Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Hozier – Dinner & Diatribes

Запрошення на вечерю від Ізуель та Люцифера не сказати, щоб здивувало Асмодея. Він в цілому чекав на щось подібне від друга, король був ще тим інтриганом. А після розпитувань демона щодо Рідлі, звісно Дияволу кортітиме познайомитись ближче.

Хвала (кому-небудь, бо Творець для Асмодея значення не мав), на вечерю запросили і Беліал із Джимом. Це була гарна новина, адже тоді увага Люцифера буде дещо розсіяною. Принаймні демон на це сподівався.

Ізуель була стримана як завжди, з рівною поставою та уважним поглядом сріблястих очей. Вони з королем навіть вбрались гармонійно – поєднанням білого та чорного. Ну, точно вже солодка парочка.

Асмодей окинув поглядом вбрання королеви. Не встиг він і подумати, що Ізуель нарешті вилізла зі свого “панцира”, як срібний наплічник, зблиснув у сяйві ламп. Наче і прикраса, (що, як не дивно, пасувала до чорної корсетної сукні з шифоновими та оксамитовими хвостами), а наче і постійне нагадування: перед ним все ще Предводителька Пекельного Війська, навіть якщо на поясі не горять полум’яні мечі, а вечірня сукня замінила обладунки.

– Трясця, Джиме! Це неймовірно! – Люцифер заплющив очі, активно пережовуючи.

– Радий це чути, – знервовано всміхнувся смертний.

– Як це зветься? Щось таке вже куштував, проте твій варіант…такий ніжний, це просто дивовижно, – він простягнув наповнену ложку Ізуель. – Скуштуй!

– Я вже куштувала, дякую.

– Тобі ж гірше, – пирхнув король, відправивши ложку до рота. – мені більше лишиться.

Ізуель закотила очі, відпивши вина з кубка. Смертний на це лише всміхнувся. Асмодей окинув Джима поглядом. Белі дивилась на нього довше, ніж мала б, демон поки не хотів усвідомлювати, чого це його хвилює.

– Як твоє тренування, Асмодею? – спитала Ізуель, схиливши голову вбік.

– Гм…все добре. Рідліель – хороший вчитель.

Занепала поруч заклякла, відволікаючись від колупання вилкою у тарілці і скосила погляд у його бік.

– Ну, а ти що скажеш, Рідлі? – спитав Люцифер. – Асмодей ще та скалка у дупі, згодна?

Демон пирхнув, чекаючи на альянс, у якому впродовж всієї вечері Люцифер та Рідлі розповідатимуть який же він нестерпний. Та занепала лише знизала плечима:

– А хто б не був таким, якби отримав силу, якою не здатний володіти? Всі ми трохи Асмодей у моменти втрати контролю, згоден? – холодно мовила вона, повертаючись до тарілки, яку вважала, вочевидь, цікавішою від короля Пекла.

Хитра усмішка поступово розтягнула вуста Люцифера.

– І як його успіхи нині?

– Досить непогано, – кивнула вона, склавши вилку у марних спробах поїсти. – Він швидко вчиться.

Рідлі кинула короткий погляд на демона:

– Коли цього хоче, звісно, – понизила голос вона. – А не відволікається.

– Рада це чути, – кивнула Ізуель, поглянувши на Асмодея. – То…сила тобі підконтрольна?

– Так.

– Ще ні, – одночасно з Рідлі відповів демон. – Я вважаю, що маю закріплювати навички. Ця магія досить бунтівна, я відчуваю як вона прагне противитись мені. Тож, знадобиться час аби її вгамувати.

– Ти не казав мені про це, – поглянула на нього Рідліель.

– Ні, проте я казав, що мені будуть потрібні ще уроки, – не підводячи на неї погляду, знизав плечима Асмодей.

– Що ж…гаразд, – відвела погляд Рідлі. – Потренуємось ще.

Ізуель і Люцифер переглянулись. Белі щось прошепотіла Джиму на вухо. Асмодею було ніяково тут, а надто під прицілом допитливих поглядів практично всіх за тим клятим столом. Він несвідомо стиснув пальці у кулак.

– Джиме, поділися як тобі нова робота? – спитала Ізуель. – Беліал хвалила тебе, та я б хотіла почути твої враження.

Детектив замислився.

