Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶KALEO – Way down We Go

Пісня розділу:

KALEO – Way down We Go

Палац Володарів, нагадував готель Вівіки і від того Джим відчув щем у серці. Хоч інтер’єр тут відрізнявся, саме планування було подібним, детектив зависнув біля сходів, неначе чекаючи, що дівчина вчергове плавно спускатиметься у красивій сукні, з незмінною грацією і поглядом, що здавалось проникав у самісіньку душу.

Натомість, у вестибюлі було вдосталь янголів, демонів і душ. Хтось цілувався на канапах, хтось гучно щось обговорював біля барної стійки. Попри те, що велика частина присутніх тут була давно мертвою – це місце було сповнене життя. Що знову ж таки дивувало Торнтона.

– Ти йдеш? – спитала Белі, спинившись біля ліфта.

Джим наблизився і увійшов до кабіни, що рушила практично невідчутно. Почувся дзенькіт, двері ліфта роз’їхались на порозі апартаментів із чорною глянцевою підлогою та панорамними вікнами. 

Король Пекла сидів у кріслі, попиваючи напій з кришталевої склянки. Королева стояла біля вікна, сірі крила знервовано згорнулись і розгорнулись, щойно до них наблизились Беліал і Джим.

– Вітаю, – озвалась Беліал, вклонившись.

Джим поспішив повторити.

– Белі, що я казав тобі про реверанси, ти ж член сім’ї, негоже тобі кланятись, – знуджено мовив Люцифер і поглянув на детектива. – Вітаю, Джиме, як ти?

Торнтона досі дивувало, що Диявол пам’ятав його ім’я. Було в тому щось страхітливе і втішне водночас. Неначе поруч із занепалим, Джим відчував водночас напругу і гордість.

– Я хочу попросити дозвіл та мітку на перетин Брами для Джима.

Ізуель повернулась, сріблясті очі одразу зустрілись поглядом із Торнтоном.

– Для чого це тобі?

– Сьогодні…

– Ні, Беліал, це питання до Джима, – спинила її королева.

 Детектив видихнув, відводячи погляд. Складно було пояснити, та витримати зоровий контакт із Ізуель було непросто. Королева була прекрасною, вродливою, могутньою, та чомусь вона лякала його навіть дужче за самого Диявола. Певно тому, що вона була Предводителькою війська, тією, що навчила всіх янголів того, що вони вміли на полі бою. А Джим навіть за короткий час перебування у Пеклі, знав про це значно більше, ніж хотів би.

– Я довго думав, чим зайнятись після смерті. Не певен, що маю чим тут дослужитися. Але сьогодні одна із душ мало не залишила Браму, і я…

– Чому біля Брами не було вартових? – перебила його Ізуель, зустрівши погляд Беліал. – Хто сьогодні мав бути на чатах?

– Драхкаан і Отерієль.

– Викличи до мене обох після зустрічі. Постав заміну.

– Прийнято, – кивнула Беліал.

Ізуель зітхнула, повернувшись до Джима.

– Вибач, що урвала, продовжуй.

– Гм… – розгубився Торнтон. – Словом, Френк не розумів, що сталось із ним. Ми поговорили і…

З кожним словом детектив відчував сумніви, неначе, промовляючи ідею вголос, вона втрачала власну логічність.

– Ти допоміг йому усвідомити?

– Він заспокоїв душу, Ізуель. Я думаю, Джим міг би допомагати мені із перенесенням душ та їх адаптацією.

– Адаптація душ – це комплекс заходів. Один Джим це не потягне. Потрібні й інші, хто вестиме новоприбулого і допомагатиме на місці. 

– Так, але нерідко душі під час перенесення починають варити воду, тобі це відомо, ти працювала провідником значно довше за мене.

Ізуель кивала.

– Тому і важливо, щоб був хтось і на початковому етапі. Я думаю Джим чудово впорається з цим.

Королева поглянула на Торнтона.

– Ти певен, що хочеш бачити це? Момент, коли душа залишає тіло досить травматичний, ти поки і сам не змирився із власною суттю.

Торнтон кивнув.

– Я розумію. Та, мені здається, усвідомлення швидше прийде до мене через допомогу іншим.

– Ти ж розумієш, що Френк може бути винятком, душі бувають різними, не кожна піде на контакт.

