Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Dramarama – Anything, Anything

 Речі спакували менш ніж за годину. Всю дорогу до Нью-Йорка, Вівіка відчувала як серце стискає від хвилювання. Мало того, що Есті вирушила на зустріч із власною викрадачкою, так ще й з підкріплення у неї кілька людей і клятий демон!

Трясця, як вона раніше про це не подумала? Чого всі ті сумніви щодо Кессіді стільки часу не провокували заблоковані спогади? Чому вона згадала про це саме зараз?

Тай почувався не краще. Чекати, коли вони нарешті допхаються було нестерпно. Формально вони вже в дорозі, отже вже ближче до Есті, ніж були у Норфолку, та попри це, хлопця не залишала думка, що транспорт занадто повільний. А самі вони плетуться дуже довго.

Чого вони боялись? Спізнитися? Що Есті у небезпеці? Чи всього разом? Вівіка відчула як рука Тайлера стисла її пальці. Вона видихнула, притулившись до його плеча. Сил на словесну підтримку не було. Обоє нервували геть однаково, а у такі миті найправильнішим було мовчати.

***

Кессіді стояв біля ангару, голова була опущена, він здавався навіть засмученим, та Вів було начхати, що могло так спантеличити клятого демона. Що він робить тут? Що йому треба від Есті?

– Я зайду з того боку, – промовив Тай.

Вівіка кивнула, безшумно наблизаючись до Асмодея зі спини. Тай виплив із тіні, блокуючи йому відхід попереду.

– Де вона?! – рявкнув Тай, притискаючи дуло пістолета під щелепу демона. 

– У ангарі, – позбавленим життя голосом озвався він.

– Клянуся всім живим у межах милі – якщо вона постраждала… – гаркнула Вівіка йому на вухо.

Асмодей повернув голову, перевівши стомлений погляд на дівчину. Вона нахмурилась, а тоді ривком відпустила його. 

Тай і Вів побігли до ангару, відчуваючи як від хвилювання пересихає в горлі.

– Трясця…– видихнула Вів, побачивши спотворені трупи.

– Я шукатиму там, – сповістив Тайлер рухаючись правого боку.

– Есті! – крикнула Вів. – Есті!

Паніка починала захоплювати Вівіку. Якщо серед тіл вона знайде подругу – чхати їй наскільки сильний той демон, до Пекла вона його відправить по частинах.

Просуваючись простором, сповненим скривавлених решток (колись) людей, Вівіка кривилась. Це було занадто навіть для неї. Хай співчуття до виродків, що колись доклались до страждань Естефанії, Вів не відчувала і близько, бачити це…було досить огидно.

Почувши схлипування, Вівіка спинилась, повертаючи голову. У темному просторі, що ледь підсвічувався вуличним ліхтарем, вона помітила жіночий силует.

Густе довге волосся, тендітні плечі. Есті. На серці відлягло, Вів судомно видихнула прискорюючись.

Подруга плакала, сидячи на колінах, між тілами. Вівіка наблизилась, огортаючи її плечі руками. Вона опустилась поруч, вдивляючись у обличчя подруги.

– Есті…– тремтячими руками вона оглянула її обличчя, голову, обдивилась плечі й руки, – Ти ціла?

Дівчина схлипнула. Вівіка міцно обійняла її, поцілувавши у маківку. 

– Я тут. Я з тобою, – ледь стримуючи біль за подругу, прошепотіла Вів.

– Я не знаю як мені жити далі…– шепотіла Есті.

– Ми з усім розберемось, обіцяю тобі, – запевнила подруга.

– Вів! – крикнув Тайлер. – Есті!

– Ми тут! Я знайшла її.

Тайлер рушив на голос, відчуваючи як серце смикнулося в грудях. За певний час знайшов дівчат і полегшено видихнув, щойно побачив їх обох. Він наблизився, зустрівши погляд Вів. Дівчина ледь помітно хитнула головою.

Есті гірко плакала, притулившись до Вівіки. Бляха, та він того Кессіді розітне за все це. Щелепи стиснулись від гніву. Тай опустився поруч і міцно обійняв обох, по черзі поцілувавши у маківки.

***

Минув певний час, перш ніж вони поділились правдою одне з одним. Есті розповіла про Асмодея, Вів і Тай нарешті сказали правду про Азраель. І це допомогло їм нарешті відкинути все недосказане і нарешті усвідомити, що після таких новин, певно не існуватиме нічого, що б вони не змогли розповісти одне одному.

– Як думаєш…з нею все буде гаразд? – спитала Вів, лягаючи у ліжко.

Тай повернув до неї голову.

– Я дуже сподіваюсь на це. Дурна була ідея кудись тікати. Краще б лишався тут і придумав як вас обох захистити.

– І що? Ходив би як собака, зірвана з ланцюга і шугав би демона від неї?

Тай зітхнув.

– Згадай, що казала Джанет. Не все залежить від тебе. Не за все ти можеш брати відповідальність.

– Тобі не здається, що якби ми були тут, якби більше приділяли їй часу, тому Кессіді б не лишилось уваги від неї?

Вівіка знизала плечима.

– Можна довго міркувати про це, Таю. Та напевне ми не знатимемо. До того ж…хай як боляче він їй зробив, певний час вона не була самотньою, вона почувалась коханою. Думаю…якби вона могла стерти собі пам’ять – не зробила б цього попри все.