– Мені подобається спілкуватись із душами. Всі вони були дуже різними, кожен потребував свого підходу…

– Це дуже цікаво, Джиме, – подався вперед Люцифер. – І…як це відбувається? Ти йдеш із Белі на землю і переконуєш їх, чи…

– Не всіх треба переконувати. Деякі досить чітко усвідомлюють чим стали і куди рухатимуться. Та попри це, багатьом з них потрібна підтримка.

– Ти робиш велику справу.

Він знизав плечима.

– Мені хочеться допомогти їм. Підтримати у новому стані. Це найменше, що я можу.

– Неабияка рідкість для смертних, – пирхнула Рідлі.

Всі за столом поглянули на занепалу.

– З усією повагою, та не варто міряти всіх за найгіршими представниками, – тихо озвався Джим. – Я мав неприємність познайомитись із янголом, яка вбила мене, аби знищити Чуму. Тож, за Вашою логікою, мав би ставитись вороже до більшої частини цього столу і Пекла в цілому.

Рідлі відвела очі. Беліал гордовито всміхнулась.

– Краще ненавидіти демонів, ми всі як один виродки. Тож, скидайте все на нас, – пирхнув Асмодей.

– Згодна, – кивнула Белі. – Нам все одно начхати, хто там і як нас кличе.

Вони реготнули, дзенькнувши келихами.

– Не погоджуся, – хитнув головою Люцифер. – Не всі ви виродки. Чимала кількість – цього не заперечуватиму, проте не всі.

Белі закотила очі:

– Ой, та припини ти.

– Ти частково янгол, моя люба, – всміхнувся король. – А отже вже не дуже пасуєш до вибірки. Я мовчу про твої видатні особистісні риси.

– Це ж які? – реготнула Белі, відпивши. 

– Ти дбаєш про тих, хто небайдужий. І за це я буду завжди вдячний тобі, бо твою турботу мав і я, хоч нам обом відомо – не заслуговував на це.

Беліал відвела погляд. Рука Джима стиснулась в кулак, Ізуель помітила це, звузивши очі, та не прокоментувала.

– Та й ти, мій друже, не такий паршивець, як себе виставляєш.

– Починається…– зітхнув Асмодей. – Зараз почнеш казати, що я підтримав тебе у час потреби?

– Якщо подумати: навпаки, ти кинув мене, щойно дізнався, що я помираю, – хмикнув Диявол.

– Але ж ти живий?

– Тепер так. Та образа так швидко не зникне, ти досі не перепросив. Я пив на самоті!

– Ой, та припини! Ти тоді перетворився на скиглія, який смиренно прийняв можливість неминучої смерті. Жоден з тих, для кого ти мав значення не міг би це спокійно прийняти. 

– Так. Неминучої.

– Я знав, що ти не вмреш.

– Ні, не знав, – всміхався Диявол.

– Але ж ти уникнув “неминучої” смерті, чи не так? Цим ти мене і вибісив. Тому я й пішов.

– Ти не хотів дивитись як я згасаю.

Асмодей відвів очі.

– Я занадто звик до твоєї огидної натури, – тихо відповів демон. – Бачити як вона вмирає було б вище моїх сил.

Люцифер всміхнувся:

– І я тебе люблю, друже.

– Йди у сраку!

Король розреготався.

– І все ж…це не єдиний випадок, коли страшний Князь Безодні довів, що здатний на чуйність.

Князь Безодні нахмурився:

– Не ліпи з мене героя. Я такий самий невдаха, як і ти.

– Так, згоден, – всміхнувся Люцифер. – Та такі невдахи як ми доволі відчайдушні, згоден? У нас розвинутий ступінь самопожертви.

Він легко підхопив руку Ізуель.

– Задля тих, кого ми любимо найдужче – ми готові віддати все на світі. Свою душу…магічну силу, без якої б не почувалися більше собою.

– Не рівняй хрін з оладком, – пирхнув Асмодей. – Ти віддав душу, аби воскресити Ізуель. А я лише своїх суккубок.

– Але втрата непоправна, – продовжив Диявол. – Вони були частиною тебе від твого народження. Єдині твої близькі, єдині, кому ти довіряв. Це велика втрата. І нова сила її досі не заповнила. Ти знаєш це ліпше за мене.

