Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Belasco – What If God

– Вів! – прохрипів він, наблизившись до ліжка.

Дівчина повільно підвелася, темні брови зійшлись на переніссі. Вона оглянула простір довкола, погляд повільно сфокусувався на другові, що сів на край ліжка, вдивляючись у затуманені очі дівчини.

– Що сталось? – тихо спитала вона, не впізнаючи власний голос.

Тайлер повільно ковтнув. Бляха, з чого ж почати?

– Таю?

– Нічого, – белькотів він. – Ти просто вирубилась.

Вів звела брову, неначе чула найабсурднішу річ у власному житті.

– Та, ну? Тоді чого я не прикута до лікарняного ліжка, а ти не верещиш на медсестер? Я б не була у цьому номері у чорта на рогах, якби просто заснула.

– Нічого серйозного не сталось… – розгубився Тайлер.

– Скільки я була у відключці?

– Недовго…

– Судячи з твоєї козлиної борідки – я проспала щонайменше тиждень. Кажи, що сталось, Таю, або я дізнаюсь сама.

Він заплющив очі, не розуміючи з чого почати розмову. Радість, що дівчина прокинулась змішувалась із гіркотою правди. Та, неначе підпирала йому горло, прагнучи і водночас боячись вийти назовні.

– Скільки? – тисла Вів.

– Одинадцять днів.

Її очі на мить розширились.

– Що останнє ти пам’ятаєш? – хрипко спитав він.

– Я заснула в ліжку з Торнтоном. Прокинулась тут.

Від згадки про детектива, Тай відчув як щось важке опустилось у шлунку.

– Більше нічого? Ні снів, ні спогадів?

– Було щось ще? – звузила очі вона. – Кажи.

Типова Вів. Пробула у відключці півтора тижні, не встигла і очі продерти – а вже верховодить.

Тай хитнув головою.

– Чого ми тут? 

Він замовкнув.

– Дай мені телефон.

– Твій розряджений…

– Тоді давай свій.

Він підняв на неї очі:

– Ні.

– Я знаю тебе як облупленого. Кажи, що сталось. Буде гірше, якщо я дізнаюсь сама. Що ти приховуєш?

А справді, що? Як довго він зможе мовчати? Як швидко Вів сама про все дізнається? Що буде, коли вона почує про Азраель, про Вершників, Пекло та інше? Як почуватиметься, знаючи, що серце детектива спинили її руками? 

Тайлер не міг пояснити собі дивного стану заціпеніння, з якого ніяк не міг видертись. Все здавалось сном у сні, певно тому, що він і сам не спав до пуття останнім часом. Вів при тямі – чудово, але що робити далі? Чого він не подумав як донести до неї все це? Певно, тому, що був занадто схвильований її поточним станом, аби планувати майбутнє.

Та для Вів це не буде поясненням. Щойно вона дізнається – почнеться пекло. І для неї, і для нього зокрема. Та як це спинити? Хіба якось можна?

Телефон дзенькнув. Тайлер за звичкою потягнувся до кишені. Есті. Бляха, як відчуває.

Він підвівся, Вівіка скочила за ним.

– Тобі краще полежати…– спинив її Тайлер.

– Належалась! – рявкнула вона. – Дай телефон.

– Ні, – віддалившись від неї, мовив він.

– Негайно! – вимагала дівчина, тягнучись до мобільного, який він тримав, витягнувши руку.

Очі дівчини звузились від гніву. Вівіка ненавиділа чогось не знати, він розумів це, був таким самим. Але дурне прагнення захистити її вилазило боком. Хіба ж він зможе приховати правду? Ні. Та може якось відтягнути? 

– Тобі треба заспокоїтись.

– Я зараз тебе так заспокою, що доведеться викликати морг! Віддай, бляха, телефон!

Тайлер спробував розвернутись. Вівіка щосили вдарила його ліктем у поперек.

Ноги хлопця підкосились, телефон випав. Тайлер примружився від болю і відхилився спиною до дверей. Дівчина підхопила мобільний і, повернувши ручку, виштовхала Тайлера в коридор.

– Агов! – він спробував втримати двері, та дівчина зачинила їх прямо перед його носом. 

– Вівіко! – стукав Тайлер, підвівшись. – Відчини! 