– Але чому? Він скільки поганого зробив їй!

Вівіка зітхнула, згадуючи слова Джима, які він казав їй на прощання. Він би не змінив нічого, бо попри погані речі, мав і хороші, за які тримався. Вочевидь, подруга почувається так. Хай яким болісним було те кохання, воно до чогось привело її. До кращого розуміння себе, свого життя.

Тай видихнув.

– На котру у тебе завтра зустріч із Джанет?

– На дванадцяту. Що робимо після?

– А ти, я бачу, серйозно взяв до уваги систему нагород.

Тайлер знизав плечима.

– Коли вже я годину вивертаю душу за власні гроші – маю якось себе за це потішити.

– Але ж зрушення є, хіба ні?

– Не хочу казати зарано. Ще тільки четверта сесія. Та я стараюсь, мені просто…не так легко все це дається.

– Ну, говорити в цілому важко. Та я ціную те, що ти наважився.

Тай зустрів її погляд.

– Я хочу, щоб у нас все вийшло. Не можу уявити більше нікого, крім тебе. Не хочу поруч більше нікого. Ти завжди була єдиною, я не втрачу цього зв’язку через те, що не вмію ділитися наболілим. 

Вів криво всміхнулась:

– То ти в нас однолюб?

– Можна сказати і так.

Вівіка всміхнулась, Тай провів пальцями по її волоссю.

– Коли йдемо на спільну?

– У середу. Завтра моя черга.

Тайлер кивнув, пригорнувши її до себе.

– Сподіваюсь ми не погиркаємось на сесії, – бурмотіла Вів. – Знову.

– Ну…– почав Тай, погладивши спину Вівіки. – Як казала Джанет – це чудовий предмет для розбору. Тим паче, ми там же і помирились тоді.

– Ага, в останні п’ять хвилин сесіїї.

– А вдома продовжили, – криво всміхнувся Тай. – Цей момент мені подобається. Не сварка в цілому, а…

– Гнівний секс опісля?

– Хіба він був гнівним? Ти здавалась досить таки позитивною у процесі.

Вівіка розреготалась.

– Завтра знову почнеш роботу? Чи ще у відпустці?

– Я…вирішила пошукати менеджера.

Тай відхилився, щоб зустріти її погляд.

– Ти серйозно?

– І шукаю бармена, але ти маєш його навчити, чув? Ще хочу, щоб Есті подумала про заміну для себе, та вона зараз бере ще більше змін…навряд чи погодиться.

– Чекай-чекай! Ти відходиш від справ?

– Ну, пунктик на контроль у нас спільна дурна риса. Я хочу мати трохи більше часу.

– На що саме?

– На нас. І на власне життя. Я не йду з готелю, я не збираюсь кидати все на інших людей і буду продовжувати керування, але між мною і персоналом буде ще одна ланка.

Тайлер всміхнувся.

– Це…дуже класне рішення, Вів.

Вона кивнула.

– АлленҐрінКорп передавати рано, я ще сама там не освоїлась, тож найближчі кілька років буду включатися якомога активніше. Тому на домогосподарку не розраховуй.

Тай пирхнув.

– Ти? Домогосподарка? В нас день оксюморонів?

Вівіка легенько штовхнула його в плече.

– Агов! Більше підтримки. Це рішення і так нелегко мені далося, та…я думаю час мені трохи пожити для себе, як гадаєш?

– Хочеш осісти? – Тай з недовірою звів брову.

– Тепер, коли ти це сказав, мені вже не подобається.

Тайлер розреготався.

– Роботи в нас ще непочатий край, – мовив він, згрібши її у обійми та чмокнувши у маківку. – Та я все одно люблю тебе.

– Куди ж ти, бляха, дінешся!

***

– Як твої справи сьогодні, Тайлере?

Хлопець видихнув, відчуваючи, як просторий світлий інтер’єр кабінета психотерапевтки тиснув на нього.

– Гм…Все гаразд, дякую, Джанет. А ти?

Жінка загадково всміхнулась.

– Дякую, у мене теж все гаразд. Розкажи мені як тобі відчуваються ваші стосунки із Вівікою?

Тай відвів погляд.

– В цілому, все добре. Ми…гарно спілкуємось, не сваримось і…загалом все добре.

– Чи достатньо тобі її уваги?

– Так.

– Чи було щось, що викликало негативні почуття?

– Ні, – Тай хитнув головою, відводячи погляд.

– Тайлере? Як щодо правди? Будь-яка навіть мінімальна зміна має значення, пам’ятаєш?

Хлопець стиснув пальці в замок, видихаючи.

– Я знаю, що не маю ревнувати.

– Але ти відчув ревнощі останніми днями, чи не так?

Він коротко кивнув.

– Чи дії Вівіки спровокували це відчуття?

– Я просто не розумію, чого кожному симпатичному хлопцю обов’язково потрібно приділяти увагу! Я б радий не вмикати ревнивця, але ж скажи мені чи це нормально фліртувати з незнайомцем, а тоді, дізнавшись що він загублений брат нашої подруги, ще й лізти обійматися?!

– Тайлере, – спокійно продовжила Джанет. – У цій кімнаті ми на одному боці, гаразд? 

