Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ The Moth & The Flame – Beautiful Couch

Впродовж наступних тижнів Джим хоч і знав, що треба робити, до кінця не був певний, що робить це правильно. Були душі, що одразу йшли на контакт, бували й ті, що намагались фліртувати з симпатичним детективом попри факт власної смерті і переміщення. Були такі, що відмовлялись говорити, ті, що тікали, ховалися і погрожували ступити за Браму.

І хоч робота давалась непросто, Джим принаймні припинив рахувати кожну свою невдачу, прагнучи зробити висновок і змінити підхід надалі.

– Не став одразу стільки питань, – бурмотіла Беліал, після того як вони супроводили чергову душу до Пекла.

– Я ж детектив, – нагадав їй Торнтон.

– Так, мертвий детектив, – пирхнула княгиня Безодні.

– Хіба це має скасувати мій підхід?

– Ти не на місці злочину, – хитнула головою вона.

– Ні, але ж уважність працює, – всміхнувся Джим. – Люди охочіші до контакту, коли відчувають, що їх чують.

– Я вже шкодую, що взяла тебе, – закотила очі Беліал.

– Ні, не шкодуєш, – вишкірився детектив.

Вони реготнули. Певний час крокували мовчки, Джим окинув її допитливим поглядом:

– Можна спитати?

– Питай.

– Ти…янгол чи все ж демон?

Беліал пирхнула.

– Формально – і те, й інше, і ніщо конкретне водночас.

– Загадково, – всміхнувся Джим.

– Я – покруч, Торнтоне. Моя мати – перша демониця цього світу. А татусь – рядовий янгол, якого вона спокусила, ще до Адама. 

– Це, певно мало вплив на твоє подальше життя, – помітив Джим.

– Авжеж. Я ніколи не була справжнім демоном для уродженців Безодні, так само як і не вважалась повноцінним янголом для Небесних. Мене визнано занепалою, тільки за фактом власного народження.

Вона пирхнула, проте від Джима не сховався ледь помітний спалах болю у її очах. Певно на долю Беліал випало чимало. Важко існувати в світі, де тобі немає місця.

– Мені прикро, що ти зіткнулась з таким.

Вона здивовано поглянула на Джима:

– Дякую.

– А ким ти сама себе вважаєш? Якщо відійти від демонів та янголів, як ти сама себе характеризуєш?

Беліал замислилась.

– Я ніколи не міркувала про це…певно, просто Белі.

Джим всміхнувся.

– Мені подобається.

– Справді?

– Так, без ярликів значно краще. Просто Белі.

Вона всміхнулась.

– Просто Торнтон, еге ж?

Він реготнув, киваючи:

– Саме так. 

– Ну, тоді домовились.

***

Впродовж дня вони супроводжували до Пекла мінімум по шість душ, на більше Беліал поки не розраховувала, прагнула, щоб Джим поступово занурювався у роботу. 

– Як ти зазвичай проводиш час після роботи? – спитав детектив, коли вони прогулювались після виконаної місії.

Вона замислилась.

– Взагалі-то…ніяк. Я беру великий обсяг, який займає мене до наступного дня.

– Тобто…ти взагалі не відпочиваєш?

Вона знизала плечима.

– Інколи трохи прогулююсь Безоднею.

– Там же нічого нема, – нахмурився Торнтон.

– Так, і фактично нікого. Це допомагає краще впорядкувати думки.

– Тоді треба придумати як відпочивати після роботи.

– Нащо?

– Ну, ми ж напарники, чи не так? А напарники часом мають певні ритуали, що допомагають налаштуватись на роботу.

– Оу! – спинилась вона. – Джиме, не сприйми за образу, ти цікавий, але…

– Перш ніж ти не сприйняла це за флірт – я кажу про бар, або не знаю – перегляд гри. Щось, що може відволікти від роботи, я не запрошую тебе на побачення. 

Беліал знервовано всміхнулась. Джим зніяковіло відвів погляд.

– Ти…неймовірна, справді. Та я…навіть якби і хотів…

– Не треба, не виправдовуйся, я просто не так зрозуміла.

– Ні, чесно. Я б не зміг занурюватись у нові стосунки, доки не розібрався з…

– Вів?