Впевненість Торнтона розсипалась із кожним словом, та він кивнув.

– Я вестиму його, – запевнила Беліал. – Зрештою, ти сама вчила: ніщо не вдається одразу. Та доки ми не перевіримо це – годі щось і казати.

Ізуель кивнула на знак згоди і повернулась до Люцифера:

– Що скажеш? Дамо шанс?

– Якщо душа хоче бути корисною, це вже привід нагородити її, замислено мовив король. – Не уявляєш скільки тут нахлібників. Ти їм новий красивий світ – а їм аби нажертись та потрахатись.

– Опис тебе з десяток років тому, – закотила очі королева.

– Бо твоя любов змінила мене, хтозна, може небайдужість Джима до душ, теж щось змінить? Хай спробує.

Ізуель зустріла погляд детектива. Вона і не приховувала сумнівів, та попри це кивнула.

– Я дарую тобі мітку, якщо це справді те, чого ти хочеш, Джиме. Та ти можеш взяти час на подумати.

– Я вдячний за довіру, Ваша Високосте, та я вже все вирішив.

Ізуель поглянула на Люцифера, той знизав плечима:

– Давай, Джиммі! Час ставати впливовим крутим перцем. Покажи тій зухвалій смерті, що вона тобі не перешкода.

Торнтон пирхнув.

– Ви можете йти, – кивнула Ізуель. – Белі, я чекатиму на звіт.

Беліал кивнула.

– І не забудь викликати до мене вартових. Мені не дає спокою, що вже кілька разів по прибуттю нових душ Брама лишалась відкритою.

– Чекайте, а як же мітка? – спитав Джим.

– Перевір зап’ясток.

Детектив перевернув руку, помітивши білий символ у куточку на внутрішній частині зап’ястя.

– Дякую.

– Бажаю успіхів.

***

– Кілька слів про перетин виміру, – сказала Белі, спиняючись біля Брами. – Душі відчувають перехід інакше від нас. Певний час ти не розумітимеш, що відбувається. Земля не призначена для душ, вони не нипають там як примари і не рухають монетки.

– Ти дивилась “Привида”? – всміхнувся Джим.

– У Люцифера якась дивна попайка на земній поп-культурі. Суть в тому, що присутність душ на землі це порушення правил світоустрою, саме тому твоя присутність там буде дуже короткою.

– Що буде, як ми затримаємось?

– Можемо втратити душу, за якою прийшли і тебе самого.

– Я зникну?

– Формально не зникнеш, але повернути тебе буде дуже важко, ти забуватимеш хто ти і нащо, перетворишся на тінь себе самого. Тож, головне правило: не тинятися. Ми переміщуємось по душу. Коротка розмова з поясненням, тоді хапаємо її і переносимо сюди, а тоді вже тут, можеш читати їй лекції про нове життя хоч цілий день. Зрозумів?

Джим замислено кивнув.

– Тоді, ходімо.

Щойно Беліал відчинила Браму, Торнтон відчув раптовий страх. Тепер він знав, що душі за межами тих воріт просто зникали. Хоч він і не знав як існувати у Пеклі, сама імовірність зникнути назавжди – його жахала.

Він окинув поглядом мітку на зап’ястку. Провів по ній великим пальцем, відчуваючи об’ємні символи, що виступали над шкірою.

– Йдеш? – спитала Беліал, поглянувши на детектива.

Він кивнув, різко видихнувши і ступив за Браму, відчуваючи як сироти виступили на шкірі. Вчергове здивувався як здатний відчути це, якщо не мав насправді ні тіла, ні шкіри, але не зник. Отже, мітка діяла.

Джим зустрів погляд Беліал.

– Що тепер?

Вона огорнула його руками. Детектив трохи напружився від такої близькості.

– Розслабся. Не обійматись лізу, та перетин можливий для крилатих. Тож, я перенесу тебе, тримайся міцно.

***

 Відчуття іншого виміру вдарило Джима, здавалось прямо під дих, вибиваючи повітря з легень. Тут було складніше усвідомити, що тіла він більше не має, бо паніка здавалась занадто реальною. Він зігнувся навпіл задихаючись. Очі набрались сліз, спазм у горлі був таким сильним, що детектив не одразу усвідомив: він задихається, кашляє, чи от-от виблює. 

