Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Sombr – Back to Friends

Вів не збрехала – прийшла у четвер о тій самій порі. Джаклін із дуже серйозним виглядом читала чергову газету. Вівіка наблизилась.

– Вітаю.

– Я просила не приходити, – не підводячи очей, відповіла тітка.

– А, точно, – Вів всілась у крісло поруч. – Що читаєш?

– Чого ти тут?

– Ти мені скажи, – зітхнула Вівіка, поклавши ногу на ногу.

– Що? – роздратовано спитала вона. – Я ж казала, що не пущу тебе. Не варто було приходити.

– Бла-бла, та чашки на цьому столі все одно дві, – всміхнулась Вів. – Отже, ти чекала на мене.

Джаклін стисла щелепи. Вівіка лише всміхалась.

– Я теж рада тебе бачити. Ти не схожа на ту, що скоро сконає, і це добре.

Тітка з шурхотом склала газету на коліна.

– Враховуючи обставини це найліпший комплімент, який мені доведеться від тебе почути. Тож, дякую, Вів’єн, на доброму слові. Гадки не мала, що ти на нього здатна, – звела брову Джаклін.

Вони обмінялись цинічними усмішками, чашки дзенькнули.

***

Увійшовши в дім, Вівіка зітхнула, і заплющила очі. Тай тупцював позаду. Навіть не спостерігаючи, вона знала, де він. Відчувала його присутність. Сироти здійнялись на шкірі, коли він пройшов далі кімнатою і увімкнув світло.

Дівчина повільно розплющила очі і заклякла, побачивши накритий стіл. Кілька страв були прикриті кришками, деякі замовлені з доставкою, стояли нерозпакованими, аби не встигли вистигнути.

Вона повільно перевела погляд на Тая.

– Це що? 

– Вечеря, – мовив він, знімаючи кришки.

– Це я бачу. Чому її стільки?

– Це ж твій другий день народження, – знизав плечима він. – У цей день ми завжди від’їдались від пуза.

Бо його мама так казала. Вона завжди говорила, що у день, коли Вівіка отримала шанс на друге життя, у день, коли Синтія зашила дівчинку на кухонному столі – Вів народилась вдруге. А значить – вони їстимуть досхочу і святкуватимуть цю подію. І вони святкували щороку, гучно співаючи і зустрічаючись за пишно вбраним столом.

Вів перевела погляд на Тая. Весь день він поводився так, наче забув про це. Дівчина навіть змирилась із цим, бо це був би перший день за тринадцять років, який вони проводять без Синтії. Але він пам’ятав і підготував все це.

– Дещо я спробував повторити, – відкриваючи решту кришок, мовив Тайлер. – Але маму перевершити неможливо.

– Це риса всіх мам, – глухо озвалась Вів. – Навіть прості речі вони готують так, як ніхто не вміє.

– Сідай, – кивнув Тай. – Я взяв вино напровсяк, але пам’ятаю, що мама часто ставила на стіл лимонад і ель. Тож…

Він посунув до центру столу два кухлі.

Вівіка дивилась на нього ще певний час, а тоді наблизилась і міцно обійняла. Цей рух вийшов інстинктивно, Вів досі намагалась усвідомити, що відбувається. Тай легко охопив її руками. Дівчина заплющила очі, відчуваючи його тепло, його запах, близькість, дотик теплих рук до її лопаток. Це було так приємно, цього бракувало Вівіці. Вона раптом розплющила очі. Біль стиснув серце, важкою грудкою стоячи у горлі.

Вів відпустила його, відійшовши на крок.

– Дякую.

– Із другим днем народження, – знизав плечима він, всміхнувшись. – Ну ж бо, я вже вмираю з голоду.

– Не вмреш тут, – зітхнула Вів, опускаючись на стілець. – Ти ж снідаєш кількома ковтками кави і цигаркою.

– Почнімо, як завжди, – він простягнув їй руку.

Вів видихнула, охопивши його пальці. Вони заплющили очі. Тай мовив:

– Я дякую Гарві та Луїзі-Енн, батькам, що подарували світу цю неймовірну людину.