– Так, – він опустив очі. – Все скінчено. І, ми вже відпустили одне одного, проте так легко це не відбуватиметься. Я не зможу нести це у наступні стосунки. Це буде несправедливо, тож, мені треба прийти до тями.

– Мені теж, – кивнула вона, пригадавши трагічні стосунки з Міхаелем. – Даруй… Мабуть у мене як завжди проблеми з…

– З чим? Нічого не помітив.

Вона реготнула.

– А ти молодець.

Він всміхнувся.

– Я просто…не маю друзів, а ті, хто цікавиться мною, як правило робить це або зі страху, або з хіті.

– Мені прикро, – нахмурився Джим. – Це…певно огидно. Хочеться часом мати поруч того, хто підтримає без…знаєш…

– Підтекстів?

Джим кивнув. Беліал зітхнула.

– Колись у мене була подруга, найближча і найкраща, – Белі всміхнулась, згадуючи Азазель, її хитру посмішку і постійну жагу до пригод. – Вона була занепалою.

– Що сталось?

– Загинула у війні.

– Співчуваю твоїй втраті.

Вона кивнула, зітхнувши.

– А в тебе були близькі друзі?

Джим кивнув, всміхнувшись.

– Так. У мене теж була подруга, Морін. Ми дружили з юного віку, я…сумую за нею. У неї скоро весілля. 

– Справді? – звела брови Белі.

Джим кивнув.

– Якби я був живий, вона б запросила мене шафером. Завжди казала, що хоче аби я гибів над промовою, а вона б щосили стримувалась, аби не реготати при гостях.

– А, то вона класна! – всміхнулась Белі.

Детектив реготнув, киваючи.

– Дуже класна.

– Їй, певно бракує тебе.

– Мені її теж.

Вони сумно всміхнулись одне одному. Джим видихнув, окинувши оком простір.

– Як щодо того закладу? Схоже на олдскульний паб з подертими дерев’яними поверхнями, що пропахли пивом і мордобоєм. Певно, там весело, – він рушив вперед.

– Ні, стій, – спинила його Белі, схопивши за лікоть. – Тримайся якомога далі того місця.

– Чого? Я звісно не можу напитися тут, проте хочеться змінити локацію, як гадаєш?

– Це паб демонів.

– І що? Сама ж казала, не ділити всіх за видом.

– Так, а ще я казала, що є нормальні демони, а є відморозки. Це заклад, де тусуються відморозки. Тому кажу тобі: тримайся якнайдалі від тих дверей.

– Але, що вони мені зроблять? – пирхнув він. – Не вб’ють же вони мене вдруге?

– Деякі демони не питають дозволу, Джиме, – понизила голос вона, згадуючи що дізналась про Абаддон. – Будь обачний.

– Але…я ж мертвий.

– Для декого це фетиш.

– Ні, я не про це, – хитнув головою він. – Я буквально не маю тіла. Як вони можуть…

– Заклинаннями.

– Та годі тобі, я навіть перевдягнутись не можу! – всміхнувся Джим.

– Можеш, якщо уявиш себе у іншому одязі. Будь ласка, уяви, цей костюм вганяє мене у депресію.

– Це я знаю. Ти казала, що душі прив’язані до цього місця і можуть мінімально користуватися магією. Я зроблю це згодом, та мені комфортно у цьому.

– Тоді…про що ти питаєш?

– Але ж…тіла нема.

– Формально.

– І крові нема, – натякав він.

– Ну, якщо я тебе вдарю – ти знатимеш, що кров піде, так?

– І, що?

– Ти знаєш як відчувається розбитий ніс. І відчуєш це, – пояснювала Беліал. – Тілесність тут дуже відносна. Ти пам’ятаєш як відчуваються дотики, поранення…

– Але ж не секс! – реготнув Джим.

– Чому ні? – здивувалась вона. – Ти ж…мав секс за життя?

– Так, але…

– І знаєш, як відчувається оргазм, так?

– Звісно, проте… – він знітився.

– Оце так! – реготнула вона. – Ти зашарівся!

– А я можу? – здивувався Джим. – Типу…почервоніти?

Беліал розреготалась знову.

