Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Royal Blood – The Firing Line

– Не думала, що такі як ти коли-небудь моляться, – спинившись перед хлопцем, мовила Азраель.

– Підколи залиш на потім, спершу Вів. Блиску більше нема.

Янгол важко зітхнула, оглянувши дівчину.

– Витягни ці трубки з неї, – наказала вона і торкнулась її скронь.

Янгол заплющила очі, посилаючи силу зцілення у тіло Вівіки. Тайлер викликав її вчасно, ці людські прибамбаси хіба відстрочили неминуче. Дівчина впевнено наближала себе до кінця, ще трохи і зцілити її було б неможливо навіть для серафима.

Коли здоров’я Вівіки насилу відновилось, Азраель нахмурилась, оглядаючи обличчя дівчини, що нарешті набуло здорового відтінку.

– Що? – спитав Тайлер, затинаючись. – Що не так?

– Вона не приходить до тями.

– Ой, та що ти кажеш! – саркастично кинув він. – Ти думала, я граюся?

Азраель заплющила очі, намагаючись зануритись у свідомість дівчини. Зараз вона була темною, захованою у різних шарах. Сила янгола наткнулась на чергову дзеркальну стіну. Спогади про душу Вівіки, про той лабіринт із дзеркал, у яких вона сама мало не збожеволіла, викликав паніку. Та янгол продовжила стукати. От тільки відповіді не було.

– Я не проб’юся до неї, – опускаючи руки, мовила Азраель.

– Як це ти не проб’єшся? Треба щось робити! Вона така вже кілька днів!

– Що саме ввело її у цей стан? – повернувшись до Тайлера, спитала вона.

– А як ти думаєш? – ледь ворушив блідими губами хлопець.

– Ти розповів? – звела брову Азраель.

– Даруй, ми зараз про Вів – їй не можна просто не розповісти.

Вона зітхнула, потерши лоба пальцями.

– Що? – спитав Тайлер, слідкуючи за кожним її рухом.

– Моє вторгнення ослабило її душу. Зараз Вів на роздоріжжі. Її тіло відмовляється боротися. 

– Як це відмовляється?

– Вона здалася, Таю.

– Але…чому? Через довбаного Торнтона? Чи не забагато честі?

Азраель відвела погляд.

– Невже нічого не можна зробити?

– Я зцілила її тіло, Тайлере. Та доки душа не готова повертатися – я безсила.

– Тоді, що робити? Просто чекати?

– Якщо вона вирішить повернутись – її тіло чекатиме. Та, коли ні…

– Чого це їй не вертатися? Що її там тримає? Він?

– Вівіка не зможе знову потрапити до Пекла. Доки тіло живе – на неї чекатиме хіба Лімб. Та якщо душа живого потрапить туди, витягти буде фактично неможливо.

Тайлер шумно видихнув, провівши рукою по волоссю.

– Торнтон може вмовити її?

– Він мертвий, – нагадала Азраель.

– Так, та хіба мертві не приходять уві сні чи щось таке?

– Вони мають дозвіл на перетин виміру свідомості лише раз. Все інше – ігри підсвідомості смертного.

Тайлер закотив очі.

– Він використав свою спробу?

– Цього я не знаю.

Хлопець ледь стримував гнів:

– Ти, бляха, дізнатися можеш? Він може принести свою дупу у її сни і витягти її звідти? Вів не може просто вмерти, ти це розумієш? Це не справедливо, так не має бути!

– У тобі говорять емоції, – відвела погляд Азраель.

Тайлер наблизився до неї, не зводячи нищівного погляду:

– А що говорило в тобі, коли ти вирушила на пошуки Чуми і влізла у тіло Вів задля порятунку брата? Не емоції, ні? Блага справа? Загальний порядок? Честь, гідність чи ще якась янгольська бздура? Вимикай свою зверхність, Арзаель. Я допоміг тобі, Вів допомогла тобі, Торнтон взагалі ласти склеїв задля того аби втілити ваш довбаний задум – більше шани, будь ласка. І більше зацікавленості у допомозі.

– А ти зухвалий, – звела брову Азраель. – Мало хто зі смертних дозволяє собі таку розмову із небесною істотою, що зволила прийти на поклик.

– А мені начхати, – пирхнув він. – Знайди спосіб повернути Вів і більше я тебе не відволікатиму від твоїх дуже важливих справ.

Янгол зітхнула, стиснувши щелепи. З одного боку, вона мала повне право націлити свій гнів на гонорового смертного. Та з іншого…Азраель мала моральний компас. І справді переймалась через долю Джима та Вівіки, яку змінила власноруч.

