Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Angus & Julia Stone – A Heartbreak

Поспати Есті вдалося всього кілька годин. Якщо ще минулої ночі вона благала вищі сили забрати у неї жахіття, то цієї вона була б не проти їх повернути. Бо снився їй Кессіді, його погляд, його руки на її плечах і те дурнувате почуття жару, від якого все всередині стискалась.

Естефанія розплющила очі. Спогад про Томмі викликав сором. Вона здригнулась від огиди до себе і різко сіла на ліжку. Нудота здіймалась стравоходом, від неї сльозились очі.

Хутко скочивши, вона затулила долонею рота і побігла до вбиральні. Якби вона могла – відгамселила б себе саму за те, що дозволяє таким дурним суперечливим почуттям долати її. Хіба можна так паплюжити пам’ять про дорогу людину? Хіба можна почувати потяг до абсолютно непередбачуваного та небезпечного чоловіка, якого вона взагалі не знає? Прочистивши шлунок, Есті важко сіла на підлогу і заплакала. 

***

Асмодей скрутився, відчуваючи як його долає незнайомий сум. Скорбота змушувала його переживати найболісніші спогади знов і знов, демон закрив руками голову, не розуміючи, що з ним відбувається.

Він відчував гнів, біль і сором за себе та власні вчинки. Все, що він колись казав, робив, про що думав повсяк час поставало перед його очима, змушуючи картати себе за всі ті помилки. Очі запекло від сліз. Демон затремтів, та все ж змусив себе підвестися.

Долоню пекло від печаті, якої він не бачив. Чим він нашкодив Есті, що це так вплинуло на нього?

***

Естефанія вмилась і прополоскала рота. Вперлась руками у раковину, насолоджуючись як холод контрастує з розпашілою шкірою. Вона підвела очі до дзеркала. Порожній погляд, сірі кола під очима, бліда шкіра. Як вона довела себе до цього?

Дівчина хитнула головою, торкнувшись хрестика, який повісила на шнурок. Якою ж дурною була ідея душити Кессіді ланцюжком. Зараз вона нагадувала собі малу дитину, яку батьки спорядили на пляж. Андрес тричі губив свого хрестика у морі. На четвертий раз батько повісив оберіг на чорний тонкий мотузок. 

Вона замислилась, де тепер її брат. Щось підказувало їй, що Андрес ще живий. От тільки, чи вдалося йому втекти? Жодна база не засвідчувала слідів Андреса після зникнення. Звісно, якщо брату вдалося втекти, він не живе під власним іменем. Це було цілком зрозуміло. Втім, невже він сам не шукав би сестру? Може так само загубив її слід і гадки не має з чого почати пошуки?

Есті сподівалась на це. Хотілось вірити, що він ще пам’ятає та любить її. Що він не винуватить сестру у їх долі. Хоч Естефанія із дня у день проклинає власну наївність. Якби вона не довірилась маячні Аманди – все було б гаразд. То був один із багатьох подальших поганих виборів, які вона зробила. Щоразу, коли Есті обирала неправильно – хтось страждав. Нерідко й вона сама.

Певно, якби вона у той злощасний день не взяла відгул, аби вкотре піти за порожнім слідом, що міг би вказати на Андреса, й лишилась у готелі – захистила б Томаса і він був би живим. 

Почувся шурхіт. Есті відчула як сироти вкрили шкіру. Дівчина потягнулась до косметички, діставши з неї ніж. Тоді повернулась і тихо рушила до кімнати. Порожньо. Лише вітер роздмухував фіранки. Ранок поволі проступав на темному небі. Починало світлішати. Повітря було прохолодним, не надто затишним. 

Дівчина поклала ніж і зачинила вікно. Тоді повернулась у ліжко, вмощуючись. Навряд чи вона засне. Щось неприємно кольнуло її у спину, туди де піднялась майка.

Есті скривилась, запустивши руку під себе. Пальці торкнулись чогось м’якого із тонким і гострим верщечком. Діставши за мить сліпучо-білу пір’їну, дівчина нахмурилась. Навряд чи подушки тут набиті пір’ям. Тоді звідки? У якого птаха може бути таке пір’я? Та й де йому взятися у готельному номері.

Естефанія не могла собі пояснити чого ця пір’їна викликала у неї водночас цікавість і страх. Вона відклала її на приліжкову тумбу і заплющила очі. Сон, звісно ж, не йшов. 