– Тихо, – Белі випрямила його, поклавши руки на плечі. – Дивись на мене.

Задихаючись Джим підняв очі, зустрівши проникливий погляд ультрамаринових очей з чорними обідками.

– Ти тут тимчасово. Ти зі мною. 

– Я…неначе помираю.

– Ти вже мертвий. Тримай цю думку в голові. Тут тебе не побачить ніхто, крім мене і душі, по яку ми прийшли, зрозумів?

Торнтон роззирнувся. Світло тут було різкішим, звуки гучнішими, а повітря важчим, від нього все його нутро неначе стискалося.

– Джиме? Ти зрозумів мене?

Детектив коротко кивнув. Руки Белі зникли з його плечей.

– Ходімо.

Він видихнув. Треба пам’ятати нащо він тут. Його задача – допомогти душі. Знайти для неї мотивацію рухатись далі, підтримати. Ось для чого він тут. Не час для паніки, треба зібратися.

Торнтон повільно рушив за Беліал. Нога пройшла повз порожню пляшку, що лежала на запилений підлозі. Це усвідомлення давалось важче. Зіткнення матеріального і нематеріального було химерним, неначе він дивився фентезійний фільм. Та тепер, треба було прийняти той факт – сам Джим не має фізичної форми, він лише відгомін того, ким був, коли сам жив у цьому матеріальному світі.

Белі спинилась у ванній кімнаті. Джиму здалося, що волосся здійнялося на карку, коли він узрів, що було далі. Молода жінка лежала у багряній воді, із зап’ястків досі текла темна кров, забарвлюючи воду настільки, що у ній виднілись лише обриси тендітного тіла.

Її душа сиділа на підлозі. Погляд був спрямований поперед себе. Помітивши Беліал, дівчина сіпнула бровою.

– То ви існуєте?

– Не так, як ти хотіла, – відповіла вона. – Ти розумієш, що з тобою сталось?

Дівчина відвела погляд.

– У ванні лежить мій труп, що тут розуміти?

– Нам час йти.

– То…на мене чекає чистилище, чи…

– Ні. 

Вона повільно кивнула.

– Мене катуватимуть?

– Залежить від тебе.

– Як це?

– Розкажу вже на місці, – Белі простягнула їй руку. – Ходімо.

– Я так і лишатимусь гола? – спитала вона, прикриваючи груди.

Джим зніяковіло відвів погляд.

– У Пеклі зможеш вдягнутись, якщо тобі так хочеться. Та про це треба було думати раніше. Душі мають той вигляд, у якому відділились від тіла.

– Чому на мені нема крові?

– А ти хочеш бути вкрита нею?

Дівчина знизала плечима.

Джим спостерігав за обличчям дівчини. Апатія, зневіра, те як легко вона позбавила себе життя. Позбавила того, що б сам він так хотів повернути. Вона мала це, мала і вирішила кинути й піти у невідомість. 

Звісно, він не мав її засуджувати, бо не знав, що саме штовхнуло померлу до такого рішення. Та всередині нього боролися дві думки: несправедливість, від того, що вона зробила, коли більшість жителів Пекла мріяли знову бути живими, та сум, що її життя було настільки поганим, аби наважитись на це.

Попри все, Джим не відчував, що може допомогти. Дівчина досить легко прийняла той факт, що мертва, цілком спокійно сприйняла й те, що Пекло існує, а імовірність, що вона потрапить туди, здавалось, взагалі не турбувала померлу. У чому тут може бути його важливість? Втішити її? Не схоже, що душа потребувала того. 

Джим встиг оглянути квартиру, коли вони йшли. Померла не сплачувала рахунки, не прибирала дім, не готувала, вживала алкоголь і наркотики, про що свідчили порожні пляшки та залишки білого порошку на люстерку біля незаправленого ліжка. Вона свідомо поранила себе і не бажала жодного порятунку. Двері її квартири були зачинені на всі замки. Дівчина усвідомлювала, що ніхто не прийде, а як і спробує – спізниться.

Вона знала, що робить і не хотіла бути знайденою. І це лякало Джима. Бо це доводило, що людська суть була унікальною. Хтось насолоджується життям та сюрпризами, які воно підкидає йому, а хтось ненавидить кожну мить, а найдужче – себе самого.