Не кажучи ні слова, вона залишила Тайлера і вирушила до Пекла. Сам же хлопець продовжував стояти посеред кімнати, не маючи уявлення: допоможе вона їм чи ні.

***

Джим досі звикав до Пекла. Намагався усвідомити те, що його життя дійшло свого завершення. Дивно бути мертвим і міркувати про власну смерть. Це здавалось неприроднім, та й оточення тут, м’яко кажучи, насторожувало. До занепалих янголів із велетенськими крилами він хоч трохи звик, а от демони…

Вони були різними. Одні нагадували мінотаврів, інші гігантських комах. Хтось був як скупчення тіней, а хтось нагадував учасників дорогих косплей-вечірок. Зовні так схожі на людей, та очі були або червоні, або чорні, або мали такий химерний відтінок, що детектив не міг дібрати потрібну асоціацію. Що вже казати про роги. Їх тут мав не кожен демон, з крилами справа була така ж: у когось шкірясті, у когось як гострі шпичаки, хтось не мав і їх. Та все ж, всі дверні отвори були адаптовані таким чином, аби врахувати потребу будь-якого “виду”. 

З усього цього панства Люцифер, занепалий, що був тут за короля, геть не лякав Джима. Навпаки, він був говірким, багато жартував і часто влаштовував різні вечірки. Він чимось нагадував йому Вівіку. Такий самий харизматичний, яскравий, змушував всіх звертати на нього увагу і прагнути його компанії.

Ізуель, занепала, що була королевою Пекла і коханою Люцифера, навпаки була більш замкненою і трималась осторонь. Попри це, вона завжди відгукувалась, коли хтось потребував допомоги. Ця її риса йому імпонувала. Він і сам був таким.

Беліал мовчки йшла позаду. Джим не хотів образити Княгиню Безодні, та її присутність викликала незручності. Детектив прагнув мати трохи часу для себе. Усвідомити, хто він тепер, де знаходиться і знайти можливість рухатись далі. Беліал же, вочевидь, непокоїлась, чому Джим не знайшов свого спокою тут.

Минуло замало часу, відколи він помер. Здавалось, Вів залишила Пекло всього день чи два тому. Час тут йшов геть інакше. Детектив не хотів мати дому чи влаштовувати побут. Він хотів чимось займатися. Та, навряд чи у Пеклі існував відділок поліції. Тут справи вирішували угоди, магія і старий-добрий мордобій. Торнтон мав сумніви, що пара наручників та зачитка прав тут дуже допоможуть.

Він почув шурхіт крил і глухий стук. Навіть пишався собою, що не шарахнувся від того, що черговий янгол приземлився поруч.

Детектив повернув голову. Янгол Смерті впевнено крокувала до нього.

– Вітаю, Джиме.

– Азраель? – нахмурився він. – Що ти тут робиш?

– Є розмова.

Він хитнув головою.

– Вибач, та я вважаю, що вже досить допоміг, дай мені спокій, коли твоя ласка.

– Ще щодо Вів.

Чоловік підняв голову, серце стислося від згадки про кохану.

***

Вівіка не розуміла, де знаходиться. Простір довкола був темним, нагадував густий чорний дим, химерні завитки клубочились довкола її рук та ніг, забивали носа, та дівчині на це було настільки байдуже, що вона мовчки вдихала той дим, не міркуючи про наслідки.

Ні де вона, ні нащо її не цікавило. Вів просто застигла на місці, не думаючи навіть про те, щоб знайти місце для сидіння чи пошукати світлішу ділянку того простору. Віднедавна дівчина відкрила для себе нове гнітюче відчуття: вона існує. Це факт, що не потребував для неї уточнень. Не було жодних потреб чи бажання, не було ні добрих новин, ні поганих. Навіть думки її більше не хвилювали. Суцільна тиша в голові.

– Вів!

Вона здригнулась від його голосу, той пробудив забуті почуття, повертаючи Вівіку у стан, коли було гірше. Коли боліло.

Дівчина хитала головою. Краще вже ніяк, ніж…так.

Тепла долоня лягла на плече. Вів повільно повернула голову. Темні очі, нахмурені від хвилювання брови. Його губи стиснулись.

– Габбі…– прошепотіла вона, не впізнаючи скрипучий голос, що тепер їй належав.

Джим мовчки обійняв дівчину.

– Я не маю багато часу.

– Байдуже, – прошепотіла вона, заплющивши очі.

– Ти теж не маєш, Вів, – він відхилився, взявши її за плечі. – Про що ти взагалі думала? Ти розумієш, що гинеш?

