Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Beware of Darkness – Ghost Town

Вперше за дуже довгий час, щоб піймати всього одну душу і доправити її до Пекла, знадобилось три Провідники. Беліал вже вибилась із сил. Душа була швидкою, непокірною і переміщувалась із неабиякою силою. Джим вперше таке бачив. Беліал до останнього не хотіла його брати, коли її покликали на допомогу. 

– Щось відомо про нього? – запихавшись, спитала Белі. 

Джим швидко рухався позаду, озираючись.

– Звичайний смертний. Нічого особливого.

– Звичайний смертний, що здатен на таке?

– Треба перевірити його, – мовила Белі до Ізуель. – Ти чуєш про що він думає?

– Замкнений, – хитала головою Ізуель. – Ви двоє, йдіть туди, ми з Белі будемо тут. Джиме, не відходь далеко.

Детектив кивнув.

– Трясця, – лаялась Белі. – І пощастило ж втрапити на нетакусю!

– Ви читаєте думки смертних? – спитав Джим, порівнявшись із Беліал.

– Тільки янголи. Переважно високого рангу або наближені. Це дає змогу обмінюватись оперативною інформацією. Мозок смертних простіший, більшість не має відповідного захисту. 

Вона оглядала вулицю. 

– Але ти не читаєш?

Белі хитнула головою.

– То…цього смертного прочитати не можна?

– Ні. Він замкнений.

– І що це значить?

– Деякі люди тримають багато під контролем, – роздратовано мовила Белі. – Думки Вівіки Ізуель читати теж не могла. Цей, вочевидь, такий самий. Ми кличемо таких замкненими.

– Як він навчився так переміщуватись?

– Гадки не маю. Досвідчені душі не всі таке вміють. З ним щось дуже не так.

– На ньому слід, – коментувала Ізуель. – Тому й піймати його важко.

– Хтось вагомий? – покосилась на неї Белі.

– Дуже, – напружено мовила королева і здійняла два свої палаючі мечі, розсікаючи простір.

– Що це таке?

– Мечі Ізуель – протилежності. Один має Небесний вогонь, інший – Інферну. Об’єднуючи їх, вона здатна утворювати розлам у просторі і швидше реагувати на аури. Там вона зможе піймати душу і знешкодити її.

– Знешкодити?

– А ти думаєш, цю штуку варто тягти до Пекла? – звела брову Беліал.

– Белі! – крикнув занепалий попереду.

– Де він?

– Перед тобою!

– Не рухайтесь! – застерегла Ізуель. – Не можна чіпати душу, доки вона там. Це нашкодить іншому.

Беліал вклякла, виставивши руку, щоб спинити Джима. Перед ними стояв смертний, вдивляючись у одну точку.

– Він…

– Вселився у живого.

– Ми так вміємо? – здивувався Джим.

– Лише ті, хто знає про не матеріальний світ, – примружилась Ізуель, утворивши черговий розлам. – Про янголів, демонів, про Пекло…він все знає, – продовжила Ізуель обходячи смертного з усіх боків. – Це дає йому змогу безперешкодно вливатися у матеріальне.

– Тіме, – покликав Джим.

– Не підходь! – спинила його Белі. 

– А що він мені зробить? 

– Будь обережним, – хитнула головою Ізуель. – Навіть я не знаю, що від нього чекати.

Джим наблизився, вдивляючись у порожній погляд смертного, чиє тіло зайняла неспокійна душа.

– Тіме…Ви чуєте мене?

Смертний не рухався, здавалося навіть не дихав. Тьмяний погляд дивився перед собою, очі не кліпали. Джиму було не по собі від усього, що він бачив.

– Треба його якось викурити звідти, – бурмотів хтось із янголів.

– Будуйте коло. Прямо тут.

Роздався грім, змусивши Джима здригнутися. Злива пустилася з сірого неба, вкриваючи густим потоком смертного, що продовжував незворушно стояти на місці. Та жодна крапля не торкнулась самого Джима чи янголів позаду.

