Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Radiohead – Creep

Есті повільно підвелася, рушаючи геть з пляжу. Пісок розлітався під її ногами, кроки були важкими й швидкими. Асмодей дивився на її спину, відчуваючи, як всередині все тремтить. 

Не був би він дурнем – вони б зараз цілувалися. І не було б між ними чергової стіни. Та з іншого боку – чим ближче вона підпустить демона до себе, тим небезпечніше буде їй. Князь Безодні не хотів, щоб Есті знову страждала.

Долоню пронизав біль. Печатка діяла. Демона скував сором, біль і почуття самотності, від якого хотілось кричати. Почуття розривали його, змушуючи тремтіти. Асмодей щільно заплющив очі, намагаючись стримати сльози. 

Есті тим часом обтрусила ноги і взулась, йдучи в бік готелю. Суккубка слухняно супроводжувала дівчину весь шлях. Асмодей приєднався трохи згодом, коли біль та сором змінились гарячим гнівом.

Це почуття було йому ближче за попередні, а отже, демон нарешті полегшено зітхнув і рушив за смертною.

***

Клятий виродок! Спершу сам подає якісь незрозумілі сигнали, а потім поводиться отак? Як вона взагалі могла вчинити таку дурню? Цілувати Кессіді, ха! Цей дурень не заслуговує на жоден прояв уваги. На жоден! Хай тільки спробує знову кинути на неї той дурнуватий погляд, сповнений жаги.

Попри гнів, що спалював Есті, від згадки про той погляд, живіт зрадливо стиснувся.

– Бляха! – бурмотіла вона, відчиняючи двері. – Ідіот.

Вона зняла взуття, скривившись на мозолі, які встигла натерти дорогою, через піщинки, що лишились на стопах та між пальців ніг. Широким кроком рушаючи до ванної, вона з пересердя натисла на кнопку і не встигла перемкнути режим з “душ”, на “кран”. Від чого холодні потоки враз вкрили її голову. Есті певний час стояла на місці, відчуваючи тихий гнів, від якого тремтіли пальці. Вода вже встигла просочити майку, волосся обважніло, прилипаючи до спини. 

Якоїсь миті, не припиняючи гніватись, дівчина залізла у ванну, не роздягаючись і крикнула. Вона тремтіла всім тілом, чи то від холодної води, чи то від гніву, чи від розпачу. Або, то було все разом. Важко зітхаючи, дівчина провела долонею по очах.

***

Її гнів змушував Асмодея ламати все довкола. Вдаривши дверцята шафи, він проломив дерево, не відчуваючи ні болю, ні найменшої незручності. Його пальці розламували деревину, відкидаючи уламки вбік. Тоді демон рушив до крісла, піднявши його над головою і кинув з усієї сили об підлогу. Спинка відвалилась, ніжки покосились, та цього було мало. Демон щосили бив розтрощені меблі ногами. Та гнів не зникав.

Суккубка спостерігала за тим, як Есті стоїть під душем абсолютно вдягнена. Її очі були заплющені, потоки води стікали обличчям. Якоїсь миті вона закричала, що змусило Асмодея здригнутися.

Клята печать. Через те, що він став причиною такого стану Естефанії – демон відчуває абсолютно те саме і гадки не має, що робити з цим. 

Йому було прикро, що він так образив і розлютив дівчину. Асмодей в цілому вкрай рідко почував провину, тож така зміна була йому дивною і, не сказати що дуже приємною.

У мить, коли вона потягнулась до нього – Асмодей мало не зламався. Був готовий кинути все і взяти те, що вона пропонує. Взяти все без залишку і присвоїти. Не було нічого, що мало б зараз для нього більше значення. Та чому він відмовив? Чому не дозволив цьому статися? Хіба ж уже не зрозуміло, що тримати відстань він не зможе. Вже не зміг. 

Асмодей потер очі пальцями. Це все було нестерпно. Та коли вже він обрав не зближуватись із Есті – має триматись. Він щойно накреслив нову межу. І не перетне її. А щодо Естефанії тепер можна було не перейматися: побачивши його реакцію, сама вона вже ніколи не спробує наблизитись.

Демон опустив очі. Від цього усвідомлення було боляче. Воно викликало розчарування і жаль. Адже це сталось через нього. 

Почуттів було забагато. Асмодей ненавидів людей за те, як багато вони, виявляється, відчувають насправді. Одне відчуття заміняло друге, а тоді поглиблювало третє. Як з цим можна жити? Як вона живе з цим?