Люцифер мав рацію, та Асмодей повсякчас переконував себе, що все гаразд. Що він не сумує за суккубками, що не відчуває порожнечі від їх зникнення. Що нова сила краще, глибше, та попри все це досі та магія відчувалась йому чужою. Вона вимагала більше зусиль.

– Це не треба порівнювати. Я не зробив нічого особливого.

– Я б так не сказав.

– Люцифере, – спинив його демон.

– Завдяки тобі аж дві душі тепер мають спокій і майбутнє, якого прагнули. Не будь занадто скромним, Асмодею.

Він видихнув, відпивши з келиха.

– Про що ви? – спитала Рідлі.

Люцифер та Ізуель перезирнулись всього на мить, майже непомітно, та Асмодей знав свого друга, як облупленого. Він умисно згадав про Томаса при ній. 

– Нічого такого насправді – хитнув головою Асмодей. 

– Ну, так. Душа повернулась до життя, зустріла своє кохання і тепер має шанс, якого б не мала тут. Але для тебе це нічого такого, – король подався вперед. – Не слухайте його, він взагалі не вміє приймати компліменти. Вчу-вчу вже кілька сотень років, досі вдає з себе недосвідченого дурника.

– Наче ти у нас дуже зрілий на свій вік, – закотив очі демон.

– Ні, у нас з тобою однакова затримка розвитку, тільки я таки за голову взявся, а тобі це ще доведеться зробити, – здригнув бровами король.

– Воно й видно…

Люцифер всміхнувся, золотисті очі зблиснули.

– Знаєш…я думаю підсвідомо ти визнаєш значення свого вчинку, та поки не дозволяєш собі усвідомити його, – він подався вперед. – У них все вийшло. Він сказав їй про себе, а вона прийняла його таким. Ти врятував їх обох. І душу того в Лімбі за одно. Хіба ж це не привід потішитись? Похвали себе, бодай раз.

Демон знітився, уникаючи погляду гостей.

– Лю, – спинила короля Ізуель. – Не варто говорити про це зараз.

– Авжеж, люба, – він торкнувся її руки. – Як скажеш.

– Повідку бракує, – пирхнув Асмодей.

– Мені не бракує, – всміхнувся Диявол. – Я і без нього нікуди від неї не подінусь.

– Які команди він вже вивчив? – спитав Асмодей в Ізуель. – “Закрий рота” поки ніяк не засвоює, еге ж?

Ізуель всміхнулась, хитаючи головою.

– Ну, люба, розкажи які я добре знаю, – реготнув Люцифер.

– Я не братиму участі у цьому, давайте самі якось.

– Як той, кому пощастило пізнати радощі сімейного життя, скажу тобі одне, мій любий недосвідчений друже: неважливо, як тебе сприймають інші у стосунках з коханою, має значення лише добробут тих стосунків. Знаєш, як смертні кажуть? Джиме, виправ коли помиляюсь, вони кажуть “щаслива дружина – щаслива родина”. 

– Гм…– кивнув Джим. – Так. Є такий вислів.

Люцифер всміхнувся до Асмодея.

– От і весь фокус. А на повідку я чи ні, мені байдуже, бо в мене є вона, – король окинув поглядом Ізуель. – А вона…виконанню моїх команд навіть дуже втішена.

Белі закотила очі, Джим ледь стримав усмішку.

– Не тут, Люцифере, – застерегла Ізуель.

Він спокусливо всміхнувся, перехопивши її руку:

– Так, моя королево, – Люцифер поцілував її пальці.

– Королева і блазень, прямо казочка на ніч, – видихнув Асмодей, ауру Рідлі сколихнув натяк на веселощі, він навіть поглянув на неї.

Та занепала добре тримала власне обличчя. Усмішка так і не з’явилась на красивому обличчі. Оце контроль…

– Наші казочки тобі заснути не дадуть, запевняю, – продовжив Люцифер.

– Спинились обоє, – підвищила голос Ізуель. – Ми за столом, серед гостей, хочете усамітнитись – геть звідси.

Асмодей пирхнув, Люцифер всміхнувся, підморгнувши другу і відпив зі свого келиха.

Розмова продовжилась уже на іншу тему, та від демона не сховались здивовані погляди Рідлі. Вони були короткими, проте доволі частими. А це значило одне: занепала запам’ятає про це і почне діставати питаннями. От же, бляха, удружив його Люцифер.

***

– Нудно тут…піду гукну Гаркріффа, хай хоч музла врубає, – Белі кинула серветку на стіл і підвелась.

