Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Mini Mansions (feat Alex Turner) – Vertigo

Вівіка дивувалась тому як швидко її тіло занурилось у сон. Варто було лише опустити голову на подушку поруч із Таєм – як одазу ж тіло вкривала дрімота й легкість, якої вона не могла домогтися, кілька разів намагаючись заснути на самоті.

Її заколисувало його дихання. Хоча, коли замислитись, воно здавалось дещо прискореним, та Вів не хотіла питати чому. З Таєм точно щось відбувалося, та хлопець був потайливим і дратувався на такі запитання. З ним часом було важко спілкуватись, він часто все сприймав у штики, Вівіка просто втрачала терпіння поруч з ним і все закінчувалось сваркою. Та була у них спільна риса: вони швидко відходили від конфлікту. Ну, часом Вів любила його помучити своїм мовчанням, бо хай подумає над власною поведінкою!

 І все ж, вона могла із впевненістю сказати: вони з другом чудово ладнали і знали одне про одного все. Попри стриманість Тая у багатьох особистих речах, Вівіка була переконана: не існує нічого, що він би став від неї приховувати. Дівчина вважала Тайлера розгорнутою книгою. Він мав вибуховий характер, був впертим як три чорти, прямолінійним, часом занадто саркастичним, та не мав прихованих сторін. Принаймні тих, про які вона не знала.

Засинаючи, Вів відчувала його запах, ледь вловиме поєднання парфуму, шампуню і кави. Та у павутинні тих ароматів, відчувався його власний – запах шкіри, не явний, змішаний у суміші інших більш “поверхневих”, та саме в тому природному запаху, унікальному для кожної людини – відчувалась його суть. Терпкість, гірчинка і ледь вловима нота, що нагадувала аромат хвої. Вівіка не могла описати цей запах, не могла сказати, на що він схожий, та асоціювався він із відчуттям дому, якого дівчина, за великим рахунком і не мала. Та поруч з другом, незалежно від місця, це відчуття завжди було найсильнішим.

Вона прокинулась від того, що її подушка здалася надто твердою. За певну мить усвідомила, що голова її лежить на грудях Тайлера, якого вона обійняла руками і закинула на нього ногу. Хлопець не спав, напружився всім тілом, неначе чекав удару.

Вівіка схопилась, посунувшись. Як це в біса сталося? Тобто, вона мала за звичку закидати ногу на третю подушку (так, у її ліжку було три: дві для голови на кожну сторону ліжка і третя між колінами), але чого вона полізла на Тая? 

– Вибач.

– Пусте, – прохрипів він, підвівшись.

– Ти куди? 

– Хочу курити.

– Посеред ночі?

– Я все одно не спав, – стомлено мовив він, залишаючи кімнату.

Вів сіла на ліжку. Він не спав через неї? Бо вона до нього полізла? Це ж несвідомо! Вона нічого такого не думала! Трясця, що як він тепер вигадає собі якусь маячню і почне уникати її? Тай цілком міг бути на таке здатним. Ще чого доброго подумає, ніби вона його спокушає.

Вівіка чогось реготнула від цієї думки: вона спокушає Тая. Це ж маразм! Дівчина озирнулась, намагаючи зрозуміти, звідки чує його запах. Ледь вловимий, але відчутний. Вона опустила голову, торкнувшись кінчиком носа свого плеча. Ось воно. Та вона ж притулилась на мить! Як той запах лишився на футболці?

Вівіка підвелася. Ні, треба опановувати себе, а не перекладати відповідальність за власний сон на Тайлера. Йому, схоже і самому важко. Навряд чи дуже виспишся, коли на тебе ноги закидають…

А ще треба терміново змінити футболку. Складно було собі пояснити, та Вів дратувало те, що вона раптово почала відчувати запах Тайлера, а надто, що вона чула його від себе. Це було…неприродно. Дивно і геть недоречно.

