Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Mickey Valen - Chills (feat. Joey Myron)

Есті підвелася.

– Я…– вона трохи знітилась, – маю піти у душ.

– Мені вийти?

– Ні, я просто візьму всі потрібні речі.

Демон багатозначно кивнув, відкинувшись на спинку крісла.

Есті поклала руку у кишеню шортів, її погляд на мить змінився. Вона витягнула складене фото і обережно поклала на приліжкову тумбу.

– Що це?

– Фото Андреса, – всміхнулась вона. – Єдине, що вціліло у тому домі.

– Мені шкода.

Есті кивнула, розвертаючись. Асмодей відвів очі, доки дівчина порпалась у валізі, взявши потрібні їй речі і дочекався, коли вона увійде до ванної, зачинивши за собою двері.

Тепер, коли Естефанія знає, що він у кімнаті, підглядати за нею через суккуба чогось стало незручно. Асмодей не міг пояснити собі колючого почуття. Він мав власну градацію “правильного” і “хибного”, втім зараз… щось заважало йому порушити приватність Есті. І це здавалось дивним, бо було нетиповим для нього.

Він підвівся, наблизившись до приліжкової тумби, довгі пальці підхопили світлину, розгорнувши її.

– Знайди, – тихо мовив він до суккубки.

Вона миттю зникла. На це піде час, хлопець виріс за ці роки і зараз має інший вигляд. Втім, якщо Андрес ще живий – суккубка зможе відшукати його. Хай і не одразу.

***

Есті довго міркувала щодо того чи варто лишати Кессіді у кімнаті. Вона так легко погодилась на пропозицію, але чому? Він незнайомий чоловік, що слідкував за нею, хай і, начебто з чистих намірів, втім…Він скоїв щось жахливе там, біля її будинку. Він переслідував її і тепер, вона лишає його тут, берегти власний сон, бо…що, власне? Бо він теж жертва насильства? І це має якось убезпечити її?

Серце гулко стукотіло в грудях. Що вона робить? Нащо це потрібно? Кессіді їй ніхто, вона не має відчувати до нього нічого. А надто зараз, коли Томас помер геть нещодавно…цього замало. Вона не може рухатись далі так швидко. Не може просто забути про нього. 

Водночас її суперечливі почуття до Кессіді, змушували дівчину мліти. Це було абсолютно недоречно, геть невчасно і ще менш зрозуміло. Він був дивним, непередбачуваним, а ще: вона гадки не мала, які наміри він має щодо неї.

Так, Кессіді фактично визнав, що вона небайдужа йому, і схоже сам ще не примирився з цим фактом. Втім, що це насправді значить? Навряд чи щось хороше.

Есті хитала головою. Ні, це все треба завершувати. Вона має спакувати речі і повернутись до Нью-Йорка. Сказати тому Кессіді, що все скінчено і забути його назавжди.

Дівчина підняла очі до дзеркала. А, що власне скінчено? Їх не пов’язують жодні стосунки. Він просто надокучливий попутник, що вирішив взяти на себе відповідальність за її безпеку. Хіба Тай і Вів не хотіли, аби вона була під захистом? Можна вважати, що це захист. Трохи нетиповий, місцями жорстокий, мало знайомий, та все ж…це захист. 

Естефанія корила себе за те, що довіряла йому. Довіряла по-справжньому, хоч і не мала для цього жодних підстав. Хіба ж не мало життя вже таки її навчити – незнайомцям не можна довіряти?

Та все ж…вона довірилась Вів і Таю, коли ті допомогли їй за першої зустрічі. І вони стали для неї сім’єю. Вона довірилась Томасу, який витягнув її із мороку власних помилок та болю. Довірилась так, як не довірялась жодному чоловіку у своєму житті. Може Кессіді, що врятував її від покидьків, теж вартий довіри?

