Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ breathe. — Are You All Good?

Впродовж наступних кількох днів, Естефанія не розмовляла з ним. Демон взяв до уваги її зауваження і більше не наближався, зберігав дистанцію. Хоч він і повернувся у позицію, в якій був кілька тижнів тому – на душі було паскудно. Одна справа уявляти, що вона бачить його і говорить з ним (хай і не надто приємні речі), та геть інша – втратити це і знову ставати стороннім спостерігачем.

Есті зараз сиділа на терасі, пила якийсь безалкогольний коктейль, що складався з червоного, помаранчевого та рожевого кольорів. Вона водила пальцем по спітнілому від льоду склу і про щось собі міркувала.

– Можливо, бажаєте ще чогось, сеньйорито? 

Есті підняла очі. Молодий офіціант, тримав круглу тацю в руках і лагідно всміхався до неї. Хлопець був може трохи молодшим, із блискучим золотистим волоссям і карими очима. Досить привабливий. Він часто обслуговував столик дівчини, неначе навмисно брав саме її замовлення. Це здавалось милим, хоч враховуючи обставини, Есті зараз не варто було б притягувати надмірну кількість уваги.

 – Дякую, може трохи згодом.

Хлопець кивнув.

– Якщо чогось захочете – неодмінно кличте.

Есті всміхнулась.

– Гаразд, – її погляд опустився на бейдж, прикріплений до нагрудної кишені уніформи. – Дякую, Уго.

Офіціант мило всміхнувся і рушив у бік бару. Естефанія провела його поглядом. Можливо, якби все склалось інакше, якби вона була кимось іншим – цей хлопець би мав якийсь шанс. 

Вона опустила очі. Не час обмірковувати стосунки. Вона б не змогла зустрічатися з кимось, не порівнюючи кожного нового обранця із Томмі. Він неначе став недосяжним ідеалом, до якого жоден би не дотягнувся. Та і часу минуло аж занадто мало, щоб відкривати серце комусь ще.

Спогад про “недопоцілунок” з Кессіді відізвався гіркотою та соромом. Що б на це сказав Томмі? Дурепа, і нащо вона тільки полізла до того бовдура?

Дівчина оглянула простір. Кессіді незмінно сидів за чотири столики від неї, у затінку. Дивився спрагло, не зводячи прискіпливого погляду. Естефанія роздратовано зітхнула. Тішило одне: він таки дав їй спокій.

***

Кожен день минав, як попередній. Есті прокидалась, приймала душ, сиділа у своєму номері до обіду. Тоді спускалась до ресторану, робила коротку прогулянку, поверталась до номера, а потім йшла на вечерю. Мовчазний супровід не напружував демона, та вдавати, що він не сумував за моментами, коли відстань між ними була меншою – ставало складно. 

Князь Безодні не хотів визнавати, що смертна чинить вплив на нього і його стан. Він стає залежним від її аури, настрою, бажань і потреб. Це здавалось нечуваним і дивним. Асмодей рідко зважав на власні потреби. І Естефанія не була винятком. Бути поруч з такою жінкою було неймовірно складно. І це лише поглиблювало проблему: він гадки не мав як з нею бути.

***

Телефон Есті дзенькнув. Сьогодні був день народження одного з працівників організації. Хай вона й не дуже тісно спілкувалась із Майлзом, все ж взяла за звичку вітати його й усіх інших зі святами. Томмі якось встановив всім у календарі дати днів народження кожного працівника у команді. А опівночі писав велетенський лист із привітаннями. Хлопцю завжди хотілось дбати про єдність у команді. Томмі вмів кожного зробити особливим. Певно за це Есті любила його ще дужче.

Вона натисла виклик і приклала телефон до вуха. За кілька гудків іменинник підняв слухавку.

– Привіт!

– Із днем народження, Майлзе!

– Дякую, – у його голосі чулася усмішка. – Як ти? Відпочиваєш?

– Щось на кшталт…– мовила вона, зустрівши погляд Кессіді і блискавично розірвала зоровий контакт. – Що плануєте ввечері? Вів уже організувала для тебе вечірку?