Якийсь час дівчина лежала у ліжку, міркуючи, згадуючи і знову занурюючи себе у стан пригнічення. Зрештою сили скінчились і вона заплакала знову, відчуваючи як тремтить від почуття самотності. 

Певно, варто таки повертатись до Нью-Йорка. Хай як боляче – з Вів і Тайлером їй стане легше. Там, принаймні, є робота. Є готель, клуб, графік. Дурна була ідея їхати сюди. 

Дівчина підвелася і почала збирати речі. Що-що, а це вона вміла робити швидко. З постійною біганиною, Есті ніколи не могла повірити, що її житло не тимчасове. Довгий час так і було. У Нью-Йорку трійця пробула поки найдовше. У попередні рази, вони затримувались у місті не довше року. Та тут щось змінилось. Тут вони зустріли Томаса. Зібрали команду, знайшли чудове місце. Тут всі вони стали кимось. Налагодили зв’язки. Та, що там, Вівіка знайшла хлопця. Есті була переконана, що сувора подруга, що змінювала чоловіків як рукавички, ніколи не пов’яже себе стосунками. Та Нью-Йорк змінив їх. Довго міркуючи, дівчина дійшла висновку: якщо домом можна визначити бодай якесь місце – це буде там. Поруч з Вівікою, Тайлером…і Томмі. Де б він не був.

Есті витерла щоки і потягнула пулер, застібаючи валізу. От і все. Закінчилась її відпустка. Слава Богу.

***

Асмодей підвівся, зітхаючи. Зміна тиску, змусила коліна знову підкоситись.

– Бляха! Ґабрієлю, ти можеш спускатися з меншою кількістю спецефектів? – простогнав демон. – Мене так виверне!

– Що ти накоїв?

– Нічого.

– Не бреши. Я бачу яка вона зараз. І те, що ти відчув те саме лише доводить: ти нашкодив їй.

– Я не чіпав Есті, – похмуро зазначив Асмодей.

– Ну, звісно! – пирхнув Ґабрієль.

– Гаразд, торкнувся аби заспокоїти. Вона має жахіття.

– А ти до того який стосунок маєш?

– Дозволь спитати про інше: чого ти не маєш до цього стосунку?

– Не зрозумів?

– Вона страждає. Придивись до її аури. Есті у скорботі. Вона вживала якусь прутню, перлась за нею серед ночі у район виродків. На неї полюють і мало не зґвалтували. І де, бляха, в цей час її “всевидющий” янгол-охоронець? 

– Не смій…

– Ні, я смітиму, Ґабрієлю. Вона під моїм захистом. Не можеш знайти спосіб поліпшити її стан – я зроблю це сам.

– Цікаво яким чином? Спокусиш її? Думаєш це їй допоможе?

Асмодей втупився у нього ненависним поглядом.

– Ти думаєш я не відчуваю зміни у тобі? Ти сповнений хіті поруч з нею.

– Ну, я ж наче як демон хіті, хіба ні? – звів брову Асмодей.

– Ти знаєш про що я.

– Тебе це не стосується.

– Стосується, Асмодею.

– Як цікаво, що ти згадуєш про те, що є її охоронцем тільки у зручні для тебе моменти. А коли вона найбільше потребує тебе ти…нагадай-но де? На стільчику перед татусем? Розповідаєш казки, що все під контролем?

Ґабрієль миттю напружився, неначе прислухаючись. А тоді блискавично перемістився, змусивши Князя Безодні насторожитись. І куди це янгол так дременув?

***

Есті оглянула номер наостанок і, кинувши оком на перо, що лежало на приліжковій тумбі, спинилась. Тоді відпустила ручку валізи і рушила до ліжка, торкнувшись пальцями до м’якої пір’їни. Покрутила її у пальцях, а тоді відкрила кишеню наплічника і сховала туди.

Залишивши номер, дівчина рушила сходами вниз, сподіваючись, що Кессіді ще спить і не поплететься за нею слідом. Зараз найменше їй кортіло зустріти надокучливого попутника.

Вона здала ключ і сіла у таксі, шкодуючи про те, що за кілька тижнів у Іспанії так і не бувала на пляжі. Есті зітхнула, якось вони міркували з Томмі, як би було класно влаштувати весілля на березі. Вівіка б кривилась на те, що високі підбори доводиться нести в руках, аби ті не вгрузали у піску. Тайлер би бурмотів, що тягатись із взуттям подруги довелося б йому. 