– А також Синтії, що цю людину врятувала, – продовжила Вів.

Вони розтисли руки. Щороку Синтія промовляла ці слова, а Вівіка квапилась доповнити. Бо хай як радісно вони святкували цей день, за кілька годин до щасливого порятунку загинули найближчі для Вів люди. Синтія ніколи не згадувала про себе, та Вівіка завдячувала їй життям, тож завжди дякувала, доповнюючи цю, своєрідну молитву.

Довгий час їли мовчки. Вів намагалась скуштувати кожної страви потроху, та вже дуже скоро відчула, що добряче наїлась. Тай справді постарався відтворити фірмові смаколики Синтії, хоч обом було зрозуміло, що є речі, як і люди, що їх робили, які від самого початку – неповторні.

Тай відпив трохи з кухля і поглянув на дівчину. Вона промокнула губи серветкою, коли він із хитрою інтонацією мовив:

– Вів? Зазирни під стілець, будь ласка.

– Не може бути, – хитала головою вона.

– Давай, – реготнув Тай. – Я дуже старався.

– Це і лякає, – пирхнула Вів, підвівшись.

Синтія мала певну традицію у цей день – завжди лишала дівчинці дарунок під стільцем. Чекала, коли всі вже поїдять і просила її зазирнути. А щоб Вівіка не почувалась ніяково, що жінка так старається заради неї – Синтія купувала якусь дрібничку або абсолютно позбавлений сенсу подарунок. 

Так, одного разу Вів знайшла скалку для тіста, (якою не раз погрожувала Тайлеру), дерев’яну статуетку бобра, резинку для волосся із масивною прикрасою, брелок, що імітує пульт управління сигналізацією автомобіля і силіконові форми для морозива. Це лише те, що спало їй на думку тієї миті. Синтія перевершувала себе щороку, та попри те, що ці подарунки не мали для Вів жодного функціонального призначення – це були найкращі дарунки для неї, бо викликали сміх і відчуття, що день, коли вона мало не померла, але вижила – справді свято.

Дівчина зазирнула під стілець, діставши маленький паперовий пакет.

– Давай, відкривай, – всміхався Тай.

– Обережніше, починаю думати, що ти непогана людина.

– Не квапся з висновками, – реготнув він, пийнувши з кухля.

Вівіка звузила очі і зазирнула у пакет, діставши маленьку шкіряну сумку, у формі єнота із дуже невдоволеною мордою.

– І що це? – всміхнулась вона.

– Те, без чого я сподіваюсь, тобі не обійтися.

Вівіка потягла за пулер, розстібаючи сумку і, побачивши дорожній набір для шиття – розреготалась. Символічно, як ніколи.

Вона ненавиділа шити, хоч Синтія вчила її підшивати речі, які ще можна було носити. Та щойно Вів знову набула статків – викидала все або віддавала у ремонт і передавала на благодійність. Тож, шити вона точно не буде, тим паче тягати набір із собою. Але цей подарунок був неймовірним і Вів не могла припинити всміхатися.

– Як побачив того єнота – одразу згадав про тебе, – реготнув Тай, відпивши елю.

– Справді? – повернувши до нього голову, вона притулила сумку до скроні – Я аж таке страшко?

– Коли преш матюччя і копаєш ногою всі меблі – так.

Вівіка звузила очі. 

– Що ж, дякую за дарунок, Таю, сподіваюсь він тобі не знадобиться, – загрозливо зиркнула на нього Вів. – Та до Синтії тобі ще треба підрости.

– О, так. Я маю підрости до дитячої зубної щітки із ковпачком у вигляді голови Шрека.

– Однозначно!

Вони реготнули. Вів видихнула, згадуючи Синтію і всміхнулась:

– Вона щороку вдала, що це справжній день народження і на дарунок ти отримувала щось безглузде. Кожен божий рік.

– Агов! – озвалась Вів. – Не ображай її вибір. На те вона і традиція.