Він притулив вухо до деревини. Дівчина прийняла виклик. Бляха! Есті ж не знає, що він не сказав! Тайлер скочив до ліфта, натискаючи на кнопку кілька разів поспіль. За шостим разом кабіна нарешті рушила. Він має терміново взяти запасний ключ. Хоч би встигнути…

***

– Привіт! – всміхалась Есті у екран телефону. – Я так рада, що ти прокинулась!

– Ще б втямити, що в біса сталося… – зітхнула Вівіка, повернувшись до ліжка.

У голові досі паморочилось, шлунок перевертався від гнітючого відчуття. Щось сталось, щось було не так. Вона чорт-зна де і Тайлер поводиться дивно. 

Есті нахмурилась.

– Ти не…знаєш?

– Ні. Тай не дає мені телефон, воду каламутить, словом, – вона уважно поглянула на подругу. Есті і так дісталось, не варто хвилювати ще й її. – Як у тебе справи?

– Гм… чекай, то ти не знаєш, що з тобою сталося? Типу…взагалі?

– Так. Засинала у ліжку з Джимом – прокинулась чортзна-де через кілька тижнів. Я виб’ю з Тая правду, тільки для початку треба встати.

– А як почуваєшся?

Есті їй теж не подобалась. Дівчина була схвильована, Вівіка напружилась ще дужче.

– Та ніяк, – пирхнула Вів. – Ти краще розкажи, як ти? Мені геть не подобається, що ти лишилась там сама.

– Ну, я не сама…– почала Есті.

– О, так, – закотила очі Вівіка. – Таємнича морожена риба.

Естефанія розреготалась.

– Кессіді…не такий і поганий. Він дуже допоміг мені із похороном, та й взагалі – з ним мені спокійно. Підтримує мене.

– Що за похорон? – Вів подалась вперед. – Хтось з наших? Щось сталось?

Есті знервовано ковтнула.

– Що таке? Не люблю це твоє обличчя, що сталось? Хто це?

– Тай нічого тобі не казав? – хрипко спитала Естефанія.

В грудях похололо. Отже, Тайлер не дарма такий дивний. Щось точно сталось.

– Ні, він мовчить у ганчірку від самого мого пробудження. Я ледь вибила з нього скільки ми взагалі тут знаходимось. То, хто це, Есті? 

– Вів? – хрипко мовила вона. – Ти…ти знаєш, що з Джимом?

Тайлер увірвався у номер, запихавшись.

– Не зрозуміла? – понизила голос Вівіка.

– Це… – її губи затремтіли. – Це був він. Його похорон.

Дівчина заклякла на мить, а тоді відвела погляд в бік.

– Я…я перетелефоную, лялю, – мовила Вів і завершила виклик, зустрівши Тайлера холодним поглядом. 

Вона знає. Бляха.

– Як? – тільки й спитала вона.

– Я не знаю.

– Брешеш, – відвела погляд Вівіка.

Тайлер опустив очі. Сказати їй про Азраель? То вона ж геть здуріє! Треба бути обережним, щоб не викликати наслідків, про які його попередила Янгол Смерті. Хлопець видихнув.

– Я знайшов його вже мертвим, зовні поранень не помітив.

– Впевнений?

– Не було часу розглядати, – роздратовано пирхнув він. – Я мав тебе звідти забрати. А нести дрова і перейматись за твого мертвого коханця бажання не було.

– Дрова? В якому це місці я дрова?

Тай відвів погляд.

– То ми були разом?

– Так. Я знайшов вас у парку.

– Чого я цього не пам ‘ятаю?

– Не знаю, – опустив очі він.

– Гаразд, – здійняла підборіддя Вівіка, очі палали від гніву. – Ти знайшов мене непритомну і припер сюди. Так?

Хлопець мовчав.

– Чого я не у лікарні?

– Бо ти їх ненавидиш.

– Логічно, – хмикнула вона. 

Тайлер напружився, від хвилювання в роті геть пересохло. Розмова з Азраель палала у думках, змушуючи його раз по разу прикушувати язика.

***

– Тепер слухай уважно, – мовила вона десь за пів години до того, як залишила тіло Вівіки, виконавши те, заради чого прийшла на землю. – Моя присутність наносить Вів досить велику шкоду. Їй знадобиться час, аби зцілитись. Душа смертних доволі крихка, хай якою розумною і сильною вважає себе Вів – вона все одно людина. Тож втручання такого енергетичного сплеску, як я – утворює тріщини.

– Ти, бляха, приколюєшся?