Вони з Томмі не домовлялись про заручини, та обоє були певні, що це неминуче станеться. Колись, коли Дюпона буде вбито, коли вся його злочинна сітка зникне з лиця землі. Колись, коли все налагодиться і вони зможуть просто…жити. 

Та чим більше часу минало, тим більше вона переконувалась: відкладаючи життя на потім, всі вони це життя і втрачають. Лишилось сподіватись, що часу на “пожити” ще лишиться. От тільки як робити це без Томаса?

Есті потягнулась до наплічника, хотіла взяти навушники. Все сподівалась, що музика зможе замістити собою всі її думки. Пір’їна вигулькнула з передньої кишені. Дівчина вхопила її, покрутивши між пальцями. 

Перо здавалось теплим, воно злегка тремтіло, виблискуючи. Естефанія здивовано витріщалась на нього, а тоді не зчулась, як очі її заплющились і дрімота вкрила все її тіло.

Водій повернувся, смарагдові очі зблиснули:

– Нехай твоя душа знайде спокій.

***

Суккубка відшукала дівчину досить швидко. Есті спала у машині, таксист спокійно сидів за кермом, чекаючи на її пробудження. У руках Естефанії була пір’їна. Така сама, якими любить розкидатися Ґабрієль. Та не це зацікавило Асмодея. А те, як подарунок архангела пірнув під шкіру Есті, розпорошуючись сяйвом, що здіймалося вгору по руці і спинилося по центру грудей.

Раптом щось схопило суккубку за тонкий зап’ясток. Архангел окинув її уважним поглядом.

– Вертайся до свого володаря, суккубе.

– Куди ти забереш її?

– Я не можу вказувати їй куди йти. Це її вибір.

– Ти не спиниш його. Володар захоче бути поруч з нею.

– Вона має вирішити потрібен він їй чи ні. Якщо Есті не хотітиме його присутності – Асмодей скориться і прийме її вибір. 

– А що як вона вирішить, що він потрібен їй?

Ґабрієль нахмурив брови.

– Тоді так тому й бути. Печаті буде досить, щоб убезпечити її від його дій.

– Володар не боїться страждань, – випнула підборіддя суккубка.

– Але він не захоче, щоб страждала вона. 

Ґабрієль відпустив руку суккубки і повернувся до авто. Есті смикнулась, вії затріпотіли. Дівчина прокидалася.

Вона окинула поглядом простір довкола себе. Водій всміхався з дзеркала заднього виду.

– О…Боже, пробачте…Я майже не спала вночі.

– Жодних проблем, сеньйорито. Як самопочуття?

Есті замислилась, не розуміючи чи то так сон добре вплинув, чи втеча від Кессіді, втім відчуття тривоги та пригніченості зникло, поступившись такому дивному спокою, якого дівчина не знала вже давно.

– На диво…добре.

Водій всміхнувся.

 – То, куди зволите далі?

Вона зітхнула, визирнувши з вікна.

– А чи можемо ми поїхати до найближчого пляжу? Сто років не була на морі.

***

Пісок ще не встиг нагрітися, та Есті не зважала. Вона несла взуття у руках, насолоджуючись тим, як пальці вгрузають у піщинках.

Вона вдихнула прохолодне солоне повітря на всі груди. Поруч тихо крокував водій. Дівчина зустріла його погляд, намагаючись зрозуміти, де бачила чоловіка.

– Вам певно треба працювати…Можете дістати мою валізу, я посиджу з нею тут.

– Плануєте ще лишатись у місті?

Есті знизала плечима.

– Мені немає чого квапитись, однак…

Вона замислено відвела погляд.

– Щось кличе Вас назад?

Вона всміхнулась. Так, однозначно це вона і мала на увазі.

– Я побуду тут, якщо не заперечуєте.

Естефанія окинула чоловіка поглядом. Він не викликав у неї навіть натяку на небезпеку. Здавався таким замисленим і спокійним, що ці самі почуття передавались і їй.

Дівчина підняла штанини до щиколоток і пішла до води, ставши на вологий пісок. Сонце гріло їй потилицю, вона заплющила очі, вслухаючись у шум хвиль. Насолоджувалась тим як прохолодна вода раз за разом омиває ноги, а пальці потопають у мокрому піску.