– Ага, так! Традиція під назвою: “Вів знову отримала подарунок, який їй нафіг не треба, але шкіритиметься, щоб мама раділа”.

– Неправда! Я їх любила!

– Думаю, ти любила, коли тобі дарували подарунки.

– Це теж важлива риса, – змахнула волоссям вона. – У всіх різна мова любові. Хтось любить дарувати, а хтось отримувати. Хтось нипати хатою і дутися на все, як ти – всі ми різні.

Певний час вони ще сиділи за столом. Згадували дитинство, Синтію, а Вів все не могла позбутися думки, що відчувала зараз таке тепло, за яким дуже сумувала. Їй хотілось скоротити відстань, сісти поруч і торкнутись його руки. Кортіло покласти голову на його плече і просто розслабитись. Неначе немає напруги, несказаних слів, немає болю і відчуття, що все втрачено назавжди.

За певну мить роздумів, те тепло, що робило її щасливою – починало пекти. Воно залазило під шкіру, кололо її і викликало біль. Бо все це тимчасове. Це просто гарний вечір, що не змінює нічого. Просто гарний день, гарна розмова, гарна традиція, врешті-решт.

Біль дужчав. Вівіка знала, як це починається. У такі миті вдавати щось інше було майже неможливо, неначе її думки повністю захоплені. Вона стисла руки в кулаки і повільно підвелася.

– Ти куди?

– Я…переїла, мабуть. Все дуже смачно, дякую тобі за свято, Таю. Справді, я ціную це.

– А як же десерт?

– Я…трохи згодом, гаразд? – розвернувшись, мовила Вів.

Голос вже починав тремтіти, це зайве, вона мусила втекти звідси негайно.

– Точно все гаразд?

– Так, залиш посуд, я помию. Мені треба трохи полежати.

– Гаразд…– розгублено мовив Тай.

Увійшовши до спальні, дівчина полегшено видихнула. Наче ці двері захищали її, наче ця кімната була єдиним місцем, де вона могла бути собою хоч на якийсь час. 

Сльози побігли щоками. Вона стиснула зуби, не давши схлипуванню зірватися з губ. Ледь допленталась до ліжка, лягла на бік і розплакалась, прагнучи заглушити плач подушками. Безсилля вкривало її, неначе саваном, хотілось закритись руками від світу, сховатись чи втекти. Її нудило від уваги, нудило від того, що вона мусила вдавати спокій. Бо не було жодного спокою. Їй було самотньо, страшно і вона не вірила, що боротьба, яку вона розпочала взагалі має сенс.

Найгіршим було те, що вона вже точно знала, була переконана у тому, що кохає Тайлера. Але кохання те лише шкодило. Вівіка просто втрачала себе і розуміла, що вибратись із цього стану буде дедалі складніше із кожним днем.

Крізь сльози, вона почула шум води. Вочевидь, Тай вирішив помити все сам. Дарма, їй би не завадило відволіктися від думок. Хай би кинув все і пішов спати. Просто закрився у іншій кімнаті і дав їй видихнути. Дав їй змогу не ховатися, хоча б на мить.

Бо дружба з ним була чудова завжди. Вони говорили одне з одним так, як не дозволяли собі з іншими. Знали певні речі, про які стороннім було невідомо, мали неначе власну мову. Та дружити із Таєм тепер, після всього, хай як намагалась, Вівіка більше не могла. Як сам Тайлер це витримував? Як дружив з нею багато років, тамуючи ті почуття? 

***

Тай намилював тарілки і міркував про вечір. Вів наче була рада цій вечері, навіть…розчулена. Це ж добре? Наче добре. І цілком логічно, що вона переїла, бо їжі у них тепер як мінімум на тиждень.

Він всміхнувся. Найдужче він любив не свята, а наступні дні після них, бо у холодильнику було достобіса смаколиків, які з’їдалися у наступні дні і були, неначе ще смачніші.

