Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Fanfarlo – Ghosts

Наступні кілька днів Есті губилась у здогадах. Тайлер і Вів постійно кудись зникали, про щось говорили і взагалі здавались дуже напруженими та розгубленими. Щоразу як вона намагалась дізнатися, що сталось – чула одне і те ж: “Есті, не зараз.”, “я поки нічого не можу розповісти”, або сакраментальне “все гаразд, нічого не сталось, тобі здалося.”

Це виснажувало, Естефанії здавалось, що друзі уникають її, віддаляються і це було неприємно. Кессіді намагався підтримати, це безперечно було дуже цінно для дівчини. Та їй бракувало друзів і зв’язку, який вони мали.

Зараз вони сиділи на дивані у вестибюлі, руки Кессіді гладили її плечі, Есті намагалась відволіктись від нав’язливих думок, коцентруючись на рівному диханні хлопця.

– Може, хочеш кудись сходити?

Вона підняла очі, знизавши плечима.

– Маю працювати. Може ввечері?

Кессіді замислено кивнув. Есті чмокнула його у щоку і рушила до стійки. 

– Привіт, Вів, – привіталась вона до Азраель, що пропалювала очима демона.

Та у відповідь ледь помітно кивнула, не вшанувавши Есті поглядом. 

До стійки підійшли гості, що хотіли заселитися, чим відволікли Естефанію від сумного погляду в бік подруги. Асмодей повернув голову до Азраель.

– Маєш, що сказати?

– Чого тобі треба від смертної?

– Ще один небайдужий ангелик, – закотив очі Асмодей.

– Дай їй спокій.

– Як мило, що Янгол Смерті дбає про людей. Як щодо жінки, у чиє тіло ти зухвало вдерлась? Чи “це інше”?

– Це не твоя справа.

– Тоді й Есті не твоя, чи не так? – звів брову він.

– Нащо ти тут? 

– Хіба я питав тебе, нащо вселилась у тіло Вівіки? Питав, кого ти збираєшся вбити, хоч і так здогадуюсь?

– Тримайся якнайдалі від мене.

Він подався вперед:

– Охоче. Якщо це працюватиме у обидва боки. Бувай, Азраель.

***

Решта дня минула без пригод. Вівіка знову зникла, Есті втомилась хвилюватись щодо цього. Кессіді здавався надміру замисленим. І про що вони говорили вранці? Що такого Вів сказала йому? Може, знову хвилюється? Та, чого Вівіка говорить до нього, а не до самої Есті?

Службові двері відчинились. Дівчина озирнулась на звук, визирнувши, а тоді сполотніла, щойно Тайлер заніс непритомну Вівіку на руках. Вона скочила з-за стійки, побігши до друзів.

 – Що сталося? – округлила очі Естефанія.

– Я…Я не можу сказати поки, що.

Есті підняла на нього очі. Брови її трохи нахмурились, та вона мовчки кивнула. 

– Торнтон мертвий, – додав Тайлер.

Естефанія повільно приклала руки до рота. Очі набралися сліз. Джиммі…гарний хлопець, що вкотре отримав незаслужену кару.

– Як…

Тайлер красномовно поглянув на подругу.

– Я маю вивезти Вів звідси, – різко відказав він. – Подбати про неї.

– Я можу поїхати з Вів, – схлипнула вона. – А ти лишишся тут. Я зроблю все для неї, ти ж знаєш!

– Я не сумніваюсь, Есті, – пом’якшився Тай. – Але я помру, якщо не знатиму що з вами обома. Тут ти в безпеці. А її треба забрати звідси, хоч на якийсь час. Просто…

– Я розумію, Таю, – вона торкнулась його плеча. – Не пояснюй. Я нагляну за клубом і нашими.

– Дякую.

Вони помовчали. Естефанія стерла сльози і потягнулась до Вівіки, аби злегка погладити подругу по щоці.

– То вона буде у відключці?

– Так, – видихнув він.

– Як довго?

– Наскільки мені відомо, щонайменше тиждень. 

– Тоді я складу її речі. Ти маєш бути готовим до всього.

Він кивнув, поглянувши на Вівіку на своїх руках.

