Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Nothing But Thieves – Sorry

Асмодей прогулювався Пеклом, змушений змиритися з тим, що життя Есті продовжувалось без нього, ну, а його власне…

Демон не знав куди себе подіти, адже повернувся з людської землі абсолютно іншим. Все, що він залишив тут тепер не відчувалось бодай якось пов’язаним із Асмодеєм. Тепер він був гостем у власному домі і знав, що більше ніколи не матиме змогу повернутись. Ніколи не побачить Есті. Хіба, коли вона проживе своє людське життя і прийде сюди посмертно. Та навіть тоді не було жодного шансу, що вона пробачить йому. А отже, не було для нього і надії.

Шурхіт крил змусив демона спинитись.

– Все скінчено, – не озираючись, сказав він Ґабрієлю. – Я забрав свою тінь.

– Добре, – відповів архангел. – Це було важке, але безперечно правильне рішення.

Асмодей повернувся, звівши брову. Довго ж він цього добивався, певно крилатий тепер щасливий, що демон не зможе бути поруч з Есті.

– Я не лицемір, Асмодею. Мене ніколи не тішили чужі страждання. Неважливо це демон, янгол чи людина, – неначе відповівши на його думки, мовив Ґабрієль. – Я розумію, що тобі зараз дуже важко і щиро співчуваю.

Демон кивнув, відвівши погляд. Його очі втупились у сонце, що хилилось до заходу.

Архангел наблизився до нього, ставши поруч.

– З нею все буде гаразд? – спитав Асмодей.

– Я не знаю, – чесно визнав Ґабрієль.

– Вона знайде когось?

Янгол зітхнув.

– Це мені теж невідомо. Я не можу бачити майбутнього. Та Томас був дуже важливий для неї. А після твого втручання, вона ще не скоро буде готова відкрити серце комусь ще.

– То вона…буде сама все життя?

– Люди рідко бувають самі. 

– Так, але чи буде вона…щасливою?

Асмодей пригадав з якою ніжністю Есті дивилась на літню пару в парку. То було для неї щастям – прожите спільно життя. Щирість, любов та підтримка, що не зникає з часом. Вона заслуговувала мати це.

– Щастя – конструкт суб’єктивний. На це питання відповідь дати зможе лише сама Есті.

– Та вона була б щаслива, якби Томас був з нею, так?

– Звісно. Вони й були щасливі, доки він не пішов з життя. 

– Чи є шанс повернути його?

– Ми не воскрешаємо, – нагадав янгол.

– Хіба не існує ніякого рішення? 

– Моя тобі порада, – підійшов Ґабрієль. – Живи далі. Есті сама вирішить, що робити. Тепер ніщо не впливає на неї та її оточення. Ти вчинив правильно, забравши тінь. Далі вже вона сама вирішуватиме як бути.

***

Попри те, що Томас перебував у Пеклі (біс його зна скільки, бо в цьому місці чай йшов не так, як він звик), йому досі було ніяково звертатись до Люцифера чи Ізуель, хай які вони були приязні. Сам факт, що він говорить із Дияволом та королевою Пекла жахав його. А коли Ізуель змахувала крилами – хлопець і геть бліднув(чи йому так здавалось, адже душі мають дещо інакше відчуття тілесності). Усвідомлення, що перед тобою янгол – істота, створена самим Богом на Небесах, давалось хлопцю досить непросто.

– Гм…– він наблизився до Ізуель, що зараз саме спілкувалась із ще незнайомою йому душею. – Перепрошую?

Королева повернулась.

– Так, Томасе?

– Привіт…я щодо мого приятеля. Чи…можна йому вже рухатись далі, коли час у Пеклі знову пішов?

– Той, що у Лімбі, так? – пригадала Ізуель.

– Так, Себастьян.

– Його душа належить не Пеклу.

Томас здійняв брови.

– О, клас. То він піде до Раю, так?

Ізуель кивнула, стиснувши губи.

– Що? Що не так?

Янгол зітхнула.

– Тіло Себастьяна наразі перебуває у глибокій комі. Його родина всіма силами прагне лишити хлопця на смертній землі.

– Але…якщо душа у Лімбі…

– Він відчуває сумніви.

Томас опустив очі.

– Хай там як – Себастьян має прийняти рішення. Через те, що він не бажає боротись за життя – його душу перемістили до Лімбу. Але тіло ще живе.

– То…доки він не вирішить…

– Лишатиметься там. Ні Небеса, ні Пекло не можуть прийняти душу, що на рубежі двох вимірів.

– Але… Вів же була тут, доки Азраель перебувала у її тілі, – пригадував Томас.