***

Заспокоївшись, Есті зняла мокрий одяг і прийняла душ уже у звичному положенні. Тоді залишила ванну кімнату і, загорнувшись у рушник, впала на ліжко. Їй тепер не хотілось нічого.

Певно, варто подзвонити Вівіці. Спитати як минув їх вечір. Може таки випросить фото тієї сукні. Естефанії конче треба було відволіктися.

Один гудок. Другий. Дівчина напружилась.

– Вітаю, Есті, – озвався стурбований чоловічий голос.

– Джим? – нахмурилась вона. – Все добре?

– Гм…так. Вівіка ще спить, тож…

Есті сіла на ліжку. 

– Добре. Перекажи, що я дзвонила, гаразд?

– Звісно! У тебе все добре?

Чому всі її про це питають?

– Так, Джиммі, дякую, що спитав, – всміхнулась вона.

Хоч її дратувало це питання, детектив їй подобався. Він складав гарну пару подрузі, хай як Вівіка від цього відхрещувалась.

– Був радий чути тебе.

– Навзаєм. І дякую, що відповів.

Есті завершила виклик і одразу ж зателефонувала Тайлеру. І знову – один гудок. Другий. Друг зазвичай відповідає швидко. Та зараз…Вона не могла пояснити собі, та чогось все це турбувало її. Була вже майже десята, Вів о цій порі вже гуляє вестибюлем, перевіряючи чи все підготовано згідно з планом. У подруги був пунктик на контроль. Чи ті квіти обрали флористи, чи на правильних місцях розташовані всі декоровані елементи. Чи весь персонал у гідному вигляді і на своїх позиціях. Як працює охорона, чи не сталось чогось екстраординарного за ніч. 

Тож, о цій порі Вівіка б навряд чи спала. Тоді що сталось? Дівчина вже почала хвилюватися. Тайлер на дзвінок так і не відповів. Щось не так. Щось дуже навіть не так. Від цього її скувала тривога.

***

Асмодей постукав у двері, щойно відчув зміну в аурі Есті. Суккубка бачила, що дівчину стурбував дзвінок до друзів.

Естефанія підвелась з ліжка, окинувши себе поглядом. Тоді хутко зняла з себе рушник і переодягнулась.

Демон ледь тримав себе у руках після побаченого хвилиною до, та все ж вдав незворушний вигляд, попри те, що йому хотілось цієї миті негайно відчинити двері і притулити її пружне тіло до себе, а тоді благати аби вона не ображалась на його попередню реакцію і таки отримати другий шанс справдити той намір. Бо хай як йому кортіло грати байдужість – він ще ніколи не хотів кого-небудь. Ніколи не відчував непереборного бажання торкнутися, поцілувати і втамувати нарешті ту жагу, що спалювала його зараз до кісток.

Безсмертний Князь Безодні, сам демон хіті – страждав від неї ж ще й через смертну. Яка ж іронія…

Есті відчинила двері, гнів зблиснув десь на денці карих очей. Це відчувалось Асмодеєм, неначе удар струму. Він стиснув руку у кулак, тамуючи тремтіння.

– Я не хочу говорити про це, – одразу ж мовила вона.

– Ми й не будемо, – холодно мовив Асмодей, вкладаючи зашики сил у те, аби звучати якомога більш відсторонено. – Це була помилка.

Естефанія мало не вдавилась обуренням. Її щелепи стислися, а ніздрі роздувалися від гніву.

– Помилка? – звела брову вона. – Я потягнулась до тебе…а ти…

– Я прийшов не для цього, – перебив її Асмодей, відчуваючи гіркоту і щиру ненависть до себе і власних змін.

Естефанія склала руки на грудях, втупивши у нього невдоволений погляд.

– Чого тобі треба? – рявкнула дівчина.

– Ти казала, що вам не вдається знайти Аманду.

– І? – знов звела брову Есті. 

– Я можу вам допомогти, – мовив він через певний час. – Але ти маєш довіряти мені. 

Есті примружилась. Довіряти йому? Ще чого! Асмодей ледь стримав усмішку. Яка ж вона вперта. Дівчина змахнула волоссям у зверхній манері. Її характер зараз робив дівчину ще привабливішою і це становило проблему.

Демон зітхнув, відводячи погляд. Тиша затягнулась.