Детектив спробував торкнутися плеча Тіма, та рука пройшла повз.

– Тіме, ми маємо йти. Лишатися тут небезпечно для нас обох.

Смертний стояв на місці, дощ уже змочив його волосся, вкрив темними плямами тренч. Краплі стікали з кінчика носа та підборіддя, набирались на віях. Та очі не кліпали, погляд не зрушив з місця. Неначе час довкола цього чоловіка не рухався.

Джим видихнув, наблизившись ще на крок. Дощ посилився, відгороджуючи їх сизою стіною. Янголи старанно креслили рунічне коло, вимальовуючи кожен символ, що вже починав утворювати заглиблення у асфальті. Раптом смертний смикнувся:

– Не піду! – програчав він.

Душа виринула з тіла, минаючи ще не замкнене коло і міцно вхопила Джима за шию. Вона зірвалась з місця, несучи детектива вологим простором. Торнтон вирячив очі, дихання збилося. Душа Тіма була розгніваною і достобіса сильною. Джим відчув як його кинуло у замкнений простір. 

Він не рухався, хоча відчував як ошелешено озирвся. Та з кожним порухом голови, картинка перед очима не змінювалась. Він спробував підняти руку. Та нічого не відбулося. Тут було спекотно і тісно, Джиму було не по собі. Сироти виступили на шкірі.

Тім смикнув його, знову витягаючи на поверхню. Дощ став гучнішим, простір сповнився шумом важких крапель, що били дахи автомобілів та розтрісканий асфальт.

Тільки, коли душа Тіма понесла Джима далі, так само міцно тримаючи за шию, детектив усвідомив – він щойно вселявся у тіло смертного. І щойно Торнтона витягли з нього, той смертний, як і Тімів попередник – рухнули на землю. А їх душі неспокійно озирались на простір.

– Ти…ти вбив їх? – розгублено мовив Джим, намагаючись вирватись із міцного хвату.

– Чому ти допомагаєш їм? Чого ти робиш це?! 

– Про що ти? – не розумів детектив.

– Ти ж знаєш що вони таке? Ти знаєш, як помер? – кричав він, несучи Джима простором.

Рухався напрочуд швидко, світ перед очима Торнтона проносився, нагадуючи змазані білі плями.

– Хто ти такий? – примружив очі Джим.

– Той, хто зміг встояти, на відміну від тебе.

Детектив насилу розтиснув пальці Тіма, вивільняючись. Ноги опустились на мокру траву. Душа полетіла далі. Лише зараз Торнтон усвідомив, що стоїть посеред цвинтаря.

– Ті сволоти поховали мене. Я мав дістатись раніше. Та ті кляті янголи… – бурмотів він, блукаючи між надгробків.

– Що ти мав на увазі? – потер шию Джим. – Встояти перед чим?

– Я б встиг! – кричав Тім, впавши на коліна власної могили.

– Тіме?

– А що не ясно? – він повернувся, примруживши темні очі. – Чума хотів залізти в мене. Та я прогнав його.

– Як ти знав…

– Що то Чума? – Тім пирхнув. – Поки він лазив моїми спогадами – я пішов блукати його власними.

– Але як…

– Я бачив Смерть. Бачив як вона прийшла до матері, розгорнувши свої великі крила. Бачив як те стерво забрало її. Ніколи цього не забуду. Та побачивши ту Смерть у спогадах Чуми, я зрозумів – що маю знайти спосіб вижити. Тож я вигнав його геть і урвав добрячий шмат. Знав, що згодиться.

Джим нахмурився, спостерігаючи за Тімом.

– Та за все доводиться платити, – кривився Тім. – Присутність Чуми щось зламала у моєму тілі. Я вмер менш як за рік після того як прогнав те падло. Рак доконав мене.

– І що ти плануєш робити зараз? Ти ж уже мертвий. Тобі ніяк не повернутись.

