Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Smith & Burrows – Wonderful Life

Телефон Джаклін не відповідав. Востаннє вони говорили два дні тому. Дівчина хвилювалась, що щось сталося.

– Давай, з’їздимо до неї?

– Вона казала, що поїде у спа.

Тай поглянув на Вів. Він мав ту думку в голові, та не міг озвучити. Не хотів нервувати дівчину.

– Якщо хочеш – відстежимо телефон і відправимо когось перевірити.

Вівіка звузила очі.

– Ти переконаний, що вона не там?

Тайлер опустив очі.

– Кажи, – понизила голос Вів.

Він знизав плечима:

– Я б не хотів, щоб мене бачили у тому стані, з якого я не в змозі вибратись. Думаю, ти теж.

Вівіка знервовано ковтнула.

– Коли вдавати спокій вже немає сил…не дуже хочеш демонструвати це, згодна?

– Бляха, яка ж я дурепа…– Вівіка схопила телефон, тремтячою рукою набираючи номер.

Як? Як вона могла повірити у мульку зі спа? Як не зв’язала це із собою, власне? Вона ж сама тікала від болю, сама прагнула тримати його під контролем. Тітка важко хвора, вона уже не має шансів на порятунок, хіба ж вона б розділила цей стан із Вів? Хіба ж довіряла їй?

Лікар прийняв виклик не одразу.

– Місис Гейдж?

– Даруйте, що пізно…Джаклін не відповідає на мої дзвінки…

– Останні два дні її стан погіршився. Вона майже не ходить. Знеболювальне не допомагає.

– Бляха…– Вів заплющила очі, відчуваючи як стислося в грудях. – Я зараз приїду.

– Зараз вона під наглядом. Організм дуже слабкий, вона майже не приходить до тями, а коли прокидається – марить. Краще навідайте її вранці.

– Чому мені не сповістили? Я ж…крім мене у неї нема нікого…

– Місис Гейдж, зрозумійте мене правильно. Джаклін дає дуже чіткі інструкції дій...

– Вона, що сказала дзвонити мені тільки коли вона…

Лікар мовчав. Вів хитала головою.

– Ясно. Дякую, що відповіли. Я приїду вранці.

Дівчина заплющила очі, відклавши телефон. Тай мовчав, міркуючи про те, як йому краще поводитись. Загалом останні дні Вів була у настрої, про щось розповідала і дивилась з ним кіно вечорами, та хлопець помічав такі дрібні моменти, коли вона думала, що він не бачить. Як усмішка сходить з обличчя, як погляд ставав тьмяним, як плечі опускаються. Вівіка ставала геть іншою на самоті і це непокоїло його.

Звісно, те, що він тоді сказав вплинуло на неї. Звісно, це образило її, хай що вона каже. Та чому їм було так важко просто поговорити? Чого вона знову ховається за образом себе самої?

А тепер, коли все це підсилювалось хвилюванням за тітку, з якою вона мала і без того складні стосунки, Тайлер губився. Він хотів бути поруч, та геть не знав як.

За певний час, Вів повернулась до вітальні і сіла поруч. Тай звернув увагу, що чи не вперше, вона зайняла не крісло, а канапу з іншого краю від нього.

Психологічний трилер, на який Тайлер натрапив по телевізору був не надто цікавим для хлопця, той раз по разу реагував на кожен видих і малий рух Вівіки, намагався зрозуміти її настрій і що краще робити.

– Боже, який жах! – скривилась вона, змусивши хлопця насилу глянути у екран.

Де героїня фільму намагалась вибратись із тісного ящика, у якому заледве могла повернутись. 

– Мені аж повітря бракне!

Тай звузив очі, пригадуючи:

– Ти у дитинстві боялась замкнених просторів, так? 

Вів подивилась на нього здивовано, потім знизала плечима.

– Не замкнених, а порожніх. Знаєш…це відчуття, коли геть нікого нема, кожен звук у домі жахає. Це…почалося після смерті батьків.

– Я не знав, що ти боїшся цього. Ти здаєшся такою…самостійною.

– Самостійність і самотність трохи різні речі, – знизала плечима вона. – Я можу дати собі раду, та між людей мені легше.

