Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ The Police – Every Breath You Take

– Випусти мене! – кричала Есті, стукаючи руками у двері. 

Від кожного удару біла фарба обсипалася, здіймаючи пил. Дівчина затремтіла, озирнувшись. В носа вдарив вогкий запах. Кілька вікон були розбиті. Запилене скло здіймалось над рамою, його краї виблискували у променях сонця.

Підлога рипіла під її кросівками. Есті роззиралася довкола, не впізнаючи колишній дім. На стелі виднілись великі плями. Дах прогнив у кількох місцях. Меблі були перекинуті. Все хоч приблизно цінне вже давно звідси винесли.

Есті розсунула запилений тюль, що затуляв вхід до вітальні. У кімнаті стояв сморід, який дівчина б не могла схарактеризувати. У будинку однозначно хтось жив, нога випадково штовхнула скляну пляшку, що стояла біля поплямованого крісла.

Ганчір’я і старий одяг лежали купами на старому брудному килимі. Не лишилось нічого від того дому, де завжди було тепло і спокійно. То більше не був дім. 

Вона підняла очі на стіну, де висіли чотири збільшені фотографії. Батьку хтось намалював окуляри, матері замалювали очі червоним. Фото Есті за щільним шаром червоного кольору не проглядалося. Не було видно і натяку на малу дівчинку у блакитній бальній сукні. Те фото лишилось тільки у її пам’яті.

Вона потягнулась до єдиної світлини, що вціліла. Андресу тут було років вісім. Усміхнений з чарівними ямочками. Хвилясте, темно-каштанове волосся, підсвічене сонячним промінням нагадувало ореол. Мама любила це фото, завжди порівнювала Андреса з янголятком. 

Есті зняла задню кришку рамки і потягнула фото. Кутик зачепився за розбите скло. Вона підчепила фотокартку нігтем. Крапля крові побігла запиленим склом. Естефанія скривилась від болю. Сльози набрались в очах. Єдина згадка про брата була у понівеченому будинку. Сповненою розбитих, вкритих пилом спогадів. Спаплюжених речей. Неначе хтось просто познущався з усієї її родини.

Вона заплакала, кинувши рамку на підлогу. Сухе дерево розкололось, скло посипалось до її кросівок. Дівчина присіла, відкидаючи залишки скла, аби підняти фотокартку.

Стерла сліди власної крові з усміхненого личка, склала фото і запхала до кишені шортів. Вона більше не могла лишатись тут. Не могла чути цей запах пилу, вологи, цвілі і бозна-чого ще. Не могла дивитись на знищене, вкрадене дитинство.

Яка ж дурня була прийти сюди…Нащо було руйнувати світлі спогади про цей дім? Адже тепер останнє, що вона згадає про родинне гніздо – буде саме це. Як колись познущались з усіх Аґіларів – так само вчинили і з їх домом.

Есті бракувало чистого повітря. Кожен вдих давався з ще більшою складністю. Вона стягнула сорочку, що була пов’язана на поясі та, закрутивши її на кулак, вибила залишки скла у рамі.

Висунувши голову у вікно, Естефанія судомно вдихнула, починаючи вилазити.

– Давай, допоможу, – озвався чоловічий голос, а тоді перехопив її під руками та грубо витягнув з вікна.

***

Асмодей розвернувся, оглядаючи тіла тих, з ким він розібрався. Рвав руками, грубо, кров забилась під нігті. Демон скривився. Найгірше відмивалась кров, він довго ще відчував її запах, як би добре не натирав шкіру чи одяг.

Він провів рукою, зачитавши заклинання, що викликало Інферну з самої Безодні. Іскри піднялись під сухим ґрунтом, пожираючи рештки нападників.

– Це всі? – звернувся до суккубки.

– Ще один. 

– Володарю! – озвалась інша. – Естефанія залишила будинок!

Асмодей розгнівано зітхнув, рушаючи до будинку. Як його втомлювала непокірність людських істот. Ні, саме цієї істоти. У Нью-Йорку Есті здавалась йому приємнішою. Стриманішою і стабільнішою. Зараз у ній вирував хаос і це додавало проблем.

***

Есті обдало запахом поту, пилу і дешевого дезодоранту. Вона відхилила голову і вдарила нападника потилицею у підборіддя.

Той похитнувся, та не відпустив її, навпаки: штовхнув вперед, навалившись зверху. Між пальців Есті зблиснув ніж. Нападник схопив її за зап’ясток, притиснувши до землі. Вона крутнулась, намагаючись вдарити його, та тіло над нею було надто важким для рухів.