– Слухай мене, Таю, – понизила голос вона. – Я лишу в її тілі енергію зцілення, якої вистачить на перший час. Доки вона буде без свідомості, її тіло буде підтримуватись у належному стані, тож не тягни її до першої ж лікарні, чи що ви там робите, аби рятувати життя. Це може лише прискорити виведення енергії.

– То мені вивезти її…

– Тихе спокійне місце. 

– Скільки це відбуватиметься?

– Сказати складно. Залежить від самої Вівіки. Орієнтуйся на тиждень. І ще одне: коли прокинеться – не шокуй її.

– Як це?

– Будь обачним із тим, що збираєшся розповісти. Вівіці буде непросто прийняти це. Вона не згадає як була у Пеклі, не згадає кого чи що бачила там. А отже, правду їй подавай дуже дозовано.

– Що буде якщо…

– Різке потрясіння щойно зціленої душі відчуваються як удар тарану в стіну, тріщини якої вирішили заклеїти. Цілісність вже порушена, Таю. Їй потрібен час. 

***

– Слухай. Я знайшов вас там, забрав тебе. Згідно з результатами розтину він помер через серцевий напад. 

– Серцевий напад? Йому було тридцять два!

– І що? Серцеві напади і у дітей трапляються, це не показник.

– Та він здоровий як бик!

– Був, – понизив голос Тайлер. – Мені треба було тебе вивезти, аби…

– Аби? – звела брову Вів. – Ти ж розумієш, що сам себе закопуєш, ні? Якщо у Джима був серцевий напад, яким чином мене б звинуватили у його смерті?

– Обставини могли здатися підозрілими…

Вівіка відійшла до вікна.

– Ти ж розумієш, як тупо все це звучить? 

Тайлер мовчав.

– Ти навіть не потрудився вигадати переконливу легенду. Отже, це щось таке, у що ти сам ледь віриш.

Хлопець знервовано кивнув. Прониклива, як завжди. І дратує не менше.

– То, ти не розкажеш мені, що насправді сталось?

– Не сьогодні.

Вона здійняла підборіддя.

– Тоді залиш кімнату. 

Тайлер важко зітхнув, розвернувшись. Дівчина довго дивилась у вікно, і лише коли двері за другом зачинились, а стомлені кроки стихли – вона змогла дати волю сльозам.

***

Як же дико було заснути у обіймах з кимось і прокинутись за кілька тижнів, у іншому місці й дізнатися, що цей “хтось” мертвий. Вівіці важко було уживатися з власними почуттями. Вона не вміла бути чесною із собою. Затягувала, замовчувала, прикидалася так часто, неначе вирощувала собі нову шкіру, ховаючись за нею.

Вона не вміла говорити про наболіле. Лише мовчала, сподіваючись, що біль мине сам, забудеться, зникне…А тепер вона невідомо де. Так, не сама. Але від того не ставало легше. Тайлер ненавидів Торнтона. А вона…

Скільки разів вона казала собі: секс це норма. Кохання – складність. Вівіка не мала часу на складнощі. Її життя було чітко організованим: операції з ліквідації, контроль готелю та компанії, а як буде вільна хвилинка – прості, ненав’язливі зв’язки із тими, чиї банківські рахунки та медичні картки було добряче перевірено системою. Вона навіть не запам’ятовувала імен. Лише брала від них те, що їй було потрібно і лишала, йдучи далі. Все було просто: бездоганність зовні – спокій всередині. Ніщо не збивало злагоджену систему.

Ніщо, крім раптового візиту детективів одного вечора. Ніщо, крім насупленого, підозрілого молодого чоловіка, що все і всіх ставив під сумнів. Що зрів у корінь чи не від першої їх зустрічі.

Спершу для Вів це була чергова гра. Вершина, яку вона прагнула скорити. Привабливий чоловік, розумний, допитливий, що прагне тримати дистанцію, переконаний, що не піддасться на її чари. Їй тільки й треба, що відвести підозри від себе, погратися, взяти, що хоче і кинути. Все за вже звичною схемою. Та дуже скоро з Джимом вже не хотілось гратися. Вона чи не вперше побачила у ньому людину з болем, втратами, дозволила собі заглибитись і пізнати його.

А Джим…він вчепився у неї намертво. Не міг відпустити, не міг забути і навіть, після болю й зради – продовжував тягнутися до неї. І Вівіка, хай як і переконувала себе, що це нічого не значить, все ж тягнулась у відповідь. І ненавиділа себе за те, що піддала його болю. Ненавиділа, що їй не байдуже на той біль. Що вона хвилюється за детектива.