– Ну ж бо, які у тебе варіанти? – пирхнув він. – Ви роками не можете знайти це стерво.

Естефанія дратувалася на те, що він мав рацію. Хоч цей Кессіді і сердив її…власне, всім – справа пошуку Аманди була важливіше за гнів.

– Я слухаю, – понизила голос Есті.

***

Десь за пів години перетелефонувала Вів. Есті зітхнула, прийнявши виклик. 

– Все гаразд? – одразу ж озвалась вона. – Чого слухавки не брали?

– Даруй, – зітхнула Вів. – Я вчора вирубилась і взагалі забула про час. 

– А де Тай? Я дзвонила йому…

– Він на завданні, – різко відповіла Вівіка.

– Із увімкненим телефоном? – звела брову Есті.

– Певно лишив у машині. Я скажу йому хай перетелефонує, як повернеться.

Есті нахмурилась.

– Точно все гаразд?

– Звісно, лялю.

– Добре…наберу ввечері.

– Гаразд.

Есті не подобались короткі відповіді подруги. Її щось турбувало.

– Як минув вечір? – обережно поцікавилась Естефанія. 

– Який вечір? – перепитала Вівіка. 

– Ну, вечір, куди ти вигуляла ту неймовірну сукню зі шлейфом, – всміхнулась вона, намагаючись розкрутити подругу на розмову.

– О…все гаразд, – відповіла вона.

Без деталей, просто “гаразд”? Ні-ні, це не про Вів. Або її там не було насправді, або щось сталося. Серце прискорилось.

– Ну, я чекаю нагоди вдягнути цю красу, ти мені обіцяла, – підштовхуючи Вів говорити, мовила Есті.

Подруга замовкла на мить. Естефанія відчула, як від хвилювання починає тремтіти.

– Вів? Що сталось?

– Ой, знаєш, вчора ми з детективом трохи захопились… – реготнула вона. – Словом, від сукні нічого не лишилось. Та знаєш, я куплю тобі нову, обіцяю. Щойно приїдеш.

Есті примружила очі. Вівіка вміла гарненько брехати, часто навіть за поглядом не можна було зчитати з якої миті вона “чеше”. Це було корисною навичкою у їх роботі, подруга вміла влитися у будь-яку компанію і змусити всіх потребувати її, ділитись особистим і ставати вразливими у її присутності.

Та коли ти дружиш з кимось багато років, коли бачив друга у всіх можливих станах, чи простіше кажучи “знаєш, як облупленого” – брехня, навіть майстерно складена і відрепетирувана, стає занадто явною. Вівіка сказала неправду. Але нащо? 

Есті заклякла. Трясця, що як тоді щось сталось? Що як хтось постраждав? О, ні-ні. Тільки не це. Естефанія здригнулася. Вони ж там не самі, у них велика компанія, про друзів би подбали. Але, що як ні?

Естефанія зателефонувала ще раз. Тепер телефон Тайлера був вимкнений. Та якого біса?! Вона знервовано ходила кімнатою, серце гупало в грудях. Вівіка оберігає її від правди? Ні, так не годиться! Вони – її друзі. Байдуже, що вона відчуває, їй треба знати правду!

За кілька хвилин телефон дзенькнув. Есті схопилась, прийнявши виклик.

– Таю? – тремтливим голосом, мовила вона.

– Привіт, – хрипко озвався Тайлер.

– Все добре?

– Так, я трохи запрацювався. Потім вирубився, ще й телефон здох.

– Ну, прямо сонне царство, – пробурмотіла вона.

– Як твій відпочинок?

Естефанія зітхнула. Голос друга ще був сонним, але з ним наче все гаразд. Отже, хвилювання були марними. Хоч щось. Це не могло не тішити.

***

Весь наступний день, Есті провела у власному номері. Щоразу як вона міркувала про те, що йде кудись, а той Кессіді тримається позаду, як мовчазний сек’юріті – її починав долати гнів. Як так вийшло, що вона не почувається вільною у відпустці сама, перебуваючи у власній країні? З якої миті Кессіді став мовчазним наглядачем, що контролює кожен крок? І найголовніше: у який момент, вона прийняла це як норму? Коли дала йому можливість вважати, що він має на це право? Ні-ні. Якщо він думає, що зможе чинити вплив на її настрій та стан – дуже помиляється. Хоче бути поруч? Хай буде, але на її умовах. Гратися нею вона не дозволить.