– Виключно тому, що я ще не розібрався як керувати фізичним тілом. Та я розберуся, – мовив він опускаючись під землю.

– Ти ж не збираєшся…

Джим відчув огиду. Тім і справді збирався повстати з мертвих у власному тілі. Детектив відвернувся.

– Ти ж розумієш, що затримуючись тут – ти просто перетворишся на ніщо?

– Це якщо не подбати про оболонку, – впевнено мовив Тім, занурюючись глибше.

– Твоє тіло мертве! Більше того – поховане.

– Я ні з ким цілуватися і не збираюся. Лише вижити.

Джим важко зітхнув, відчуваючи, як світ починає розхитуватись. Бляха, недобре. Це геть недобре. Він тримав Тіма у полі зору, усвідомлюючи, що має зараз схопити його за чемері і тягти до Ізуель, проте сил ставало менше.

– Я тільки… – бродив він задихаючись. – Тільки присяду. На мить.

Помітивши надгробок із власним іменем, висіченим на чорному глянцевому каменю, Джим знервовано ковтнув. Трясця…от він і прийшов до себе на могилу.

Ноги самі собою підкосилися. Детектив підповз і притулився спиною до власного надгробка. Джим сидів там, міркуючи, про те, що його тіло зараз глибоко під землею, певно вже перетворилось на невиразну мішанину з кісток і розкладеної плоті. Він мав би відчути страх, огиду, біль від втраченого. Натомість, не відчув нічого. 

Неначе забув про думку, яка мала б жахати його. Втупився у єдину точку перед собою, відчуваючи як та затягує його, не дозволяючи відвести погляд. Звуки ставали тихішими, простір втрачав значення. Все довкола вибілювалось, втрачаючи колір, форму і суть. Точка, в яку він дивився уже давно втратила значення. Джим більше не бачив нічого.

Він, неначе враз осліпнув, оглухнув, втратив відчуття реальності, втрапивши у цілковите заціпеніння. Наче скам’янів. Думок більше не було. Він нічого не відчував, ні на що не чекав, навіть забув, хто він такий.

Скільки це відбувалося, складно було сказати. Він не помітив рух поруч, не почув запаху парфумів, навіть рука, зі знайомими гострими нігтями, що поклала букет йому, здавалося прямо на коліно, (хай і не усвідомлювала цього) – жодним чином не виводила Джима із того химерного стану.

Вівіка певний час уже говорила, та Тонтон не чув її, він розчинявся у просторі, що оточував його, зникав, перетворювався на ніщо. Стан ставав дедалі гіршим з кожною миттю. Тепер Джим уже і не згадав би, ким був. Сила ставала відносною. Бадьорість змішувалась з глибоким сном.

– …хочу, щоб ти був коханим, бо вартий цього, Габбі…– раптом, неначе з-під товщі води донеслося до Джима.

Він повільно підвів очі, відчувши щось до болю знайоме і болісне. Гарна жінка. Кохана жінка. Та, кого бракує щодня, щохвилини… Та, що пов’язувало їх? Біль, втрата і нескінченний, незагойний сум.

Усвідомлення нагадувало раптові спалахи, від яких боліло в очах. Він не одразу згадав її ім’я, та все ж…

– Вів? – ледь перебираючи губами, прошепотів Джим.

Вона заплющила очі, здригнувшись. Детектив ледь знайшов сили підвести голову. Вона відчувала.

– Я сумую, – тихіше додала Вівіка. – Справді, сумую. Мені болить, що тебе нема, проте…нічого не вдієш, хай як хочеться.

Реальність Джим осягнути не міг. Все складалось із образів, які він пам’ятав, але не міг пригадати. Неначе пісня яку він точно знав, та не міг проспівати слів. Наче сон, який він добре пам’ятав вночі, та не міг згадати на ранок. Наче напис знайомою мовою, який ніяк не вдавалось прочитати. Торнтон втрачав себе, та зараз, концентруючись на єдиній точці, на очах Вів, він неначе тримався за тоненьку ниточку, що ще не розірвалась. За крихітний шанс лишитись живим.