Колись вона до нестями любила море. Щонеділі вони приходили сюди всією родиною і відпочивали. Мама ховалась у затінку парасолі, тато завжди брав з собою щось смачненьке. Андрес ганявся з м’ячем, викликаючи роздратування інших відвідувачів пляжу.

Ті мирні дні лишились далеко позаду. То були спогади, про які Есті довгий час і не згадувала, та це місце змушувало її повсякчас повертатися до всього, що приносило їй радість у дитинстві.

Естефанія повернулась, поглянувши на водія, що тихо сидів на піску, поклавши лікті на свої коліна. Його очі були заплющені, він так само вслухався у шум хвиль.

– Даруйте…ми не зустрічались із Вами раніше? Ваша зовнішність здається мені знайомою.

Водій лише загадково всміхнувся.

– Я знаю, що Ви досить швидко бігаєте. А надто по схилу.

Есті здійняла брови, пригадуючи перший день своєї відпустки, як вона зустріла незнайомця на схилі архангела Міхаеля і виклала йому всі свої переживання, наче не у змозі стримати власні думки.

– Ґабрієлю? – впізнала вона.

Він кивнув, у погляді чоловіка відбулась разюча зміна: той, неначе скинув камуфляж, повертаючи собі ту саму променисту зовнішність. Есті дивувалась як одразу не впізнала у водієві Ґабрієля. Адже його зовнішність була бездоганною, непересічною, він дуже виділявся на тлі інших людей.

– То ти таксуєш? – звела брову вона. – Благаю, не кажи, що це для душі.

Він всміхнувся.

– А чого б ще я забирав тебе з готелю о п’ятій ранку?

Есті пирхнула.

– Як справи? 

Дівчина хитнула головою.

– Тобі…хоч трохи полегшало?

Вона зустріла стурбований погляд смарагдових очей.

– Донедавна я думала, що стало лише гірше…– нахмурилась вона, опустивши очі. – Та зараз…Це так дивно.

Есті повернулась до Ґабрієля і повільно опустилась на пісок поруч з ним. 

– Я все ще кохаю Томмі, все ще сумую за ним, проте…Мені більше не боляче, – вона хитнула головою. – Не так. Мені боляче, але…

– Стало трохи легше?

– Так. Хоча вночі я думала, що збожеволію.

– А що сталось вночі?

Дівчина повернула голову, міркуючи чи варто говорити про це. 

– Все…було дуже важко, – мовила вона трохи згодом.

Ґабрієль кивнув.

– Я радий, що твій стан покращився.

– Дякую.

– А, що той Кессіді? Більше не турбував тебе?

– Якраз навпаки, – зітхнула Есті. – Він тут. Знайшов мене і тримається поруч. 

Ґабрієль кинув уважний погляд на дівчину.

– Він лякає тебе?

– Ні. Я переконана, що він не нашкодить мені.

– Але все одно збиралась тікати від нього? 

– Не тікати…лише повернутись у Нью-Йорк. Там…мій дім і близькі друзі.

– Але ти залишила їх і приїхала сюди?

– Мені потрібен був час для себе.

Есті стиснула руки в кулаки. Ґабрієль поглянув на воду. Хвилі були геть маленькими, синя поверхня бликувала від сонячних променів, неначе складалась із блискіток.

– Час для себе це гарна ідея. Допомагає впорядкувати думки та почуття без зовнішніх подразників.

Естефанія поглянула на архангела.

– Вважаєш Кессіді подразником?

– Я не можу давати оцінку, – всміхнувся він. – Це можеш сказати лише ти. Чи спокійно тобі у його присутності, чи можеш ти говорити з ним, як от зараз зі мною?

– Натякаєш, що ти кращий за нього?

– О, ні, – всміхнувся Ґабрієль. – Безперечно, пов’язати своє життя із такою світлою людиною як ти було б щирим щастям, Естефаніє, втім я не той, хто зможе бути поруч весь час. А тобі потрібна надійність та участь.

– Де ж її взяти, коли Томмі немає…– зітхнула Есті.

– Чи почувала ти таку ж безпеку у Нью-Йорку, в колі друзів?

– Так, безперечно. Проте…

– Чи відчуваєш ти те саме тут, у присутності Кессіді?

Есті зустріла його погляд.

– Ти відмовляєш мене?

– Я не маю права робити цього. Ти і тільки ти можеш прийняти рішення правильне для себе.

– Саме цього я і прагну, – зітхнула вона. – Та щоб прийняти рішення, я маю розібратися. У собі й у всьому. 