Джим йшов позаду, Белі тримала крила розгорнутими, неначе затуляючи дівчину. Це здалося детективу милим. Для Беліал людська оголеність не була чимось сороміцьким чи навпаки привабливим, та померлу чогось непокоїло, що вона увійде до Пекла геть без одягу. Вочевидь, Беліал проявила свою підтримку у такий спосіб, усвідомлюючи, що присутність чоловіка, хай і мертвого, що може побачити оголене тіло(хай і нематеріальне), може викликати зніяковілість у них обох.

Це була дивна риса, трохи несподівана, та попри це, напрочуд людська. Джим досі звикав до того, що демони та янголи, яких він зустрічав, хай зовні і відрізняються від людей, все ж мали з ними чимало спільного.

***

– Щойно ми опинимось у Пеклі, ти зможеш уявити будь-який одяг і він буде на тобі, – інструктувала Беліал.

– Чому цього не можна зробити зараз?

– Бо це матеріальний світ. А ти у ньому матерії не маєш.

– А Пекло? Воно нематеріальне?

– Воно відносне.

Дівчина повільно перевела погляд на Беліал, але змовчала.

– А хто ти? – спитала вона, глянувши на Джима. – На янгола не схожий.

– Я теж душа.

– Чого ти тут?

– Я прийшов з нею.

– Нащо?

Джим відвів погляд.

– Думав, може знадобитись допомога.

– А схоже, що тут є кому помагати? 

– Ні, – похмуро мовив Джим, відвівши погляд. – Не схоже.

– Нам вже час, – зітхнула Беліал, пригорнувши дівчину до себе. – Я тебе понесу.

Вона простягнула руку Джиму.

– Тримайся.

Він підхопив тендітну руку, стиснувши. Крила Беліал розгорнулись. Вони відлітали до Пекла.

***

Дорога була недовгою і мовчазною. Кожен з трьох був занурений у власні думки. Померлу звали Емілі, і щойно вони приземлились у Пеклі, вона почала засипати Беліал запитаннями.

Довгий час Джим не дивився на дівчину, та згодом усвідомив, що вона вже “вдягнулась” і спілкувалась із Белі так, наче його самого тут не було.

– Якщо за межами Брами я зникну, як ми дісталися Пекла безперешкодно?

– Шлях між вимірами пристосований для душ, так само як Пекло. Тут для тебе передбачено форму, у якій ти зможеш існувати. Втім сама Безодня, за межами Брами утримати тебе не зможе, тож форму ти втратиш.

– А моя душа?

– Лишиться замкнена у Лімбі без можливості повернення.

– Як працює цей вимір? Душі можуть повернутись на землю?

– Вимір до смертних односторонній. Душі переносяться до Пекла через портал. Та вирушити на землю можна тільки залишивши Браму.

Вона звузила очі.

– Тоді як він зміг вийти і не зникнути? – кивнула на Джима Емілі.

– Ти ставиш забагато запитань.

– А що я зроблю з тими відповідями? – роздратовано спитала Емілі.

– Джим має дозвіл на перетин і захищений магічно.

– Чи не логічно всім померлим дати такий дозвіл? Не треба було б контролювати Браму постійно.

– І що далі? Душі б тинялися Безоднею, як неприкаяні?

– Ну, в якомусь сенсі ми всі на початку неприкаяні, хіба ні? Ви не думали про те, що деяким душам не захочеться жити у цьому штучному світі?

Джим і Белі мовчали.

– У мене немає на це часу, – зітхнула Беліал. – Хочеш піти за Браму і застрягнути в Лімбі – вперед, я не стримуватиму.

– Белі, – покликав Джим.

– Хочеш возитися з нею? Давай. Я на це не підписувалась. Моя робота проста: зребти душу в оберемок і притягти сюди, чим вони займаються далі, мене вже не обходить.

– Але мене ти не кинула, – помітив він. 

Беліал зітхнула.

– Тебе цікавить чи зміг я адаптуватись. Я не лишився на самоті з собою, а вона – так.

 – До чого ти хилиш? – нахмурилась Белі.

– Їй знадобиться допомога.