– Не певна, що ти чув мене, – зітхнула вона. – Навряд чи з Пекла є зв’язок з могилою. Та й…яка вже різниця? Сподіваюсь, тобі краще. Ти гідний кращого, Габбі. 

Вона зітхнула знову, наблизилась до нагробку і, поцілувавши кінчики пальців, приклала їх до імені, вибитого на камені. Джим не міг поворухнутись, навіть коли її рука була у сантиметрі від його плеча. Він не зводив з неї очей тієї миті.

– Вів…– повторив Джим, а тоді повільно притулився щокою до її зап’ястка, її плечі у відповідь злегка здригнулися.

Це все, що він міг. Очі заплющились, слова зникали, лишаючи тільки стишену луну, що відкликалась у голові детектива.

– Не знаю, чи зможу прийти сюди знов, – не опускаючи руки, мовила Вівіка. – Та знай, що я пам’ятатиму тебе. Завжди.

Вона прийшла до нього. Говорила з ним. Від цього серце стискалось від болю, та попри все – виникало і тепло. Вів нагадала йому, ким він є. Ким він має бути. Хотілося триматися за цю думку, та всі його роздуми поволі розвіювались.

Більше він не почув нічого. Ні дощу, ні її кроків. Вівіка залишила цвинтар, а сам Джим більше не відчував себе. Лише всепоглинальну тишу, раптовий спокій, за яким не було більше нічого. І це, як не дивно, геть його не бентежило.

***

Колись давно…

Кожен наступний день змушував Рідлі цікавитись Гадріелем дедалі більше. Він взагалі не втомлювався її дратувати. То блукав простором, неначе він на прогулянці, то замість того, аби чатувати територію, лежав на землі й розглядав хмари, то приносив із саду якийсь плід і демонстративно куштував його просто перед нею.

Він завжди пропонував і їй пригоститись, та Рідліель вважала марне споживання гріховним, тим паче, коли це врожай Едемського саду. Та Гадріелю до цього й діла не було.

– Все, що дають ті дерева – треба їсти, інакше воно пропаде.

– Нехай творіння і їсть. Ми тут не для того.

– А для чого ми створені? – відкинувшись спиною на ворота, спитав він. 

– Для служби, для захисту…

– А як же задоволення?

Рідліель поглянула на нього, зніяковівши.

– Що тішить тебе?

– Що? – розгубилась Рідлі.

Він всміхнувся, Рідліель від тієї усмішки подих перехопило, тож вона одразу перевела погляд.

– Це таке складне питання?

Вона знизала плечима.

– Я ніколи про це не думала.

– То подумай. Що тобі подобається?

– Не знаю.

– Гаразд…– він вирівняв ноги і заклав руки за голову.

– А…що тішить тебе?

– Сонячне світло, що гріє мою шкіру, аромат квітів, смак соковитих фруктів, сміх, дотики…

Рідлі опустила очі.

– Твоя компанія мене теж тішить, – вишкірився він.

– Справді?

– Він знизав плечима.

– Ти звісно завжди така серйозна…От би тебе трохи розслабити.

– Я несу вахту. Як тут розслаблятися?

– Способів чимало, – всміхнувся він. – Було б бажання.

 – Годі вже цього, Гадріелю. Ти тут для праці – от і працюй, а не байдики бий.

– Ти дуже гарна, коли сердишся, – всміхнувся він.

– Що? – розгублено спитала Рідлі.

– Кажу, що ти дуже гарна, – знизав плечима Гадріель, відводячи погляд.

– Я… – почала вона. – Це не стосується служби.

– А я й не про службу. Чи ти хочеш, щоб я з тобою про неї говорив? – він пирхнув. – Служба нудна, про що тут говорити?

Вона відвела погляд, відчуваючи, як щоки нагріваються.

– Ти з усіма так розмовляєш?