– А я навпаки. Боявся, коли було занадто людно, батьку було начхати на свідків. До нього боялись підходити у ці миті, навіть щоб допомогти мені. Тож, він відчував особливу безкарність штурхаючи мене у магазині чи у кафе. Я завжди обирав місце, з якого зможу швидше вийти надвір і втекти.

Вів нахмурилась, зустрівши його погляд.

– Тому ти завжди стаєш біля дверей?

– Тому ти влаштовуєш вечірки? – відповів запитанням Тай.

Вів не відповіла.

– Звичка, – знизав плечима він.

– Звичка, – повторила вона.

Вівіка відвела погляд, знову повертаючись до сюжету. Тай раз по разу переводив погляд на дівчину, міркуючи про сказане.

***

Вівіка лежала в темряві, втупившись у стелю, думки постійно поверталися до тітки. Вона прокручувала у голові їх зустріч і відчувала, як все тіло холоне. 

Джаклін, навіть на порозі смерті здавалась їй спокійною та врівноваженою. Все продовжувала сипати шпильками і вкотре доводити, що небога не варта отриманого спадку.

Та навіть зараз все це геть не турбувало Вів. Вона не могла зрозуміти власних почуттів. Тітка не викликала у неї любові. Це не була та людина, до якої їй кортіло повертатись, бути щирою, піклуватися.

Та попри це, одна лише думка про те, що Джаклін близька до кінця свого шляху, тепер, коли Вів була певна, що час у них ще є – була болісною. 

Вівіка різко перевернулася на бік і натягнула ковдру вище. Зараз їй треба було просто заснути. Вранці Вів поїде до тітки, вислухає чергову лекцію, скаже все, що думає, і повернеться. Нічого страшного.

“Все добре, зранку першим же ділом поїду.”

Скоріше б вже той ранок. Від хвилювання пересихало у горлі, сон не йшов, підкидаючи нові й нові думки, нові сценарії, як все могло піти завтра.

“Все гаразд. Це просто стрес”, – переконувала себе Вів. 

Тільки чомусь серце билося лише швидше. Вівіка вдихнула глибше. Тоді знову, в грудях стисло від болю. Кожен новий вдих ставав судомним, Вів захрипіла. Повітря наче не вистачало. Вона спробувала ще раз – повільніше, глибше. Серце прискорилось у паніці. Зробити вдих ставало дедалі складніше. Сльози бризнули з очей.

Вона схлипнула, продовжуючи спроби, сльози потекли щоками. Груди знову стисло, наступний вдих вийшов уривчастим. Страх сповнював тіло, викликаючи тремтіння.

– Тихо… – шепотіла вона, намагаючись дихати, – тихо…

Та кожен вдих ставав все коротшим, і досить скоро Вівіка почала задихатися. Вона поклала руку під яремну ямку, відчуваючи як швидко рухається грудна клітина. Це лякало її дедалі дужче. Вівіка спробувала вдихнути через ніс, але повітря ніби спинялося у горлі, не потрапляючи до легень.

Черговий судомний схлип розірвав тишу. У коридорі почулися кроки. Двері відчинилися.

– Вів? – хрипко озвався переляканий Тайлер.

Вона не відповіла, тремтіла, намагаючись вдихнути. Сльози текли щоками, неначе нестримний потік.

Тай одразу наблизився, присів біля ліжка.

– Вів? Подивись на мене.

Вівіка похитала головою, витираючи сльози. Тайлер увімкнув лампу на приліжковій тумбі.

– Все добре, чуєш? – він погладив її по плечах. – Все гаразд. Ти у безпеці.

Тай взяв її руку і поклав собі на груди.

– Давай разом подихаємо гаразд? Вдих…

Вівіка знову схлипнула.

– Нічого, все добре. Нумо ще раз. Вдих…Чудово! Молодець, тепер видих.

Вів заплющила очі, схлипнувши знову.

– Спробуймо зараз подивитись на кольори?

– Які ще кольори? – хрипіла вона.

– Он, скажімо лампа. Яка вона?

– Жовта.

– Добре, так. Ну, а та ковдра, якого кольору?

– Синя.

– Саме так, молодець. А піжама твоя? Зелена, так? 

– Смарагдова! 

– А! Точно. Схибив, і чого мене тільки у школі вчили…

Вівіка судомно видихнула, окинувши хлопця невдоволеним поглядом. 