***

Тай затягнувся, відчуваючи як все тіло здригається чи то від перепаду температури, чи то від раптових сонних ніжностей Вів. То було занадто раптово, він не чекав на це і, хоч чудово розумів, що дівчині просто щось наснилось, все одно не міг спинити хвилювання, що враз охопило тіло. У голові паморочилось, неначе він був п’яним, дурний стан, від якого ноги були, ніби ватяні. Тай не любив втрачати контроль, а надто над тим, що раніше не вислизало з-під його уважного погляду і волі.

Він прислухався до кроків. Дівчина залишила спальню. Трясця, зараз вирішить, що заважає йому і піде витріщатися у стелю до ранку. Ну, якого біса? Він же сказав: все гаразд, нащо влаштовувати чергову сцену?

Тай хитав головою, загасивши недопалок і мовчки повернувся до будинку. Одразу рушив до спальні Вів і відчинив двері. Дівчина саме знімала футболку, аби переодягнутися. 

– Якого біса! – розвернувшись спиною, рявкнула Вів.

Тай сполотнів, пірнаючи за двері.

– Вибач…

– Стукати не думав? Туго мозок працює спросоння? 

– Кажу ж: вибач! Чого ти надумала переодягатись?!

– Бо…– вона замовкла, вдягаючи іншу футболку. – Бо ця мені набридла!

Вона витягла волосся, яке придавила горловина і повернулась.

– Чого ти хотів?

– Хотів сказати, що…– бляха, а що він хотів сказати?

– Я не повертатимусь, – склала руки на грудях Вівіка.

– Не починай…

– Ні, все гаразд. Просто…ти не висипаєшся через мене, я так не хочу.

Тай звів брову.

– Проблема в цьому?

– А в чому ж ще? – знервовано мовила вона.

– З тобою щось не так, – помітив Тайлер, склавши руки на грудях. – І ти знову уникапєш відповіді.

– Скажи, бісить? – глузливо кинула вона.

Тай стомлено зітхнув:

– Гаразд, байдуже. Я йду спати. Тебе не жену, вирішуй сама.

Він зачинив за собою двері і важко зітхнув. Звісно, джентльменський кодекс не дозволив йому витріщатися на оголену подругу, та все ж навіть мельком побачивши плаский животик, Тай не міг змусити себе заспокоїтись.

Він турбувався про дівчину, але боже, хай вона не приходить цієї ночі. Тай звісно хотів би перевірити межі своєї витримки, та з кожним днем вірив у її міць все менше.

***

Ранок був не кращим. Тай сидів перед своєю кавою, гаряча пара змушувала обличчя пітніти, а очі злипалися від недосипу і температури.

Він чув як Вів лається з сусідньої кімнати. Та був настільки стомленим, що не хотів навіть питати. Дівчина звикла до того, що їй пропонують допомогу і часом(коли мала на те настрій) навіть приймала її. Самому ж Тайлеру це осточортіло, його дратувала власна передбачуваність, бо Вівіка знала: він спитає, запропонує, вона кине глузливу ремарку, а тоді прийме допомогу, наче робить йому велетенську послугу. Ця її риса часом його добивала, та хлопець любив економити власний час і тому часто йшов на ці кроки.

Цього ранку, йому було байдуже на час, бо почувався він не надто краще за гусінь, яку вчора випадково розчавив черевиком, коли виходив на ґанок.

Почулись кроки, Тай здійняв брови. Не може бути… 

– Даруй, ти знаєш, як я ненавиджу простити, але цю сукню створили замість тортур. Допоможи, будь ласка.

Тайлер перевів на неї здивований погляд. Тоді підвівся і наблизився до Вівіки, що стояла до нього спиною. Гладеньку шкіру приховувала мереживна сукня з довгим рядом дрібних ґудзиків. Якусь мить хлопець спостерігав за довгою шиєю, спокусливим вигином спини, тонкою талією, шо проглядалась крізь напівпрозору тканину. Все, чого він хотів тоді, це стягнути з Вівіки ту кляту сукню і жбурнути її у вікно, притиснути дівчину до себе так близько, щоб їх тіла не сміло розділити навіть повітря. 

