Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Gigi Perez – Sailor Song

Естефанія все прокручувала у голові чергову суперечливу розмову із Кессіді. Чому він так діє на неї? Вона хотіла б аби їй було байдуже на його присутність. Байдуже на дивний колір його очей, звабливу вроду чи те, як її тіло реагує на його близькість.

Знову і знову у пам’яті спливав Томас, Есті важко зітхнула, взявши телефон до рук. Він обожнював фотографувати і фотографуватись сам. Ніхто й ніколи не робив таких естетичних кадрів як він. 

Вони якось сиділи у його улюбленій кав’ярні. Томмі обожнював замовляти купу топінгів до своєї кави, через що напій вкривали смуги різних кольорів і веселкова посипка. 

– Тримай, – поставивши перед нею капучино і маленьку тарілку з пончиком, мовив він. – Тобі треба поїсти, буркотунко.

Есті реготнула. Томасу завжди хотілось всіх нагодувати смаколиками. Він ніжно чмокнув її у маківку і сів навпроти, потягнувши свою чашку. Тоді підняв очі, всміхнувся до дівчини і зачудовано заклякнув.

– Чекай! Не рухайся, – мовив він, діставши телефон.

Есті пирхнула, та все ж послухалась.

Він зробив кілька кадрів, а тоді всміхнувся до свого екрану.

– Встановлю собі на заставку.

– Покажи!

Есті перехопила його телефон і побачила портретний знімок. Освітлення було цікавим, розсіяним, проте найбільше в око впадала веселкова смужка, що пролягала по щоці дівчини і зникала під комірцем її блузки. 

– Звідки тут веселка? – роззирнулась вона.

– Певно віконне скло під дуже вдалим промінчиком сонця, але ж як гарно! – ще раз поглянувши на екран, всміхався Томас.

– У тебе хист, – відпивши кави, мовила вона.

– Ні, це ти просто дуже фотогенічна модель, – всміхнувся Томмі і потягнувся до неї, легенько поцілувавши у губи.

Есті швидко знайшла те фото у галереї телефону. Знайшла й безліч інших з того дня. Вони просто гуляли, аж до самої ночі і разом повернулись до готелю. З Томасом завжди було легко. Навіть дрібні суперечки вони вирішували за кількома правилами:

1. Ніколи не казати “ми розходимось”;
2. Ніколи не йти спати ображеним;
3. Ніколи не карати партнера ігноруванням;
4. Завжди давати одне одному час випустити пару, а тоді спокійно обговорити проблему.

Він навчив її того, що стосунки можуть бути непростими, та їх можна полегшити хоч у чомусь. Есті бракувало його підходу до життя. Зараз все здавалось їй достобіса складним.

Вона поглянула на час. Третя ночі, трясця, треба б поспати бодай трохи. Та останнім часом, Есті примирилась із думкою, що сну їй не бачити. 

Дівчина досі намагалась усвідомити, чого їй раптово болить не так сильно, як це було всього кілька днів тому. Коли спогади про Томаса жалили її, вибивали повітря з легень. Неначе вона помирала разом з ним. Звісно, втрата досі стояла перед очима, вона боліла як і мала б, проте Есті вперше за кілька місяців почала міркувати як їй жити далі.

Водночас з тим, Естефанія гнівалась на себе за це полегшення. Бо, як можна жити далі, коли Томас не живе взагалі? Хіба він заслужив на це?

Есті гнівно хмикнула і різко повернулась на ліжку. Тоді іншим боком. Потім лягла на спину і вперіщилась у стелю, роздратовано видихнувши. Поглянула на час знову. Може, піти до води? Там було гарно. Побродити берегом, привести думки до ладу. Вона сама до себе пирхнула. Ну, так, до ладу вона себе вже точно не приведе. Сум’яття часом було таким сильним, що Есті здавалось, наче вона збожеволіла.

***

Асмодей лежав на ліжку, підперши голову рукою. Есті була неспокійна. Він бачив, як різко вона рухається, поглядає на екран телефону і щось собі бурмоче. 