– Я це знаю, – зітхнув він.

– Ти захищаєшся, хоч причин для цього немає.

Тай роздратовано видихнув.

– Твої почуття від початку не мають жодного забарвлення. Ми не ділимо емоції на правильні та хибні. Але почуття породжують реакції та прояви. І над ними нам і треба працювати. Та зробити це можливо тільки пізнавши їх суть. Вони усьому початок, згоден?

Тайлер кивнув, не підводячи очей.

– Спробуймо знову, гаразд? Розкажи мені про цю ситуацію від початку, і до твоєї реакції на це.

– Ми йшли у вестибюль. Вівіка хотіла випити. Біля сходів стояв хлопець, десь наших років. Вони обмінялися компліментами, хоч були незнайомі. А потім Есті сказала, що це її брат, якого вона не бачила з дитинства і нарешті возз’єдналась. І тоді Вів кинулась йому на шию.

– Чи було у тому жесті щось романтичне?

– Я не знаю, – чесно визнав Тай.

– Чи говорив ти Вівіці, що тобі неприємні такі її знаки уваги до інших чоловіків?

– Ні.

– Чому?

– Я не хочу, щоб вона думала, що я обмежую її чи влаштовую чергову сцену.

– Мені зрозуміле твоє бажання, Тайлере. Та почуття, особливо ті, що не були реалізовані у відповідну реакцію, завжди мають накопичувальний ефект. Не кажучи їй, що такі її прояви тобі неприємні, ти не звертаєш увагу Вівіки на ці речі. А отже, вона продовжить робити це, а ти продовжуватимеш сердитись. І колись, стримуватись ти більше не зможеш.

– Хіба це не зрозуміло? Ми ж пара, бляха. До чого це робити? Якщо її цікавлю лише я, для чого вона робить це?

– Ці питання ти маєш адресувати їй. Тільки Вівіка може дати на них відповідь. Та ти маєш сказати, що це неприємно тобі.

Тай стиснув зуби. Це завжди було найтяжчим. Та Джанет сказала важливу річ: якщо він далі мовчатиме – повторить той дурний випадок, коли наговорив Вів зопалу купу образливих речей. Він не хотів більше ніколи ставати причиною її страждань. Відновлення довіри було неймовірно довгим і складним процесом, попри те як легко, в одну мить, її можна втратити.

***

Дівчина чекала на нього у машині. Тай похмуро відчинив задні дверцята і сів поруч.

– О…ти не за кермом? Налигались з Джанет?

Усмішка зійшла з її обличчя.

– Що сталось? Чим ти засмучений?

– Нам треба поговорити.

– Гаразд…ненавиджу цю фразу, але…звісно, – вона зітхнула, піднявши на нього очі. – Я слухаю тебе.

– Я…– Тай заплющив очі.

Вівіка торкнулась його плеча.

– Ти можеш говорити про все, що тебе турбує, пам’ятаєш? Краще казати одразу, не складай це лайно назад у шухляду, гаразд? Вигрібаємо все.

Він кивнув.

– Що стримує тебе?

– Не знаю.

– Знаєш. Кажи.

– Твоя реакція.

– Гаразд, я обіцяю тобі не реагувати бурхливо на будь-що, що ти скажеш.

Він з недовірою покосився на неї.

– Гаразд, то це не все, – Вівіка кивнула. – Що ще спиняє тебе?

Він довго мовчав. Слова неначе застрягли у горлі, не дозволяючи говорити. Тай постійно розглядав власні пальці, які стискав у кулак і справді міркував про те, щоб тим кулаком вдарити себе самого.

Його дратував цей стан. Дратувало те, що він не міг сказати про власні почуття, вони душили його, викликали відчуття абсолютного заціпеніння. Хоч розумом він усвідомлював всю важливість чесності, на ділі це не завжди вдавалося. Він переборював себе щоразу, почуваючись виснаженим.

– Таю, – Вів подалась вперед. – Я не зможу зрозуміти тебе, якщо ти мовчатимеш.

– Я не хочу, щоб ти сприймала мене, неначе я якийсь…

– Слухай. Я сприймаю тебе як кохану людину. З усіма твоїми тарганами. Я вже всім імена дала, вони мені всі рідні, як члени родини. Не існує нічого, що б змінило мою думку про тебе. Але ще раз помиєш голову моїм шампунем за шалені гроші – я пострижу тебе налисо, доки спиш.

Тайлер розреготався, Вівіці завжди вдавалось розвіяти напругу.

– Не пострижеш, – хитав головою він. – Ти любиш моє волосся.

– Люблю, – кивнула Вів. – Але йому досить і тих засобів, які я тобі купила окремо.

Тай хитав головою, зітхнувши.

– Кажи.

Усмішка зійшла з його губ, хлопець знервовано ковтнув.

– Бляха, та хіба ж я така страшна? Я тебе б’ю чи що?

Та цей жарт, Тайлер вже проігнорував. Лише видихнув і промовив:

– Твоя реакція на Андреса…була неприємна.

Вів відвела погляд, згадуючи, а тоді здійняла брови. Тай затамував подих.

– Гм…гаразд, я зрозуміла…

– Це нічого, – видихнув Тай, виправдовуючись. – Я розумію, ти не вкладала в це нічого такого, просто…

– Стій, – вона перехопила його руку. – Ні, це стурбувало тебе, отже це не “нічого”.