Вона так і не сказала йому про власні почуття, хоч він робив це не раз, не сподіваючись на її взаємність. Продовжувала брати ще і ще, даючи натомість так мало…У їх останню ніч, вони довго говорили, вона нарешті дозволила собі бути щирою і розповіла про власне минуле. А він слухав і підтримував, вбирав у себе все почуте, ніби прагнув забрати травмуючі спогади собі, аби лише Вів змогла жити далі.

Таким він завжди був. Турботливим, уважним, надійним. Тим, хто завжди ставитиме її у пріоритет. Вівіка ще не зустрічала таких як Джим. Звісно, їй було відомо, що існують прості собі хороші хлопці, та він був іншим. Мудрим, сильним, здатним витримати будь-який біль задля тих, кого любить. А тепер він помер. І Тайлер темнить, адже знає що саме сталось і не каже.

Хто зробив це? Хто його скривдив? Чи він страждав? Вів заплющила очі, сльози потекли з-під вій. Хоч би йому не було боляче. Хоч би він не боявся…Якщо Джим помер у страху й стражданнях…Вона знайде того, хто вчинив це з ним і змусить заплатити. 

Вівіка стисла і розтисла кулак. Повітря стало сухим і скрипучим, неначе статична електрика. Дівчина звузила очі і рішучим кроком рушила геть з кімнати.

Вона мусила знати правду. Найменше на що заслуговує Джим, аби його вбивця відповів за свої дії.

Тайлер стривожено підвівся, щойно двері відчинились.

– Вів…

– Ти розкажеш мені все до найменшої дрібниці.

Він зітхнув.

– Мені начхати наскільки неможливим є те, що ти боїшся розповісти, Таю. Та ти скажеш мені всю правду, інакше я більше ніколи не говоритиму з тобою.

Хлопець зустрів її погляд, розуміючи: вона не блефує. Він заплющив очі, збираючись із думками. Треба бути обережним. Але як?

Вівіка спиняла його на кожному реченні уточнюючи. Та вже за певний час просто замовкла, слухаючи. Її погляд з кожною деталлю його розповіді ставав ще більш враженим.

***

Тайлер відчував, як пітніють долоні. Вівіка навіть не приховувала розпачу, що горів у її очах. Дівчина побліднішала, не мала навіть слів, щоб відповісти. Хлопець простягнув їй склянку з водою.

Вів проігнорувала його руку, не зводячи очей поперед себе.

– То…то це я його…

– Не зовсім ти, – хитнув головою він. – Азраель…

Вівіка підняла на друга розгублений погляд.

– Він…– Тайлер видихнув. – Він матиме там інше життя…новий шанс. Пекло насправді не таке, як ми уявляємо…

Дівчина втупилась у нього:

– Що ти взагалі верзеш?

– Вів… – він присів біля неї.

– Я піду приляжу, – підвелась дівчина.

Тайлер провів її поглядом, не розуміючи, що відбувається. Добре, звісно, що Вів не почала колотити стіни кулаками і трощити меблі, та ця реакція його лякала ще дужче. Що як це те, про що казала Азраель? 

Дівчина здавалась позбавленою життя. Змарніла, бліда і повільна. Вона навіть не зачинила за собою двері. Впала на ліжко, лягла на бік, відвернувшись до вікна. 

Хлопець вкляк на порозі, не маючи уявлення що робити. Знаючи Вів все життя, він досі не міг впоратись із абсолютною непередбачуваністю дівчини. І це часом жахало його. Він хотів допомогти, але не розумів як це зробити.

***

– Візьми слухавку…– шепотіла вона, приклавши телефон до вуха, коли черговий гудок, змусив Вів здригнутися. – Прошу…

– Вітаю. Ви зателефонували Джеймсу Торнтону, зараз я не можу відповісти, тож залиште повідомлення після сигналу.

– Передзвони. Я серйозно, Габбі. Годі цього. Будь ласка, скажи мені, що все це неправда. Просто…

Вона примружилась.

– Подзвони мені.

Це був вже шостий її дзвінок. За кожним разом, Вів розуміла, що робить дурницю. Джим мертвий, ніхто не відповість. Біль ставав нестерпним, він паралізував її, змушував втрачати здоровий глузд.