Вона зазирнула у дзеркало. Вологе волосся закрутилось довкола блідого волосся. Навряд чи вона зможе заснути у його присутності. Есті видихнула, а тоді залишила ванну кімнату. 

Кессіді не дивився на неї. Як вона й просила: він посунув крісло до самих дверей і дивився у вікно, повністю ігноруючи дівчину, доки вона не залізла під ковдру, вкрившись по шию.

– Можу залишити світло, якщо тобі так зручніше, – тихо мовив він.

Есті здригнулась. Чогось тут, коли вони були самі у її номері, ця фраза набувала якогось іншого значення, до якого дівчина геть не була готова. Вона мовчки хитнула головою, вмощуючись зручніше.

– Я можу піти, якщо моя присутність турбує тебе, – сказав Кессіді.

Його тон був рівним, втім Есті відчувала у ньому певну настороженість і може злегка розчарування.

– Все гаразд, – тихо мовила вона. – Тільки…як ти спатимеш у кріслі? Це ж…певно незручно.

Кессіді кинув тінь усмішки, повільно перевівши погляд на неї. Їх очі зустрілись і від того шкіру Естефанії вкрили мурахи. 

– Навряд чи це запрошення у твоє ліжко, та у кожному разі: я утримаюсь. Зі мною все гаразд, не турбуйся про це.

Есті стримала усмішку. 

– Добраніч, Кессіді.

– Добраніч, Естефаніє.

***

Асмодей вслухався у спокійне та розмірене дихання і міркував. Поруч з Есті він почувався нестабільним, схвильованим, збудженим і абсолютно хаотичним. Століттями він вчився поміркованості і доводив себе до такого спокою, що все і всі довкола ставали нудними та передбачуваними.

Він не знав радості, не знав прив’язаності. Тримав поруч виключно тих, хто викликав найменше роздратування. І хоч у Люцифера часто рот не стулявся, таким балакучим він бував, хоч Беліал полюбляла скиглити і накручувати себе з будь-якого приводу, а Азазель (занепала, що загинула у війні з Ліліт), за будь-якої нагоди шукала смертні душі, аби спаритись з ними через власну одержимість людьми – всі вони були близькими Асмодею. І він навчився терпіти їх присутність, бо не міг зізнатися собі, що самотужки він просто не впорається.

Вони були чимось подібні з Есті: обоє травмовані, обоє тікали від болю і знайшли порятунок у найближчих друзях. От тільки Естефанія не закрилась від усього світу, як він. Вона продовжила жити, шукала бодай щось прийнятне, у той час, як Асмодей дав темряві захопити його цілковито.

Аура Есті здригнулася, демон одразу напружився.

– Ні! – тремтіла дівчина, скривившись. – Пустіть мене! Ні! Не чіпайте…Не чіпайте мене!

Асмодей підхопився і заклякнув. Не варто чіпати її, це зробить лише гірше.

– Есті, – тихо покликав він. – Це лише сон.

– Ні…– вона здригнулася, сльози побігли щоками. 

– Прокинься. Це сон.

– Томасе…– шепотіла вона. – Томмі, забери мене…Забери звідси, прошу…

Асмодей стиснув руки в кулаки, не розуміючи, що робити. Серце гупало в грудях, плечі тремтіли від хвилювання. Він наблизився всього на крок і опустився на ліжко поруч.

Есті тремтіла, її голова хиталась з боку в бік, волосся липло до вологих щік.

Він повільно простягнув руку. М’яка ковдра видала шурхотіння під його долонею. За мить пальці знайшли її зап’ястя. Від дотику до гладенької шкіри, демон здригнувся, відчуваючи як хвилювання вкотре прискорило серцебиття.

Дівчина скочила, задихаючись, демон підхопив її за плечі.

– Це лише сон, – тихо мовив Асмодей. – Дихай.

Вона спробувала вирівняти дихання, плечі досі смикались, від сліз її вії склеїлись і вона потерла очі кулаком, а тоді повільно розплющила.