Естефанія розвернулась, підіймаючись до номера подруги. Сльози текли щоками, раз по разу набираючись у очах. Вона була потрібна друзям, і ладна зробити для них усе – але зараз не бачила того ж. Вони віддалились, мали якісь секрети. Тепер Джим метвий, Вівіка буде не при тямі якийсь час і замість нести її до лікарні Тайлер просто вивезе з країни. Чому? Він знає більше? Вочевидь, так. 

Вона дістала вишневу валізу і почала обережно складати туди речі. Кілька літніх піжам. Дві тепліші. Теплий светр, джинси. Шовкова сумка з білизною. Косметичка із предметами гігієни. Есті знала Вівіку добре, тож, розуміла, що їй знадобиться. Та все ж…їй здавалось, що друзі відвертаються. Що вона більше не потрібна їм і це розбивало дівчині серце.

***

Асмодей постукав у двері, нетерпляче тупцюючи під номером Вівіки. Есті відчинила, пірнувши у його обійми. Демон погладив її по потилиці.

– Що сталось?

– Джим загинув…

Асмодей притиснув її до себе міцніше, відчуваючи як від сліз Есті, що просочували сорочку, тканина ставала важчою.

– Тай нічого не сказав, – зітхнула вона. – Лише, що Вів була поруч і він мусить вивезти її, доки все не уляжеться.

– Вівіка не вбивала Джима.

Асмодей знав, хто це зробив. І нащо. Вочевидь, у цій грі Вівіка та Джим були лише інструментами для досягнення “вищої” мети. недарма він відчував важкість у аурі детектива. Той був таким самим вмістилищем, як і подруга Есті. От тільки Торнтон носив у собі не янгола і не демона, а когось древнішого і сильнішого – самого Вершника Апокаліпсису.

– Мені так його шкода… – прошепотіла вона. – Я мушу подбати про похорон.

– Чому ти? – нахмурився Асмодей. – Ти, безперечно дуже добра людина, Есті, але не зобов’язана.

– Знаю, що не зобов’язана, – зітхнула Есті. – Та у нього нікого немає. Вся його родина мертва. Лишились тільки дружина, що зрадила його, а тоді кинула та подруга дитинства.

Вона підняла голову.

– Боже…Морін, мабуть буде шокована. Я маю сказати їй про це, попрошу приїхати, може переночує в мене. Не варто бути з цим самій.

Есті відпустила Асмодея.

– Даруй. Зараз буду трохи зайнята, – вона сьорбнула носом, діставши телефон з кишені.

Демон провів її поглядом дивуючись, що людина настільки добра і щиросердна оточена втаємниченими і небезпечними особами. Та й сам Асмодей, на жаль, до них теж відносився. 

Саме зараз він побачив, чого Томас був ідеальним партнером для неї. Якщо раніше його щиро дивувало, що могло звести таку розкішну, розумну і яскраву жінку з досить простим, хай і милим, відкритим хлопцем, то тепер він нарешті побачив: їх об’єднувала любов до ближнього, бажання підтримувати і робити добро для тих, хто небайдужий, не ховаючись за гордістю, рамками чи правилами. Вони обоє робити те, що йшло від серця.

І це усвідомлення вкололо Асмодея. Бо вкотре він розумів, наскільки вони з Естефанією різні, як би йому не хотілось протилежного.

Він наздогнав дівчину вже за мить.

– Дозволь, я допоможу тобі.

– З чим саме? – нахмурилась Есті.

– З чим скажеш. Зроблю все, що треба, тільки знай, що ти не сама у цьому, чуєш?

Есті відвела погляд, Асмодей торкнувся її плечей.

– Я просто не розумію, чому вони нічого не розповіли мені… – зітхнула Есті.

Йому кортіло сказати щось надихаюче. Щось важливе, що б підтримало її, підняло настрій, дозволило відчути власну значущість. Та Асмодей не вмів красиво говорити, він не був таким патякалом як Люцифер, це він завжди знаходив правильні і сильні слова. Асмодей був відлюдником і ніколи особливо не переймався чужими почуттями, не відчував потреби заспокоювати їх та підтримувати, бо чхати хотів на те, що у кого на серці. Але Есті була іншою. Її стан визначав його власний. Коли страждала вона – те саме відчував і демон. Він ставав абсолютно залежним від дівчини. І хай як це часом лякало – водночас це й підштовхувало його думати, як чинити аби їй стало краще.