Сил ставало дедалі менше. Хоч спати Вівіка не хотіла, очі самі собою заплющувались, а тіло вело, неначе вона була напідпитку. В грудях стискало від болю, кожен вдих давався складніше попереднього. Хотілось притулитись лобом до холодної стіни, лягти і простягнути ноги, вигнути спину, аби те дивне відчуття кудись зникло.

Тіло неначе не належало їй. Вівіка важко дихала, прагнучи пригадати: чи так відчувалось, коли Азраель полонила його? Вона ж пересувалась містом у образі Вів, говорила з людьми її голосом, а тоді, її ж руками з цими довгими нігями просто взяла і вбила Джима.

Очі заплющились, дихання ставало важчим, неначе вона пробігла марафон. Ставало млосно, голодний шлунок перевертався, рот сповнила гіркота. Вівіка не розуміла чого хоче. Її тіло зараз подавало абсолютно взаємовиключні сигнали: розкритись, бо шкіра палала від жару – вкритись двома ковдрами, бо тіло здригалось від холоду. Лягти на спину, бо поперек і кінцівки сповнювала протяжна ломота – лягти на бік і обійняти подушку ногами, бо лише так, кімната припинила крутитися перед очима. Пити багато води – відставляти склянку якомога далі, бо починало нудити від випитого.

Все було незручним, важким для сприйняття, вона почувалась неначе тіло долав грип, якась інфекція, що викручувала кожен суглоб, а кров здавалась пекучою, вона з болем гналася судинами, змушуючи дівчину стискати щелепи, аби не закричати.

Усвідомити це було неможливо. Повірити в це було неможливо. Навіть сил переконувати себе, що все це дурний сон у Вівіки більше не було. Їй кортіло бігти, та тіло не слухалось. Вона б втекла від цього. Втекла від спогадів, від болю, від того, що їй розповів Тай. Тікала б від власних почуттів, від слів, які вона не сказала, та які обпікали її зсередини.

З кожною наступною годиною рухатись ставало дедалі важче – тіло неначе кам’яніло, та згодом Вівіка уже і не хотіла. Просто лежала собі, вдивляючись у ледь помітну дірку кремового тюлю, що нависав над дверима у лоджію. Очі пекло від сухості, навіть кліпати ставало неприємно, та потім – Вів уже не зважала. Вдивлялась у ту кляту дірку, доки день перетворювався на ніч. А тоді знову. І нічого не хотілось змінювати. Ні позу, ні точку огляду, ні стан. Дівчина безперечно існувала. Та де і нащо – її більше не цікавило.

А тоді все стало абсолютно ніяк. Тайлер постійно стирчав у кімнаті. Щось питав, намагався чимось годувати, та з часом Вів уже не могла ні чути, ні сприймати його слів. Все перетворювалось на білий шум. Вона не розуміла його дій, нащо він це робить. Їй не хотілось їсти, не хотілось пити, не хотілось нічого. 

Дивний, паралізуючий стан, коли з тіла неначе викачали всі почуття. Вона більше не плакала, більше не сумувала, нічим не цікавилась і не відчувала ні фізичних, ні ментальних потреб. Просто повільно перетворювалась на камінь, що лежав собі покинутий і абсолютно марний.

***

Тай здригався від хвилювання. Зазирав до кімнати щоразу, як дихання Вів ставало тихішим. Він став занадто параноїдальним: щоразу йому ввижалося, що дівчина припинила дихати. Він пригадав розмову з Азраель, боячись, що цей стан не просто шок чи образа.

– Як я зрозумію, що з нею це відбувається? Ти ж знаєш Вів – вона дуже часто вмикає королеву драми. Як зрозуміти це просто пригніченість чи щось серйозніше?

Азраель замислилась. 

– Є одна ідея.

Янгол торкнулась кінчиками пальців центру чола, тоді вилиці, а потім поклала долоню над грудьми, щось прошепотівши.

– І що ти зробила?

Азраель розплющила очі, поглянувши на Тайлера.

– Бачиш блиск довкола зіниць?

Хлопець придивився. І справді з одного боку чорного кола виднівся ледь помітний сріблястий спалах. Неначе блик від яскравого світла.

– Сприймай це як індикатор. Доки цей блиск є – душа у нормі.

– Очі – дзеркало душі, еге ж?

Азраель кивнула.

– Що робити, якщо блиск зникне?