– Вівіка прибула тимчасово, на чітко регламентований період за умовами угоди з Женцем Смерті. Це радше виняток, ніж правило.

– Невже, нічого не можна зробити, аби забрати його звідти?

Томас здригнувся, пригадуючи Лімб. Холод, темряву, які ж дивні на вигляд душі там знаходяться. Вони не мають образів, які мали за життя – лише кульки світла і нитки, що їх пов’язують. Та попри все, Томас знайшов там доброго друга і його хвилювало, що він лишався там, не маючи змоги йти далі, або повернутись.

– Себастьян має вирішити: він бажає жити, чи піти далі. Мої руки зв’язані, Томасе. Я не вирішую долю інших душ.

– А я можу поговорити з ним? Якось…переконати його?

– На жаль, переміщуватись до Лімбу може тільки Янгол Смерті та хто пов’язаний з нею.

– А як же Асмодей? Я бачив його там.

– Його суккуби мають відносну тілесність та здатні перетинати виміри. Я можу попросити його відправити суккубку для розмови з Себастьяном. Вона стане твоїм переговорником.

– А він єдиний має такі сили? – із сумнівом спитав Томас. – Вибач, що перебираю харчами, та…Асмодей геть не той, з ким я б хотів мати справи, після того, що він змусив пережити мою кохану.

– Мені шкода. Та всі, хто міг від’єднуватись від форми та переміщуватись до Лімбу – більше не з нами.

– Хіба тут не ті, хто вже помер?

– Це місце бачило не одну битву. Не всі мали удачу вижити.

Томас опустив очі. Вочевидь, лише Асмодей і зможе допомогти. Бляха…як же він не хотів бачити того демона.

– Якщо хочеш, я поговорю з ним, – запропонувала Ізуель, помітивши сумніви хлопця.

Томмі зустрів погляд королеви.

– Ти і так дуже багато що робиш для всіх тут. Дякую, справді. Та, я мушу брати відповідальність бодай десь.

Вона лагідно всміхнулась, поклавши руку на його плече.

– Розумію, про, що казала Вівіка. Ти і справді – сонце. Я певна, що твоїм друзям тебе страшенно бракує.

Томас всміхнувся.

– Як і мені бракує їх.

***

Парк у Пеклі мало чим відрізнявся від того, яким вони гуляли з Есті. За виключенням того, що тут був період пізньої весни, а не осені, як на землі. Демон вкотре переконався, що референс для редизайну Пекла вісім років тому, Люцифер взяв саме зі смертного виміру. Хай як він заявляв, що не любить людей, за те як ними опікувався Бог, не зважаючи на власних дітей – Диявол все одно знаходив у них речі, що його надихали. Асмодей пирхнув. Типовий Люцифер: каже одне – думає інше. 

У парку було мирно. Душі та занепалі прогулювались, деякі демони без сорому лежали на траві, розтягнувши (хто ноги, хто копита, хто щупальця), тут було спокійно, та все ж, Асмодей відчував щем в грудях від того, що поруч нема Естефанії. Він опустив очі.

Почулось шурхотіння. Демон озирнувся, помітивши Томаса, що переминався з ноги на ногу. Його аура була напружена, він хотів про щось спитати чи попросити і це викликало незручності у хлопця. Думки клубочились, утворюючи темну пляму сум’яття і роздратованості.

Як дивно виходило: на землі кожна згадка про хлопця дратувала його, а тут, коли Томмі був прямісінько поруч – Асмодей не відчував ні краплі гніву. Навпаки: сум, що він тут, коли Есті там геть сама з усіма своїми почуттями.

– Чим можу допомогти, Томасе? – спитав він у хлопця.

– Мені потрібно поговорити з деким із Лімбу.

Асмодей примружив очі:

– Нащо?

– Ти можеш допомогти з цим, чи ні? – тиснув Томас.

– Можу, – кинув тінь усмішки він. – Якщо скажеш для чого це тобі.

Хлопець стиснув зуби, відвівши погляд.

– Там лишився дехто. 

– З Лімбу душу не забрати. Хіба що йому дали призначення.

– Він призначений Раю.

– То, чого він досі там?

– Бо він ще живий.

Демон звів брову, зацікавлено подавшись вперед.

– То допоможеш?

– О, так, – замислено мовив Асмодей. – Але розкажи детальніше.

Томас роздратовано зітхнув, почавши розповідь.

***

– Перш ніж ми почнемо, запам’ятай: аура Себастьяна дуже нестабільна. Він однією ногою у вимірі смертних – а іншою тут. Якщо ти засмутиш чи схвилюєш його надто сильно – він або повернеться в тіло і стане овочем, або застрягне у Лімбі навіть, коли тіло помре. Тож, щоб ми не втратили хлопця – намагайся не шокувати його, гаразд? – сказав Асмодей, уважно глянувши на Томмі.