– Стій, куди ти? – понизив голос детектив.

– Посидь, поспілкуйтесь, – Беліал криво всміхнулась.

Торнтон знітився, підхопивши келих. Попри приязність королів, нейтральність демона і занепалої – Джиму було дещо некомфортно лишатись за столом наодинці з ними. Наче сама присутність Белі нівелювала це почуття. Тож, коли княгиня залишала детектива, той зі шкіри пнувся, аби не виказувати хвилювання, та попри це йому ввижалось, ніби всі ці безсмертні істоти, неначе собаки відчувають той його страх.

– Белі у нас поціновувачка музики, – пирхнув диявол, у спробі вілволікти напруженого Торнтона.

– Творінням Гаркріффа можна катувати, – видихнула Ізуель.

– Саме тому ти його не запросила, чи не так, люба? – всміхнувся король.

– Звісно ж, – звела брову вона, відпивши.

– І хто у нас відповідає за музику, цього вечора?

– Амелаель, – відвела погляд Ізуель.

– Небесна арфістка? Тоді ясно чого Белі тут так нудно.

– А ти плануєш гицати? – звела брову королева.

– Чом би не розбавити цей вечір? Її ніжні мелодії…дещо згладять різкі звуки Гаркріффа.

Ізуель звузила очі.

– Ти його запросив?

Диявол криво всміхнувся, відпивши з келиха.

– Не хотів, щоб Белі нудилась. Ти ж знаєш яка вона нестерпна у нудьзі? – Люцифер повернувся до Джима: – Якось взяла і вищипала собі пір’я на одному з крил. Добре, хоч відросли за кілька годин, соромився їй сказати, та на бунтарку вона не надто скидалась, а от на общипану птицю, яку готують до столу – цілком.

Джим пирхнув, поквапившись замаскувати це під кашель.

– А нащо їй музика? Просто…слухати?

– Попри велетенські проблеми зі спілкуванням – Беліал відвідувала всі мої вечірки, – всміхнувся диявол. – Дуже гарно танцює.

Детектив звузив очі.

– Ні-ні, ти не так зрозумів, – всміхнувся Люцифер. – Беліал…не любить парні танці. – він поглянув на королеву. – Та і я всього одного разу розділивши паркет з Ізуель усвідомив, що більше ні з ким не зможу ушкварити такого танго. 

– Годі, – пирхнула королева, та від детектива не приховалась її усмішка.

– Ти обіцяла сьогодні мені танець, – підхопив її руку Люцифер.

– Я на пів шляху, щоб передумати.

Диявол поцілував її пальці, всміхнувшись. А тоді знову поглянув на детектива:

– А ти танцюєш, Джиме?

– Точно, ні, – всміхнувся він.

– А, теж танцюрист без пари? – реготнув Люцифер. – Хтозна…часом два непарних утворюють цікаві союзи.

Торнтон не встиг уточнити, що мав на увазі король, як залою раптом залунала музика, начисто збиваючи його з думок. 

Дещо дивні поєднання звуків, та попри це незвично гармонійні. Було у них щось мелодійне, місцями жорсткувато-тривожне, та водночас захопливе, щось, що невимовно вабило. Джим відчув як мурахи сипнули шкірою.

Люцифер всміхався до нього, золотисті очі трохи звузились.

– Що ж…гадаю саме час потанцювати, доки наш музика не відійшов у астрал і не почав награвати мешапи AC/DC і Pantera, під це віденський вальс буде складнувато реалізувати.

– Вальс? – пирхнула королева. – Ще чого!

– З тобою, хоч польку, – всміхнувся він. – Після всього, що на нашу долю випадало – хай невдалий вибір танцю буде найбільш неприємною річчю.

Ізуель хитала головою, всміхаючись. Люцифер злегка вклонився, подавши руку:

– Потішиш мене, кохана?

Королева видихнула, вклавши свою руку у його. Диявол підморгнув Джиму і повів її трохи далі, де було досить простору для танцю. Детектив мимоволі всміхнувся, спостерігаючи за парою. 

Вони повернулись одне до одного, його рука лягла на її талію, притуливши ближче. Король та королева не зводили одне з одного очей і рухались напрочуд майстерно. Обоє гнучкі, граційні, сповнені такої дивної синхронності, яку можна побачити лише у тих, хто був призначений одне одному, сповнений любові, пристрасті та бажання.