– Ти такий милий, аж нудить.

– Дякую? – нахмурився детектив.

Вона пирхнула знову.

– Слухай, ти маєш ті самі відчуття, як і за життя. Ти пам’ятаєш як відчувається збудження і що за ним відбувається. Те саме ти відчуєш і тут. 

– Тобто…душі можуть…

– Що? Трахатись? Ха! Та ще й як! До того як Ізуель підімняла Люцифера під себе, зробивши з нього зразкового сім’янина-однолюба – він влаштовував оргії мало не щодня. Смертні там відривались найдужче. Повір, все у вас працює на повну.

Джим здивовано відвів погляд.

– То…мені туди краще не ходити, бо вони…

– Так, – різко відповіла Беліал, нахмурившись, веселощів як і не бувало.

Те, що Асмодей зіткнувся з цим досі не вкладалось у неї в голові. Абаддон ніколи їй не подобалась, проте це…Він роками терпів це знущання і мовчав. Белі згадувала брата і відчувала, як серце стискалося. Хай Ліліт наплодила незліченну кількість потомства (більшість з яких Беліал не знала навіть особисто) – справжньою ріднею вона вважала лише Асмодея і Буера. Більше для неї не було братів.

***

Кафе “Сумний вітрячок”, вже точно не було тим місцем, яке Джим очікував би побачити у Пеклі. Та й контингент тут був, м’яко кажучи, геть не типовим. Душі похилого віку, кілька занепалих і демониця-офіціантка, що дуже намагалась бути обережною, та раз по разу як не совала посуд на столах своїм хвостиком, то ковзала копитцями по вологій підлозі, мало не розливаючи напої, які наче як мала донести в цілісності до потрібних столиків.

– Привіт, Клеопассен, – кивнула Белі. – Це – Джим.

Демониця кліпнула, горизонтальні зрачки у великих розкосих очах на мить блимнули. Вона поправила волосся, всміхаючись.

– Привіт, Джиме. Як справи?

– Гм…все добре, дякую, що спитала, Клео…

– Можна просто Клео, – всміхнулась вона. – Демонічні ім’я так складно вимовляти.

Джим зніяковіло всміхнувся.

– Що будете? – спитала вона, окинувши їх допитливим поглядом.

– Мені елю, і…оту тацю з закусками, – махнула рукою Беліал.

– Гаразд, – кивнула Клео, записуючи. – А ти б чого хотів, красунчику?

– А…що тут можна замовити? – подався він до Белі.

– Меню справа, я можу підійти пізніше, – всміхалась Клео.

– Так, було б чудово, вибач, я тут вперше, – зніяковів Джим.

– Не перепрошуй, – змахнула волоссям Клео. – Принесу тобі теж елю.

Джим всміхнувся. Демониця рушила вперед цокаючи акуратними копитцями.

– Не шкірся, – штурхнула його Беліал. – Вона – справжній еталон свого виду!

– Я нічого не казав, – виправдовувався Джим.

– Ти злякався, визнай.

– Це не так.

– Злякався! – шипіла Белі. – Дай вгадаю: це через копита, так?

– Я просто ще звикаю…

– Та в неї навіть ратиць немає! Тонкі пальчики! Симетричні риси, витончена, довгі ноги, кажу тобі – вона справжня краля!

– Чого мені здається, що ти мене сватаєш до своєї сестри? – звузив очі зніяковілий детектив.

– Не всі демони – моя рідня, – різко відповіла вона.

– Але ж у вас одна матір, хіба не так?

– Так. Формально ми всі вилізли з Ліліт, але її зв’язки були такими рандомними, що наш геном подібний десь як у середньостатистичного чоловіка і віслюка.

– І хто з вас віслюк? – пирхнув Джим.

Белі звузила очі, викликавши регіт детектива. 

– То…демони утворюють пари?

– У Пеклі мало хто утворює справжні пари, Джиме. Чи сплять вони разом? Радше так, ніж ні. Але щось більше…це для них зайве.

– Але ж, вони брати і сестри, хіба ні?

– Мало хто замислюється про це.

– Але є ті, кому просто начхати? – скривився Джим.

– Чим огидний інцест для людей? Крім того, що вони представники однієї родини?