Її аура поволі повертала звичну форму й колір, Асмодей ледь стримав подих полегшення. Він не зводив очей з її обличчя, не помічаючи, що досі тримає її плечі пальцями.

Есті поволі затихала. На стомлене тіло накочувало почуття умиротворення. Та воно було не звичним. Трохи хвилювалось у животі, зрідка вкриваючи тіло мурахами. Та попри все, страх та біль, пережитий уві сні, потроху відступав. Його руки злегка стискали її плечі. Тільки зараз вона усвідомила, що їх шкіра торкається і від цього хвилювання розгорілось з новою силою, прискоривши дихання, що тільки-но відновилося.

– Все гаразд? – спитав він, зустрівши її погляд.

Естефанія тішилась спокою, який мала зараз. Вона вже й забула, як це: коли хтось будить тебе від жахіття і тримає за плечі. Коли вони тільки-но почали зустрічатись із Томмі – він завжди будив її, тримав у своїх теплих обіймах і говорив про все на світі, аби відволікти. Він завжди мав кольорові нічники, які лишав у різних ділянках кімнати, щоб проганяти суцільну пітьму. З часом жахіття зникли і вона радо йшла до ліжка, прокидалась у обіймах Томаса і розуміла: це життя, попри свою складність – ще може дати їй радість.

Есті бракувало цього спокою, Томмі заземляв її, допомагав завжди почуватись на місці, твердо стояти на землі, навіть коли біль знову тягне її у страшні спогади. 

– Естефаніє, – тихо покликав Кессіді. – Точно все гаразд?

Вона заплющила очі. Так не має бути. Вона не може відчувати той самий спокій, бо чоловік, що зараз тримає її за плечі – не Томас. Кессіді не заслуговує на те, щоб стояти з ним на одному рівні. Він – небезпечний незнайомець, що нишпорив її кімнатою, порпався у її речах, або й ще гірше – переслідував, підглядав у шпарини, контролював…

Есті виходила із заціпенінння, тимчасовий спокій враз змінився гнівом і панікою. Дівчина різко скинула його руки зі своїх плечей і підвелася.

***

Зміну її аури не помітити було неможливо. Та спалахнула багряним, стала гострою, асиметричною, неначе зуби, що були готові зжерти демона живцем. Дівчина була сердита. Занадто сердита, вона ладна була кинутись на нього і побити. Асмодей не розумів, що слугувало причиною такої різкої зміни її стану.

І хоч він не хотів визнавати, це відізвалось болісною різзю в грудях. Щойно демон почав звикати до думки, що Есті намагається зрозуміти його і навіть приймає сам факт його присутності у власному житті – як от, вона починає знову закриватись від нього і сердитись. Що ж він зробив не так?

– Забирайся.

– Що сталось?

– Я просила тебе сидіти у кріслі якомога далі від мене! А ти…ти знову сидиш тут і торкаєшся мене!

Асмодей придивився до її аури. Вона шукала причину для гніву. Це брехня. Демон примружився:

– Ні, справа не у цьому. Ти вже майже заспокоїлась, а тоді почала казитися. Що сталось?

Вона підняла на нього очі.

– Я не можу заспокоїтись у присутності незнайомця. Йди.

Він звузив очі, наблизившись. Есті відступила до стіни. Її дратувало, коли Кессіді заходив у її простір. У горлі враз пересохло, та вона випнула підборіддя, не бажаючи виказувати власних емоцій.

Він окинув її холодним поглядом.

– Ти маєш стільки емоцій, – тихо мовив він. – Я можу перелічити кожну, хай як ти прагнеш вдавати, що не відчуваєш нічого.

Його очі блукали її обличчям, раз по разу спиняючись на губах, очах, тоді опускалися до шиї та грудей, захованих у шовковій піжамі, що зараз здіймалися схвильовано і так само опускалися.

– Це не так, – хрипко мовила Есті.

Він хмикнув, піднявши на неї очі.