Вівіка мовчки дивилась на нього.

– І через що? Через мене? Через почуття провини? Ти взагалі розумієш, яка це марна жертва? 

– Мені байдуже, – повторила вона.

– А мені ні!

Він торкнувся її щоки.

– Я прожив своє життя, Вів, – схвильовано мовив він. – А ти – ні. Я вже не повернуся. А ці твої дії не наблизять тебе до мене, коли ти так думала. Ти просто застрягнеш у іншому місці, звідки ніхто не матиме змоги витягти тебе, розумієш? 

– Ти сердишся? – спитала вона так мляво, неначе не мала сил на потрібну інтонацію.

– Ну, звісно я серджуся, бляха! – він притулився своїм чолом до її. – Я ж люблю тебе. А ти таке з собою виробляєш!

– Я справді тебе бачу, чи це…

– Це я, – кивнув Джим, злегка торкнувшись губами її щоки. – Це справді я.

Вівіка провела кінчиками пальців по його вилиці.

– Я так і не сказала…

– Сказала, – перехопивши її руку, мовив він. – Тому я і тут, Вів. Твоя провина марна. Ми встигли попрощатися. Ми обоє там, де нам належить зараз бути.

– Але я хочу бути з тобою.

– І я цього хочу, – він поцілував її пальці. – Та не так. Час нам обом визнати, я – лише етап твого життя, Вів.

– Не кажи так.

– Але це правда. Хай зараз тобі так не здається. Прошу, знайди сили жити. Тільки так, я зможу знайти спокій.

– Я не певна…

– Спробуй, – він взяв її обличчя у свої руки. – Прошу тебе, кохана, не дай цьому нищити себе. Ти маєш ще заради чого жити, живи, Вів.

Очі Вівіки заплющились. Джим наблизився, поцілувавши її. Вона схлипнула, притиснувшись до нього ближче.

– Не хочу, щоб ти йшов.

Джим обійняв дівчину.

– Зі мною все буде гаразд. Якщо ти прийдеш до тями. Я не здатний знайти спокій, доки його не маєш ти.

– Чому?

– Бо ти не живеш, Вів. Як це можу робити я?

Вона зустріла його погляд.

– Як мені це робити? Я взагалі більше нічого не розумію, – зітхнула Вівіка. – Я не пам’ятаю, що ми прощались. Не пам’ятаю, що бачила тебе, навіть зараз…я не певна, що це ти, а не якісь галюцинації.

– Вони не дали тобі запам’ятати, аби твоя душа ненароком не повернулась до Пекла і не застрягла там. Та після того, що сталось…Я не хочу, щоб ти знову опинилась у такому стані, Вів. Це несправедливо. Я хочу, щоб ти жила. І жила далі. Тому я поділюсь своїми спогадами. Ти пригадаєш нашу розмову, та не згадаєш місця. Це проста перестраховка. Азраель погодилась піти на це, хоч там цих дій і не схвалюють.

– Ну, звісно. Псувати життя смертним можна, а дати їм можливість жити далі – не гідне схвалення. Все, як Тай і казав.

– Мені скоро потрібно буде повертатись, – із сумом мовив він. 

Вівіка зітхнула, киваючи.

– Гаразд.

– Обіцяй, що житимеш далі, Вів. 

Дівчина підняла очі.

– Обіцяй щиро. Я дізнаюсь, якщо цього не зробиш і нам обом буде препаскудно, запевняю.

Вона зітхнула, відвівши погляд.

– Пообіцяй мені.

– Обіцяю.

Простір сповнив тріск статичної електрики. Джим всміхнувся і наблизився, легко поцілувавши її в чоло.

– Кохаю тебе, – прошепотів він, а тоді зник. 

Спершу було тихо і дуже темно. Вівіці було незатишно, чи не вперше за весь час, вона щось справді відчула. Спогади виникали спалахами, заповнюючи прогалини, що не давали їй спокою.

– Я б дуже хотів, аби все було інакше, – прошепотів він, погладивши її плечі. – Аби тебе нічого не стримувало. Аби ти знала менше болю і втрат.

Дівчина відвела погляд, сльоза потекла щокою.

– Та без цього ти б вже не була моєю Вівікою, – всміхнувся він, стерши її сльозу великим пальцем.

Вони зустрілись поглядами, Джим не прибирав руку з її щоки, а тоді приклав і другу долоню, взявши її обличчя у руки. Він не зводив з неї очей. Темний погляд огортав її, сльози нестримно текли щоками, проникаючи під його пальці.