Другу руку Есті притисла до тіла, тримаючи у кулаці руків’я іншого ножа. Вага припинила тиснути на спину і ноги. Нападник схопив її за плече, різко перевертаючи.

– Маленька Монсі! – озвався чоловік, маска закривала нижню частину обличчя.

Бліді зелені очі здавались прозорими й водянистими. Брови були рідкими й світлими. Він когось нагадував, та Есті не могла пригадати кого.

– Аманда буде невимовно щаслива побачити тебе! Не уявляєш як вона сумувала за своєю найрідкіснішою птахою!

– Деррику? – нарешті пригадала вона.

Коли вони востаннє бачились, йому було років двадцять. Хлопця викрали у малому віці, та він зумів прислужитись викрадачам. 

Він наблизився, провівши шорстким носом по її шиї.

– А ти стала ще гарнішою. Аманда нікому не дозволяла торкатись тебе. Та ти вже доросла дівчинка, чи не так? Думаю, Аманда не засмутиться, що я зняв пробу, як гадаєш? Навряд чи ти берегла себе всі ці роки. 

Він реготнув. Есті всадила ножа йому в стегно і спробувала відповзти. Деррик кинувся на неї, загарчавши, перевернув. Схопив її волосся в кулак і притиснув до землі. Естефанія відчула як від глухого удару чолом, зуби клацнули. 

– Я був на чатах, коли ти втекла. Знаєш, що вони зробили зі мною за те, що я пропустив тебе? – її вухо і шию обдало гарячим диханням.

Есті спробувала вирватись, та Деррик перехопив її зап’ястки і накинув на них петлю стяжки.

– Знаєш скількох я вловив за ці роки? Думаєш як навчилась відбиватись, матимеш шанси проти мене?

Він пирхнув, потягнувшись до її стегон. Руки пройшлися по шортах, стискаючи сідниці. Есті здригнулась від огиди, намагаючись копнути Деррика ногою.

Шорсткі пальці залізли під неї, пробігши у районі пупка, торкаючись застібки.

Есті схопила ніж, запхавши його під стяжку. Пальці вже затерпнули, та вона не зважала. Деррик потягнув шорти, у спробі зняти їх з дівчини.

Ніж прорізав пластик довкола зап’ястку і тріснув. Есті розвернулась, всадивши ножа у шию Деррика, тієї ж миті щось різко відірвало його від дівчини.

Вона побачила як Асмодей тримає його за комір куртки і тягне на себе. Очі його потемніли від гніву.

– Краще не дивись, – гарикнув він і схопив Деррика за голову.

Есті сама не знала чому, та все ж відвела погляд. Огидний хрускіт прокотився простором, від чого дівчина зігнулась навпіл, від бажання виблювати. 

Шурхотіло полум’я. Смерділо паленою тканиною і шкірою. Піт вкрив чолов Есті, млосне відчуття перевертало шлунок, відгукуючись шумом у вухах. Естефанія чула власне дихання і це дратувало її. Асмодей підхопив дівчину на руки і мовчки пішов. Вона не ризикувала дивитись у той бік, де горіло тіло Деррика. Губи її тремтіли, щойно вона побачила скривавлені руки, що тримали її під колінами та на плечі.

– Як ти…

– Ні слова, – спинив її Асмодей. – Я не відповідатиму.

Есті тремтіла у його руках, не розуміючи, що відбулося і як все це сталось настільки швидко. Вона навіть не встигла усвідомити, що Деррик намагався зробити, діяла швидко без думок, як завжди. Та поява Кессіді, й те як він швидко порішив нападника не давала їй спокою.

– Дякую, – хрипко мовила вона.

Асмодей не відповів. Ніс її мовчки, дивлячись перед собою.

***

Опинившись у новому готельному номері, Есті не здивувалась знайти тут свої речі. Кессіді заселився у сусідній кімнаті і, схоже, не мав настрою на розмову.

І хоч, формально його не можна було вважати її тюремником, дівчина не почувалась вільною на сто відсотків. Вона зітхнула, взявши в руки телефон. Сім пропущених викликів від Вівіки, три від Тайлера. І, що їм казати? Есті роздягнулась, рушаючи в душ. Хотілось змити з себе згадки про дотики клятого Деррика і забути той нудотний звук ламання кісток і розриву сухожиль. 

Дівчина здригнулася. Найгіршим у тому, що сталося, Есті вважала не те, що їй мало не нашкодив один виродок, а другий, (що врятував її), вбив першого. Ще й зробив це холоднокровно і, вочевидь, голими руками. Ні. Найгіршим у цьому було те, що Есті не злякалась Кессіді. А навпаки: була вдячна йому. Вона все ніяк не могла дозволити собі визнати: їй сподобалась його жорстокість.