– Слідкуй, щоб вона харчувалась, пила воду. Та найголовніше, Таю – будь поруч.

– Наче я збирався кинути її так, – пирхнув він.

– Охоче вірю, що не збирався. Та вас об’єднує тяжіння, ти – її якір. У твоїй присутності вона має шанс вибратись.

– Який ще якір?

– Як ви познайомились?

– Нащо тобі це?

– Спробую пояснити на прикладі.

– Ми були ще підлітками. Коли Дюпон вбив її батьків і поранив її, Вів тікала з обгорілого авто із кровотечею у боці. Ми з батьками тоді тимчасово мешкали у старому будиночку для відпочинку, бо наш дім зруйнувала лісова пожежа кількома місяцями тому. Вона прийшла на наш поріг, бліда, налякана… Та рішучість у її погляді тоді мене вразила. Моя мама зашила її на кухонному столі. З того часу ми завжди разом.

– Ти не думав, чого всі обставини звели вас?

– А всьому має бути пояснення?

– Так, це частина задуму. Людям, що мають силу зробити щось велике, неважливо це щось добре чи навпаки – потрібен той, хто зможе скерувати, втримати або навпаки: бути поруч для підтримки. Смертні часто знаходять таких людей, та ніколи не замислюються, що їх для них уже давно було обрано. Вона йшла не до вашого будинку, Таю. Вона йшла до тебе у мить болю і безпорадності. І з того часу приходила знов і знов за таких самих обставин. Ти – її якір. Тож, виконуй свою роль: дбай про неї. Колись від цього справді залежатиме її життя.

Тайлер увійшов до спальні Вівіки. За той час, що дівчина безвилазно валялась на ліжу, він вже припинив стукати. Подруга лежала незворушно. Червоні очі були розплющеними, так само втупленими у вікно. Та блиск довкола зіниць ще був. А отже, вона у нормі, просто засмучена. І він намагався зрозуміти це, справді намагався. Прагнув бути емпатичним, та уважним, проте всьому була межа. 

Він зітхнув, забравши тарілки, які лишив вчора.

– Ти маєш їсти, – тихо сказав він.

Відповіді не було. Тайлер стиснув зуби, залишаючи кімнату. Все це нагадувало чергову виставу. Бунт, от тільки проти чого? Вівіці не сподобалась правда? Тоді з якого переляку вона карає його? Бо він про це розповів?

Та відкинувши гнів, Тайлер нервував, бо дівчина не рухалась, не їла, не пила і, вочевидь, не спала. Від її пробудження минуло вже два дні. Енергія зцілення від Азраель вже певно закінчилась, а отже підтримувати її потрібно простими людськими методами. Та вона не приймала допомогу.

Його жахало те, що Вів через власну пиху і бажання отримати нагороду “королева смутку” – може просто померти. І, вдивляючись у змарніле обличчя подруги, він міг абсолютно чесно сказати, що це досить реалістичний сценарій.

Есті телефонувала ще кілька разів. Дівчина винуватила себе у стані подруги, Тайлер, звісно не поділяв її думку, Вів дізналась би хоч так – хоч інак, бо це Вівіка. Брешучи добряче про себе та власні почуття, вона не терпіла брехні у свій бік. І хоч Есті справді ні в чому не винна, зараз Тайлеру вистачало нестабільності Вів, щоб вислуховувати постійні самозвинувачення іншої подруги. 

Увірвавшись до кімнати, він наблизився до ліжка. Дівчина так само лежала на місці, витріщаючись у ту саму точку. Блиск був на місці, хоч сам погляд здавався затуманеним.

– Вставай, Вів, – крізь зуби, мовив він.

Дівчина не реагувала.

– Я знаю, що ти чула мене. Годі, просто підводься. Треба жити далі, чуєш? Це ненормально.

Вівіка мовчала.

– Серйозно. Ти ж так просто загинеш. Треба їсти, спати, рухатись.

Знову тиша.

– Це через мене? Бо я тобі розповів? Ти сама просила!

Тайлер потер пальцями перенісся.

– Ти, просто непробивна, знаєш? Скажи, чого ти хочеш? Що робити? Я вже не розумію! 

Хлопець не міг пояснити собі того сплеску гніву, що зараз сколихнув його. Руки аж тремтіли від злості. 

– Я не збираюся ходити до тебе на могилу, чула?! А це і станеться, якщо ти не схаменешся!