– Я не хочу, щоб останнім, що ти мав за життя, було…– вона обвела себе руками. – Це. 

– Я кохаю всю тебе, – тихо сказав Джим. – Твою темряву, твою жорстокість, кохаю твою пиху, твої маніпуляції. Кохаю твій погляд, твої губи, тіло. Все у тобі мене тішить і манить з першої ж зустрічі, хай як я прагнув цьому опиратися. Навіть якби я прожив довше – мені б завжди було тебе мало, Вів. Завжди. Я не здатен надихатись тобою, не можу насититись повністю. Це боляче так втрачати себе у любові до когось. Та інакше я не міг.

Вона опустила очі.

– Я не хочу втрачати тебе. Не хочу так… Я мала або дати тобі спокій, або ризикнути і піти на це. Та я…– вона заплющила очі. – Я тебе втратила.

 Джим підняв її підборіддя, аби Вів подивилась на нього.

– Я вже мертвий. Але ти не втратила мене. Я ж є, чи не так?

Вона схлипнула, хитаючи головою. Джим провів пальцем від її щоки до вилиці.

– Але я маю шанс тут. А на тебе чекає життя. Проведи його так, як сама хочеш, незважаючи ні на кого.

– Габбі…

– Скажи мені лише одне, – тихо мовив він. – Тут, у Пеклі. Коли ніхто нас не бачить і не чує.

– Що сказати? – не розуміла вона.

– Ти знаєш, що. Дай мені це почути хоча б раз.

Він всміхнувся, наблизившись, у темних очах блищали сльози.

– Можеш сказати на вухо, – тихо додав він, подавшись вперед.

Вівіка заклякла. Сльози скували горло, вона закрила руками очі, не в змозі поворухнутися. Щоразу поверталась думками до того, що як прокинеться – дізнається, що Джим мертвий. І не згадає ні слова, сказаного тут. Не знатиме, що після смерті він не “зник”, а продовжує існування.

Він схилився біля неї, чекаючи, коли вона заговорить йому на вухо. Скільки разів вона збрехала за весь час? Скільки разів давала йому зрозуміти, що знає його достеменно і водночас намагалась приховати здивування? Бо Джим дивував її щоразу. 

 Вівіка скривилась від болю, а тоді взяла його обличчя в руки і, не зводячи з нього погляду, сказала:

– І я тебе кохаю, Джиме.

Він дивився на неї всього мить, а тоді поцілував, відчуваючи як її сльози торкаються його шкіри. Вівіка притулилась до нього, цілуючи щиро, прагнучи закарбувати його образ, навіть знаючи, що забуде про цю розмову, поцілунок і прощання.

Вони встигли попрощатись. Вона сказала йому, що відчуває. А він благословив її на подальше життя і відпустив. Як і їй необхідно відпустити його.

Вівіка розплющила очі. У кімнаті було темно, поруч з ліжком стояли порожні крапельниці, та слідів від голок на руках дівчина не виявила. Вочевидь, Азраель зцілила її. Джим ще у Пеклі розповідав, що вона здатна на таке. Трясця…тепер сприймати всю цю маячню про янголів, Вершників та переселення душ ставало неймовірно легко. Вона дивувалась як Тайлер, не бачачи всього цього на власні очі, знайшов в собі сили прийняти це.

Вона окинула кімнату поглядом. Хлопець задрімав у кріслі. Вочевидь, геть виснажений. Вівіці стало шкода друга. Весь цей час він був поруч і хвилювався за її стан. Певно, вона страшенно налякала його.

Дівчина підвелася. Тіло сповнювала дивовижна енергія, до якої ще доводилось звикнути. Вона торкнулась рукою голови Тайлера.

Хлопець миттю скочив. Червоні очі шукали поглядом її на ліжку і лише за певну мить сконцентрувались на дівчині, що стояла перед ним.

– Вів! – хрипко мовив він, підводячись. – Ти… ти як? Тобі краще? Трясця, вибач, я не мав так на тебе вивалювати все це…

Вона мовчки притулилась до хлопця. Він розгублено обійняв її. Друзі рідко обіймалися, була між ними якась ледь помітна межа, що виключала будь-які фізичні контакти. Рідко вони дозволяли собі короткі обійми чи доторк руки. Та цієї миті обоє відчули потребу просто обійнятися. Так переносити всі ці турбулентності було значно легше.

– Вибач, що налякала, – тихо мовила вона. – Йди поспи, зі мною все буде гаразд.

– І як тобі повірити?

Вона всміхнулась:

– Перебори себе, Пейдже.