– Та де там! – пирхнув Майлз. – Дала вихідний і виплатила премію на гуляння. Зараз роботи непочатий край, немає часу на вечірки.

– А коли було інакше? – закотила очі Есті.

– Еге ж, у команди срака в милі кожен день, – реготнув Майлз.

Естефанія всміхнулась.

– Як плануєш провести день?

– Поїду до брата у Квінс. Нап’ємося і жертимемо смажені крильця.

– Свято до пари імениннику, – пирхнула дівчина.

– Тримаю марку, – реготнув Майлз. 

– Тай теж з вами буде? – спитала Есті, пригадуючи, що з колегою непогано спілкувався її друг, вони інколи пили пиво разом і грали у відеоігри на приставці. 

– Якби ж…Йому пити ще довго не можна буде.

– Чого? – реготнула Есті. – Він, що вагітний?

Майлз пирхнув.

– Ну, наскільки знаю, не можна мішати медикаменти з бухлом.

Естефанія відчула, як у грудях похололо.

– Чекай…– Майлз раптом замовк. – От же срань! Ти не знала?

– Що сталось? – понизила голос вона.

– Бляха, – белькотів хлопець. – Вівіка мене вб’є…

– Майлзе, скажи мені, що сталось? – намагаючись тримати залишки терпіння Есті.

– Слухай. Всі живі, майже здорові, це найважливіше! – заспокоював її колега. – Вони, мабуть, не хотіли, щоб ти хвилювалась. Я такий ідіот…

– Я не видам тебе, якщо ти про це турбуєшся. Я просто маю знати, що відбулося. Тайлер постраждав?

– У клубі стріляли.

– Бляха, що? – скочила вона.

– Тайлера поранили, вони з Вівікою мали дістатися бази, де вже готувались наші. Але дорогою Таю стало зле… Він зараз у лікарні, але вже при тямі і скоро одужає. З ними все добре.

– А Вів?

– Вона не постраждала. Ну…мало не посивіла і стала ще більшим стервом. Їй богу коли їх двоє – Тайлер хоч трохи урівноважує. Кажу, з усієї поваги. Але вона з вас трьох найжорсткіший бос, і це часом дратує.

Есті не було діла до скиглення Майлза. Найбільше її турбувало, що сталось із Таєм і якого беня ні він, ні Вівіка і словом про це не обмовились?! Вона ще під час того дзвінка відчула, що щось не так. Вів приховала від подруги правду. Для чого? Щоб вона не нервувала у відпустці? Що за маячня?!

Дівчина тремтіла від хвилювання. Сльози набрались в очах, вона притулила долоні до обличчя, відчуваючи, як стримуватись більше не може.

***

Кров на кісточках пальців робила руки липкими. Демон ненавидів це відчуття. І хоч офіціант в цілому не скоїв жодного лиха – його надмірна увага до Есті була недоречною. Тож, Асмодей мусив доступно пояснити йому це.

Він провів поглядом розгубленого хлопця, ніс якого вкривали брунатні патьоки. Пальці офіціанта тремтіли, стискаючи тацю. Пройшовши повз столик Есті, він навіть не глянув у її бік. Чудово. Принаймні, смертні добре засвоюють уроки.

Демон прислухався. Аура Есті тремтіла. Її переповнювала тривога і хвилювання. Асмодей підвівся і рушив до дівчини, мовчки сівши поруч.

– Що сталось?

– Я просила триматись на відстані, – схлипнула вона.

– Тебе щось засмутило?

Дівчина підняла очі. Від сліз пухнасті вії склеїлись. Ніс був рожевим, а сухі губи тремтіли.

– Я щойно дізналась, що кілька днів тому на клуб скоїли напад. 

Асмодей нахмурився.

– Хтось постраждав?

– Тая поранили.

– Він живий?

– Так. Але я про це ні чорта не знала! Тепер він у лікарні. Вівіка пропонує мені не хвилюватися, бо все під контролем. Під контролем, бляха! – стукнула долонею по столику вона. – Квитки розкупили. Забронювати можна лише післязавтра на ніч. Я ж тут помру, поки доберуся до тих вилупків!