У животі неприємно гуркотіло. Можна замовити сніданок в номер. Хоча Есті завжди більше подобався шведський стіл. У деяких готелях була змога спуститись до місцевого ресторану, де відвідувачі накладали собі у тарілки все що тільки хотіли. Есті любила варіативність. Певно тому, Вів і Тайлер подбали аби у їх готелі у Нью-Йорку, була можливість обирати будь-що для ранкової трапези. 

Сніданки складались не лише з тостів та омлетів, а й з різних овочів, панкейків, свіжої випічки з вершковим маслом, фруктових десертів, кукурудзяних кульок і пластівців та величезного вибору свіжовичавлених соків.

Естефанія сумувала за їх готелем. Щоразу, прибуваючи у новий тут, в себе вдома, їй бракувало грамотно скомпонованих номерів, високоякісного обслуговування та уваги до кожного гостя.

***

Асмодей постійно прокручував у голові спогади про те як Есті захищала себе. Йому б, певно, варто було продемонструвати їй, що з ним так не можна, що він сильніший, втім демон був абсолютно захоплений тим, як дівчина готова боротися до останнього. І це ставило під сумнів ту тезу, яку вона кинула йому на початку. Бо у ній було повно жаги до життя, інакше вона б здалася, як свого часу здався Асмодей, прийнявши факт, що він більше не належить сам собі.

Смертна вражала його, Князь Безодні губився у суперечливих думках та водночас розумів одне: якщо раніше він прагнув триматись поруч, через якесь почуття обов’язку, що зародилось у ньому раптово, то тепер – просто не міг стояти осторонь. Асмодею кортіло завжди лишатися поруч з Есті. Неважливо як вона до цього поставиться, чи як ненавидітиме його. Демон мусив бачити дівчину весь час, слідкувати за змінами її стану і робити все, аби їй ставало краще.

З останнім поки було складно. Естефанія досі гнівалась, Асмодею від того чогось стало смішно. Люцифер обожнював просторікувати про крихкість людського его. Мовляв, ніщо не вражає їх дужче, як удар по самооцінці. Князю Безодні ці розмови завжди здавались дурними, бо того ж Люцифера в очі обізви “пафосним базікалом” – він надме губи щонайменш на місяць. Тож, янголи не втекли далеко від творінь, над якими потішалися. 

Демони здебільшого теж. Та вони зростали у приниженні, тож їх самооцінка в цілому мала геть інший вигляд. Вона була мінлива: сьогодні ти король: сильний, вправний, що тримає світ у своїх руках. Завтра – раб, не гідний нічого вартісного, нічого доброго, нічого взагалі. 

Асмодей жив так завжди. Уникаючи надмірного спілкування, він випрацював собі репутацію холодного, байдужого і повсякчас сповненого нудьги від присутніх. Це було корисно, бо змушувало всіх уникати його компанії. Водночас – ставило хрест на будь-якій можливості пізнати інших, та й самого себе. Позбутися самотності й тривоги, що сповнювала його під час відлюдництва, хоч на мить.

***

Есті почула стук у двері і зітхнула. Навіть не відчиняючи, вона знала: це Кессіді. Але нащо? Жив би собі тихенько поблизу і не чіпав її, може б колись Есті забула про його мовчазну присутність.

Стук повторився, дівчина стримала бажання загарчати, та все ж підвелась і рушила до дверей.

– Доброго ранку, – пробурмотіла Есті, склавши руки на грудях.

– Доброго, – коротко кивнув він. – Сніданок проходитиме до десятої. Тобі треба поїсти. Я чекатиму на тебе внизу.

На цих словах він повернувся і мовчки пішов коридором. Есті пирхнула.

– Я не голодна. Йди сам.

– Я чую як гуркоче у твоєму шлунку через дві стіни, Естефаніє, – не спиняючись, мовив демон. – Не ламай комедію. Йди їсти.

– Не забагато хвилювань про ту, на кого тобі байдуже?

Кессіді заклякнув, повільно озираючись через плече.

– Я ніколи не казав, що ти мені байдужа.

– Так, ти казав протилежне, але твоя поведінка доводить інше. 

Асмодей зітхнув, підійшовши до дівчини. Він склав руки до кишень штанів, аби сховати тремтіння, що знову охопило його у присутності Есті.

– Я не збираюсь йти їсти, тим паче я не робитиму цього у твоїй компанії. Захочу чогось – замовлю в номер.