Тайлер відвів погляд. Йому було страшенно незручно у цю мить, все його єство неначе противилось цій розмові. 

– По-перше, вибач, – кивнула Вів. – І…дякую, що сказав.

Господи, вона говорила словами Джанет, це зараз відчувалось дуже сильно, Тайлер ще не знав, як ставитись до цього.

– Це відбувається на автоматі, я ще звикаю до того, що маю стосунки і…не вкладаю у таку манеру спілкування нічого особистого. Та, я зверну увагу на це. Я не хочу, щоб ти нервував, воно того не варте.

– Просто, я думав, що це тупо, казати про це. Ти не даєш мені приводу для ревнощів, просто…не знаю, для мене таке спілкування щось означає. І я поки не навчився контролювати це відчуття.

– Я розумію.

Тай підняв на неї очі.

– Ми з усім розберемось, гаразд? – сказала Вів, стиснувши його пальці.

Він кивнув, дозволивши дівчині поцілувати його в щоку. Тай відчував полегшення, хай як важко було говорити про це. Та як казала Джанет – кожен мінімальний крок – це вже рух до мети. 

***

За кілька днів Вівіка зібрала друзів, аби поділитись ідеєю, як використати простір, що готувався під забудову Ілаєм. Територія була великою. Частину лісів встигли вирубати, проте більша частина, на щастя, вціліла.

Дівчина мала шалену ідею, про яку довгий час мовчала. Та тепер, підготувавши цікаву презентацію і зібравши більше даних як реально втілити такий великий проєкт, вона нарешті була готова розповісти про це найближчим.

Есті, Андрес і Тай сиділи за столом, уважно слухаючи промову Вівіки. Вона натисла кнопку пульта і слайд змінився на макет великого готельно-розважального комплексу в оточенні лісу, під назвою «Memories”.

– Це не просто готель, не збірка крамничок і закладів. Я планую міні-містечко, де буде великий вибір як провести вечір. Маленький готель теж буде передбачений для тих, хто захоче лишитись трохи довше. Але загалом, це місце буде створене для прогулянок і створення нових спогадів.

Вона перегорнула слайд. Проєктор демонстрував мапу місця. Есті захоплено видихнула. Вівіка натисла на наступну сторінку презентації.

– «Фото-студія Томмі», буде однозначно із символікою фламінго та заходу сонця.

Есті всміхнулась, відчувши як сльози блиснули в очах.

– Тут гості зможуть сфотографуватися як самостійно, так і за допомоги штатного професіонала, що буде підтримувати порядок на місці. 

Вів перегорнула слайд:

– Уніформа, звісно ж, сорочки з принтом фламінго, це очевидно. А у перервах, гості можуть випити найсмачніші фреші та безалкогольні коктейлі з неймовірною кількістю топпінгів. У студії під це буде відведено спеціальний куточок.

Тай всміхнувся. Томас був би в захваті. Вівіка натисла наступний слайд.

– «Пекарня-кондитерська Синтії», де можна придбати найсмачніші десерти та випічку. 

Тайлер відчув, як серце стислося.

– Звісно, ніхто не повторить її шедеврів, але кухарі будуть вчитись за кулінарними блокнотами, які вона лишила нам. Я особисто слідкуватиму за цим процесом.

Вів перегорнула слайд.

– До речі, у цьому закладі будуть дуже зручні м’які диванчики, а стелю вкриємо проєкторами, щоб гості могли прилягти і повитріщатися у стелю. Напишемо афірмації і почепимо у рамках на стінах. Синтія завжди підтримувала рівень позитиву, я хочу, щоб це місце мало відповідну атмосферу.

Вівіка продовжила презентацію, розуміючи, що як тільки спиниться, одразу ж почне плакати від суму за близькими.

– «Лаунж-бар Луїзи-Енн», де можна почути живу музику і навіть поспівати самому за окрему плату, – всміхнулась вона, пригадуючи маму.

А тоді перегорнула наступний слайд.

– Ліси, що вціліли на цій ділянці, перетворяться у «Ботанічний сад Гарві», великий простір, де можна побачити рідкісні рослини, що знаходяться під захистом у своєму середовищі. Думаю, там можна буде і організувати локацію для церемоній весілля, там буде дуже гарно.

Затишний заклад наступного слайду викликав теплоту. Хоч це був простий макет було у ньому щось дуже атмосферне.

– Далі в нас ресторанчик італійської кухні «У Габбі», де гості можусть скуштувати смаколики з італійською душею, і відчути себе як вдома. 

Вів опустила очі, пригадуючи детектива, його любов до готування і те рідкісне відчуття спокою, яке завжди виникало на його кухні. Їй кортіло, аби й інші відчули те саме.

– Наступна зупинка у «Творчій майстерні Рози», тут можна буде купити різноманітні в’язані та вишиті вироби ручної роботи, та відвідати майстер-класи, – всміхнулась Вів, розповідаючи про наступний слайд. – А поруч розташовуватиметься «Сувенірна крамниця Рафаеля», що пропонуватиме відвідувачам вироби з дерева, виготовлені із щирою любов’ю. 

Почувши імена батьків, Есті схлипнула, зблиснули сльози і у очах Андреса. Хлопець поштиво кивнув Вівіці.