Ґабрієль опустив очі. 

– Я не повернуся до Нью-Йорка у тому ж стані, з яким звідси поїхала, – продовжила вона. – Ця поїздка мала дати мені бодай якісь відповіді. Та поки питань лише побільшало. Мені не час їхати. Поки ні.

– І попри це, ти рішуче збиралась їхати менш як годину тому.

– То були емоції. А зараз я зважую все і розумію, що мені рано повертатися.

Ґабрієль опустив очі, повільно киваючи. 

– Що ж…Якщо таким є твоє рішення, я приймаю його. І бажаю тобі розібратись з усім.

Есті всміхнулась.

– Дякую, Ґабрієлю.

***

 Закотивши валізу до номера іншого готелю, Есті зітхнула. Чергова однотипна кімната, у якій пахло тим самим миючим засобом. 

Вона кинула ключ-картку на поличку, згодом пройшла до кімнати і підскочила:

– Та ти, бляха, знущаєшся! 

До стіни, притулившись плечем, стояв Кессіді. Він звів брову, окинувши дівчину поглядом.

– Що ти тут робиш?

– Благаю, ми ж це вже проходили, – закотив очі він. – Невже ти справді думала, що я не знайду тебе?

Есті стиснула зуби.

– Як ти це робиш?

– У мене свої методи, – тихо відповів він. 

– Молодець, премія “сталкер року” – твоя по праву.

Кессіді відвів погляд.

– Чому ти тікала?

– Я не тікала. 

– Ти розпсихувалась, зібрала речі, стрибнула в таксі і зникла. Як це ще назвати?

– Я просто хотіла розібратись, подумати. Без твоєї обридливої присутності.

– Он як? – склав руки на грудях він. – І, що ж ти надумала?

– Що я так не можу. Не можу бути поруч з тобою.

– Чому?

– Ти поводишся так, наче маєш на мене якесь право. Даруй, та мені своїх проблем вистачає, не треба їх мені додавати.

– Я ніколи цього не казав. 

– Казати не обов’язково. Часом дії значно красномовніші за слова.

Він підняв голову, очі були колючими, неначе він готував добрячу шпильку у відповідь. А тоді зітхнув і знизав плечима.

– Ти б…просто втекла? – змінив тему він.

– Ще раз: я не тікала.

– Гаразд. Ти б поїхала? Не сказавши ні слова?

Естефанія пирхнула:

– Ти ж так вчинив? Чому я маю поводитись інакше?

– Отже, тебе це зачепило? – Асмодей тримав незворушний вираз обличчя, та від цього усвідомлення у грудях потеплішало.

– Не зачепило.

– Ні, зачепило, – наступав він. – Ти не вперше згадуєш про це.

– Відвали, – відмахнулась Есті, розвертаючись.

– Гаразд. Та, що я мав тоді робити? Ти була з…ним. – демон замовк. – Все одно б нічого не вийшло.

– Чого ти вважаєш, що щось вийде зараз? – звела брову вона. – З якого це дива?

Кессіді вперся в неї поглядом. Її аура тріпотіла. Демон був певен – якщо він зараз наблизиться до Есті – її серце почне вистрибувати з грудей, а зіниці розширяться. Він окинув її поглядом, дівчина знервовано ковтнула, відвівши очі.

Асмодей задоволено всміхнувся. Вона поривчасто зітхнула, відійшовши.

– Я просто не можу відчувати нічого щодо тебе.

Він звузив очі. Ці слова, попри бажання, різонули його, неначе лезом. Чого проста смертна викликає у ньому такий вир почуттів?

– Чому? – тихо спитав Асмодей.

Естефанія озирнулась.

– Глянь на мене, Кессіді. Я вже розвалююсь на частини. Дозволити собі одразу після смерті коханого кинутись у почуття до абсолютно небезпечного і складного чоловіка – маячня. Не цього він заслуговував. Я не вчиню так.

– І скільки ти так себе відмовлятимеш? – змірявши її поглядом, спитав він.

– Ні, не треба про це, – хитнула головою вона.

– Справді, Есті, – наблизився Асмодей. – Ти ж не можеш все життя відкидати тих, хто небайдужий тобі, в пам’ять про нього. Це його не поверне.

– Замовкни.

– Він вже мертвий, – продовжив демон. – Боляче це чи ні – твоєї жертви він все одно не побачить. Та і щось підказує мені, що він би не хотів, аби ти все життя була сама.