Але чогось йому було неспокійно. Вівіка якось аж дуже квапилась піти. Може, щось сталось? Він домив посуд і витер руки об рушник, поглядаючи на двері її спальні. Просто спитати чи все гаразд, це ж не зайве? Він не тиснутиме на неї – не захоче, не розпитуватиме. Та йому треба було впевнитись, що Вів почувається добре. Бо останнім часом він відчував, що це не так.

Тай видихнув і постукав:

– Вів, можна? 

Вона не озвалась. Тайлер обережно відчинив двері. Помітивши дівчину, що плакала, стиснувшись у клубок, хлопець відчув як сироти здійнялись на шкірі і кинувся до неї:

– Вів!

Вівіка закрила руками голову. Тай торкнувся її плеча.

– Чого ти плачеш? – спитав він, відчуваючи як тремтить голос, її сльози були для нього ударом під дих, скільки він себе пам’ятав.

– Не…– шепотіла вона. – Не треба.

– Скажи мені, що з тобою, – просив він, погладивши її плече.

– Ні…

Тай обійняв її, дівчина притулилась чолом йому до плеча.

– Це…через вечерю? Я засмутив тебе?

– Ні.

– Тоді…

Вівіка схлипувала, закриваючи від нього обличчя. Тай відчував, як все нутро холоне. Або зараз – або ніколи.

– Пробач, що наговорив тоді стільки дурні, – тихо мовив він, погладивши її спину. – Я не мав, взагалі не знаю, що найшло на мене, це все неправда.

– Правда і нам обом це відомо, – тихо відповіла Вів.

Тайлер посунувся, аби зазирнути їй у очі.

– Про що ти?

Довгий час вона збиралась з думками, наче ті слова душили її, а тоді схлипнула і випалила все разом:

– Джим, твоя мама… це на моїх руках. Ліам мав рацію: якби я не припхалась до вашого будинку, якби тихенько сконала в ту ніч – ви були б у порядку. Ти б не займався цією дурнею, не ризикував би життям. А Синтія…

Вона розплакалася.

– Ні-Ні, не смій, – хитав головою він, поклавши руки на щоки. – Не кажи цього. Ліам – придурок. Мама…це не твоя провина. Це Ілай. Повір, він знайшов би її все одно. Ти не винна. А я зробив цей вибір сам. Я б пішов за тобою куди завгодно. Я б шукав тебе все життя, бо до нашої зустрічі постійно відчував як мені бракує чогось важливого.

Вів хитала головою.

– Я не мав казати тобі всіх тих жахливих речей. Не мав уникати, я страшенно заплутався. І зараз… я сумую. Я сумую за тим, коли ти не була засмучена, коли ми…

– Не треба про це, – Вів вивільнилась із його рук, посунувшись, сльози текли розчервонілим обличчям. – Справді, не втішай мене. Ти все сказав правильно. І те, що ти перепрошуєш, не змінить того факту, що це правда. Бо ти справді думаєш так, а отже ми чи не вперше зійшлися у думці. 

Вона схлипнула, піднявши на нього червоні від сліз очі, вологі вії склеїлись, а ніс був рожевим. Таю кортіло пригорнути її, аби вона не почувалась так, аби не плакала більше.

– Я весь час дражнила тебе виключно тому, що орієнтувалась на реакцію твого тіла, – шморгнувши носом, мовила дівчина. – Та я геть пропускала інше. Ти, звісно не йшов на розмову, та тепер я бачу, що це питання довіри. І я намагалась йти на зустріч. Але більше не знаю як робити це. 

Довіра…чомусь першим на думку спав клятий скелердром. Що як тоді він і відчув це? Непевність, що утримає її від падіння. Здивування, що вона втримала його. Тай справді тоді не чекав на це. Думав відпустить, та проблема ж від початку не у Вів.

– Пробач, що зробив тобі боляче, – опустив очі Тай. – Я ніколи цього не хотів. Не знаю чим я думав.

– І ти пробач, що не відповідаю твоїм очікуванням, – вона знизала плечима, – зрештою, такою як є я ніколи нікого не влаштовувала, тож довелось збудувати довкола цього гідний образ.