Томас похмуро кивнув. Як же не хвилювати… Як він собі це уявляє? “Привіт, ти не живий, але й не мертвий! Гарного тобі дня!” Емоційний діапазон у цього типа – каменюка у лісі. Ух, як же демон дратував його. Врізати б по тих гострих вилицях…

Суккубка здолала вимір вже за мить, вона спинилась біля входу, шукаючи потрібну душу.

– Бачу його, – сповістила вона Асмодею. – Себастьяне!

Душа ворухнулась. Крапки світла зблиснули на мить.

– Хто тут?

Голос Себастьяна у Лімбі звучав нетипово. Не як голос живого, чи того, хто потрапив до Пекла. Він сприймався радше як озвучені думки, що не мали конкретного тембру. Не чоловічий, не жіночий, та попри це – голос був зрозумілим і відчутним, неначе лунав прямісінько у голові. 

– Це Томас. Я мушу поговорити.

Світло зблиснуло знову, цього разу яскравіше.

– Томасе? З тобою все гаразд?

– Так. Я питав, щодо тебе.

– Справді? – його аура сповнилась надією. 

Вона відчувалась як теплий вітерець, що лагідно обдував обличчя.

– І що дізнався?

– Ти можеш потрапити до Раю.

Щира радість сповнила душу Себастьяна.

– Оце так! 

– Але ти у Лімбі не просто так. Твоє тіло ще живе.

Аура здригнулась.

– Як це?

– Обережно, – застеріг Томаса Асмодей.

– Ти знаєш як потрапив сюди? – спитав хлопець у Себастьяна.

– Ні…– розгублено відповів він. – Ніхто не сказав мені.

– Чи пам’ятаєш ти, як провідник забирав тебе? – спитав Асмодей через суккубку.

– Провідник? – стурбованість Себастьяна зростала. 

– Янгол або демон супроводжує душу наприкінці життєвого шляху.

– Не було нікого, – аура здригнулась від хвилювання. – Я…нікого не пригадую.

– Томасе, він нервує, – нагадав Асмодей. – Агов, хлопче, заспокойся, добре?

– Хто ти такий? – здригнулась душа. – Що вам треба?! 

– А що було, перш ніж ти потрапив сюди? – спитав Томас, відчуваючи наближення паніки Себастьяна. – Нема причин для турбот, чуєш? Ми просто…встановлюємо факти. Як у кіно про детективів, гаразд? Розкажи мені, що ти робив останнього дня, який пригадуєш? Що завгодно, наприклад: їв бутерброд, дивився смішні ролики з тваринками…

Аура Себастьяна звеселішала.

– Я… поїхав кататися. 

– Кататися? – перепитав Томас. – Круто! А на чому? Скейт, велик?

– Мотицикл.

– Клас! – всміхнувся Томас. – Я ніколи не вмів. Просив Есті й Тая навчити, та вони все віджартовувались, що я поцілую перший стовб, який перестріну.

Себастьян всміхнувся, аура розслабилась. Асмодей уважно оглянув Томмі. Хлопець мав дивовижне чуття. Здавалось би: просто базікало, та аура смертних реагувала на нього, як на найбільш безпечне місце. Томас Гаррінгтон був укриттям для кожного, даруючи відчуття спокою. Демон вперше таке зустрічав.

– То, яким маршрутом катався? Розкажи мені. Ти спокусив мене тим мотоциклом, тепер я хочу знати все! – всміхався Томас.

***

– Отже, то була аварія, – зробив висновок Томас, коли суккубку було відкликано.

– Так. Але не зрозуміло, чого він досі живий.

– Це якраз зрозуміло. 

Демон поглянув на хлопця.

– Коли я ще був у Лімбі, він розповідав мені про свою старшу сестру – Ріанон. Батько їх кинув, мати померла кілька років тому. Він – єдиний, хто у неї є. Тож, логічно, що вона прагне врятувати брата.

– Але нащо рятувати того, хто цього не хоче? – не розумів демон.

Томас спинився.

– Ти не розумієш, що таке любов? Це проблема всіх демонів, чи ти такий особливий?

– Може я й особливий, – роздратовано кинув Асмодей. – Та, коли того, хто хоче вмерти умисно змушують жити – це не любов, а звичайний егоїзм. Ріанон може й думає, що робить це заради брата, та насправді, просто сама не готова жити без нього.

Томас замислився.

– Ми знаємо про ситуацію у загальних рисах, – знизав плечима він. – Робити висновки зарано. Та й не нам судити.

– Ти – травоїдний у світі хижаків, – пирхнув демон, крокуючи далі.