– Нумо ще раз.

Тай повільно вдихнув. Вівіка повторила, живіт і груди тремтіли, та все ж втягнути повітря вдалося.

– Чудово. Тепер видих, – Тайлер кивнув. – Молодець! 

Ще кілька разів вони спробували синхронно вдихати і видихати. Страх потроху відступав, та в грудях досі пекло від болю.

– Тепер скажи, а який твій улюблений колір. 

– Фіолетовий, – прохрипіла вона.

Тай здійняв брови:

– Оце сюрприз. Я думав це бордо. 

– Він мені просто личить. 

 – Виявляється я про тебе чогось не знаю, – звузив очі він. – Давай ще, вдих…

Коли страх відступив, тіло Вівіки почало відчуватись важким. Повіки, неначе налиті свинцем, почали опускатися.

– Я допоможу, – Тай обережно опустив її на подушку і вкрив ковдрою. – Принесу тобі води, гаразд?

– Не йди, – прохрипіла вона, заплющуючи очі.

Тай спинився, накривши її руку своєю.

– Засинай, Вів. Я буду поруч.

***

Щойно Вівіка заснула, Тайлер наблизився, легко торкнувшись губами її чола і залишив кімнату. Спав він і сам погано. Не дарма Джаклін припинила зустрічі. Вочевидь, справи були погані. Тайлер уже усвідомив, що хай які дивні стосунки пов’язують її та Вів – стан жінки впливає і на неї. Але чому? Чому така як Вівіка, людина, що мала вкрай дивну мораль, раптом відчула сум щодо жінки, якій не було до неї діла? Тільки тому, що вони мають родинний зв’язок?

Він не розумів, що відчуває Вів і чому. Та всі його запитання були позбавлені сенсу. Вона сумує, хвилюється, постійно проходить чергове випробування. Все, що мусить робити Тай – бути поруч. А не вкотре сумніватись у ній чи засуджувати. Він не має ставити тих запитань.

Прокинувшись, хлопець зварив для Вів кави і став чекати, коли дівчина залишить спальню. Десь за двадцять хвилин, після сигналу будильника, Вівіка вийшла до вітальні.

– Привіт.

Вівіка кивнула.

– Привіт…

– Випий кави і поїдемо.

Вона неохоче покосилась на чашку, та все ж зробила кілька ковтків.

Спершу їхали мовчки, хвилювання, що вчора мучило Вів, поверталося, викликаючи гіркоту у роті.

– Дякую тобі, – тихо мовила вона.

– Пусте.

– Ні, це не…

Телефон дзенькнув. Вівіка зітхнула, поглянувши на екран. Брови ледь помітно сіпнулись. Дівчина прийняла виклик.

Тай окинув її поглядом, коли мовчання затягнулось. Згодом Вів, так нічого і не сказавши, завершила дзвінок і втупилась в одну точку. Хлопець стиснув щелепи. Одразу було зрозуміло що вона почула.

Тайлер мовчки потягнувся до її руки, злегка стиснувши. Вівіка заплющила очі, переплівши їх пальці.

***

– Де вона? – спитала Вів, щойно залишила авто.

– Наразі її тіло готують до кремації.

– Чекайте, що? Так швидко?

– Міс Аллен дала дуже чіткі розпорядження. У випадку її смерті не дати родичам прощатися, а тіло одразу відправити на підготовку до поховання.

Вів скривилась, гніваючись на тітку.

– Нащо? – крізь зуби процідила вона.

– Такою була її воля.

– Яка ж вона…– видихнула Вів, відчуваючи чергове таке звичне, обридливе відчуття – вона спізнилась.

Чому вона не приїхала раніше? Чому повірила у ту маячню з дезінсекцією? Та жінка їла певно тільки травинки й запивала росою! Звідки у неї шкідники?! Трясця!

– У її інструкціях ще було це, – сповістила хатня працівниця, злегка торкнувшись плеча.

– Що це? – спитала Вів, впершись поглядом у темно-синій конверт.

– Цей лист адресований Вам. Вона склала його на тому тижні, коли її стан почав погіршуватись.