Вона затремтіла. Асмодей не розумів чого Есті так нервує, якщо всі живі і майже здорові. Так, це був ризик, але вони уникнули поганих наслідків, хіба це не має її тішити?

– Ти засмутилась, бо вони не сказали тобі? – обережно поцікавився він.

Есті кинула на нього розгублений погляд.

– А не ясно?

Він знизав плечима.

– Уяви, що в тебе є хтось, хто небайдужий тобі. 

Уявляти йому не треба було. Він дивився прямо на неї.

– Тепер уяви, що ви далеко одне від одного. Ти не можеш бути поруч, підтримуєш контакт лише за телефоном. І тут дізнаєшся, що з ним щось сталось, а він не сказав про це, бо ти далеко і він не хоче, аби ти нервував.

– Це неприємно, – тихо мовив він.

– Саме так!

– Я сам визначу коли мені нервувати. Не сказавши про це – вони збрехали мені.

Есті зустріла його погляд.

– Так…– замислено мовила вона. – Саме так. Я маю бути з ними. А я навіть дістатися їх не можу, щоб прямо зараз насварити обох за таку безвідповідальність!

Він легко торкнувся її руки.

– Що ти робиш?

Асмодей прибрав руку. Якби ж він сам знав! Щоразу, коли він прагнув тілесного контакту з нею це відбувалося безконтрольно. 

– Вибач, – відвів погляд він, гніваючись на себе.

– Якби я їх втратила…– вона хитала головою. – Я б навряд чи дізналась про це найближчим часом, розумієш? Я б втратила свою сім’ю і дізналась про це із затримкою. Ти можеш в це повірити?!

Він не міг. Свою сім’ю Асмодей втрачати не боявся. Та йому було шкода бачити біль Есті.

– Вони б мали пишатися тим, як сильно ти любиш їх, – тихо мовив демон.

Есті зітхнула, потерши рукою очі.

– Я допоможу тобі.

– Допоможеш з чим? – пробурмотіла вона.

– Дістатись Нью-Йорка якомога швидше.

Естефанія підняла на нього запитальний погляд:

– Що…у тебе є чартер?

– Я маю свої методи, – підвівся він. – Ходімо.

***

Ґабрієль відчував як мітка, яку він наклав на Асмодея реагує раз по разу. То сильніше, то слабше. Сил його на все це більше не було. 

– Міхаелю…– знову звернувся він до брата.

Архангел підняв на нього очі, спинивши зачитування звіту.

– Я вже сказав: ми не можемо сходити на землю так часто. Це разюче змінює клімат і впливає на смертних.

– Тоді, відпусти бодай до Ізуель.

– Для чого тобі йти до Пекла?

– Я маю вдіяти хоч щось.

Міхаель зітхнув.

– Тобі не варто було брати те смертне дитя під своє крило. Архангели недарма не йдуть шляхом янголів-охоронців. На наші плечі Творець поклав обов’язки, які ми маємо виконувати безвідмовно. Опіка над душами – це занадто велика відповідальність.

– Чи не запізно говорити про вчинки, скоєні в минулому? – звів брову Ґабрієль.

– Лише так з них можна зробити висновки.

– Чи я бодай раз корив тебе за твої неправильні дії, брате?

Міхаель зітхнув, відклавши звіт.

– Ти можеш відвідати Пекло. Та маєш повернутись якомога швидше.

Ґабрієль кивнув, підводячись. 

Дорога до Пекла була досить короткою для такого створіння як архангел. Перетнути вимір могутні сліпучі крила змогли всього за мить. Ґабрієль спинився біля Брами. Час тут досі був застиглим. Такий дарунок зробив Міхаель королю та королеві Пекла, аби вбрегти від прокляття. Ґабрієль пишався цим вчинком брата. Хай як його засудили інші.

Він торкнувся Брами. 

– Брате! – весело озвався Люцифер, перемістившись до воріт. – Чим завдячуємо повторному візиту?

– Що сталось? – Ізуель одразу побачила напруженість архангела.