Він хотів зануритись в її волосся, хотів торкнутись її вуст, зацілувати її шию, груди, живіт, опускаючись нижче, доки він не відчув би її задоволення, що посилювало б його власне. Він жадав її і марив нею багато років, та завжди вчив себе стійкості, розуміючи що його марення безпідставні і не мають жодного сенсу. 

Тай хитнув головою, прагнучи викинути дурнувате відчуття запаморочення, що поруч з дівчиною захоплювало його ще дужче. Довгий час йому вдавалось стримуватись і триматись осторонь, не переходячи межі. Втім тепер, коли вони тут, геть самі, подались на втьоки, Тайлер відчував, як щодня втрачає контроль, який виховував в собі роками. Межа, що всього кілька тижнів тому здавалась чіткою, зараз була ледь помітною, і це щоразу спокушало хлопця перетнути її.

Тремтячими руками він застебнув ряд ґудзиків і відійшов на безпечну відстань, втримавшись від того, щоб вдихнути аромат її парфумів у повні груди, дозволяючи пахощам залишитись на його тілі і в легенях, якнайдовше. Вівіка обернулась через плече.

– Дякую, – злегка посміхнулась вона і незвично для неї опустила очі.

– Нащо ти це робиш? – відвівши погляд, спитав він.

Вівіка подивилась на нього.

– Про що ти?

На язиці крутилось щось геть інше, та він натомість відповів, мало не видихаючи кожне слово:

– Нащо виряджаєшся щодня, наче ми йдемо у оперу?

Вів знизала плечима.

– А нащо ти носиш кобуру під пахвою?

– Щоб бути готовим…це мій захист, і твій, до речі, враховуючи, що ґлок не влізе у ті крихітні торбинки, які ти носиш.

– Ну, а це моя готовність. 

– Готовність до чого? Ми цілими днями у цьому будинку.

– Тоді нащо тобі захищатися? – наблизилась до нього вона.

– Не зрозумів? – знервовано ковтнув Тайлер.

– Від чого тебе захистить пістолет, якщо ти теж безвилазно стирчиш у цьому домі?

Тайлер відвів погляд:

– Мені так спокійніше.

– І мені. Вважай це камуфляжем. Напровсяк.

– Який же це в біса камуфляж, якщо ти схожа на персонажа нуарного детектива з-поміж поціновувачів трикотажного оверсайзу з масмаркета? 

– Я притягую до себе увагу, але скеровую її у потрібний мені бік. Непомітність переоцінюють. Той, хто прагне бути як усі, нерідко палиться навіть сильніше за таких як я.

Тай хитнув головою. Він надто невиспаний, щоб продовжувати розмови, надто виснажений, щоб міркувати про логіку дій Вівіки, і надто стомлений від постійного стримування, аби дивитись на неї ще бодай мить. Хоче рядитись щодня – заради бога. Аби тільки трималась на відстані, бо сил його більше просто не було.

І навіть зараз: Вівіка вдягнулась, зробила зачіску і макіяж, щоб просто почитати у саду. Який сенс у такій мороці?

 ***

– Я не думав, що це буде так важко, – скаржився він Есті, коли дівчина зателефонувала по відеозв’язку. – Почуваюсь твариною.

– Та годі тобі…

– Я серйозно! Мене заводить навіть її сміх. Це…якась хвороба?

– Раніше так не було? – здивовано спитала дівчина.

– Я хотів її ще з пубертату, Есті. Я кохав її ще з пубертату. Але…завжди міг стримуватись, бо це…ну, це ж Вів! Їй чхати на такі речі. Але перебувати з нею на самоті у одному просторі достобіса тяжко. 

Есті вражено дивилась на друга.

– І взагалі…– він замовнув, помітивши той погляд. – Що?

– Ти просто вперше сказав це вголос, – зачудовано відповіла Естефанія.

Тай важко зітхнув, хитнувши головою.

– Та, яка вже різниця? Розкажи краще що там той Кессіді?

Есті реготнула.

– У нас все гаразд.

– Добре. Бо як тільки буде не гаразд…

– Так-так, Вів заб’є його шпильками, а ти відірвеш голову, знаю.