– Ну, це просто гидко.

– Це я розумію, суспільні норми, бла-бла-бла. Ти поясни: чому?

– Ти вважаєш це нормальним? – покосився на неї Торнтон.

– Ні, проте янголи – срані довбні, а смертні, відверто кажучи – тупуваті. Що мені лишається?

Джим пирхнув.

– Гаразд, я тобі допоможу, – подалась вперед Беліал. – Інцест гидкий для вас, бо це представники однієї родини, одного виду, одної крові, так?

Детектив кивнув, примружившись.

– А ще, така пара потенційно може народити дитя, що матиме спільні гени і, як наслідок, буде хворим від того, правильно?

– Так, все правильно.

– Опустимо той факт, що демонів ріднить хіба що їх вид. Є звіроподібні демони, комахоподібні, навіть…стихійні.

– Це як?

– Дим, попіл, вітер, пітьма, вогонь…не питай мене, я гадки не маю, як Ліліт вдалося цих істот трахнути, не хочу навіть знати про це, – вона здригнулась.

– То ви все ж ділите одне одного за видом?

– Більшість з нас – так. Та чимало дуже непринципові у своїх бажаннях.

– Але ж це все одно гидко, – не розумів Джим.

– Може й так, – знизала плечима Белі. – Та демони і янголи не здатні до дітонародження. Янголів створили, демонів виродила Ліліт. І саме через те, ким була наша матір, демони не мають змоги привести на світ потомство. Ну, крім мого брата Буера.

– Стоп, що? Брат…став матір’ю?

– Так. Його діти правлять Безоднею. Треба буде вас познайомити, він класний.

– Чекай…то для вас інцест норма, бо ви не змішуєте гени?

– Подивись на всіх демонів, Джиме. Клео схожа на мене?

– Ні, але…

– Ні, але Адам і Єва були першими людьми і плодились, я тобі скажу, відмінно. Не знаю як Єва змогла народити таку кількість дітлахів і лишатись при цьому здоровою, стрункою та привабливою – та ти чогось не кличеш братами і сестрами все людство.

– До речі, чому?

– Безпосередньо гени Адама та Єви мали лише їх перші двоє синів. Там один здається вколошкав другого, ні?

– Так, Каїн і Авель.

– Отож. Всі наступні діти, прийшовши в цей світ, уже не згадали батьків і мали інший набір генів. До того ж, крім першої пари, яких турнули з Едемського саду, там були й інші. Творець у ту пору дуже дбав про різномаїття, хотів утворити якомога більше різних за вродою, кольором шкіри та особливостями пар. Тож, по світу розкидав ще купу таких плодовитих бевзиків, які своєю траханиною і населили вашу грішну землю.

– То ви…дійсно не рідня?

– По суті – ні. Та з демонами я все одно не хочу мати справ.

– Але Буера ти вважаєш братом?

– І Асмодея. У мене два брати, більше нікого.

– Але чому?

Беліал зітхнула.

– Перші семеро дітей Ліліт – так звані князі Безодні, це найсильніші демони після матері, звісно. Ми дістали її увагу, нас створили не як військо. Всі, кого вона народила після нас – гарматне м’ясо, завойовники, що прагнули потішити мамцю, та ніколи не чули від неї доброго слова. Всі вони відморозки. Та Буер і Асмодей завжди дбали про мене.

Джим уважно слухав, розглядаючи стурбоване обличчя з білою шкірою, проникливими ультрамариновими очима, що виступали на контрасті із чорним блискучим волоссям, що спадало на тендітні плечі. 

– Ми були як біла кістка, нас боялись і водночас ненавиділи, – продовжила вона. – А надто мене, адже я наслідок парування Ліліт із янголом. А янголів демони ненавиділи століттями. Та навіть з тих сімох, найближче мені завжди був Буер. Асмодей тримався на відстані, та я все одно люблю того довбня, тільки не кажи йому про це – скривить як середу на п’ятницю.

– І де решта з тих сімох зараз?

– Сконали під час війни за Предводительку. Я їх ненавиділа. Ми з Буером та Асмодеєм билися проти них.

– А Ліліт?