– Ні, не знадобиться, – озвалась Емілі. – Коли я все одно мертва, і мені тепер треба існувати тут – розберуся якось сама, без полісмена і готеси, дайте мені спокій.

Душа розвернулась, прямуючи геть.

– Готеса? Вона припухла? – обурилась Белі, поглянувши їй вслід.

Джим запхав руки до кишень, обережно поглянувши на Беліал.

– Ну…ти у старомоній чорній сукні з корсетом і мереживом… – княгиня окинула детектива невдоволеним поглядом, той знітився. – Не зрозумій неправильно: вигляд у тебе приголомшливий, але…дуже вже “в лоб”.

– Що значить “в лоб”? – склала руки на грудях вона.

– Ну…ми у Пеклі, ти вся у чорному, з темним волоссям і крилами…прямо косплей на Мортишу Аддамс.

– У Мортиші була інша сукня!

– Чекай, ти…знаєш про фільми?

– Першочергово – це персонажка коміксів Чарлза Аддамса. Вже берешся повчати – роби це правильно. 

– Але…чому саме цей образ? – поцікавився детектив. – Тобі не…набридає?

– Сказав хлопчина, що й по смерті не здатний вилізти з краватки, – закотила очі вона.

Джим зітхнув, спостерігаючи за тим, як Емілі рушає вулицею.

– Думаєш…вона впорається?

– Ти маєш розуміти, – тихо озвалась Беліал. – Не всім вдасться допомогти.

Детектив розумів це, та чомусь на душі від того все одно було паскудно.

– Що чекатиме на неї далі?

– Усвідомлення.

Джим зустрів погляд Белі.

– Я думав душі вже не катують.

– Їх не катують у звичному для людей розумінні. Немає ударів батогом, різання шкіри, демони не влаштовують оргії довкола понівечених тіл. Тортури тут кожен отримує свої у відповідності до скоєного.

– Але я…

– Ти не мав потрапити до Пекла, пригадуєш? Ти тут, бо став вмістилищем Чуми, а така присутність шкодить душі. 

– Не розумію. То, я не гідний тортур, а вона так?

– Більшість пересічного люду у Пеклі через дрібниці. Розгульне життя, крадіжки, нещирість, що виливалась у серйозні речі. Та є й ті, кого ви не бачите. Особливі монстри, сховані у персональних камерах, але є й ті, кого ми кличемо тінями. Їх тортури у їх власних головах. Вони проживають раз за разом те, що скоїли самі.

– Тобто Емілі буде помирати раз за разом?

– Ні, вона дивитиметься як раз за разом те саме із собою робить близька їй людина.

– Нащо?

– Таким є її Пекло, – знизала плечима Белі.

– Вона стане тінню?

Белі кивнула.

– Відняте життя – найсильніший гріх. А якщо ти позбавляєш життя сам себе, це фактично насмішка над Творцем, тож і покарання за це досить сильне.

– Але…я ж вбивав, хіба це не гріх?

– Критерії “годящості” цьому місцю чи іншому дуже відносний, пам’ятаєш? Все залежить від того, що керувало тобою у мить скоєння гріха. Ти у ту мить захищав не одне життя і не вбив би його, якби обставини змінились.

Джим опустив очі. Він не любив неоднозначність. А усвідомлення, що Емілі після смерті зіткнеться зі стражданнями викликала у нього сум. Адже який сенс допомагати, якщо душі все одно страждатимуть?

– Слухай, я казала тобі: не всіх можна врятувати.

– Я не думав, що це відчуватиметься так.

***

Пізніше він знову повернувся у парк і сів на ту саму лавку, де проводив найбільше часу. Попри те, що він сьогодні спробував змінити свій звичний графік, відчуття були, наче все він робить неправильно. І це дратувало його. Джиму кортіло мати бодай якісь успіхи. Він хотів зрозуміти Емілі і допомогти їй. Вона відкидає допомогу не просто так, щось у її житті змусило її до того. Всьому була причина, от тільки усвідомити її було непросто.

Довгий час Джим витріщався на душі та занепалих, що вели розмови, прогуюючись парком. Для них цей світ був зрозумілий, вони не боялися демонів, не тремтіли від шурхоту могутніх янгольських крил. Ті душі давно вже не ставили під сумнів ту реальність, частиною якої стали. Вони прийняли себе і пізнали спокій.