Тайлер всміхнувся.

– Ми сумуємо за тобою.

– І я за вами. Так і не розкажеш, що сталось?

Тайлер хитнув головою.

– Я не…

– Ти не можеш, – кивнула вона. – Ясно, я розумію.

– Есті…

– Ні, все гаразд, справді. Я…я вже маю йти. Обійми Вів за мене.

– Якщо не втрачу голову остаточно.

Він підвівся, визираючи у вікно. Вів продовжувала читати у саду. Вираз її обличчя чітко демонстрував: навіть до половини загального обсягу, історія не набувала цікавих барв для дівчини, навпаки – схоже та дратувала її ще дужче. Тоді нащо вона читає далі?

Тай зітхнув, ну звісно: бо їй нудно! Королеві нудно, терміново найміть блазня! Хлопець видихнув. Головне, щоб блазнем наприкінці того епосу виявився не сам Тайлер.

***

Вівіка намагалась читати книгу, та всі імена і події змушували дівчину долати бажання позіхнути. Вона грала у гру: що буде наступної сторінки? Просто вгадувала, хто кого вб’є, поцілує чи зрадить, так і минав її день.

Нудно було просто вештатись будинком. Тут не було з ким поговорити, не було чим зайнятися. Та і сам Тайлер постійно тікав з кімнати, щойно туди приходила Вів. Він дратувався на неї, сердився на кожне її слово, вона відчула як тремтіли його руки, коли він допомагав із застібкою. Що, аж так гнівався на просте прохання? Вів би могла обрати іншу сукню, або щось вигадати аби застебнути її саммотужки, ти ба, велике цабе! Трясця, а знімати її вона як тепер буде? Доведеться рвати. Нічого. Купить нову згодом, начхати. Біс із тою сукнею.

Та чого її це дратувало? Чого його реакції впливали на неї? Мабуть тому, що у них не було нічорта зрозуміло. Тай нічого не казав, та його погляд…постійно такий чіпкий, замислений, а часом сповнений якогось дивного виразу. Неначе він на межі між тим, щоб задушити її або пристрасно поцілувати і це здавалось абсурдом! Тобто, те, що Тай гріє недосяжну мрію про те, як би прибити Вівіку під час чергової сварки не було для неї новиною. Вона б і сама вчепилась йому в горлянку, щоразу як він вмикає великого мудреця і повчає її. Але ж…поцілунок був би цілковитою дурнею, хіба ні? 

Вони ж старі друзі. Обговорювали недолугий перший секс, напивались разом, планували операції, багато переїздили. Сварились, лаючи одне одного по чому світ стояв, а потім повертались до спілкування, неначе нічого й не сталося. Якби була між ними бодай дрібка симпатії – Вів би вже знала. 

Проте чого присутність Тая стала відчутною саме зараз? Чому його відстороненість так дратує і викликає відчуття самотності і порожнечі? Вів не знала цього, не розуміла, а такі відчуття вона не терпіла, бо вони були безконтрольними, а від того виснажливими і дратівливими.

***

Вівіці треба було щось робити, інакше вона просто збожеволіє. Дівчина складала у коробку речі колишніх орендарів. Здебільшого то були пам’ятні сувеніри, кілька футболок, книжок та м’які іграшки. Нащо вони лишили все це перед виїздом, Вів не знала, та й знати не хотіла. Хай як її дратувало упорядковувати чужі речі – в глибині душі вона була вдячна їм за забудькуватість. Принаймні зараз їй є чим зайнятися.

Нав’язливі думки клубочились у голові, змушуючи її пхати речі у коробку із якоюсь надмірною агресією. Вона бурмотіла щось собі під ніс, неначе вела діалог сама із собою. Відповідаючи на кожну незручну думку і спостереження.

Вівіка склала цілу коробку і потягнула її до заднього двору. Сама коробка не була важкою, радше просто габаритною і через це доволі незручною у пересуванні, адже кути “цілували” кожну стіну вузького коридору, яким прямувала Вів.