– Зрештою, всі ми станемо спогадами. Я хочу подбати про те, аби кожен з них проіснував якомога довше. Тому цей комплекс матиме саме таку назву. Я хочу вшанувати їх усіх, – сказала Вів. – Вони заслужили на це.

Тайлер всміхнувся, зараз, спостерігаючи за Вівікою, за тим з яким почуттям вона говорить про цю ідею, він усвідомлював як же сильно кохає її.

***

– Чого така замислена? – озвалась Вівіка, помітивши як Есті витріщається на гостя, що і так викликав у пари чимало запитань, коли вони відвідали басейн кілька днів тому.

Тайлер наблизився з іншого боку, підперши стійку ліктем.

– Вам може здатися, що я здуріла…– почала Есті, не зводячи очей з Себастьяна.

– Та всі ми тут божевільні, – пирхнула Вів.

– Я – ні. Кажи за себе, – реготнув Тайлер.

– Я тобі це пригадаю, – понизила голос вона.

– Не сумніваюся, – звузив очі Тай.

– Той хлопчина мені страшенно нагадує Томаса.

Веселий настрій раптово зник. Вів і Тайлер насторожено переглянулись.

– Що? – помітила зміну в друзях дівчина. – Що ви знаєте?

– Нічого, – одноголосно відповіли вони.

– Ні, щось таки знаєте, – склала руки на грудях Есті. – Кажіть бігом, не повертаймося до секретів.

Тайлер зітхнув.

– Днями ми зустріли його біля басейну, де він замовляв улюблений коктейль Томмі.

Вівіка кивнула.

– А ще я бачив, як він варив тобі заспокійливий чай. На кухні нашого ресторану. 

Вів продовжила:

– Кухарі сполошилися. Він ліз до шафки Томаса, знав де що лежить і взагалі поводився впевнено, наче був там неодноразово.

– Але ж…це неможливо, так? 

Вівіка помітила, як плечі подруги здригнулися.

– Я думаю, зараз краще не сподіватись на диво, лялю, – Вів накрила її руку своєю. – Я б дуже хотіла, аби Томас знову був із нами, та…уяви ступінь розчарування, якщо це все просто збіг обставин? 

Тайлер зустрів погляд Вівіки. Ці слова він сказав їй кілька днів тому, коли вони обговорювали побачене наодинці. Та від нього не сховався зблиск надії, що зараз промайнув у очах і Вів, і Есті зокрема.

Йому не подобалось сподіватися на те, що може ніколи не стати правдою. Звісно, він сумував за Томасом. То був його близький друг, брат, член родини. І, поклавши руку на серце, Тайлер винив себе у його смерті. Бо саме він дав хлопцю пістолет, він не наполіг, аби той кинув намагання допомогти, і йшов у безпечне місце.

Звісно, повернення Томмі забрало б частину його провини, зблизило б їх усіх, дало б йому шанс перепросити, допомогти, зробити все, аби життя хлопця (нове чи яке воно там) було кращим за те, що він мав.

Але Тайлер не вірив у дива. І не хотів годувати себе марними надіями.

Та вже за кілька днів, Есті з повними щирого здивування очами, втираючи сльози, притягла Себастьяна і заявила, що то Томас. Сказати, що Тайлер був шокований не сказати нічого. Він окинув чоловіка погядом, нахмурившись. Серце здавалось стало в грудях, руки похолонули.

– Ні, – хитав головою він. – Я не вірю.

Тай озирнувся на Вівіку, дівчина не зводила очей із Себастьяна.

– Та годі тобі…цього не може бути, розумієш?

– Справді? – звела брову Вів. – Після всієї маячні з Пеклом, Азраель і…– вона спинила себе від згадки демона і наблизилась до гостя.

Певний час вглядалась у його очі, прагнучи відшукати у них бодай щось, що нагадало б померлого друга. Та він мав геть іншу зовнішність, іншу будову тіла, вдягався у темні кольори, проте погляд…Це ж неможливо, так? Та чого Вів так чіплялась за цю версію? Бо хотіла вірити у неї? Бо їй було байдуже на всі дива і як це могло статися – якщо це Томас, якщо він знову тут, це єдине, що має значення.

Вівіка зробила крок, не зводячи очей з чоловіка, дихання збилося:

– Томмі?

Він повільно підняв очі. Його погляд був сповнений провини. Вів відчула, як серце зайшлося. 

– Я не знав, як сказати, – тихо мовив він. – Не думав, що це гарна ідея…але вдавати когось…

Себастьян опустив очі.

– Я не вмію грати. Мені складно вдавати, що я не знаю вас, це місце…– він зустрів скептичний погляд Тая. – Що я не сумую за вами.

– Не можна повернутись звідти, – бурмотів Тайлер.

– Я була там і повернулась, – пирхнула Вівіка.

– Ти не була мертвою, – стиснув зуби він. – Томас – так.

– Просто вислухай його, – озвалась Есті.

– Він бреше. Після всього, що сталось, хіба вам не здається, що все це якась маячня?!

– А нащо йому брехати? – не розуміла Вів. – Який у цьому сенс?

– А для чого повертати Томаса до життя? Щоб возз’єднати славну банду? Годі вам, ви стикнулись з тими янголами і демонами особисто. Ви як ніхто маєте знати – вони думають лише про себе! 