Вона розвернулась, повертаючись до номера. Асмодей піймав її за руку, розвернувши до себе. Есті запитально глянула на нього.

– Ти – серце цієї компанії, а це хоч і сильний орган, але потребує захисту, – тихо мовив він.

Есті ледь помітно всміхнулась. Її аурою розливалось тепло, та темних сумнівів і гіркої образи було значно більше. Вони поглинали те тепло, гасили той слабкий вогник, що породили його слова і темрява знову наповнювала дівчину.

– Хочеш скзати, відштовхнувши вчергове, вони захистили мене?

Асмодей знизав плечима.

– Хай по-дурному, та вони не вміють інакше. Я певен, якщо вони почують тебе – вчитимуться чинити як правильно. 

– Ти теж відштовхнеш мене колись? Як і вони?

– Ні. Я вже наробив достатньо, – похмуро мовив він. – Бо теж не вмів захищати тебе інакше. Та я вчуся заради тебе, бо хочу, щоб ти не почувалась так більше ніколи. Так, твої друзі часом ще ті козли, як ти казала…

Естефанія пирхнула.

– Та все ж, вони люблять тебе. Хай і не завжди вміють проявляти це на всі сто відсотків. 

Він наблизився, поцілувавши Есті у чоло, вона важко зітхнула, притулившись до демона.

***

Після поховання, дівчина була мовчазною. Асмодей вирішив не турбувати Есті балаканиною. Її аура була сповнена чергових хвилювань. Друзі тепер далеко, детектив загинув за незрозумілих обставин, хоч вона й була тепер дома, у безпеці – все одно почувалась самотньою і демон відчував це. Вони не були дуже близькими із Джимом, однак його смерть сколихнула ауру дівчини. Есті оплакувала його, неначе рідного. 

Вони сиділи у кімнаті, демон обійняв дівчину, а вона поклала голову на його плече. Сльози вже не йшли, Есті витріщалась у одну точку перед собою, намагаючись спинити черговий потік думок.

– Не хочеш кудись сходити? – спитав він, погладивши її по плечу. – Можемо поїхати кудись вдвох, лише ти і я. Куди б ти хотіла?

– Я б залюбки, але обіцяла лишитись і придивитись тут за всім.

– Але чого хочеш ти?

Вона знизала плечима.

– Що б все було легше. Зрозуміліше, без таємниць і недомовок.

Есті обійняла Асмодея, притулившись до його шиї. Він розсіяно провів руками по її спині.

– Дякую тобі, за щирість, Кессіді. Не уявляю як би я впоралась з усім цим без тебе. Я дуже ціную те, що на тебе можна покластись, це необхідно мені.

– Без проблем…– розгублено мовив він, відчуваючи як стискає серце від усвідомлення, як сильно Есті помиляється щодо нього.

***

Тижні минали, Естефанія потроху поверталась до життя. Десь із хвилину тому вона зателефонувала Тайлеру по відео-зв’язку, та слухавку несподівано підняла Вівіка, що нарешті прийшла до тями.

– Привіт! – всміхалась вона у екран телефону. – Я так рада, що ти прокинулась!

– Ще б втямити, що в біса сталося…

Есті нахмурилась.

– Ти не…знаєш?

– Ні. Тай не дає мені телефон, воду каламутить, словом. Як у тебе справи?

– Гм… чекай, то ти не знаєш, що з тобою сталося? Типу…взагалі?

– Так. Засинала у ліжку з Джимом – прокинулась чортзна-де через кілька тижнів. Я виб’ю з Тая правду, тільки для початку треба встати.

Есті не хотіла казати подрузі, що та має досить змарнілий вигляд. Вівіка була блідою, блиск в очах кудись зник, це хвилювало її.

– А як почуваєшся?