– Ні.

– Чому?

– Бо не всі так чарівно червоніють.

Рідліель насупилась.

– Я не червонію.

– Авжеж, – пирхнув він.

– Гадріелю.

– Рідліель? – повторив її ім’я янгол.

Він зробив це із такою ніжною усмішкою, що вона ледве стрималась, аби не усміхнутися у відповідь.

За певний час, коли Гадріель уже вдосталь нагулявся садом і повернувся до воріт, Рідлі спершу побачила перед очима троянду, а вже тоді самого янгола.

– Що це? – нахмурилась вона.

– Це квітка. Одна з найгарніших, між іншим.

– Це я бачу, – зніяковіла Рідлі.

– Тоді навіщо питаєш? – всміхнувся Гадріель.

Рідліель закотила очі.

– Навіщо вона мені?

– Бо ти дивишся на них щодня, але жодного разу не дозволила собі зупинитися й просто помилуватися.

– Для чого її зривати? Можна ж…милуватися і доки вона росте.

– Але так її можна брати із собою.

– Брати куди? Я не лишаю варту, на відміну від тебе!

– І хто у цьому винен?

Вона кинула на нього погляд, Гадріель невинно всміхнувся.

– Візьми, поглянь вона така ж тендітна і прекрасна як і ти. Неначе Творчиня виліпила її, надихаючись тобою.

Рідлі зітхнула, перехопивши квітку.

– Дякую.

– О, то ти все-таки вмієш дякувати!

– Я завжди дякую, – обурилась вона.

– А всміхатися вмієш?

Рідліель підняла на нього погляд.

– Що?

– Теж умієш? Зізнавайся! Творчиня навчила тебе всміхатися?

Рідлі таки не втрималась і всміхнулась, сором’язливо опустивши очі. 

З часом янгол почала помічати, що чекала на Гадріеля з його прогулянок. А він, неначе умисне, затримувався якомога довше. Серце Рідлі завмирало, коли його довго не було. Вона хвилювалась, що янгол і не з’явиться на чатах, де він, власне й мав би бути. Та він все ж згодом Гадріель приходив. Розповідав свої нескінченні вражаючі історії, посміювався з її серйозності. Та найдужче, Рідлі цінувала те, що поруч із ним вона сама ставала трохи іншою, неначе його легкість якимось чином передавалась і їй.

***

– Печать стримає його, – відповіла Ізуель, підводячись. – Заберіть.

Спаралізовану душу Тіма потягли геть.

– Джиме! – крикнула Белі, піднімаючи душу, що дивилась перед собою, абсолютно не реагуючи.

Холодні пальці з тремтінням пробіглись блідим обличчям із застиглим поглядом. Сльози враз набрались в очах, Беліал відчула раптовий страх, якого не знала дуже давно.

– Забирай його, хутчіше, – кивнула Ізуель. – Треба повертатися.

– Він…

– Ми ще можемо встигнути, – запевнила королева. – Рушаймо.

– Невже нема…ніякої магії…нічого, чим…

– Тільки енергія місця, призначеного йому. Тільки Пекло, Белі. Летітимемо швидко. Хочеш – я понесу його.

– Ні, – різко відповіла Беліал і притиснула детектива до себе.

А тоді, розправивши крила, злетіла вгору. Вона рухалась так швидко, що напружені м’язи крил пекли від болю. Тільки б встигнути. Тільки б він був живий.

– Тримайся. Благаю, Джиме, тримайся… – вмовляла вона, обіймаючи його. – Ще трохи. Ми майже там…

Сльози Белі крапали вниз, вона міцно охопила детектива руками, активно змахуючи крилами. Відстань скорочувалась, та Торнтон у її руках був абсолютно відстороненим, неначе душа його назавжди випарувалась, перетворившись на тінь себе самої. 

Беліал не знала, чи зможе пережити цю втрату. Вона благала його лишатись тут, благала не зникати. Бо, що як разом з ним, зникне і частинка її?