Вівіка перехопила конверт, бажаючи розірвати його і спалити. Ніготь великого пальця дряпнув гладенький папір. Гнів змішувався із безсиллям і застилав їй очі гарячими сльозами. Та Вів не хотіла проливати їх, бо сердилась на тітку і не хотіла плакати через неї. Джаклін на це не заслужила.

– Вона пішла уві сні, – озвалась працівниця. – Враховуючи діагноз і всі складнощі, що могли б виникнути надалі – це найкращий варіант для міс Аллен. Вона не страждала, сподіваюсь це втішить вас.

Хатня працівниця сумно всміхнулась і залишила Вів. Дівчина довго стояла на терасі, впершись поглядом у сірий краєвид, який колись так любила тітка.

Поглянула на крісла, на яких вони розпивали бренді і обмінювались шпильками. Побачила і коробку з доміно, яку Джаклін лишила на поличці поруч зі столиком. 

Вона чекала на небогу, хоч всім своїм видом прагнула показати зворотне. А тепер вона помирає на самоті, спеціально не пускаючи Вів попрощатись і строче їй якісь листи?!

Вівіка видихнула, заплющивши очі. Тоді сіла у крісло, де, зазвичай спостерігала за невдоволеною тіткою і відкрила конверт, діставши звідти складений у два рази папірець.

Що ж, дитино, ось ми й тут. Знаю, ти зараз хмуриш свої брови і сердишся на мене, та ти маєш розуміти: я – стара жінка, що прожила самотиною все своє життя. Всю юність я витратила аби довести світу, що варта – іншу частину життя ховалась у тіні, від страху, що моє надбання заберуть у мене. Я не збиралась вмирати на чиїхось руках. І не хотіла, щоб хтось заливав слізьми мій надгробок. Я завжди хотіла піти тихо й непомітно. І до останніх місяців я була певна, що саме так і станеться. Та ти дещо змінила це моє уявлення.

Я не думала, що зустріну тебе знов. Тим паче я не думала, що ця зустріч зачепить мене. Та я бачу себе у тобі і це геть не тішить. Я своє життя змарнувала на образ, якому хотіла відповідати. І питання тут не в сукнях та зачісці. Ти тримаєш у собі все, дбаєш про вираз обличчя та ховаєш власний біль. Подивись на мене тепер і скажи собі до чого це приводить?

Твоя матір якось сказала мені, що рак – наслідок глибокої образи, що роз’їдає тебе зсередини, бо ти не даєш їй виходу. Я завжди вважала її несповна розуму за такі речі, проте коли я почула власний діагноз через багато років, коли зрозуміла, що втрачаю голос, помітила неабияку іронію.

Я мовчала все життя. Не казала батьку, що мене ранить його ставлення, не казала брату, що його підтримка принижує мене, бо я не здатна бути такою як він. І рак вчепився мені у горло, караючи за те мовчання. Адже як маючи голос, я не застосувала його – чого б не забрати його назовсім?

 Мені було пізно змінюватись. Та у тебе ще є шанс. Будь сміливою не лише у небезпеці, а й у мирний час, а надто з тими, кого любиш. Мені сил на це не стало, саме тому я пишу цей лист, доки тіло моє перетворюють на купку попелу, (яку я сподіваюсь, ти не поставиш на поличку каміна, завжди вважала зберігання погребальної урни у домі – ідіотизмом).

Я пишу тобі, Вів’єн, бо навіть тут не мала сили сказати тобі все це в обличчя. Бо всі ці зустрічі, хай часом і дратували мене, та все ж змусили побачити тебе геть іншою. Ти багато в чому сміливіша та розумніша за мене. І я рада цьому, не забуваймо, що ти ще молода і маєш дорогоцінний час, якого не маю я.

І попри все, що у нас було раніше – я втішена, що побачила тебе зараз. Що ти вижила і компанія тепер у руках Аллен. Хай і не моїх. Сподіваюсь, ти подбаєш про спадок батька і не осоромиш його. І мене. А найважливіше – себе саму.

P.S Я прошу не згадувати про мене взагалі, (про мертвих же, або добре, або ніяк, еге ж?)

Будь мудрішою за мене. Потенціал ти маєш – не змарнуй.

Твоя “тітонька”.

– Прощавай, Джаклін, – стримавши сльози, що зблиснули в очах, видихнула Вів. – Ти була крутим стервом.