Люцифер час від часу крав короткі цілунки у Ізуель, та при цьому жоден не збився з ритму і танець продовжувався, вражаючи всіх присутніх. Сукня королеви злегка шурхотіла простором. Кожен їх рух неначе заповнював простір, змушував детектива забути де він і нащо. Він не міг відірвати очей від них, не помітив навіть, коли Беліал повернулась за стіл, вмощуючись поруч.

– А…ці знову шлюбні танці почали. Саме час налигатися, Асмодею?

– Давай, – передаючи їй кубок, мовив демон.

Белі дістала маленьку пляшечку із чобота, тоді наповнила чарку, передавши брату. Вони обоє залпом випили. 

– Що це?

– Особлива отрута, концентрована, – хрипко відповіла Белі, запиваючи соком зі склянки. – Дуже важко виготовлюється. Люцифер як прочухає – проситиме поділитись.

– А вам шкода? – пирхнув Джим.

– Крім того, що тут на два ковтки…

– Демони своїм не діляться, – гикнув Асмодей. – Затям собі, Торнтоне. 

– Я так не думаю, – всміхнувся до нього Джим.

Князь Безодні зустрів його погляд і, несподівано для детектива – всміхнувся сам.

Беліал перевела очі на короля та королеву, відчуваючи дивний щем. Вони були дуже гарні разом, закохані до нестями і вперше за довгий час вона усвідомила, що заздрить не тому як Люцифер дивиться на неї, а самому такому погляду. 

Її тішило, що Люцифер більше не викликав у неї суму, а зміна його особистого життя навіть заспокоїла. То була крапка, правильний фінал марного невзаємного кохання, з яким Белі жила багато років. Навіть біль за Міхаелем притупився, даруючи гірке усвідомлення: нічого не повернеш, не варто й намагатись. Він – більше не був тим, хто заповнював собою всі її думки. Белі живе далі. Це головне.

Вона зітхнула, поглянувши на детектива і всміхнулась. Скільки захвату було в очах Торнтона тієї миті. Звісно, магнетизм Люцифера впливав на більшість смертних, а їх танець з Ізуель лишав по собі неймовірне враження. Тож, це не дивувало. Белі подалась вперед:

– Не кажи, що теж хочеш запалити на танцмайданчику?

– Я ще замало випив…і, вочевидь, не достатньо вмер аби витанцьовувати там, після них, – похмуро зазначив Торнтон.

Беліал розреготалась.

– Ти, що соромишся?

– Ні, проте…

– Перед ким? Двома демонами і трьома занепалими? Королі не засудять, Рідлі начхати на тебе, Асмодей і сам танцювати не вміє. Що тобі втрачати? 

Джим опустив очі, у спогади раптом врізалась вечірка у клубі Вівіки і дуже схожі її слова, перед спонтанним виступом детектива. Дивним було не те, що фраза Белі нагадала йому про Вів, а радше те, що така схожість викликала не біль, а світлий сум. Все у минулому, але це не значило, що Торнтон не матиме майбутнього. Він підняв очі на Беліал. Веселі бісики в ультрамаринових очах змусили детектива всміхнутись, чомусь тієї миті він раптом повірив, що все можливо, дивовижне відчуття.

– Гаразд, – зітхнув він, підводячись. – Ходімо.

***

– Дякую за запрошення, – кивнув Джим Люциферу. – Приємно було поспілкуватись.

– А нам як було приємно! Будеш готувати тірамісу ще – приходь без запрошення, буду радий.

Джим пирхнув, потиснувши руку Диявола. Досі у голові не складалося те, як спокійно вони ведуть розмови.

– У тебе все гаразд? – спитала Ізуель у Асмодея.

Він кивнув.

– Я ж не маю нагадувати тобі, що ти можеш звернутись за будь-яких обставин?

– Я ціную це, – кивнув він, стискаючи руку королеви. – Дякую тобі. 

– Пусте.

– Ні, Ізуель, – Асмодей підняв очі, знервовано ковтнувши. – Не пусте. Я ж ніколи не дякував тобі по-справжньому за те, що повірила у мене, після того як я…ставився до тебе. 

– Годі…це давно в минулому.

– Справді, мені прикро, що я був таким козлом, коли ти потрапила до Пекла. Я тоді…не думав, не намагався зрозуміти інших…розумію як важко тобі було тоді.