Він зустрів погляд королеви і здійняв перо, що миготіло сяйвом.

– Це стилос, яким я наклав печать на Асмодея. Смертна, до якої ти його відпустила, яку він обіцяв захистити – страждає від його дій. І хай він не кривдить її тіло, душа дівчини переживає не найкращі свої часи. 

– Це…бо він щось ляпнув? – спитав Люцифер. – Та, годі тобі, Ґабрієлю. Асмодей рідко каже щось приємне, він не здібний до цього.

– Гадки не маю, чого ти його захищаєш, брате, – похмуро мовив Ґабрієль. 

– Бо він закохався нарешті! Ти колись бачив Князя Безодні закоханого по вуха? Я от ні. 

Ґабрієль перевів погляд на Ізуель, що нахмурила брови, замислюючись. Люцифер вкрай рідко дозволяв собі бути серйозним, але королева була іншою. Ізуель була Предводителькою, генералкою війська. Свого часу вона навчала і архангелів як битися, тепер же, після падіння, робить те саме у Пеклі. Попри те, що вона тепер тут – Ґабрієль завжди поважав її. І знав: вона вчинить правильно.

– Якщо цього для тебе мало, мушу зауважити: я отримав звістку, що Асмодей відправив до Пекла, щонайменше шістьох смертних. 

Погляд Ізуель потемнів. Архангел продовжив:

– Коли не помиляюсь: умовою для дозволу на перетин виміру смертних – є присяга не завдавати шкоди людям. Тож, я вимагаю негайного повернення Асмодея сюди, а також заборони на подальші відвідини землі.

Королева стиснула щелепи. Ґабрієль бачив, що у Ізуель точиться боротьба. Йому було прикро, архангел не любив приносити погані новини, та безпека Есті мала для нього значення.

– Мені шкода, Ізуель, – пом’якшився він. – Та, вочевидь, слову Асмодея не варто було вірити.

Королева підняла очі, рішучо здійнявши підборіддя.

– Я розберуся з цим, – мовила вона.

Ґабрієль поштиво кивнув. Він не сумнівався у цьому.

***

Переміщення на землі відбувались трохи складніше, ніж у Пеклі. Втім, доставити Естефанію до Нью-Йорка Асмодею вдалося вже за годину.

Вона спала, вкрита його тінями. Сон був неспокійним. Аура дівчини здавалась нерівною, вона мала стільки почуттів. Хвилювання, тривога, пристрасть і сумніви. А ще глибока образа, вочевидь на самого Асмодея.

Він опустив очі. Демон повинен якось спробувати розрадити її, але не мав жодного уявлення з чого йому почати. 

– Есті? – покликав він. – Прокидайся, ми на місці.

Вії дівчини затріпотіли. Вона поглянула у вікно автомобіля і нахмурилась.

– Котра година?

– Перша.

– Так швидко? – схопилась вона. – Як ми так швидко дісталися?

Асмодей знизав плечима.

– Знову “твої методи”? – покосилась на нього Есті.

– Вважай це секретом фірми.

– У тебе їх забагато, – зітхнула вона, відчинивши двері. – Хай там як…дякую.

– З тобою піти?

– Ні. Я маю поговорити з ними наодинці. І, ти обіцяв допомогу компанії?

– Так?

– Я попереджу їх про твою майбутню участь.

– Навряд чи їх це дуже втішить, – пробурмотів демон.

– Не втішить точно, – кивнула вона. – Та це найменше, що вони мені винні після того як тримали все це у таємниці.

– Естефаніє?

– Що ще? – роздратовано спитала вона.

– Я радий, що твої близькі живі.

– Не грай, що тобі не начхати на них. 

– Ти дуже напружена…

– Так. Бо вмію любити і хоч сердита зараз як чорт – я все одно люблю їх.

– Я розумію.

– Хіба? – звела брову вона. 

Есті залишила авто і зачинила дверцята. Вона зітхнула, піднявши голову на будівлю лікарні, де зараз перебували її найближчі друзі.

– Прибити б їх обох за все це...– протягнула вона, рушаючи.