це бажання було ірраціональним і все одно сильним. Для чого йому знову піддавати себе цьому болю Джим не знав. Та все одно хотів цього до нестями.

Він опустив очі, зітхаючи. Колись же має полегшати? Звісно, Торнтон не хотів втрачати почуттів до Вівіки, хай вони вже й не мали сенсу. Річ у тім, що він себе без них уже не уявляв. Але нащо вони йому? Що це дає, крім суму за тим, чого вже не повернеш?

Детектив окинув поглядом простір довкола себе. Певно з цим, як і з усім іншим, що оточує його, ще доведеться розібратися.