– Ой! – фиркнув Томас. – А ти у нас великий альфач-бугай, що ходить і ламає щелепи кожному, хто сказав щось, що не збігається із твоєю хижацькою парадигмою?

– Я цього не казав, – кинув тінь усмішки Асмодей.

– Тоді нащо ліпити на мене ярлик? Я не витрачаю свої емоційні ресурси на плітки і засудження людей, яких не знаю.

– Типу, просвітлений?

– Типу, не суну носа не до свого проса, – кинув Томас, рушаючи геть.

З нього досить компанії Асмодея. Прикро лише, що дарма схвилювали Себастьяна і нічим йому не допомогли. Коли вони йшли, Томасу здалося, що хлопець лише більше занурився у думки і тепер відчуває провину перед сестрою, що не хоче повертатись до життя. Адже думка, що він може потрапити до Раю втішила його значно більше, за можливість знову жити на землі.

***

– Ізуель? – покликав Асмодей, увійшовши до пентхауса. 

Королева озирнулась.

– Асмодею! Добре, що прийшов. Я не хотіла тебе смикати, доки ти не…прийшов до тями. 

– Смикати? – нахмурився демон.

– Я знайшла ще кілька ритуалів, що можуть допомогти з печаттю проти Абаддон. 

– Це може зачекати.

Ізуель нахмурилась.

– Ти схвильований, – помітила вона. – Що ти вже затіяв?

Асмодей зітхнув.

– Гм…Я хочу повернути декого до життя. І мені потрібна твоя допомога.

Королева змінилась у обличчі, звівши брову.

***

Томас склав руки до кишень, відчуваючи абсолютну розгубленість. Довгий час він блукав вулицями, а тоді сів на лавку і важко зітхнув.

Він взагалі не знав, куди себе подіти. Стільки часу за життя він мріяв про вихідні. А тепер, він мав щодня вільний час і гадки не мав, що з тим часом робити. Бійся власний бажань…

Томмі закрив руками обличчя. Лавка поруч скрипнула. Він навіть не хотів знати, хто там всівся.

– Ти нагадуєш дощову хмару, – помітив Джим.

– Типу…зараз заплачу?

– Типу зараз розродися дощем, байдуже звідки.

Томас пирхнув, віднявши руки від лиця і перевів погляд на детектива. Той злегка всміхався, поклавши лікті собі на коліна. Після смерті Джим став значно легшим у спілкуванні. Більше всміхався, менше тривожився – наче багаж його проблем та болю лишився у минулому житті, до якого детектив більше не мав стосунку.

Потрапивши до Пекла, Джим став добрим приятелем Томасу , який щиро цінував його, бо то була єдина людина, яку він принаймні знав за життя.

– Я ходив до Себастьяна.

– І як він?

– Мені здається я все зіпсував.

Джим відхилився на спинку лавки і замислено подивився на простір перед собою.

– Подумай, як це виправити.

– Легко казати! – пирхнув Томас.

– Може й так, – кинув тінь усмішки детектив, поглянувши на хлопця. – Та зараз тобі тільки й лишається, що сидіти тут і винуватити себе, або повернутись і спробувати виправити все.

– Я навіть не знаю чи я щось можу!

– Ти завжди щось можеш. Хай не все, та спробувати варто.

– І з чого починати? Я лише налякав його!

– Повернись до початку, – запропонував Джим.

– До якого початку? – нахмурився Томас.

– Спитай себе: для чого ти взагалі туди йшов? Що ти мав намір зробити? І що саме в тебе не вийшло. Знайди інший шлях досягнути мету.

Томмі окинув детектива поглядом.

– А ти по смерті став мислителем, як я бачу.

Джеймс реготнув.

– Певно, що так. 

– Як робота?

Він знизав плечима.

– Бути першим смертним, що супроводжує душі, досить шанована посада.

– Ну, так. Ти й після смерті без роботи нікуди, – всміхнувся Томас.

– Душ чимало. Зайві руки не завадять. Та й Ізуель собаку з’їла у цій справі, – знизав плечима Джим. – Вона гарний вчитель.

– Я її побоююсь.

– Чого? – всміхнувся детектив.

Томас знизав плечима.

– Тобі не лячно бути з кимось…таким великим?

– Вважаєш її великою? – криво всміхнувся Торнтон.

– Не лише її, всіх їх. Розумієш, мені трохи не по собі від того, що це не люди. Так, вони схожі на нас. Але ці крила…роги…якось все це мені важко дається. Я боюсь сказати щось не те і не нарватись на їх гнів.

– Та, ну! Не схожий ти на боягуза.

– Страх – це нормально. Всі чогось бояться, хто не боїться – бреше.