– Я відчуваю твій гнів, – тихо сказав Кессіді, наблизившись. – Відчуваю сум’яття. Твоє хвилювання, навіть страх.

Есті стиснула щелепи. Він здійняв підборіддя, поглянувши на неї з-під вій. 

– Та під усім цим є дещо інше, – продовжив він, наблизившись знову. – Почуття, незрозуміле навіть тобі самій. Хочеш знати, що це?

Пильний погляд перебігав з одного ока на інше. Есті зробила те саме, та не відповіла на питання.

Кессіді кинув тінь усмішки, наблизившись ще. Тепер між ними був хіба сантиметр. Від такої близькості, мурахи враз вкрили тіло. Він був значно вищим за неї, Есті довелося підняти голову, щоб не втратити зоровий контакт. Дихання збилося.

Асмодей бачив це. Бачив, що їй так само важко контролювати себе, як і йому. Це почуття було важким, тягучим та п’янким. Воно здригало тіло, стискало живіт і віддавалось болем у грудях. Демон не був готовим до цього. Не знав, що смертна істота може мати над ним таку владу. А він не хотів, аби хто-небудь міг мати владу над ним.

Есті мовчки дивилась на нього. Асмодей ледь стримувався, щоб не перетнути останній сантиметр і не впитися у неї. Ще ніколи жага чужого тіла й дотиків не була такою сильною. Для нього існували лише суккуби, та й те: тому, що він міг їх повністю контролювати. Міг вирішувати коли, скільки разів і який саме матиме секс. А вони корились йому у всьому і отримували те саме задоволення від процесу, що й їх володар.

Та зараз…зараз непередбачуваність Естефанії була для нього водночас і страхітливою, і достобіса привабливою. Її аура не змінювалась, лишалась такою настороженою. Наче дівчина готувалась до удару і водночас…пульсувало у ній щось темне і загадкове, щось, у чому вона ще сама не була готова зізнатись собі. Асмодей знав, що це. І це знання тішило його.

– Відійди.

Демон наблизився, втиснувши її у стіну, вперся руками у шорсткі шпалери обабіч її плечей. Він відчував дихання Есті. Чув неповторний запах мигдалю і півоній. Жар її тіла навіть під тканинами їх одягу. Чув як гупає її серце, збиваючи його власний ритм. Збудження прокотилося тілом новою хвилею.

– Я знаю, чого ти насправді хочеш, Есті, – переводячи погляд з одного ока на інше, хрипко мовив він. – І це лякає тебе ще дужче за сни, які ти бачиш.

– Я хочу, щоб ти пішов…– прошепотіла вона.

– Скажи це щиро, – він нахилив голову, не зводячи з неї очей. – І я піду.

Есті на мить задихнулась, а тоді звузила очі і смикнулась, лишивши гучного ляпаса на обличчі Кессіді. Його голова на мить відхилилась. 

– Пішов геть! – рявкнула вона.

Асмодей повільно повернув голову до неї, кинув останній погляд на її обличчя. Глянув пухкі розімкнуті губи, розширені зіниці її очей, легкий рум’янець на щоках. Вкотре відчув прискорене дихання. Кинув тінь усмішки, а тоді відступив.

– Добре, – тихо сказав він. – Наступного разу – бий дужче. Може тоді вийде переконливіше.

Тоді демон розвернувся і залишив її кімнату. 

Щойно двері за Кессіді зачинились, Есті затремтіла, з’їхавши по стіні на підлогу. Найгіршим у всьому було не те, що вона злякалась чоловіка. А те, що вона взагалі його не боялась. Кессіді викликав у неї геть інші почуття і тепер, вона бачила це настільки явно, ніби хтось підійшов і крикнув їй про це у обличчя. 

Вона затулила руками очі, серце стукало так сильно, що тисло в грудях. Тіло було у напрузі, а жага, про яку вона забула від моменту смерті Томаса спалювала її, змушуючи стиснути тканину піжами у пальцях.