Тайлер саме повертався із заднього двору. Вочевидь, робив те саме. Вівіка мало не вилаялась. У такому тісному просторі розминутись буде складно, і чого він приперся? Хай би повернувся назад, а дівчина б вже собі виперла ті речі помалу.

– Давай, – зітхнув він і перехопив коробку.

Їхні пальці зіткнулися, обидва завмерли, зустрівшись поглядами.

Вівіці не подобався його тон. Наче його шалено втомлює, що подруга тягне коробку самотужки. Наче він за замовчуванням має включатись у кожний подібний процес.

Його рука несвідомо накрила її. Її пальці на мить стиснулися сильніше. Вівіка не зводила з хлопця очей не розуміючи звідки взявся дзвін у вухах і чого такий довгий зоровий контакт її неначе затягував, а не викликав незручності. Тайлер дивився на неї темним, важким поглядом з-під лоба. Про що він думає? Чого знову дивиться на неї так? 

– Не треба, я сама, – тихо сказала вона.

Тай на мить відірвався від її очей, несвідомий погляд ковзнув по губах і повернувся, продовжуючи той зоровий контакт від якого обоє вклякнули у коридорі.

Вівіка відчула раптовий поштовх у грудях, серце зайшлося з новою силою. Ні-ні, не може бути. Це якась маячня.

– Певна?

– Так… – відвела очі вона.

– Гаразд…

Пауза затягнулася. Його пальці все ще тримали її руку.

– Відпустиш? – майже пошепки спитала Вівіка.

Тайлер розгублено кліпнув, ніби щойно отямився:

– Гм… так. Вибач.

Він розчепив пальці, втиснувшись у стіну, аби дати дорогу. Вівіка швидко відступила, майже вирвавши коробку з його рук, і мовчки рушила до заднього двору. Вона кинула речі на землю, обіперлася спиною об двері та заплющила очі. Обличчя аж пашіло, але від чого? Що це було?

Чого його дотик відчувався таким гарячим? Щось було не так. Так не мало бути. Вони ж торкалися раніше – і це завжди було просто. Дружнє рукостискання, рідкісні короткі обійми, передача зброї з рук у руки. Нічого особливого. А зараз… зараз щось химерне стискало груди і змушувало почуватися незручно. Ніби під шкірою пробіг струм.

Це жахало її, думки в голові швидко змінювали одна одну, та жодна не лишалась надовго, дозволяючи усвідомити у чому, власне справа. 

Вівіка різко видихнула і опустила руку у коробку, куди поклала свій телефон на випадок, якщо стане нудно. Дівчина набрала номер майже інстинктивно.

Це буде на краще. Їй треба відволіктися. Це просто раптові думки, які не мають під собою ґрунту. Вона мала важкий рік. Дурний рік. Повний потрясінь і втрат. Тайлер теж на нервах. Це просто виснаження. Лише воно. От і ввижається всяке.

– Слухаю?

– Привіт, Джейкобе! Це – Гейзел.

– Я такий радий чути тебе!

– Ти ще в штаті?

– Гм… так. Їду в бік Норфолка, а що?

– Оце так збіг! Я спинилась у Норфолку до ранку. 

– Це доля!

Вів закотила очі. Вернуло її від фаталістів.

– Гм…– прочистила горло вона. – Мій брат уже від’їхав, а я не дуже люблю лишатися в чужих квартирах. Не складеш компанію?

– Запрошуєш на вечірку з ночівлею? – усміхненим голосом спитав Джейкоб.

– Так, – зітхнула вона. – Картаті піжами, морозиво і всі сезони «Комп’ютерників».

– Мені підходить.

– Я не сумнівалась. Адресу надішлю.

– До зустрічі, Гейзел.

– Бувай.

Вівіка завершила виклик і кинула телефон назад у коробку. Вона опустилась, сівши навпочіпки і охопила голову руками. 

– Все нормально, це просто стрес. І нічого більше, – бурмотіла вона.

Але ігнорувати той факт, що дотик пальців Тайлера досі відчувався на шкірі, ставало дедалі складніше.