Есті розвернулась, збираючись повернутись до кімнати. Асмодей перехопив ручку дверей, змусивши Естефанію повернутись до нього.

– Що не так? – спитав він.

– Не так? – звела брову вона. – Хочеш поговорити про те, що сталось?

– Нема про що говорити, – відступив на крок демон. – Бо не сталось нічого.

– Саме так, – закотила очі вона. – Поясни мені, що відбувається? Бо з тобою, Кессіді, чорт ногу зломить.

– Нічого не відбувається, – відвів погляд демон. – Я просто захищаю тебе, це все.

– Це все, так? – єхидно перепитала Есті.

Асмодей коротко кивнув.

– Тоді не буде зайвим, якщо ти захищатимеш мене дистанційно.

В грудях раптом стисло.

– Що, даруй? 

Вона криво посміхнулась, погляд набув гостроти.

– Не втручайся у мій простір, не торкайся мене, не приходь до мене і не розмовляй. Від сьогодні й надалі – ти типовий охоронець, що працює на добровільних засадах. А вони ніколи не звертаються до свого роботодавця без зайвої потреби.

– Ти ж це несерйозно? – пирхнув Асмодей.

Есті рушила вперед, демон здійняв підборіддя, відступивши на крок.

– Я не знаю, чого ти вирішив, що маєш захищати мене, – звузила очі дівчина. – Не знаю, хто ти такий і де проходив підготовку. Про тебе немає жодних даних в мережі, наче тебе самого просто не існує.

– І, що? – хитнув головою Асмодей. – Це лякає тебе?

– Спершу лякало, – погодилась вона. – Та ти довів, що здатний, хай і в дуже жорстокий спосіб, та все ж відповідати за свої слова. 

Демон звів брову, окинувши поглядом обличчя Естефанії. Трясця, він не міг очей відвести від розгніваного погляду, нахмурених густих брів і пухких губ, що були зараз привідкриті, готуючись сказати щось ще. Як же йому кортіло зараз притиснути її до цих самих дверей і цілувати, доки той жар, що колов його під шкірою не досягне нарешті свого піку.

Холод розчарування вкрив його моментально. Ні. Він не має піддаватись дурним поривам. Це лише нашкодить Есті. Демон хитнув головою.

– Ти дійсно захистив мене, за що я вдячна, – продовжила дівчина. – Та я не бажаю спілкуватись з тобою і не хочу більше бачити тебе у чи поблизу мого номера. Тримай дистанцію і не перетинай межу.

– Межу?

– Так, Кессіді. Межу. Вона є і була завжди, тільки ти вважав за необхідне ігнорувати її. Тепер такого права у тебе немає. Тож, я сама вирішу, коли мені спати, їсти та чи приймати щось. Ти не маєш права контролювати ні мене, ні мої потреби.

– Ти ж не збираєшся знову купувати ту гидь?

Есті дивним чином не відчувала бажання знову занурити себе у той стан. Кількагодинна ейфорія не вартувала кількох днів повільного вмирання за життя. Та Кессіді про це знати не треба було. Вона здійняла підборіддя.

– А от це вже я вирішу сама.

Асмодея сердила позиція Есті. Її прагнення до незалежності йому абсолютно не підходило. Тихий гнів ворухнувся у грудях. Погляд потемнів, набуваючи глибини. Демон зробив короткий крок вперед, не зводячи очей із дівчини. 

– І що ти зробиш, якщо я перетну цю межу? – понизив голос він. – Якщо я знову увійду у твій простір, твій номер, наближуся до тебе?

– Я зроблю те саме, що й ти, – самовдоволено відповіла Есті.

– Поясни? – нахмурився Асмодей.

– Продемонструю огиду, байдужість і просто відвернуся від тебе. 

– Що? – реготнув він. – Вдаватимеш, що мене не існує? Та, годі тобі! Це так по-дитячому.

– Не зовсім так, – всміхнулась вона. – Відтепер, Кессіді – ти для мене не цікавіший за меблі у цьому коридорі. Я не вдаю, що їх тут немає, чи не так? Я просто не спиняю на них погляд, бо вони мені непотрібні.

Естефанія кинула йому насмішкуватий погляд, а тоді розвернулась і рушила до номера, зачинивши за собою двері. Демон лишився у коридорі із чітким усвідомленням: він програв. Але хіба гра вже почалась? Чи справді вона почалась із його поразки? І як взяти реванш?