– Гарна була б епітафія, – кивнув детектив.

Томас всміхнувся.

– Тобі теж варто знайти тут свою справу. Це допоможе.

– Допоможе з чим?

Джим зітхнув:

– Тобі складно відпустити все, що ти лишив там. Це й заважає тобі рухатись далі.

– Як ти зміг?

Детектив знизав плечима.

– Моя родина мертва. Моя подруга одружилась і живе щасливо.

– Справді? Морін і Кетрін побралися?

Джим всміхнувся.

– Я навіть був на весіллі. Штовхнув таку промову! Беліал аж просльозилась. По суті вона була єдиним слухачем, та все ж…Я радий, що був з Морін у той день, хай вона й не бачила.

Томас всміхнувся.

– А Вів?

Погляд детектива змінився, він повернув голову, ховаючи очі від приятеля. Щелепи стиснулись, жовна заграли на вилицях.

– З Вів ми попрощались. І сказали одне одному все, що хотіли. І щиро бажаю їй гарного життя. Їм усім: і Таю, і Есті…після всіх жахіть, які їм приніс мій батько – то найменше про що я міг би бажати.

Томас зітхнув. З усього бажання – відпустити втрачене життя, втрачених людей – хлопець не міг. Він весь час хвилювався за них. Постійно приходив до Брами, боячись, що провідники колись приведуть сюди когось із трійці. Та не ділився цими страхами з другом. Не хотів хвилювати ще й його.

Джим підвівся, поглянувши на хлопця:

– Спробуй проаналізувати всі свої дії сьогодні. Часто рішення у якому напрямку рухатись приходить рівно тоді, коли робиш кілька кроків назад.

Томас всміхнувся:

– Це якесь хокку?

Джим пирхнув:

– Вчись, поки живий.

– Упс, запізно!

Вони розреготались.

– Ще побачимось, Томмі, – Джим простягнув йому руку.

Томас потис її:

– До зустрічі, друже.

***

– Та, годі тобі. Ритуал існує, я це знаю, ти це знаєш. То чого тягти кота за яйця?

Ізуель неспокійно крокувала кімнатою.

– Ритуал є, так. Але використати Себастьяна, щоб повернути Томаса – це дикість!

– Чого це дикість? Спитай Люцифера, я голову даю на відсіч: щойно помер якийсь крутий письменник чи поет-пісенник – він провернув щось подібне, аби той продовжував творити на землі.

Ізуель звузила очі. Вочевидь, у глибині душі погоджувалась: це цілком собі у стилі Люцифера, та вголос визнавати не бажала.

– Ну, то? – нетерпляче спитав демон. – Це можливо, чи не так?

– Можливо, але за умов, Асмодею: обидві душі мають добровільно погодитись на обмін, потрібна рівна кількість хаосу і творіння, яких я у кишені, знаєш не ношу! – роздратовано пирхнула королева.

– Творіння можна попросити у Азраель. Вона ж…серафим чи хто там?

Ізуель роздратовано зітхнула, продовжуючи крокувати.

– Ну, а хаос я можу дати свій.

Вона спинилась, поглянувши на Асмодея:

– Демони не мають так багато хаосу.

– Я – князь.

– Мої вітання! Що, будемо мірятись регаліями? – звела брову Ізуель. – Ти програв, ха-ха – наступний аргумент?

Асмодей всміхнувся. У такі миті вона страшенно нагадувала йому Люцифера. Він замислився, відчувши як посохло в горлі:

– Що як я віддам суккубів?

Ізуель зустріла його погляд.

– На ритуал піде шалена кількість хаосу, Асмодею. Ти втратиш їх усіх за раз.

Демон підняв очі, він розумів це дуже добре:

– То й начхати. Це спрацює?

– Повинно…– замислилась вона.

– Тоді, так і зробимо.

– Ти розумієш, що ніколи не зможеш створити суккуба?

Асмодей зустрів погляд королеви. Ця думка була болісною, адже суккуби були його поплічницями все життя. Виконували дрібні доручення, могли ставати шпигунками, ну, а про особисте життя годі й казати. Та після Есті, Асмодей просто не бажав мати стосунки з кимось ще, тим паче з суккубом.

Втратити силу, що завжди була частиною тебе досить складно. Це неначе добровільна передача органу на трансплантацію. Ти житимеш далі, комусь допоможеш, проте сам більше не матимеш повноцінне життя. Асмодей був готовим до цього. І попри все, щось в грудях стислося від усвідомлення всього цього.

– Готуй все до ритуалу. Проведемо якомога швидше.

– Ти забув головне: обидві душі мають погодитись. А, враховуючи, що просити прийшов ти один – Томас поки не знає про це, чи не так?