– У тій самій війні вона полягла від руки тієї, проти кого і привела своє військо.

– Ізуель?

Беліал кивнула.

– Я рада, що вона мертва. Не уявляєш якою бувала Ліліт.

– То… з тих князів, лишились тільки ви втрьох?

– Ще Сатанієль.

– А це хто? – звів брову Джим, усвідомлюючи нову інформацію.

– Перший син Ліліт.

Торнтон кивнув.

– І Люцифера.

Детектив здійняв брови.

– То вони з Люцифером…

– О, не уявляєш собі як, – вона скривилась. – Гидота.

– І де Сатанієль зараз?

– Не знаю. Мати брехала йому все життя, переконувала, що Люцифер відмовився від нього, та він дупля не різав, що став татком. Ліліт як завжди накрутила всіх для власної вигоди. Сатанієль захотів пожити окремо і все усвідомити. Люцифер не тисне на нього, хоч я думаю це і для нього стало шоком.

– А…Ізуель?

Белі знизала плечима.

– Я не дуже близька з нею. Та думаю…наявність синочка у новообраного чоловіка вразила і її.

Вона підняла очі на Джима і всміхнулась.

– Що?

– Я не знала, що ти так любиш пліткувати, – пирхнула вона.

Детектив відкинувся на спинку стільця, і зітхнув. Піймав поглядом Клео, а тоді різко відвів очі.

– Припини! – стукнула його по руці Беліал. – Ти ображаєш її.

– Чим?

– Ти вважаєш її дивною, так? 

– Ні, не так, – нахмурився детектив.

– Те, що вона нестандартної для твого наївного погляду, форми – не робить її негарною!

– Бляха, та не думаю я так! – рявкнув Джим. – Клео дуже приваблива, я просто поки не готовий!

– О! Дякую! – опустивши перед ними два кухлі з елем, всміхнулась демониця. – Я розумію, Джиме, для щирого кохання треба бути готовим, я зачекаю.

Вона постукала його по плечу і пішла. Белі підібгала губи, намагаючись стримати регіт та марно. Джим важко видихнув, докірливо поглянувши на Беліал, що заливалася від сміху.

– Знущаєшся, так?

– Вибач… – вже аж гикала Белі.

Джим пирхнув, взявши кухоль в руки.

– Це…можна пити?

– А що? Дивитися на нього? – Беліал підняла кухоль. – Пий, давай.

***

– Я ж не можу їсти, хіба ні?

– Ти не відчуваєш голоду, – жуючи шматок сиру, мовила Беліал. – Як ми усі, але ти можеш їсти. Це…– вона торкнулась тарілки. – Їжа не у типовому її стані.

– Нематеріальна, тобто?

– Відносно матеріальна, так. Ти відчуєш смак, бо знаєш який він. Але організм не перетравлюватиме їжу як звик, ти не набереш вагу, не заб’єш унітаз і не відчуєш ситості. Це просто як…

– Думка про те, що я поїв, хоч насправді цього не сталось?

– Так. Щось на кшталт.

– Мрія РХП-шників, – пробурмотів Джим. – А як ти відчуватимеш приготоване?

– Так само як і ти, – знизала плечима Беліал, закидаючи до рота шмат копченого м’яса. – Я ж теж частина цього світу.

– Так, але…як відчувається те, чого ти не куштувала?

– А тут уже спрацьовує моя уява. Я бачу інгредієнти і будую власне уявлення про смак того, що планую скуштувати. 

– І…ти відчуваєш той смак? Чи лише уявляєш, як коли діти грають у чаювання?

– Ні, я справді відчуваю, – реготнула вона. – Просто це трохи відрізняється від того, як люди їдять на землі. Янголам і демонам не треба харчуватися. Та, часом є бажання їсти не заради ситості…а…просто так, знаєш?

Джим всміхнувся.

– А готувати тут можна? Ну…за тим самим принципом.

– Можна. Але знову ж таки: нові рецепти ти навряд чи опануєш, ти можеш готувати те, що вже робив за життя.

Джим кивнув.

– А де тут є кухня?

Беліал пирхнула, підводячись:

– Ходімо.

– Куди?

– Думаю, час тобі, Торнтоне, надбати будинок.