Естефанія вимкнула воду, впершись руками у стіну. Що з нею відбувається? Звідки такі думки? Вона не любила насильство, не любила катування, навпаки, прагнула покінчити з ворогом швидко і піти. За тортури покидьків у їх команді відповідала Вівіка, Тай і Есті стояли осторонь такого “відводу душі”. Але чому вчинок Кессіді не злякав її? І що він зробив з іншими? Вбив їх так само? Заради неї?

Вона хитнула головою. Маячня. Неважливо заради кого. Вчинивши так, Кессіді просто став на один щабель з тим же Коріном Дюпоном, за чиїм запитом її колись і викрали. Просто ще один жорстокий покидьок, що незрозуміло як і нащо прийшов у її життя.

Витерши волосся, Есті переодягнулась у піжаму і залишила ванну. Помітивши Кессіді у кріслі біля ліжка, вона заклякла.

– Що ти тут робиш?

– Вирішив, що варто спитати: як ти?

– Все гаразд. Дякую, що цікавишся.

Кессіді повільно кивнув. Повисла пауза.

– Він не встиг мені нашкодити.

– У тебе кілька синців, рана на долоні і подряпина на коліні, – констатував він, не зводячи очей з її обличчя.

– Як ти…– вона опустила очі. – Звідки ти знаєш?

Він відвів погляд, залишаючи питання без відповіді.

– Ти мала лишатись в будинку, – спокійно мовив він, і попри це звучало його твердження як докір.

– У закинутому старому будинку, який колись був мені домом? – нахмурилась вона, наближаючись. – Ти не мав права мене там зачиняти.

– Я мусив розібратись. Якби ти лишилась – це б поставило тебе під загрозу.

– Іншими словами: я винна, що залишила дім і на мене кинувся Деррик, так?

Асмодей кинув на неї різкий погляд.

– Ти винна, що не послухала мене. А за те, що збирався зробити той виродок – провина належить йому і тільки.

Есті звузила очі, склавши руки на грудях.

– Що з тобою сталося?

Асмодей відвів погляд.

– А що сталося з тобою? 

– Не переводь стрілки, – закотила очі вона. – Я спитала перша.

– Я не відповідатиму, – пирхнув він.

– Тоді і я не буду.

– Гаразд.

Вони помовчали, Асмодей знову окинув її поглядом:

– Ви знайомі? Звідки ти знала його? Він звернувся до тебе “Монсі”, це твоє справжнє ім’я?

– Не забагато запитань? – звела брову Есті.

– Можеш обрати одне, – глузливо кинув він.

– Так, – здійняла підборіддя дівчина.

– “Так”, що? – нахмурився демон.

– Моя відповідь “так” на одне з твоїх запитань, – криво посміхнулась дівчина.

Асмодей зітхнув, заплющивши очі.

– Чому з тобою так важко? 

– Чому з тобою не легше? – склала руки на грудях вона.

– І це я переводжу стрілки? – пирхнув демон.

Есті знизала плечима:

– А хіба я?

– Обов’язково відповідати запитанням на запитання? – звів брову Асмодей.

– Чому б і ні?

Демон відвів погляд, стиснувши щелепи. Есті на мить задивилась на лінію його профілю. Чоловік був дуже привабливим, певно через це дратував до чортів.

– Я хочу спати, йди вже, – відмахнулась від нього вона.

Кессіді кинув на неї різкий погляд, звузивши очі.

– Ні.

– Чудово, тоді я йду до твого номера. А ти сиди собі тут, скільки влізе.

Кессіді блискавично спинився біля дверей і зачинив їх, нависаючи над Есті. Він був вищим за неї і дивився згори вниз. Від нього віяло прохолодою, від чого дівчина здригнулась, відступивши. Він повільно переводив погляд з одного її ока на інше. Естефанії не лишалось нічого, крім як зробити те саме. 

Очі у Кессіді були дуже цікавого кольору. Хоч він і був азійської зовнішності, очі чоловіка мали дивний відтінок, не блакитний, не зелений, не сірий і не золотистий. А все разом і за різного освітлення, відтінок видавався іншим. Досить багатогранний, глибокий і цікавий, що змушував утримувати зоровий контакт. Схоже, то були контактні кольорові лінзи. Таких очей не буває у природі і при цьому, вони мали дуже гармонійний вигляд на красивому обличчі Кессіді.

– Чому ти так поводишся? – тихо спитав він.

– Ну, ти ж не хочеш казати правду? То і я мовчатиму.