Потім вона підвелася з ліжка. Асмодей і собі схопився, готуючись ловити втікачку. Дівчина застрибнула у шорти і вдягнула сорочку прямо поверх піжами, а тоді залишила номер.

Демон вкляк перед дверима, спостерігаючи через суккубку, як Естефанія впевнено крокує прямо до його номера. У горлі враз пересохло, він не розумів, що вона замислила.

Роздався тихий стук. Асмодей трохи зачекав. Не хотів, аби дівчина думала, наче він стоїть перед дверима. А, власне чого? З якого моменту його турбує, що смертна подумає про нього?

Демон видихнув. Треба щось робити, він вже починає божеволіти.

Асмодей відчинив двері.

– Привіт, – здійняла підборіддя вона.

Аура Есті нагадувала море. Вона хвилювалась, та намагалась вдати впевненість, це чогось тішило демона.

– Привіт, – тихо озвався він.

– Не хочеш піти на пляж?

– А чого ти…

– Не ускладнюй і так непрості речі, – нахмурилась вона. – Йдеш, ні?

– Так, – він рушив вперед, зачинивши за собою двері.

– Ти…підеш у цьому?

Асмодей втупив погляд у неї.

– Щось не так?

– Не, знаю, тобі треба якісь речі чи…

– Ми йдемо, чи ні?

Есті роздратовано зітхнула, рушаючи вперед. Вона була занадто розгніваною, щоб помітити чи не першу веселу усмішку Князя Безодні. 

***

Естефанія пискнула, коли хвиля вкрила її коліна, кидаючи бризки на сорочку й руки. Кінчики волосся від вологи закрутилися. Шкіра дівчини сяяла на ранкових променях і Асмодей зачудовано спостерігав за тим, як весело вона хихоче, тікаючи від впертої стихії.

Йому ніколи не вдавалось зрозуміти, що саме у Естефанії так приваблювало його. Її краса? Смертні всі йому були однаковими. Їх фізичні дані були занадто простими для демонічних чи, тим паче, янгольських істот. Та і, так би мовити, “стандарти” що в перших, що в других разюче відрізнялися.

Справа у її характері? Вона бунтівна, неспокійна, здатна захистити себе, швидко реагує. Так, безперечно, це дуже приваблива риса. Та хіба лише у цьому річ? Можливо, її тінь? Точніше, його тінь. Може Ґабрієль мав рацію, це просто тяга подібного до подібного і його тінь просто прагне возз’єднатись із господарем?

Гірке, протяжне відчуття скувало горло. Думка про те, що як тільки тінь повернеться до нього – зникне й це дивне непереборне почуття, чомусь викликала сум, гнів і безвихідь. Асмодей мусив зізнатись собі, що не хоче цього.

Мусив зізнатись, що відповідь на питання дуже проста: у ній його приваблює абсолютно все. І складний характер, і непередбачуваність. Приваблює її врода, тіло та як воно реагує на його присутність. І тінь, певно, теж грає роль. Адже саме поклик тіні змусив Асмодея свого часу звернути увагу на цю смертну. 

Вона знову пискнула, тікаючи від хвилі і реготнула, коли та все ж нагнала дівчину, намочивши плечі та спину. Асмодей не стримався і тихо захихотів. Есті зустріла його погляд, не припиняючи всміхатися. Певний час вони мовчки дивились одне на одного. Демон не знав, чому вона так дивиться на нього, та водночас, йому це подобалось.

– Вперше побачила твою усмішку, – сказала вона згодом.

Асмодей, затамувавши подих чекав, що вона скаже далі.

– Тобі личить, – кивнула вона.

Демон нерідко відчував свій вплив на інших. Серед демонів більшість уникала його зі страху перед Князем Безодні, менша частина прагнула з ним зблизитись, вочевидь, з тієї ж причини. Абаддон завжди вважала його привабливим і від цього йому було гидко, бо це перетворювалось на одержимість, що штовхала її до бажання привласнити Асмодея собі. Користуватись ним як і коли вона забажає. Йому не подобалось бути привабливим для неї.

Усвідомлення, що він захоплює смертних не було новиною. Як і більшість демонів, Асмодей вважав їх усіх однаковими. Примітивними, передбачуваними, не надто розумними, тими хто охоче йде за покликом інстинктів та базових потреб. 