– Та ніяк, – пирхнула вона. – Ти краще розкажи, як ти? Мені геть не подобається, що ти лишилась там сама.

– Ну, я не сама…– почала Есті.

– О, так, – закотила очі Вівіка. – Таємнича морожена риба.

Естефанія розреготалась.

– Кессіді…не такий і поганий. Він дуже допоміг мені із похороном, та й взагалі – з ним мені спокійно. Підтримує мене.

– Що за похорон? – активізувалась подруга. – Хтось з наших? Щось сталось?

Есті знервовано ковтнула.

– Що таке? Не люблю це твоє обличчя, що сталось? Хто це?

– Тай нічого тобі не казав? – хрипко спитала Естефанія.

– Ні, він мовчить у ганчірку від самого мого пробудження. Я ледь вибила з нього скільки ми взагалі тут знаходимось. То, хто це, Есті? 

– Вів? – хрипко мовила вона. – Ти…ти знаєш, що з Джимом?

– Не зрозуміла? – понизила голос Вівіка.

– Це… – її губи затремтіли, від згадки про Торнтона. – Це був він. Його похорон.

Дівчина заклякла на мить, а тоді відвела погляд в бік.

– Я…я перетелефоную, лялю, – мовила Вів і завершила виклик.

Есті поклала телефон, закривши руками голову. Отже, подруга не знає, що її хлопець загинув. Тай не сказав їй. Чому? Беріг від правди? Тоді попередив би, щоб і Есті мовчала. Або він хотів, щоб вона взяла цю відповідальність на себе? Та ні, Тай не з тих, хто плів би інтриги, він був прямий, як двері. Тоді чому? Розгубився? Чи просто знав, як Есті не виносить секретів і не хотів робити її частиною цього?

Дівчина важко зітхнула.

– Все гаразд? – озвався Кессіді. – Випадково почув гарні новини, Вів оклигала?

– Так…Та я, схоже, знову все зіпсувала.

– Припини брати на себе всі гріхи оточення, Есті, – видихнув він.

– Я не мала згадувати про Джима. 

– А Тайлер міг би все їй розповісти, – Кессіді сів поруч, взявши її за руку. – Він там із нею – не ти. Отже, саме він відповідальний за це. 

Есті хитнула головою. 

– Що тепер з нею буде? Вів і так зле, а тепер і поготів.

– Вона там не сама.

– Що мені робити? – прошепотіла вона. – Як все це виправити?

– Я скажу тобі, що робити зараз, – Кессіді підніс її руку до своїх губ і злегка поцілував пальці. – Ми йдемо на прогулянку.

– Я не можу…

– Ми не ходитимемо далеко. Та постійне перебування тут псує тобі настрій. Треба змінити локацію.

Есті зітхнула. Він мав рацію. Дівчина підвелася, дозволивши Кессіді повести її до виходу з готелю, а тоді й вулицею в бік парку.

***

Вечірнє сонце вже прямувало до заходу, коли вони дійшли до парку. Всю дорогу Кессіді поглядав на дівчину, легко тримав її руку, та не порушував мовчання. Повітря було теплим і солодким, Есті глибоко вдихнула і на мить заплющила очі, дозволяючи собі просто відчути момент.

Іноді він поглядав на неї збоку, і в цих поглядах читалась турбота й найщиріша ніжність, що тішило Есті. Вона спинилась, окинувши поглядом літню пару, що сиділа на лавці. Жінка щось тихо розповідала, а чоловік уважно слухав, тримаючи її за руку. Усмішка так і просилась на обличчя Есті.

– Що так тебе зворушило? – обережно поцікавився Кессіді.

– Поглянь на них…Прожили, певно пів життя разом, та він досі дивиться на неї таким обожнюваним поглядом. 

Він подивився на пару знов.

– Я б хотіла мати такий самий зв’язок. Щоб та любов, турбота, підтримка не зникала з роками, а лише поглиблювалась. Хай довкола очей збиратимуться зморшки, та аби лише те кохання у погляді нікуди не зникало.

Кессіді замислено дивився перед собою. Есті кинула на нього обережний погляд, міркуючи чи не відлякала його така відповідь. Вони повільно рухались далі. Під ногами тихо шелестіло опале листя. 