– Що ти маєш на увазі? – хмурилась Есті.

– А те, що якби це й був Томас, його повернули не від доброго серця, не заради нас чи нього. Його повернули, бо він має зіграти свою роль. Як її грала ти і Торнтон, і Вів. Бо цим виродкам кортить знову погратися і використати нас. Я не хочу, щоб хтось із вас знову постраждав.

– Він знає те, що знає тільки Томмі.

– Він міг розповідати про це у Пеклі, це не доказ.

– У Пеклі…перший час я чув вас, – тихо озвався Себастьян.

Вівіка підняла очі.

– Ваші думки про мене. 

– Ой, та ти що! І що ж я про тебе думав?

– З них усіх ти найдужче винуватив себе у тому, що сталося. 

Тайлер знервовано ковтнув.

– Цього вони не могли знати. Я нікому не казав про це. Та твоя провина марна. Я сам схопив той пістолет, Таю, бо хотів допомогти. Тільки стрілець із мене гівняний. Я не зміг поцілити нікуди, розбив кілька пляшок на барі, а сам піймав спиною найпершу кулю, що летіла у мій бік. Я помер, бо був неготовим. Бо переоцінив свої навички, і…можливо, бо я невдаха проти вас, адже завжди вважав себе створеним для оберігання тилу, а не перестрілок у першому ряді.

Тай стиснув щелепи.

– Я погодився повернутись, бо хотів допомогти Себастьяну і Ріанон. А ще…бо вірив, що після одного гівняного дня, має настати гарний.

Тайлер підняв на нього очі, ця фраза неначе лунала у його голові голосом Томаса. Він так казав.

– Тож, я вважав, що після того як кожен з вас мав поганий період…моя поява навіть здалеку, якось допоможе. Я не планував викривати себе. Не хотів, щоб все це сталось.

– І що ти збирався робити? Подружитися з нами?

Він всмінувся, знизавши плечима.

– Я сподівався, що ви приймете мене. Хай і…Себастьяном.

Тайлер пирхнув, хитаючи головою. Томас підняв очі на нього:

– Я не прошу мені вірити, розумію твою реакцію. Та я мусив сказати тобі, що ніколи не перекладав на тебе провину за власну смерть. То був мій вибір і я б зробив його знову.

– Чому? – хрипко спитав Тайлер.

– Бо я не вчусь на помилках, – невинно всміхнувся Томмі. – Бо потрапивши до Лімбу, я познайомився із Себастьяном і допоміг йому рухатись далі. Бо тепер у мене є Рі, і я хочу дбати про неї, бо вона хороша людина і заслуговує на брата, що приділятиме їй час.

– Не кажи, що все це на краще, бо це маячня, – хитав головою Тай. – Ти ж не Матір Тереза.

– Ну…я б не відмовився повернути собі…себе. Бо зізнаюсь чесно: я не дуже люблю ім’я “Себастьян”.

Вів пирхнула, зустрівши погляд Тая:

– Слухай, я страшенно втомилась від купи проблем, що звалились на нас за останній час. Якщо це Томмі – я прийму його будь-яким.

Хлопець кинув зворушливий погляд на Вів, а тоді наблизився, легенько торкнувшись губами кінчика її носа.

Вівіка всміхнулась на той жест, не втрималась і обійняла хлопця. Тай на диво не відчув навіть краплі ревнощів. Бо знав, як Вівіка ставилась до Томаса. Він був дитям, хоч і дорослим. 

Між трійцею почалась якась розмова, а Тайлер спостерігав за ними міркував про те, що Себастьян відповідав саме так, як би це зробив Томмі. В цілому у його словах не було фальші, він не брехав. І в глибині душі Тай дуже хотів, щоб це був він, хай і в новому тілі, все ж досі не міг повірити, що це правда. 

А найбільше його хвилювало: як ті небесні істоти, що марять балансом, змогли відпустити душу і помістити її у інше тіло? Що такого важливого є у Томасі, щоб вони аж так морочились? Не вірив він у правила добра. Не вірив у безкорисливість, а надто тих, для кого людство – прості іграшки, фігурки на дошці, які можна переставляти як забажаєш, аби виграти партію.

Та Вів і Есті схоже про це не думали, їм було начхати як і чому, головне, що Томмі повернувся. Та від Тайлера не сховалась розгубленість новоявленого друга. Томас і сам, вочевидь, був сповнений запитань і це тривожило Тая.

***

За кілька тижнів, трійця нарешті познайомилась із новознайденою сестрою Томаса, і в цілому Рі сподобалась Вівіці і Тайлеру, та поки що була досить тихою і стриманою. Багато в чому допомагав і Андрес, хай у нього з Ріанон поки все було досить складно, обоє принаймні розмовляли, а сам Андрес чудово підтримував бесіду і включав у неї дівчину, допомагаючи здолати блок.

– Піду, перекинусь кількома словами з Томасом, – сказав Тай, щойно вони з Вівікою спустились до басейну.

– О! Ти назвав його на ім’я, – всміхнулась Вів. – Так тримати!

– Намагаюсь бути милим, – скорчив гримасу Тай.

– Я пишаюсь тобою.

– Тоді, чекатиму на свою винагороду, – всміхнувся Тайлер.