Втім, бути привабливим для Естефанії, було на диво приємно. Він хотів приваблювати її, кожен погляд дівчини чи малий рух у його бік – викликали геть інші почуття. Нові, сильні і від того, чомусь, страхітливі.

Естефанія наблизилась і сіла поруч. На вологі стопи налип пісок, неначе вона була взута у химерні чобітки. Трохи піщинок виблискували на засмаглій щиколотці. Демон ледь втримався, щоб не змахнути їх власними пальцями, торкаючись гладенької шкіри. Він мав відволіктися. Зараз, коли Есті була так близько, контролювати власні рухи та бажання ставало важче.

Асмодей поглянув на ледь помітну лінію між водою та блакитним небом. Вітер куйовдив його волосся. Солоний бриз лишав легкі прохолодні цілунки на щоці, лобі та кінчику носа. Демон відчував сіль на власних губах. 

Есті злегка ворухнулась, прикувавши його погляд до неї блискавично. Дівчина заплющила очі, а тоді облизала губи і всміхнулась. Жар знову розгорівся в грудях, пульсуючи внизу живота. Йому кортіло спробувати її губи на смак. Чи такі самі вони солоні як повітря на цьому березі?

Дівчина розплющила очі, зустрівши його погляд. Її ауру неначе пронизала червона лінія. Раптова пристрасть, зацікавленість. О, як же це тішило Князя Безодні. Він ледь стримав вдоволену усмішку.

Зараз між ними була коротка відстань. Лише один його рух, і вони б відкинули все недосказане. Один рух – і Есті була б у його руках. Всього один – і Асмодей би відчув її подих на своїх губах.

З силою відірвавши свій погляд від неї, Асмодей спробував відволіктися. Певний час він мовчав, а тоді вирішив спитати про те, що цікавило його найбільше з моменту знайомства із дівчиною.

– Чим для тебе був привабливий…– він замовкнув.

– Томас? – спитала вона, звівши брову.

Асмодей кивнув. Есті знизала плечима.

– Він мав просто неймовірну віру в людей. Коли довгий час живеш у чорно-білому, дивуєшся кожній людині, що бачить напівтони. Бачить яскраві барви…Томмі був саме з тих, хто вчив мене концентруватись на хорошому, а не поганому. Думаю, нам усім бракувало цього.

– То…тебе приваблювало позитивне мислення? – покосився на неї демон.

Есті зітхнула, обмірковуючи відповідь.

– Довгий час я перебувала із монстрами, – сказала вона згодом. – З часом знайшла інших монстрів собі за друзів. І сама стала не кращою. І хоч наша трійця ніколи б не стала такими з власної волі, (на відміну від виродків, що штовхнули нас на цей шлях), з усіх, кого я знала – лише Томас монстром не був ніколи. Бо свідомо обирав інше.

Асмодей опустив плечі. Цього він ніколи їй не дасть. Бо він був монстром. Був ним від народження і буде завжди. Есті не потрібен черговий монстр. Вона має бути з таким як Томас. Тільки з таким чоловіком у неї є шанс. Князь Безодні шансів не дає. Бо не лишав їх ніколи навіть для себе.

Погляд демона потьмянів, він дивився на хвилі, намагаючись розтлумачити холодне і неприємне відчуття, що скувало йому груди. Треба змінити тему. Негайно. Інакше він піде руйнувати місто. Тихий гнів починався з пальців на руках. Довелося стиснути долоні щосили, аби приховати тремтіння.

– Що сталось з тими, хто лишився у полоні, коли ти втекла? – спитав чогось він.

Есті замислилась.

– Коли я познайомилась із Вів і Таєм, вони уже почали шукати виходи на Дюпона, який і стоїть за всім цим лайном. Я дізналась, що одне з “гнізд” вдалося викрити. Дітей врятували. 

– Це добра новина, – розсіяно кивнув Асмодей.