Це неправильно. Так не має бути. Естефанія ненавиділа себе за це, та збудження було таким сильним, що починало тягнути живіт. Вона важко зітхнула, рука пірнула за резинку шортів. Дівчина відкинула голову на стіну, чекаючи на омріяне полегшення. Та чи настане воно?

***

Асмодей заклякнув на ліжку. Руки стиснулись у кулаки, а тіло судомило від побаченого. Спершу демон поривався прикликати одну з суккубок, аби втамувати власну жагу, та згодом вирішив просто спостерігати. Побачене змушувало його втрачати ті малі крихти контролю, який він ще не встиг розгубити поблизу з Естефанією.

Він жадібно вбирав кожну мить, що бачила суккубка у кімнаті дівчини. Спостерігав за тим, як тремтять плечі Есті, як заплющуються очі, як вона прикушує губу, аби не застогнати. 

Вона важко видихнула, спинившись і заплющила очі. Дихання все ще було прискореним, та аура дівчини нарешті заспокоїлась, хоч і не до кінця. Асмодей вбачав у ній гострі кути, що не зникали навіть після розрядки. Вочевидь, попри поверхневе задоволення, глибинні переживання не було втамовано.

Від його жаги, вплив на смертних поширився. Сусідні номери вибухнули стогонами і стукотінням. Есті прислухалась і засміялася, продовжуючи сидіти на підлозі. А тоді обійняла себе за плечі і зітхнула.

Хоч тілу й стало легше, цього ж не сталося із нею самою. Есті дедалі частіше почувалась гостею у всьому світі. Наче більше не було нічого, що б хоч якось повертало її до реальності. Демонструвало якусь приналежність до реальності. Вона втратила коріння, коли її викрали. І навіть тимчасове почуття комфорту поруч з Томмі, Вів і Таєм не допомогло їй почуватись частиною чогось важливого. Уся ця біганина, постійні завдання, а ще брехня, брехня і знов брехня, від якої її вже нудило. Есті брехала про свій стан, брехала про почуття, брехала про власну особистість. Хоч раз їх хотілось опинитись там, де вона може бути собою. Бодай один раз.

Очі запекло від сліз. Естефанія знову притулилась потилицею до холодної шорсткої стіни. Чому їй так важко? Чому, всі довкола лише те й роблять, що торочать про “кращі роки”, а вона їх і не бачила. Їй скоро тридцять, а що вона має? Самі лише втрати, постійне тікання від себе і власного “я”. Жодних планів на завтра, бо те чортове завтра, зі способом її життя, може ніколи й не настати.

Скільки життів вона забрала? Колись Есті спитала про це у Вів і Тая, та жоден з них не дав відповіді. Сама ж Естефанія знала: за всі ці роки вона вбила вісімдесят три людини. Вісімдесят три. І попри те, що кожен з них був абсолютним виродком, що приносив смерть, руйнацію та насильство – Есті з жахом усвідомлювала, що нічим не краща.

Вона завжди захоплювалась Вівікою. Подруга була нещадною і навчилась жити з тим, що зробила. Звісно, Есті не раз бачила її зриви. Бачила, що й Вів не залізна і може втрачати контроль, може мовчати, ховати свій біль. Та вона ніколи не вважала їх роботу помилкою. 

Есті не могла похизуватись цим. Звісно, вона мала причини для боротьби. Вона хотіла помститись клятому Дюпону за все, що він скоїв з нею та її родиною. Втім…Де гарантія, що замість нього не з’явиться хтось інший? Хтось гірший. Хтось, хто навчиться ховатися навіть від них?

Телефон дзенькнув. Естефанія підвелася, потягнувшись до приліжкової тумби. Повідомлення від Тайлера.

“Привіт. У тебе все добре? Будь ласка, візьми за звичку писати бодай раз на день.”

Есті всміхнулась. 