Демон пирхнув:

– Вмовити його не стане проблемою.

***

– За жодних обставин! – рявкнув Томас, коли Асмодей прийшов до нього. – Ти геть здурів?

Демон потер перенісся пальцями.

– Чого ти такий впертий?! Я пропоную тобі абсолютно легальний спосіб повернутися назад, до неї, а ти видригуєшся!

– Починаю розуміти, про що ми говорили раніше, – враженим поглядом окинув його Томас. 

– Про що ти?

– Про любов та егоїзм.

– І де ж я егоїст?! – обурився Асмодей. – Я стараюсь для…

– Себе. Ти хочеш втамувати власне почуття провини моїми руками! 

– Я поверну тобі життя. Хіба не про це ти мріяв?

– Ти повернеш мені життя іншої людини. Повернеш мене у тіло Себастьяна. Його сестра вважатиме, що він повернувся. А Есті буде шокована дізнатись про все це! Ти навіть не думаєш про те, скільки людей страждатиме від цього рішення!

– Шок мине. Вона кохає тебе, повір.

– О, я вірю, – кивнув він. – Та ти навіть на секунду не замислився про те, що я можу відкинути копита знову. Ти маєш гарантії, що вона переживе другу мою смерть після всього?

– Ти завжди такий панікер? – скривився Асмодей. – Хто сказав тобі, що ти помреш найближчим часом?

– Ну, не знаю, може бо я вже помирав? – роздратовано спитав він. – Тож, я знаю наскільки раптовим це може бути. І я не хочу, щоб вона знову оплакувала мене, страждала і пов’язувала власне життя з черговим виродком, що ранить її ще дужче.

Асмодей знервовано ковтнув.

– Я не вчиню так із нею, – Томас розвернувся, рушаючи геть. 

Він не дозволить демону використати його і Себастьяна. Нехай іде до біса!

– Вона не буде щасливою без тебе, – тихо мовив демон.

Хлопець спинився, озираючись через плече:

– Ти не можеш цього знати.

– Ви були призначені одне одному.

Хлопець пирхнув.

– Що? Відкидаєш долю? – звів брову Асмодей. – Ти просто дурень!

– Я не вірю в долю. Всі люди, що дорогі мені, всі, хто чогось навчив мене, з ким я пройшов добрі дні й погані – всі призначені мені у певному сенсі. Незалежно від того – лишились вони у моєму житті до кінця моїх днів чи пішли раніше. Дуже легко скидати всі свої невдачі чи успіхи на фатум. Та я не з тих. Есті буде щасливою, якщо захоче цього. І зможе стати щасливою.

– Чи заслуговує вона на самотність? Ти ж розумієш, що їй ні з ким не буде так як з тобою.

– Не маніпулюй моїми почуттями, – хитав головою він. – Думаєш, я не хочу повернутись? Я хочу бути разом з Есті, бо вона єдина для мене і так буде завжди. Та я не позбавлятиму її вибору. А якщо повернуся – саме так і станеться.

Асмодей розумів це. Поруч з Томасом її вибір завжди був би очевидним.

– Ти можеш допомогти Себастьяну.

– Як? Влізши у його тіло?

– Якщо ти повернешся – душа Себастьяна нарешті буде вільною і втратить останні зв’язки зі смертним світом.

Томас хитнув головою, йдучи далі. Асмодей скрипнув зубами. Як можна бути таким впертим? Чого він втрачає таку прекрасну можливість? Дурень!

***

Поблукавши ще певний час Пеклом, Томас підійшов до Брами, спинившись.

Беліал м’яко опустилась на землю, притримуючи Джима, з яким відлітала напередодні. Склавши темні крила за спиною, вона окинула Томаса поглядом.

– Здоров, – кивнула вона, а тоді повернулась до детектива. – Він як той пес із кіно.

– Котрий? – нахмурився Джим.

– Та той, з сумним поглядом. Люцифер якось вмикав мені той фільм, я не змогла додивитися.

– Ти про Хатіко? – вишкірився детектив.

– Так, – похмуро відповіла вона. – Я піду відзвітую.

Джим кивнув їй, а тоді перевів погляд на Томмі:

– Ну, розповідай.

***

– Як той, чиє тіло крали у власних цілях можу засвідчити – це паскудство, – зробив висновок Джим, після розповіді Томаса.

Томмі відвів погляд, відчуваючи роздратування:

– Сам знаю.

– Та тут дещо інша ситуація.

Хлопець зустрів погляд детектива.

– Тіло Себастьяна все одно помре, якщо він обере Рай. 

– То я підбираю об’їдки?

Джим всміхнувся.