– Але скільки таких “гнізд” ще? Аманда і її поплічники весь час тікають. Її знайти найтяжче з них усіх. Вона неначе передчуває небезпеку. Тож, вони просто перемістили гніздо і продовжили свої справи у іншому місці. Ми накривали їх кілька разів поспіль, ліквідували того, хто займався “контентом”. Але саму Аманду досі не знайшли. Це виснажлива біганина. Та я готова йти на це, аби знищити тих виродків.

Асмодей хотів допомогти. Чхати йому, що він не такий як Томас. Чхати, що він, навіть маючи змогу дати фізичний захист – ніколи не триматиме у безпеці її серце і душу. Князь Безодні здатний на інші, темні, страшні, проте дієві речі. Тож, краще кожному робити те, для чого він був створений, чи не так? Але чому йому так боліло це усвідомлення? Чого воно так гнітило демона?

Він пригадав про картку, на якій лежали пекельні чари. Та картка пристосовувалась до земного світу, ставши чим завгодно: платіжним інструментом, ключем, хтозна – може вдасться зробити з цього і програмне забезпечення для їх контори і знайти нарешті те стерво?

Він дивився на Есті, на її стомлені очі, у яких було стільки болісних спогадів і розумів: якщо є бодай шанс допомогти їй поквитатися з виродками – він зробить це. За будь-яку ціну.

– Я допоможу тобі знайти її.

Есті підняла на нього очі. 

– А коли знайдеш – я знищу її. Не лишу навіть сліду, – він поглянув на дівчину. – Не лишу нічого, за те, що вона робила з тобою.

***

Безперечно він сказав щось дуже лихе і жорстоке. І Есті ніколи не впадала за всіма цими “владними” чоловіками. А цитати з еротичних книг, які читала Вівіка – Есті завжди доводили до сказу. Все це “я спалю світ заради тебе” та інша маячня завжди здавались дівчині притягнутими за вуха і ні краплі не збудливими. Подругу ж частіше смішили недолугі, часом фантастичні еротичні сцени, та їх кількість порівняно з самим сюжетом історії. Словом, всі ці темні “альфи”, що є жорстокими монстрами з усіма довкола, та перетворюються на чуттєвих і дбайливих кошенят лише з головною героїнею – здавались Естефанії неможливими. Вона ніколи не вірила, що насильство буває контрольованим. Якщо людина здатна піти на руйнування, здатна до нещадності – вона нестиме це у всі сфери свого життя.

Проте всі ці уявлення загубились десь далеко, коли вона сиділа поруч з Кессіді і бачила зосереджений погляд, що впивався у неї, неначе шипи.

Чому навіть говорячи про жорстоке вбивство, він здавався сексуальним? Чому, тримаючи дистанцію, він змушував її наближатися до нього, попри її свідоме бажання триматись якнайдалі? Чому цієї миті думки про Томмі притупилися, лишаючись десь на тлі? І чому вона зараз тягнеться до нього, не зводячи погляду з його губ?

Серце гулко стукотіло в грудях. Вона не могла пояснити собі жодної несвідомої думки, руху і погляду, який робила цієї миті. Кессіді здавався бездоганним. Ідеальні риси, погляд, що здавалось зріє у самісіньку душу. Його намагання захистити її, хай і трохи занадто контролюючим чином. Можливо Есті і легко “читати”, втім і Кессіді теж не вдавалось приховати хвилювання.

Вона бачила як злегка тремтять його руки, як погляд змінюється щоразу, коли вона близько. Як він втягує повітря поруч, неначе намагається закарбувати його у собі. Він і не ховався. Його пристрасть була явною і це, чомусь, страшенно тішило Есті.

Кессіді не зводив з неї очей, між їх губами була відстань менше сантиметру. Есті майже відчула температуру його шкіри, як він різко відвів погляд вбік і підвівся.

– Нам вже час.

Естефанія заклякла. Сором важко вкрив її плечі, змушуючи обличчя та вуха червоніти. Серце гупало в груди, відчуття відкинутості та непотрібності скувало скроні. Їй хотілось тікати. Сховатися десь у затінку і плакати, обійнявши себе руками. Якою ж дурнею було потягнутись до нього. Як вона взагалі дійшла до цього?