– Не смій казати нічого про Томмі, – очі її загорілись гнівом. – Ти не знав його і не можеш знати як би він на все це реагував.

Асмодей відвів погляд. Одразу згадались слова Томаса у Лімбі:

“Вона забагато втратила у житті. Не роби їй боляче, благаю.”

Якби ж він знав як. Асмодей і приблизно не розумів як поводитись із Есті і це дратувало його до нестями. 

– Я прийняла рішення. І не зміню його, – вона стиснула і розтиснула долоню, вперто уникаючи погляду Асмодея. – Тож…якщо тебе це не влаштовує – залиш мене.

– Я ж нічого в тебе не прошу, – тихо мовив він, відчуваючи аромат мигдалю і півоній. Її аромат, від якого все його тіло неначе не слухалось. Всі думки плутались, а збудження починало повільно розгоратися, ширячись венами.

– Не просиш, – погодилась вона. – Але очікуєш, і я відчуваю це.

– І…на що ж я очікую? – спитав він, скоротивши відстань між ними.

Есті довгий час не підводила голови, навіть, коли він опинився геть поруч. А тоді зітхнула і подивилась йому прямо у очі. Від того різкого погляду, демона неначе пронизала блискавка, відгукуючись поколюванням по всьому тілу. 

– Що я визнаю почуття і…проявлю їх, – хрипко сказала вона, не зводячи з нього очей.

 Її голос ставав тихішим і це викликало якесь дивне відчуття інтимності, що супроводжувалось напругою та хвилюванням. Демон стиснув щелепи, відчуваючи, як жар знову здіймається шкірою.

– Я вже казав тобі: мене не цікавлять почуття, з якими стільки людей носиться, як з писаною торбою.

– А ще ти казав, що тебе не цікавило все це до того як ти зустрів мене.

Трясця…таки казав.

– Тож, все дуже складно, Кессіді, – вона відірвала від нього погляд, відходячи.

Демон відчував тихий гнів, що відстань між ними знову виросла. Коли дівчина була далеко, йому безперечно ліпше думалось, втім…лише коли вона поруч, він почувався по-справжньому живим. І хотів відчути це знову. Та випробовувати власний контроль на смертній не найліпша ідея.

– Думаєш, лише тобі складно? – спитав він. – Я гадки не мав як це: коли всі твої думки займає одна, вельми зухвала людина. І коли я сповнений всіх цих сумнівів – ти береш і тікаєш, замість того аби бодай спробувати розібратися.

– Розібратися? – пирхнула вона. – Ти хочеш, щоб я розібралася в тому, що мене тягне до чоловіка, якого я майже не знаю? Якого я кілька днів тому намагалася вбити? Який переслідує мене навіть тут, куди я приїхала аби побути на самоті після втрати коханого?

Асмодей не міг пояснити, але щоразу, коли вона називала Томаса “коханим”, його переповнював гнів. Та все ж, почути визнання, що її таки тягне до демона – було приємно. Та, що з цим робити?

Вона відійшла і повільно сіла на край ліжка.

– Я ненавиджу себе за те, що маю почуття до тебе. Я їх не хочу, розумієш?

О, так. Він розумів дуже добре. Пов’язати себе зі смертною – вид збочення, який навіть демони не розуміли. 

Кессіді наблизився і присів, зловивши її погляд.

– Я не хочу їх так само. 

Есті опустила очі.

– Все, що мені треба – щоб ти була в безпеці. А для цього ти маєш припинити тікати від мене, розумієш? Бо щоразу як ти це робиш – мені кортить утнути щось дуже погане.

– Що, наприклад? Прив’язати мене до батареї? – пирхнула вона.

– Не спокушай, – тихо відказав він, голодний погляд всього на мить ковзнув по її губах і знову піднявся до очей.

Між ними запала напружена тиша, від якої те почуття інтимності ставало дедалі гострішим. Асмодей бачив спротив у погляді Есті. Він зітхнув, потерши очі пальцями. 

– А втім…– мовив він згодом, – все одно ж не послухаєш.

Тоді підвівся і рушив до дверей, поклав руку на ручку, озирнувшись.

– Я у сусідньому номері. Надумаєш тікати, зроби це хоча б оригінально. Все одно знайду, так хоч пограємось.

Він залишив її номер. Есті певний час дивилась на двері, а тоді охопила себе руками і лягла на ліжко.