Її мовчання дратувало його ще більше. Вівіка обожнювала “чарівну силу ігнорування”, вона могла грати у мовчанку тижнями. Вже і сам Тайлер встигав відійти від сварки, та подруга вперто продовжувала вдавати, ніби його не існує. Він ненавидів цю її рису, вона дратувала його до нестями. І зараз, Тайлер не розумів: Вівка сердиться на нього, чи їй справді аж настільки зле? Але ж блиск у очах не зник. Отже, її душа у нормі. Це ж…добре?

Його хвилювання швидко перетворювалось на гнів. Цей її стан доводив Тайлера до сказу. Він схопив дівчину за руки і потягнув. Голова Вівіки відкинулась назад, неначе у ляльки.

– Вставай, бляха! – рявкнув Тайлер і підхопив її за талію, підіймаючи з ліжка, а тоді звів на ноги. – Годі вже цього!

Погляд дівчини нарешті відірвався від фіранки і червоні очі насилу втупились у його. Блиск здригнувся на мить, та не зник.

– Земля для Вів! – клацнув пальцями Тайлер. – Припиняй вже це. Чесно: дістало! 

Вона трохи похитувалась, та ноги її, вочевидь тримали. Тай відпустив дівчину і розвернувся:

– Я замовив тобі вечерю. І краще тобі її з’їсти, бо я знов почну годувати тебе з ложки, як дурне дитя! – бурмотів він, виходячи з кімнати.

Почувся стукіт позаду. Хлопець озирнувся. Вівіка лежала на підлозі. Волосся закрило обличчя, руки були розкинуті в сторони.

– О, прекрасно! – рявкнув він. – Вдаєш напад? Дуже розумно, Вів. Акторка, бляха, – він прибрав волосся з її обличчя. – Підводься!

Вівіка не реагувала. Тайлер відчув як все тіло здригнулось, неначе від розряду електрики, імпульси зникали аж у кінчиках пальців, волосся здійнялося на карку. Він наблизився у паніці і перевернув її на спину, притуливши вухо до грудей. Дихання було слабким і тихим. Він приклав палець до її ока і відтягнув повіку. Тьмяний погляд, зблиску більше не було.

– Вів? Вів! Трясця!

Тільки не це…Тільки не знову. Тайлер хапався за голову. Тремтячими руками потягнувся по свій телефон. Набрав номер. Лаяв кожен гудок, доки хрипкий голос насилу не озвався.

– Патрику, це я, – зітхнув Тай. – Знаю, що ти у Франкфорті. Можеш прийти?

– Що сталось?

– Потрібна допомога. Плачу готівкою. Нікого більше, тільки ти.

– Пацієнт?

– Втратила свідомість, перед тим не їла тринадцять днів. Тричі намагався запхати в неї бульйон, та вона ні в яку, може кілька ковтків зробила і все.

– Як вона взагалі жива?

– Спитай, щось простіше, – потерши очі, прошепотів Тай.

Пояснювати йому за Азраель, Вершників і переселення душ було занадто.

– Адреса?

– Готель у семи хвилинах від тебе.

– Щось далеко ти заселився, – саркастично хмикнув він.

– У тебе занадто небайдужі сусіди, – зітхнув Тайлер. – Цей готель найближче, що могло б підійти у нашій ситуації.

– Зрозумів. Наберу – зустрінь мене.

– Згода.

Найкращою рисою Патрика було те, що він ніколи не ставив питань. З ним вони знайомі близько семи років. Чоловік певний час працював у штаті. Виконував виїзні операції. З їх специфікою роботи до лікарні потрапляти було не бажано, аби не викликати запитань. Втім, за кілька років роботи, Патрик вирішив відійти від справ і приймав лише приватні платні запити. Локалізувався у Франкфорті, куди і приїхали Тайлер із Вівікою. 

Хлопець не дарма обрав першою точкою саме це місце. Відчував, що як Вів не прийде до тями за два тижні – він підключить стару-добру медицину. Патрик жив буквально через дорогу, це було найвигідніше місцерозташування на випадок, коли станеться щось непоправне. 

Чоловік мешкав у досить непоганому районі, та в тому ж будинку жили як мінімум двоє тих, кому Тайлер колись дуже заборгував послугу. Лишати Вів у такому стані, аби когось вбити на замовлення, Тайлер не міг. Лишався тільки цей готель, куди Патрик міг би швидко та безперешкодно дістатися. Сподіватись на янголів було марно. Ті крилаті створіння думають лише про себе.