– І хто з нас збоченець?

Він пирхнув, закотивши очі і наблизився до хлопця, що саме лежав на великому надувному фламінго і попивав свій коктейль.

– Ріанон! – покликала Вів.

Дівчина саме сиділа на бортику, зануривши ноги у блакитну воду, та побачивши Вівіку, враз підвелася.

– Так?

– Мені треба поговорити з тобою.

– О…Звісно…

– Я займаюсь забудовою готельно-розважального комплексу.

– Так, я чула, Есті розповідала це щось неймовірне.

– Сподіваюсь, – пирхнула Вів. – Словом… Це місце дуже особисте. 

Рі уважно слухала, киваючи.

– Не хочеш долучитися?

Дівчина здивовано здійняла брови.

– Я? Справді?

– Як я казала, цей задум особистий. Для мене, для усіх нас. Я не хочу наймати сторонніх.

Ріанон здивовано поглянула на Вівіку.

– А я хіба не стороння?

– Наша трійця йде комплектом до Томаса. Тож, вітаю у родині.

Рі всміхнулась.

– До того ж, у тебе є відповідна кваліфікація. А мені знадобиться професійна порада. Оплатою не ображу, запевняю.

– Я залюбки, – всміхалась дівчина, досі абсолютно здивована пропозицією Вівіки.

– І ще дещо…– очі Вів швидко знайшли Тайлера, що розмовяв із Томмі і реготав. – Роботи буде чимало, я вирішила трохи відійти від організаційних процесів. 

Рі здійняла брови, всміхаючись.

– Справді?

Вів торкнулась їі плеча.

– Збери собі команду, хочу, щоб це місце сяяло.

– Згода!

– Тоді до зустрічі у понеділок. Я відправлю тобі всю інформацію.

– Домовились, – всміхнулась Ріанон. – Дякую, за довіру.

***

У той день дощило. Вівіка замислилась, що цвинтар і дощ достобіса гармонійні. Майже щоразу як нога її ступала на територію того тихого, у всіх сенсах, місця – доводилось здіймати над головою парасолю.

Букет темно-бордових півоній у чорному матовому пакуванні злегка шурхотів, доки вона крокувала вологою плиткою. Знайти його могилу було нескладно, хоч Вів тут ще ні разу не була. Від розуміння, куди вона прийшла, серце стислося і стало раптом холодно.

Спинившись біля потрібного надгробка, Вівіка довго не могла наважитись підняти очі на вибите на ньому ім’я. Вона підняла букет, розглянувши його. А тоді тихо мовила:

– Довго думала, які квіти тобі обрати. Хотілось щось стримане й елегантне. Навряд чи тобі за життя дарували багато букетів.

Вона опустилась, підібравши вже зів’ялі квіти і поклала свої. Тоді все ж підняла очі на ім’я, на ту кляту дату і зітхнула:

– Я не знаю, що роблю тут, – зізналась Вівіка. – Точніше…моя терапевтка сказала, що я маю закрити гештальт, і так – я тепер відвідую мозкоправа. Давай, зачекаю, доки ти досмієшся, вперед.

Вона всміхнулась.

– Ну, не могла ж я їй пояснити, що ми вже його закрили, чи не так? Спершу в Пеклі…тоді у моїх галюцинаціях, чи що то в біса було...

Дівчина поправила волосся і відвела погляд.

– Та я мусила прийти сюди. Хоч раз…адже так виявляють шану?

Вівіка видихнула.

– Головою розумію, що ти у Пеклі і тобі мої душевиливання на могилі даром не треба. Ти певно і не знаєш, що я тут, – Вів пирхнула. – Та я мусила прийти сюди, бо…Ти важливий для мене. І це не зникне просто тому, що ти помер.

Вона провела пальцем під оком.

– Не знаю, чи варто про це казати. Для тебе, певно це буде надто швидко, та…Я маю стосунки. Не прості, кажу одразу, тож, можеш зловтішатися. Але зараз наче все трохи налагодилось. І, о! До речі це Тай. І я певна, що ти зараз матюкаєшся, проте…це не було так очевидно для мене як для інших. Можеш вважати мене дурепою, не знаю.

Дівчина хитнула головою, відводячи погляд.

– Словом…Я дуже хочу, щоб ти мав нове життя там. Знаю, що ти зможеш і хочу, щоб ти був коханим, бо вартий цього, Габбі. Я хочу, щоб тебе кохав хтось нормальний, розумієш? Хтось, з ким ти не страждатимеш. Взагалі, обіцяй мені: ніколи більше не страждати, зрозумів? Воно тобі не личить, ще та зморшка між бровами…

Вона заплющила очі, тіло раптом вкрили сироти, змусивши враз здригнутися.

– Я сумую, – тихіше додала Вів. – Справді, сумую. Мені болить, що тебе нема, проте…нічого не вдієш, хай як хочеться.

Згодном дівчина зітхнула, заплющивши очі.

– Не певна, що ти чув мене. Навряд чи з Пекла є зв’язок з могилою. Та й…яка вже різниця? Сподіваюсь, тобі краще. Ти гідний кращого, Габбі. 

Вона знов зітхнула, наблизившись до нагробку. А тоді, поцілувавши пальці, приклала їх до імені, вибитого на камені.