Вони спинились біля фонтану, вода дзюркотіла, скрапуючи з другого яруса. Кілька листочків гойдались на поверхні, що мерехтіла у світлі вечірніх сонячних променів. Асмодей витягнув з кишені монетку.

– Знайшов її сьогодні вранці, – пояснив він, простягнувши Есті. – Загадаєш бажання? – спитав він серйозно.

Есті розсміялась.

– Ти серйозно?

– Абсолютно. Я чув, це працює.

Вона поглянула на Кессіді, а тоді всміхнулась і взяла монетку. На мить замислилась і кинула її у воду. 

Кессіді обійняв її зі спини, поклавши підборіддя на плече дівчини.

– І що загадала? – м’яко спитав він.

– Не скажу, бо не збудеться, – хихотіла вона, повернувши голову, щоб чмокнути його у щоку.

***

Асмодей знав, яким було її бажання. Це водночас тішило і страшило його. Адже як би сильно не хотілось – їм ніколи не постаріти разом. Він ніколи не дасть їй бажаного, бо не має сили зізнатись у всій правді. А сама Есті навряд чи коли-небуть прийме його таким. Хай як він сподівався на протилежне.

Борячись із думками, Асмодей лише міцніше обійняв її. Вони ще довго стояли так, вслухаючись у дзюркіт води, Есті заплющила очі, підставляючи обличчя під теплі сонячні промені.

Взявшись за руки, вони повільно брели стежкою вздовж маленького ставка. Якоїсь миті Есті спинилась, аби зняти взуття й пройтися босоніж по теплій траві. Щось тепле ворухнулось в грудях, коли Асмодей спостерігав за дівчиною, її лагідною усмішкою, тим як сонячні промені падали на темне волосся, додаючи їм блиску. Він дивився на неї з такою не притаманною йому усмішкою, ніжною, майже хлоп’ячою.

– Що? – вона прищурилась, регочучи. – Я здаюся кумедною?

– Зовсім ні, – хитнув головою Асмодей. – Я просто… тішуся, що бачу тебе такою.

– Якою? – наблизилась до нього Есті.

– Розслабленою, – мовив він, провівши рукою по її скроні, відводячи пасмо вбік. – Щасливою.

Есті підійшла ближче, взявши його обличчя в долоні й ледь чутно торкнулась його губ своїми. У тому поцілунку вже відчувалась не пристрасть, що зазвичай спалахувала між ними, а радше спокій та тепло. 

– То певно твоя присутність, – тихо зізналась вона. 

Кессіді ковтнув, та не відповів. Просто взяв її за руку і повільно повів далі. Вони йшли у тиші, що переривали лише звуки їх кроків, та це мовчання було приємним, мирним, воно викликало спокій. 

***

Вони спинились біля однієї з лавок. Есті сіла, примружившись, коли впертий промінчик залоскотав обличчя. Асмодей заплющив очі, здіймаючи підборіддя. Есті поглянула на нього, всміхнувшись, а тоді торкнулась його волосся, повільно перебираючи пальцями. Сонце майже зайшло, небо набувало персиково-рожевих барв.

– Тут так спокійно, – тихо сказала вона. – Я вже давно не відчувала себе так.

Асмодей зустрів її погляд, всміхнувшись.

– Тут, поруч з тобою, навіть коли все навколо йде шкереберть – мені справді спокійно.

Асмодей обійняв її і заплющив очі.

– Тоді я роблю все правильно, – відповів він ледь чутно.

І попри приємні слова, сказані дівчиною, що мали б тішити демона – вони викликали гіркоту. Асмодей опустив очі.

***

Есті бачила замисленість Кессіді, їй хотілось стерти всі зайві думки з його прекрасного обличчя. Вона провела долонею по його щоці. Чоловік відгукнувся на той дотик, заплющуючи очі. 

Коли зовсім стемніло, Кессіді підвівся, допомагаючи встати і їй, а потім просто обійняв, притуливши до своїх грудей. Есті торкнулась носом до його шиї і подумала, що вперше за багато тижнів відчуває не просто спокій – вона відчуває щастя.