– Було, – погодилась Ізуель. – Та все минуло. Часом навіть найболісніші події мають статися, щоб вплинути на нас. До того ж…Я знала, що в тобі є глибина. Та твоя правда, козлом ти таки був.

Асмодей реготнув. Ізуель всміхнулась.

Рідлі стояла найдалі, не наближалась ні до Белі з Джимом, ні до королів. Погляд час від часу спинявся на Асмодеєві, та сама вона не робила жодних кроків.

Демон прослідкував за поглядом королеви, затримавши очі на Рідліель.

– Проведи її додому.

– Що? – нахмурився він, перевівши погляд на Ізуель.

– Вона облаштувалась у Безодні. Не захотіла перебиратись до Пекла, хай як Люцифер припрошував.

– Чому?

– На це питання не я маю відповідати, – хитала головою королева.

– Вона не погодиться.

– А ти спитай.

– Та ні…– хитав головою він. – Нічого тут не вийде.

– Як знати, – знизала плечима Ізуель. – Часом сил опиратися уже не стає.

Її погляд спинився на Люцифері, що реготав над чимось із Белі та Джимом.

– Повір, я знаю, – всміхнулась Ізуель.

– Гадріель скривдив її.

– Так, – кивнула королева. – Як це відчувається мені теж добре відомо. І це, повір, руйнує довіру одразу до всіх. Їй потрібен час і розуміння, що ти зможеш зачекати, що ти прагнеш заслужити ту довіру, яку вона давно втратила.

– Чому ти думаєш, що з того щось вийде? – хитав головою Асмодей. – Їй це не треба.

– Але вона досі тут.

Демон знервовано ковтнув.

– Думаєш…вона чекає на мене?

– Якби це було не так – Рідлі б давно пішла додому. Та вона чекає, доки ми договоримо. Думаю це вже крихітний, проте крок.

Ізуель зітхнула, торкнувшись його плеча.

– Йди. Не змушуй її чекати, ще передумає.

Демон пирхнув, несвідомо потягнувшись до Ізуель і обережно пригорнув.

– Дякую за вечерю, – тихо мовив він у її плече.

– Ти майже не їв, – всміхнулась королева.

– Але мені було приємно бути тут. Із вами обома.

– Джим тебе дратує, так?

– Якби моя сестра так на нього не витріщалась…

Ізуель всміхнулась:

– Він – хороша душа, дуже чиста. Мирна, попри шторм, у якому жив все життя.

– Знаю, – зітхнув Асмодей. – Тому і бісить.

– Ви зблизились із Белі, це дуже добре. Вам обом це необхідно.

Асмодей знизав плечима, копнувши ногою край килима.

– Вона не стала мене менше дратувати, коли ти про це.

– Авжеж…

Він всміхнувся, поглянувши на Беліал.

– Та твоя правда: мені це було треба.

***

Залишивши палац Володарів, Асмодей та Рідлі не зронили ні слова. Мовчки крокували прохолодним нічним простором, зрідка поглядаючи одне на одного.

– Про яку жертву говорив Люцифер? – спитала насилу вона.

– О, то ми одразу будемо про це? – сухо реготнув він. – Без прелюдій?

– Ти ж знав, що я спитаю, – знизала плечима Рідлі.

– Звісно…

– То…що сталось? Які душі ти врятував?

– На землі я зустрів жінку.

Рідлі несвідомо скривилась.

– Та бути разом ми не могли.

– Із очевидного: ти – демон, а вона смертна.

– Авжеж, – нахмурився він.

Повисла тиша.

– Гаразд, даруй, – хитнула головою занепала. – Продовжуй.

– Я занапастив її життя. Ще до її народження.

– Як це? – нахмурилась занепала.

– Якщо коротко: прокляв, – опустив очі Асмодей. – Несвідомо, віддав частку власної темряви.

Рідлі спинилась.

– Як таке можна зробити несвідомо?

– От тобі і приклад найбільшого ідіотизму. Питаю себе про це щодня відтоді як дізнався.

– То…ти шукав її чи…

– Ні. Вона знайшла мене, я не планував нічого з цього і не думав, що взагалі здатний закохатися. Мене дратували всі ці парочки…глянь лише на Люцифера, він поводиться як цілковитий бовдур через те кохання. Я цього для себе не хотів.