– Не знаю, чи зможу прийти сюди знов, – затримавши руку на надгробку, мовила вона.

Зап’ясток пронизала раптова прохолода, неначе вона торкнулась криги, тілом знову виступили сироти, плечі здригнулися.

– Та знай, що я пам’ятатиму тебе. Завжди.

***

Впродовж року, будівництво комплексу відбувалось шаленими темпами, та попри це, відвідати омріяне місце вдасться не раніше як ще за півтора. Та активна організаційна робота проводилась, Вівіка була долучена до процесів, та все ж мало не била себе по руках, делегуючи велику частину обов’язків на найманих працівників.

Відхід від справ був досить болісним, Вів повсякчас почувалась так, наче їй нема чим зайнятись, а всі, хто нині заміняє її у тих чи інших справах – криворукі. 

Втім, дівчина продовжувала бути залученою у всі справи, хай і більше з боку спостерігача та тієї, хто має вирішальний голос. У батьковій компанії дівчина освоювалась теж поступово. Звісно, на те, щоб дійти до рівня тата чи Джаклін, доведеться працювати не один рік, та Вів уже робила чималі успіхи.

Криза у стосунках із Таєм теж минула, хай часом і виникали незначні конфлікти, вони вчились вирішувати їх у той спосіб, що раніше давався їм найтяжче – чесною розмовою.

І хоч обоє лишалися впертими, неначе барани, їх почуття міцнішали, а разом з ними зростала і повага. Не було більше покарання ігноруванням, спанням окремо чи утриманням. Вони все ще працювали і працюватимуть певний час, та поява зрушень неабияк мотивувала обох.

– На котру нам до Джанет? – спитав Тайлер, увійшовши до їх кімнати.

– На другу, а що?

Тай окинув Вівіку поглядом.

– Що, думаєш встигнемо? – грайливо всміхнулась Вів.

– Ні, – хитнув головою він. – Та для дечого точно встигнемо.

– То чого ти ляси точиш? Роздягайся бігом.

Тай закотив очі.

– Збоченка.

– Не починай. У тебе лібідо на тому ж рівні, бачу як ти роздягаєш мене очима весь час.

– Гаразд, твоя правда, – здався він.

– То, що ми робимо? – не розуміла Вів.

– Дещо шалене, – видихнув Тай, витягши руку з кишені. – Лови!

Він підкинув щось крихітне, Вівіка інстинктивно випростала руку і стисла пальці на чомусь прохолодному і колючому. Нахмурилась, розкривши долоню. Втупилась поглядом у каблучку із чорним діамантом форми маркіз, в оточенні дрібних білих. Тоді звела брову.

– Це…

– Мамина, – кивнув Тай, склавши руки до кишень. – Я витратив півтора року, щоб знайти її. Каблучку перепродавали двадцять чотири рази, та у жодного покупця вона не лишалась надовго.

– Я не можу її прийняти, – хитнула головою дівчина, простягучи долоню Тайлеру.

– Вона хотіла, щоб ця каблучка була у тебе. Казала про це не раз.

Вівіка знову хитнула головою, згадуючи Синтію.

– Сама казала, що це невідворотне, – наблизився до неї Тай. – Я хочу, щоб так і було.

Вів звела брову.

– То ти так пропозицію робиш?

Тай знизав плечима.

– Чом би й ні?

– Кинув, як собаці! – пирхнула вона.

Тайлер реготнув.

– Такі як ми не вміють у романтику.

– Яка зручна відмазка!

– Розкажи про це Джанет сьогодні, – відкинувши пасмо волосся за плече Вів, мовив Тайлер. – То, що скажеш?

– Хіба ти щось спитав? – звела брову Вівіка.

Тай закотив очі:

– Вів.

– Що? Такі як ми не одружуються, Таю. Ми – психи.

– Ти – вдова конгресмена, – нагадав він.

– Так, гея-конгресмена. Це інше.

– Не хочеш мати нормальний шлюб? – звів брову Тайлер.

– А до чого тут ти? – пирхнула Вівіка. – Ми наче як виявили, що ти і щось нормальне це несумісні речі.

– Може годі вже видригуватись? – підхопивши дівчину за талію, Тай потягнув її на себе. – Скажи як є: вийдеш за мене?

Вів звузила очі.

– Прізвище твоє не братиму.

Він закотив очі.

– Я цього від тебе й не чекав.

Вівіка вдягнула каблучку на підмізинний палець лівої руки.

– Ще й мій розмір? – звела брову дівчина.

– Я позичив один з твоїх перснів напередодні, щоб підігнали.

– Який ти завбачливий, – саркастично кинула вона.

Тай пирхнув.

– Ну, то? 

– То, що? Вчися у романтику, Таю, інакше Джанет буде нашою третьою зайвою все подружнє життя.

Він закотив очі, саркастично мовивши:

– Вів’єн, сяйво очей моїх, зроби таку ласку: за чоловіка мене візьми? 

– Гаразд, цілуй вже свою наречену, доки не передумала, – закотила очі вона.

Тайлер підхопив її і поцілував, притиснувши до себе. Вівіка дзвінко розреготалась, коли її ноги відірвались від землі, той сміх грів його душу. Таю кортіло чути його якомога частіше. Власне, тепер у нього для цього офіційно буде ціле життя.