“Все гаразд. Не хвилюйтесь за мене.” – написала вона і вже готувалась прийняти виклик.

Тож побачивши як Вівіка телефонує, одразу після того, як її повідомлення Тайлеру було прочитане – Есті лише реготнула. Коли дружиш з кимось стільки років – вже знаєш певні звички на пам’ять.

– Привіт.

– І чого ми не пишемо? – докірливо озвалась Вівіка.

– Ну, вибач…Я просто була дещо…зайнята.

– Ага, ясно.

– Ні-ні, не так зайнята.

– Мала, я ж не прошу фотозвіт, хоч направду, була б втішена побачити, що ти не стирчиш у якомусь гниднику з ночі до ранку, обіймаючи подушку. Просто словечко, хоч раз на день. Не важко, еге ж?

– Знаю… – Есті лягла на ліжко, зітхнувши.

– Ми намагаємось не турбувати тебе, але коли ти на самоті бозна-де…Сама розумієш. 

– Добре, Вів. Я писатиму, обіцяю.

– Це все, що я хотіла почути.

Есті всміхнулась.

– Я скучила за вами.

– І ми скучили. 

– Яка тема вечора у клубі? – спитала вона, аби змінити тему.

– Сьогодні ніякої, – пирхнула Вів. – Без тебе ті теми мені туго йдуть.

Естефанія реготнула. За креатив у їх команді відповідала саме вона і Томмі. Вів ліпше дбала про музичний супровід та стиль гостей, а Тайлер…йому аби всі присутні були ситі, пили пристойний алкоголь і не лізли поперед батька в пекло. На інше хлопцю було байдуже.

– І, що сьогодні вдягнеш?

– О…шкода, що тебе нема. Я придбала просто розкішну сукню. От кутюр, спец-замовлення за моїми мірками.

– Серйозно? Кинь мені фото! – вимагала вона.

– Е ні…– хитро протягнула Вів. – Камера цей відтінок не передає.

– Ну, хоч опиши! – згорала від нетерплячки Есті.

– Повернешся – покажу. А може…навіть дам одягнути. Тобі цей колір теж личить.

– О! Це синій! 

– Не просто синій, він…– Вівіка замислилась. – Знаєш, як відтінок неба перед грозою? Не коли вже почалось, а…

– Коли тільки починають скупчуватись хмари! Так, блакитно-сірий з глибиною…– заходилась описувати Есті, чітко уявляючи відтінок.

– Так, це він.

– Вау! Хочу побачити. А тканина яка? Крій?

Вівіка реготнула.

– Більше нічого не скажу. Ну…хіба, що сатин і кілометровий шлейф!

– Трясця! – стукнула долонею по подушці Есті. – Я мушу це бачити!

– Була б ти тут – підказала яке взуття обрати.

– Маноло! – мало не крикнула Есті.

Вівіка захихотіла.

– Ну…я спинилась на Джиммі Чу. У колір ідеально підійшли.

– Скільки тобі казати: підбирати взуття в колір до основного виробу – нудно!

– Приїдеш – насвариш мене, – пирхнула подруга.

Естефанія всміхнулась, очі запекло від сліз. До розмови з Вів вона й не замислювалась, як встигла скучити за друзями. Дівчина провела пальцями по китиці подушки і зітхнула.

– Гаразд, я…гм…певно вже лягатиму…

– Добре, – зітхнула Вів, от же трясця, знову щось відчула. – Я тебе люблю.

– І я тебе люблю. Добраніч. Обійми Тайлера за мене.

– Гаразд.

Есті поклала телефон на ліжко. Може вже й час планувати поїздку назад? Не так вона уявляла собі перебування у Іспанії. Дівчина думала це буде час на самоті. Можливість розібратись у собі, можливо навіть відпустити гіркі почуття і навчитись жити далі.

Та як тут заживеш, коли об’явився цей Кессіді і постійно діє на нерви?