– Так…гидко прозвучало, даруй.

– Ну, вся сиуація доволі гидка, тож…

– У кожному разі ти не можеш приймати рішення сам. Поговори із Себастьяном.

– Тобто, скинути всю відповідальність на нього?

– Ні, Томасе, – хитнув головою він. – Просто будь чесним. Як відмовить – ти лишаєшся і шлеш того Асмодея якомога далі. А як погодиться…що ж, ти матимеш змогу почати нове життя. Нехай і за дуже дивних обставин.

***

Асмодей підвівся, щойно побачив Томаса.

– Ну, нарешті!

– Перш ніж ти щось скажеш – я хочу вислухати Себастьяна.

Демон стиснув зуби.

– Без його згоди ми нічого не зробимо.

– Як би мені не хотілось – та без цього ритуал не проведеш, – пробурмотів Князь Безодні.

Томас закотив очі, Асмодей у своєму стилі. Він став поруч, прикликаючи суккубку. Та миттю пірнула між вимірами, поставши перед Себастьяном у Лімбі. Вона коротко переповіла причину чергового візиту.

Аура його душі стрепенулась, Асмодей напружився.

– Себастьяне? – покликав Томас, коли мовчання затягнулось. 

– Я маю подумати, – відповів згодом він.

– Та, що тут думати, ти вже не повернешся! – рявкнув Асмодей.

– Годі, – спинив його Томас і знову звернувся до Себастьяна. – Звісно, ти маєш подумати. І дякую, що не відмовив одразу.

– Не ображайся, просто це дуже…дивне прохання, – мовила душа стурбовано. – Так, я б волів лишитися, бо життя занадто складне для мене. Але…це моє тіло. І воно було моїм завжди, уявити, що у ньому розгулюватиме хтось інший трохи…

– Дико, еге ж?

– Так! Ну…тобто… Люди бачитимуть мене, але то буду не я. Це…складно усвідомити.

– Я розумію, – кивнув Томас. – Мені шкода, якщо я засмутив тебе.

– Ти тут ні до чого, – аура хлопця здригнулась. – Я почуваюсь паскудно.

– Ти не маєш…

– Ні, ти не розумієш, Томасе. Я почуваюсь жахливо. Бо Рі там…вона намагається витягти мене. Бореться за мене. 

– Вона любить тебе.

– Так. Рі завжди дбала про мене. А я такий невдячний…я мав би хапатись за життя, та я…мені нема чого там ловити, розумієш? Моє життя було…ніяким. Я нічого не вмів, нічого не хотів, ні з ким не міг побудувати притомних стосунків крім сестри, бо вона приймала мене з усіма тарганами і не скаржилась. 

Себастьян помовчав.

– Я й на мотоциклі кататись почав, бо знав, що колись переставлюся. Життя ніколи не було для мене цінним. Я не бачив там для себе нічого. Але ніколи б не наклав на себе руки саме через Рі. І мені соромно, що попри всі її старання, всю підтримку і любов – я не хочу жити. І не хочу повертатися.

Він замовкнув.

– А тепер мене обрав Рай. Мене! Я був впевнений, що таких лохів як я чекають якісь вигрібні ями у Пеклі. Але ж ні! Та я не можу тішитись цій новині, бо вона там сумує. Страждає і вивалює купу бабла аби я жив. А я тут…посередині і не здатний рухатись в жоден бік.

Вони помовчали. Томасу було сумно, що хлопець перебуває у такому складному стані. Він не міг точно зрозуміти Себастьяна, бо на відміну від нього, любив своє життя. При всіх проблемах, паскудстві та несправедливості – він цінував кожен свій день, перетворюючи на свято. Томмі не потрібен був сенс існування, він створював його для себе щодня.

– Мені дуже прикро, Себастьяне, – тихо мовив він. – Я не можу навіть уявити як ти почуваєшся і як зараз твоїй сестрі. Це дуже боляче, і прийняти рішення, тим паче таке, дуже важко, тож я не тисну на тебе, ні до чого не закликаю. Просто мав сказати тобі про те, що дізнався.

– Бо так чинять друзі, – аура хлопця потеплішала. – Дякую, Томмі. Шкода, що ми не були знайомі за життя.

– І мені шкода, – всміхнувся Томас. – Та попри все, хай які це сумні обставини – я радий, що зустрів тебе тут.

Томас повернувся до Асмодея.

– Нам вже час. Ти можеш лишити суккубку тут, на випадок, якщо Себастьяну щось знадобиться?

– Я не хочу незручностей, – озвався Себастьян.

– Жодних незручностей, – запевнив його Томас. – Ти не будеш там сам. Захочеш поговорити – просто поклич, ми почуємо. Я пам’ятаю як відчувається Лімб, а ти не менш балакучий за мене, стільки мовчати – це тортури!