– Це ж не так…

– Ні, це так, – її погляд раптом набув рішучості. – Довіра – це ключове, Таю. І я була певна, що ми довіряємо одне одному так, як більше ніхто цього не зробить. Та зараз…я бачу, що довіра у нас стосується роботи і побуту, але вона не стосується нас. Ми можемо довірити одне одному власні життя, але не серце. І саме тому, разом нам не бути, хай як би не хотілось протилежного.

Вона змучено всміхнулась:

– Справедливості заради – ми намагалися.

Тайлер опустив очі, відчуваючи, як від цієї думки стислося серце. 

***

Після емоційного зриву, який відбувся вчора, Тай довго не міг оговтатись і майже не спав. Він міркував, що тепер чекає на них далі. Якщо до цього Вів просто вдавала, що все гаразд, і Тай міг лише здогадуватись, що це насправді не так – то тепер він знав про це напевне.

Їй було боляче, вона не відчувала його підтримки, не відчувала себе потрібною і через це, граючи усмішку при ньому – вона знову і знову тікала до кімнати, щоб виплакатись. Це усвідомлення було болісним. Тай відчував відповідальність за цей стан, а думка про те, що довіру між ними було втрачено, раз по разу лунала у його голові, не дозволяючи перемкнути увагу на щось інше.

То, що буде тепер, коли Вів зізналась у тому, що відчуває? Вона припинить грати? Чи обере нову гру, аби не здаватись слабкою? Тайлер хотів, щоб вона була собою, щоб не ховалась від нього. Та для цього він мав би довести, що вона може довірити йому себе справжню. Що може довіряти йому власні почуття. А це наразі було непросто.

Зустрівши Вівіку у вітальні, вбрану у чорний тренч, капелюх і сонцезахисні окуляри, він звів брову.

– Цікавий образ…

Вів повернулась до нього, кинувши погляд з-під окулярів.

– Тобі теж такий є, – хмикнула вона.

– О, боже…ти хочеш зробити з мене Інспектора Ґаджета? – піднімаючи тренч, що звисав, перекинутий через спинку дивана, спитав він.

– А в тебе є щось телескопічне? – здригнула бровами Вів.

Тайлер стиснув губи, щоб не реготнути, тоді зняв з себе куртку і вдягнув бежевий тренч. Вів плеснула в долоні, розглядаючи його.

– Таю…

– Вуса не ліпитиму, – застеріг він.

Вівіка скорчила гримасу.

– А нащо це все взагалі? Йдемо на комік-кон до фанатів “Вовк серед нас”?

– Фанати вже постаріли, доки чекали на другу частину.

– Досі не можу повірити, що ти у неї грала.

– Тричі! – пирхнула вона. – І дуже цим пишаюся, хоч це буквально єдина гра, на яку мене вистачило.

Тай реготнув.

– То, що ми робимо? Для чого маскарад?

– Як що? Йдемо шукати ідіотів дня.

– Я думав…

– Що? Що домовившись про це я зіскочу? Ніфіга! Ходімо в машину, я вже все придумала.

– В машину?

– Авжеж! Будемо кататися районом і влаштовувати засідки.

Тайлер пирхнув, нахмурившись. 

– Що ти вигадала?

– У мене є набір детектива, – плеснувши по сумці, змовницьки мовила вона. – Ходімо бігом!

У машині Вів відкрила сумку для продуктів і почала викладати на бардачок різні снеки, печиво і поставила у відповідне кріплення дві термочашки з кавою.

Тай тримався з усіх сил, та коли з сумки показались два бінокля – розреготався.

– Підхід у тебе…– перехопивши один, Тайлер покрутив його у руках.

– А ти думав, я тобі жартую? – лукаво всміхнулась Вів. – Як шукати дурників, то серйозно.

– Головне у цьому розслідуванні не вийти на себе, – похмуро зазначив Тай.

Вівіка тієї ж миті поглянула на нього через бінокль, чим викликала новий напад реготу у хлопця.