– Але закохався?

Асмодей кивнув.

– Вона…змусила мене відчути те, до чого я був не готовий.

– І що ж це? – обережно поцікавилась Рідлі.

Демон знітився, важко було говорити про те, що лежало на душі. Та Рідлі цікавилась ним, це було щось новеньке і чомусь спонукало його до відвертості.

– До неї я мав лише передбачувані стосунки із суккубами, або…дуже непередбачувані і неприємні із…неважливо.

– Магічне насильство? – здогадалась Рідлі.

Демон кивнув.

– За угодою. Коли і скільки їй було зручно, я…не міг поворухнутись.

Рідліель заклякла. Демон не хотів читати її, та гнів, що сповнив янгола долинув до нього, нагріваючи руки.

– І що та смертна? – трохи різкувато спитала Рідлі. – Що вона тобі дала?

– Розуміння. Вона хотіла зрозуміти мене і витягти з того стану.

– І що було потім?

– А потім вона дізналась, хто я насправді. І через кого її життя було таким жахливим.

– Вона відвернулась від тебе?

– Я б і сам від себе відвернувся, тут і без рогів все препаскудно, Рідлі.

Вона нахмурилась.

– У неї був коханий. Він загинув до того, як у нас почались стосунки. Його душа перебувала у Пеклі. Есті була щаслива із ним до того як я з’явився у її житті, тож я хотів, щоб вона була щаслива й після мене. 

– І для цього повернув до життя її коханого?

– Так.

– Але ти сам її теж любиш? – хмурилась Рідлі.

– З цим нічого не вдієш. Який вже сенс з моїх почуттів.

– Але ти повернув їй того, з ким вона була щаслива. По суті, дав шанс їм обом.

– Не кажи це так, наче я врятував весь вимір, – закотив очі Асмодей. – З’явилась дуже зручна можливість – я її використав. Це все.

– Ні, це не все, Асмодею, – спинилась вона, змусивши демона озирнутись. – Будь-хто б шукав змоги, не знаю, обернути це на власну користь. Знайти спосіб лишитись, стерти пам’ять…будь-що аби собі зробити краще. А ти поставив у пріоритет її почуття.

– Це не так, – хитнув головою він, відвертаючись. – Повернувши Томаса я просто…позбавив її вибору. Не дав змоги побути самій чи…знайти когось іншого. Та, у Томасі я принаймні певен. Він би ніколи її не образив, бо любив її так само сильно, як і я. Чи мала б вона шанс із кимось іншим я не знаю. Ніхто не знає. Але я знаю Есті – їй не варто лишатись на самоті.

– Ти віддав свою силу, аби відправити Томаса у її світ. Це не остання справа, Люцифер має рацію – ти занадто скромний.

Він видихнув, відводячи очі.

– Повір мені, коли заради тебе хтось здатний розлучитись із частинкою себе – це вартує дуже багато, – тихо мовила вона. – Заради мене на таке ніхто й ніколи не йшов. Та я знаю це відчуття – коли ти готовий поставити на кін геть усе, аби лише той, хто дорогий тобі не лишився сам у пітьмі.

Рідлі дивилась на нього довше ніж зазвичай. Він бачив цілковите здивування у її очах. Йому було ніяково говорити про все це. Він не був героєм, і вже точно не був рятівником. 

– Мені шкода, що тобі знайоме це відчуття, – тихо мовив Асмодей.

– Що нас не вбиває…– пирхнула Рідлі, відвівши погляд. – Далі я сама, дякую, що провів мене.

– Чекай.

Янгол озирнулась.

– Я можу побачити тебе завтра?

– На тренуванні?

– Ні, – хитнув головою демон. – Не на тренуванні. Просто побачитись, прогулятись як зараз, поговорити.

– Для чого?

Асмодей видихнув.

– Мені складно поки зрозуміти це, чесно. Та я відчуваю, що твоя присутність мені потрібна.

– Виключено, – хитнула головою Рідлі. – Цього не буде. Або тренування, або нічого.

Демон напружився, опустивши очі.

– Добре. Тоді…буду вчасно на тренуванні.

Він не дочекався її відповіді, рушаючи назад до Брами. Серце стискалось від неприємного відчуття. Рідлі довго дивилась йому вслід, а тоді повернулась і рушила до своєї домівки.