– Ти говориш як дитина, – пирхнув Кессіді.

– Мені начхати.

– Тепер, як підліток, – звів брову він.

– А, хто тут ти? – відступила вона. – Вважаєш себе мудрішим? Містере “я нічого не казатиму, бо я достобіса загадковий довбень”.

– Чому ти думаєш, що я довіряю тобі? – наблизившись, спитав він.

– Ти жартуєш? – фиркнула Есті.

– Ні, – нахмурився він. – Ти вважаєш себе жертвою, бо я опинився поруч. Та ти нав’язливо прагнеш влізти у мої особисті справи, і це мені неприємно. Чи можу я бути жертвою у цій ситуації?

– Це якийсь підвид реверсивної психології, чи що?

– Не думаю, що це вона, – хитнув головою Асмодей.

– Слухай. Коли ми вже маємо спільні справи, коли ти бажаєш і далі бути поруч…

– Наче ти маєш хоч щось, що здатне заборонити мені, – глузливо мовив він.

– Якщо я маю для тебе якесь значення і якщо ти не маніяк…

Асмодей кинув на неї невдоволений погляд.

– То тобі буде досить моєї відмови, – продовжила дівчина.

– Он як, – повільно кивнув він, мружачись. – То, коли ти скажеш мені забиратись, я просто…

– Зробиш це.

Демон хитнув головою.

– Якби не було зовнішнього чинника небезпеки, я б однозначно так і зробив. І ми б не побачились після Нью-Йорка взагалі.

Есті звела брову, зітхаючи.

– Гаразд. Йди вже спати. Не хочеш говорити – не будемо. Але без дозволу до кімнати зась. Я не жартую, Кессіді. Я таки знайду спосіб вколошкати тебе, якщо ще раз торкнешся мене без дозволу.

Естефанія повернулась, рушаючи до свого ліжка. Демон провів її поглядом, звузивши очі.

– Це робили зі мною, – тихо відповів він. – Роками. 

Дівчина повернулась. Асмодей хитнув головою, опустивши очі.

– Я не міг нічого вдіяти, наче…Наче наді мною мали владу. Все, що мені лишалось – терпіти і чекати, коли це скінчиться.

Дівчина розгубилась, знервовано ковтаючи слину.

– Це…був той, кого ти знав? – тихо спитала вона.

– Моя сестра.

Есті округлила очі.

– Вибач мені за це питання…та як це взагалі можливо?

Асмодей перевів на неї погляд.

– Вона мала свої способи.

– А…інші у родині? Хтось…знав про це?

– Матері було начхати. Батька я не знав.

– А брати чи сестри?

– У мене багато сестер та братів, – роздратовано мовив він. – І всім нема одне до одного діла. Втім, лише вона ніколи не давала мені спокою.

– Мені дуже шкода, – щиро мовила вона.

– Розумієш тепер, чому мені огидно, коли ти так думаєш про мене?

– Жахливо, що ти стикнувся з цим, Кессіді. Та я за життя зустрічала мало гідних людей, щоб довіряти незнайомцям, а надто тим, хто мене переслідує.

– Я вже казав: я тут, щоб подбати про тебе, – зітхнув він.

– Так, лише не відповів для чого це тобі.

– Ти зараз нестабільна, – понизив голос демон. – Я не хочу, щоб ти постраждала.

– Ти намагаєшся сказати, що я тобі подобаюсь? – здивувалась вона.

Асмодей замовк. Есті закотила очі.

– О, ясно. Ти в нас холодний і неприступний, але у глибині свого похмурого єства – благородний.

– Ні, – кинув колючий погляд він. – Я не благородний. Радше – егоїстичний, себелюбний та відлюдькуватий. Мені неприємне спілкування, дотики та надмірна увага. Огидні чужі емоції, почуття чи біль. Я не вмію і не хочу вміти підтримувати, слухати чи бути поряд, коли хтось страждає, плаче чи радіє. Не бажаю думати про поцілунки, обійми чи секс. Я не знав кохання і не хочу знати його. І це все чітке і зрозуміле. Бо так було завжди. Було, бо на цьому етапі мого життя я з жахом виявив один незручний факт:все перелічене стосується всіх у цьому світі, Есті. Всіх, окрім тебе однієї. І це лякає, бо я не звик до подібного. І гадки не маю, що з цим робити.

Він розвернувся, відчиняючи двері.

– А тепер – спати. Будитиму рано, – кинув він, зачинивши за собою.

Есті лишилась стояти біля ліжка, не розуміючи як до цього ставитись і прагнучи ігнорувати те, як від його слів зайшлося серце.