Чоловік не збрехав: був на місці уже за десять хвилин. Тайлер слідкував за вправними рухами Патрика. Він геть не змінився: мовчазний, стриманий, та попри все: уважний. Хоч він не спитав нічого, погляд, поверх окулярів у тонкій оправі говорив про все.

Там не було запитань, не було стурбованості. Лише ледь помітне засудження. Майже невловиме “як ти міг це допустити?”, що висіло тепер у повітрі. А може Патрик ні про що таке й не думав. Може, то просто були власні переживання Тайлера. Бо, хто як не він винен у тому, що сталось з Вівікою? Хто, як не він мав би звернути більше уваги на це? 

Патрик вирівнявся, підхопивши сумку з ліками. 

– Крапельниці приїду змінити за чотири години, – мовив він. – Слідкуй, за її диханням, пульс дуже слабкий. Організм виснажений та зневоднений.

– Коли вона прийде до тями?

– Складно сказати, – знизав плечима Патрик. – Її стан зараз дуже близький до коматозного. Я б щиро рекомендував тобі везти її до лікарні. Та вирішувати тобі.

– Дякую, Патрику.

Він коротко кивнув, а тоді, кинувши останній погляд на Вів, залишив номер.

Працівниця готелю, що стояла поруч із дверима, всміхнулась чоловіку, щойно він зачинив за собою.

– Вітаю, – всміхнувся Патрик.

– Доброї ночі. Бачила як Ви несли щось габаритне через службовий хід. Можливо, Вам треба допомога?

– Як бачите ні, – всміхнувся Патрик. – Я приносив сестрі тремпелі для її сукенок. Вона у мене шалена модниця.

Тайлер зітхнув. Патрик був розумним, одразу зміг викрутитись. Крапельниці хоч і були розкладними та запханими у спеціальний чохол, все ж досить великий вантаж. Навіть те, що вони увійшли службовим ходом, все одно не лишилось поза увагою. Вони перевіряють. Треба терміново валити звідси. Та винести Вівіку знову на руках непомітно не вийде. Бляха, коли ж вона нарешті прокинеться?!

Тай прислухався до розмови:

– Дивно, я не бачила місис Дженсен, хоч вона заселилась із чоловіком понад тиждень тому.

– І як це вам вдалося пропустити наслідки спонтанного шопінгу? Ми тягали її пакунки рази три!

Працівниця всміхнулась.

– То Ви брат місис Дженсен, пане, гм…

– Кліффтон. Джеремая Кліффтон, мем. Саме так. А з Ллойдом ми знайомі ще з коледжу. Вони гарна пара, завжди це знав. Що ж, вже мушу йти, було приємно поспілкуватись. Доброї ночі.

Хлопець простояв під дверима доки кроки не стихли. На певний час цього може й вистачить. Йому треба думати, що робити далі.

Тайлер важко впав у крісло, відчуваючи як очі пече від чергової безсонної ночі та безсилля. Довгий час він просто сидів на місці, панічні думки проносились у голові, не даючи йому навіть змоги сконцентруватися. Що як не спрацює? Патрик вправний, та все ж не всесильний. Що тоді робити? Що як Вів загине? Ті думки не давали спокою, серце стискало від хвилювання, у роті переслохло, Тайлер кинув стурбований погляд на подругу. А тоді, вперше за все своє життя помолився.

– Азраель, – шепотів він. – Якщо ти чуєш мене. Благаю, прийди. Ти винна їй, чуєш? Завдяки Вів ти вчинила свою вендету чи що то в біса було. Завдяки ній Чуми не стало. Тож, ти мусиш врятувати її. Прошу тебе, не дай їй загинути.

Якусь мить він сидів, не розплющуючи очей. Згодом прийшло гірке усвідомлення: як і всім цим вічним створінням – Азраель глибоко начхати на долю людей, та й Вівіки зокрема. Вона просто скористалась дівчиною, коли їй це було потрібно і кинула з усіма наслідками.

Щелепи Тайлера стиснулись. Якщо Вівіка помре через все це, він знайде Азраель у Пеклі, чи де вона там і змусить заплатити. Він не знав як, та однозначно знайде спосіб.

Не встиг хлопець і уявити способи розправи із безсмертним янголом, як простір сколихнувся від перепаду тиску. Азраель, вочевидь, почула його молитву.