Себастьян реготнув.

Асмодей лише спостерігав за Томасом, дивуючись тому наскільки хлопець розкривається. Довгий час демон вважав його простачком, кульбабкою, що завжди мила, ніколи не ображається і всіх підтримує. Та хлопець мав і сміливість. Неабияку рішучість, коли справа заходила за тих, хто був йому небайдужий. Він щиро переймався про інших людей і це була нетипова риса для егоїстичних смертних, а для себелюбних демонів і поготів.

Вони зібрались йти далі. Суккубка лишалась на місці, спостерігаючи за душею Себастьяна. Аж раптом ауру хлопця, що перед тим мучилась у сумнівах, здригнула рішучість: 

– Якщо я погоджуся, пообіцяй мені, що подбаєш про Рі. Вона стільки вклала в те, щоб я прокинувся…я не можу піти, знаючи, що вона лишиться сама.

– Звісно, я подбаю про неї, Себастьяне.

Томас відчував сум. Адже Ріанон навіть не знатиме, що її брата більше немає. А отже, доведеться весь час брехати дівчині. Томмі не любив брехню. Вона отруювала. Та у кожному разі, він буде поруч з Рі, і дбатиме про те, щоб вона нічого не потребувала. Це найменше, що він може.

– Добре. Тоді…зробімо це. І, прошу…забери її з того міста. Вона стирчить там через мене. Рі дуже розумна, вона має майбутнє, на відміну від мене.

***

Для проведення ритуалу Томаса перемістили на землю. Мітка на зап’ястку злегка пульсувала. То був його єдиний щит, адже душі за межами Брами без такої печаті – просто випаровуються назавжди. Томмі став би таким самим бранцем Лімбу, як і Себастьян і вони обоє б уже не мали змоги врятуватися.

Звуки, кольори та загальні відчуття на землі відрізнялись. Все тут було надто колючим, яскравим та твердим, навіть сам Томас почувався важчим і пересувався повільніше. 

Джим попереджав, що це трапляється, доки не звикнеш. Та йому казати легко – фактично одразу по смерті він почав працювати з королевою та Беліал і супроводжувати душі померлих до Пекла. Він мав вдосталь часу, щоб звикнути. Томмі ж було неприємно перебувати на землі, наче він чужий для цього місця. Наче просто не має бути тут.

Різка думка спалахнула у голові та одразу ж зникла: може йому краще все це скасувати і повернутись до Пекла?

– Ні, не краще, – відповіла на його думки Ізуель. – Це страх, він цілком нормальний. Проте тримай у голові заради чого ти тут. Це головне.

Томас окинув янгола поглядом. Її правда, він пообіцяв Себастьяну, що подбає про Рі. Він потрібен своїм друзям. Потрібен Есті.

Королева зустріла його погляд.

– А що потрібно тобі, Томасе?

– Ти про що? – спитав він.

– У твоїх думках постійне прагнення зробити так, як буде краще іншим. Та ти нічого не думаєш про власні бажання. Ти сам цього хочеш?

Томмі замислився. Він любив життя. Любив людей, смачну їжу, відчуття сонячних променів на шкірі. Справжніх променів, не штучного сонця Пекла. Він прагнув відчувати дотики, не так…як пам’ятав. Адже тілесність по смерті була дуже відносною. Це радше спогади про дотики, ніж вони самі. Він хотів знову бути собою, хотів бачити дорогих йому людей, знову жартувати, обійматися. Та повернувшись у світ живих – він не стане собою. Бо житиме у чужому тілі. І як…як це прийняти?

– Ти маєш вирішити, – не зводячи з нього очей, мовила Ізуель. – Ми можемо все це скасувати. Вирішувати тобі, Томасе.

Він зітхнув, окинувши поглядом Себастьяна, що лежав зараз на лікарняному ліжку, підключений до апарату ШВЛ. Серцебиття, яке демонстрував датчик ліворуч, було рівним і повільним.

Себастьян був трохи старшим за Томаса. Темне волосся за час його перебування у лікарні відросло трохи нижче вух, він мав густі темні брови, бліде обличчя, що давно не бачило сонця. Хлопець мав приємну зовнішність, та щось у ньому було таке трагічне. Томмі перевів погляд на Ріанон, жінка мала довге темне, як у брата волосся і зараз дрімала у кріслі, поруч із ліжком.

У палаті було чимало її речей. Вона неначе жила біля Себастьяна. Мріючи, що він прокинеться будь-якої миті. Томас відчув як стислося серце. Він підняв очі на Ізуель.

– Зробімо це.