Джиму цього доведеться лише вчитися. Лавка поруч скрипнула, детектив повернув голову, здивовано витріщаючись на Емілі. Дівчина сиділа, спокійно дивлячись перед собою.

Довга біла сорочка і босі ноги, здавалось навіть хвилюючись чим прикрити оголення, дівчина не старалась уявити щось цікаве, функціональне чи вартісне – їй просто треба було прикритися. Та й це відчуття, продиктоване було виключно тим, що картина того, що чекало на неї по смерті, абсолютно відрізнялася від її власних уявлень.

Довгий час вони мовчали. Джим не знав, що казати, він не хотів лізти до неї в душу чи розливатися мотиваційними промовами. З нього самого неначе вибили дух, навряд чи він бив порався з такою роботою. Та зарано було робити висновки, попри невдачу сьогодні – детектив все ще прагнув спробувати знову.

Тим болісніше було усвідомлювати, що на дівчину чекають тортури. Він не міг сказати їй про це, та й вдавати, ніби все добре теж не міг.

– Як ти помер? – урвала тишу Емілі.

Джим повернувся до неї, злегка нахмурившись.

– Мене вбили.

Емілі знервовано ковтнула.

– Довга історія, – хитнув головою Джим, розуміючи, що не готовий розповідати дівчині про Азраель, Чуму і всі ті химерні події власного життя.

– Ти засуджуєш мене, чи не так? – спитала дівчина, не поглянувши на нього.

– Я не був на твоєму місці, тож не знаю, що штовхнуло тебе на це.

– Мудро, – стиснула губи Емілі.

Вони знову помовчали. На Джима тисла ця присутність. Він постійно уявляв, як дівчина заклякне, дивлячись перед собою і переживатиме жах день за днем за те, що скоїла.

– Чому ти приходиш сюди?

– Бо мені нема куди йти, – хрипко відповів детектив, розуміючи, що і їй дуже скоро не буде.

– То, цього ти хочеш для мене? Щоб я тут просто тинялася?

– Я – не приклад, – похмуро зазначив Джим. – Я сам ще не розібрався, що робити.

– А що взагалі тут робити? – пирхнула вона. – Я думала після смерті нічого немає. А тут все таке…вилизане, блискуче, неначе на вітрині. Ніколи не вірила в Бога чи Пекло, але гадки не мала, що по смерті на мене чекатиме клятий Барбіленд*.

– Тут не так погано.

– Тобто ти не згоден з тим, що це місце аж пищить як хоче нагадувати реальний світ?

– Пекло реальне. 

– Чого тоді мене не катують?

Джим окинув її поглядом, відчувши як у горлі пересохло.

– А ти чекаєш на покарання?

Вона знизала плечима.

– Думаю, це було б справедливо. Все ж, я сама себе вбила.

– Покарання тут вимірюється провиною. Та й каратимуть тебе не фізично, ти сама себе руйнуватимеш власними почуттями.

– Поки не відчутно.

– Даруй, я не зовсім розумію тебе, – хитав головою Джим.

Емілі зітхнула.

– Ти сама вчинила те, що вчинила. Але чекаєш, що тебе за це пожурять і покарають. Якщо то було твоє рішення, якщо ти була певна, що воно правильне – яке тобі діло, хто і як поставиться до цього?

Вона ковтнула, нахмуривши брови:

– Я не знаю, – чесно визнала Емілі.

– Саме тому ми й тут, – зітхнув він, піднявши голову. – Бо треба зрозуміти власні дії і прийняти наслідки. Випереджаючи гостру ремарку на свою адресу скажу: я дупля не ріжу, як це робиться. Мені самому б власні проблеми здолати.

– Чому тобі не начхати, що буде з іншими?

Він знизав плечима.

– Певно, я так вихований. А може це тому, що сам я не лишався наодинці з переживаннями. Завжди був хтось, хто просто у потрібну мить спитав як я почуваюсь.

– Це треба не всім.

– Згоден, – кивнув він. – Та мені здається це може бути треба тобі. 

*Барбіленд – вигаданий казковий світ ляльок Барбі з однойменного фільму 2023р (реж.Грета Гервінг