Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Miles Kane – Colour Of The Trap

Спільні поїздки за покупками зазвичай дратували Вів. Вона у цьому плані могла повністю передати відповідальність Тайлеру, аби тільки її не примушували складати список. З їх роботою готували вони вкрай рідко, користуючись послугами доставок, та попри це Таю було спокійніше, коли у холодильнику було бодай щось напровсяк.

Та останнім часом дівчина включалась у процес, хоч і гребла здебільшого снеки, банки маринованого халапеньйо і шоколад. 

– Нащо тобі третя пачка печива? – стомлено спитав він, коли Вівіка вихопила її з полиці.

– Бо я збираюсь його їсти. 

– Три пачки?

– Одну віддам тобі, якщо замовкнеш, – закотила очі Вів.

Тай зітхнув, штовхаючи візок вперед.

– Заїдаєш стрес?

– Отож! Ти такий козел, що я через тебе вагу наберу.

Тайлер окинув її поглядом. Начебто жарт, та в кожному жарті…

– Тоді доведеться не бути козлом після шостої, – сухо мовив він. 

Вів обурено роззявила рота.

– Що? – спитав хлопець. – Просто не хочу, щоб ти звинувачувала мене у власних гастрономічних “злочинах”.

– Та пізно! Тебе вже офіційно визнано винним.

– Приймаю цей вирок із гідністю та сумом, – награно схиливши голову, мовив Тайлер.

Вона пирхнула й рушила далі, Тай знову поглянув на Вівіку. Дівчина так уважно розглядала полиці, ніби справді була цілком захоплена варіативністю арахісової пасти. Та пальці її стискали ручку візка трохи сильніше, ніж потрібно. Тайлер помічав це. Як вона відводить погляд, як тримається на відстані, чи як “заземляється” торкаючись стін, дверних ручок чи полиць. Наче це допомагало їй відчути реальність навколо.

Він хотів спитати як вона насправді почувається. Хотів почути нормальну відповідь, а не черговий жарт, хотів, але промовчав. Якщо Вівіка прагнула повернутися до їх дурнуватого саркастичного спілкування без підтекстів – він не збирався знову перетворювати його на чергову розмову про почуття.

Тому лише штовхнув візок далі.

– Нам ще молоко треба.

– Сам візьмеш, я тут зависну.

– Звісно.

– І шоколад! – крикнула вона йому в спину.

– У тебе вже три пачки печива, – пирхнув Тай.

– Не бачу логічного зв’язку, – звела брову Вів.

– Твоя правда, – погодився він, спинившись. – Щиро і беззахисно прошу пробачити мені таку несправедливість, міледі.

Вівіка всміхнулась.

– Благородно дарую своє прощення, мілорде. Пензлюйте по шоколад і не видригуйтесь, – так само награно мовила вона.

Тай реготнув, штовхаючи візок далі. Усмішка ще довго не сходила з обличчя, та на душі було все одно холодно.

За останні тижні, атмосфера їх дому змінилась неймовірним чином. Не було більше сексуальної білизни, тільки домашні закриті костюми-трійки: м’які джогери чи лосини, майка без декольте, кардиган довжиною до підлоги, що тягнувся за нею неспокійним шлейфом, ніби Северус Снейп, у виконанні Алана Рікмана, епічно увірвався до кімнати, прямо з уроку в Гоґвортсі. 

Волосся вона тримала розпущеним, а рукави натягувала аж по кісточки. Тайлер здогадувався, що ця вистава мала довести йому: Вів не намагатиметься більше спокусити його. Не чатуватиме оголена в душі, знагла зайшовши в кабіну, не прагнутиме розбудити його своїми дотиками і поцілунками, вона взагалі більше не цілуватиме його, доки він сам не здасться. Більше не намагатиметься змінити його думку, не засинатиме поруч з ним, обіймаючи уві сні. Не буде більше того, що було раніше. Він все зіпсував.

Навіть зараз, переглядаючи якийсь доволі посередній жахавчик, Тай не зважав ні на що на екрані, лише зрідка косився на Вів. Дівчина згаслим поглядом дивилась перед собою, ігноруючи крики персонажів. Хоча цей фільм Вівіка знайшла сама. Просто прийшла до вітальні, помітила Тая на дивані і, без жодних слів перехопила пульт.

– Що ти робиш?

– Будемо дивитися це.

– Я дивився інше!

– Тепер це подивишся.

– Ти просто диктаторка, знаєш? – мовив він несвідомо посуваючись на канапі, щоб дівчині було вдосталь місця.

– І що з того? – сівши натомість у крісло, спитала вона. – У мене коробка Прінглс і чотири банки стаута, можу поділитися, якщо замовкнеш негайно, то що? Я все ще диктаторка?

– А це вже підкуп.

– Ой, подай до суду! – закотила очі вона.

Тайлер пирхнув, потягнувшись по банку пива і відкрив її, простягаючи Вів.

Дівчина перехопила банку, окинувши хлопця поглядом. Той відкрив і собі, не зводячи очей з екрану. Звісно, вона могла відкрити пиво сама. Шпилькою, ключем, ложкою, бо завжди берегла довгі нігті від таких речей. Але Тай помічав такі дрібниці і робив більшість з цього абсолютно на автоматі, навіть не усвідомлюючи, що у таких малих речах був весь він. 

До слова, фільм виявився настільки поганим, що хвилин через сорок вони обоє вже геть не сподівались, що він їм бодай чимось сподобається. Але при тому активно скаржились на нелогічні режисерські рішення.

– Бляха, та ви зараз серйозно? – Вів дивилась на екран із недовірою. – Він справді вирішив відчинити ті двері? На біса?!

– Це – жахи, Вів, – закинувши жменю чипсів до рота, мовив Тай. – Герої зобов’язані лізти до тих дверей, які нормальна людина не відчинила б за жодних обставин.

– Я б не відчинила.

 – Відчинила б, – відпивши, мовив Тай.

– Ні, не відчинила б! Ти приколюєшся? Старі порепані двері, вкриті кривавими рунами, що ведуть у підвал, де як мінімум тиждень тому когось вбили. Справді, Таю? Я б туди поперлась?

– Це ж єдина змога проникнути всередину. Вхідні двері завалило.

– І, що з того? 

– Вів, ти якось залізла в будинок через вікно другого поверху, бо тобі було впадлу обходити.

– Там було відчинене вікно, – пирхнула Вівіка. – І так дійсно було швидше! Ти пам'ятаєш ті замки?!

– Вікно на другому поверсі, – повторив він.

– І, що?

Тай окинув її іронічним поглядом, а тоді не витримав і розреготався. Вів трималась ще мить, відпила, стиснула губи, а тоді і собі розсміялася.

Він спостерігав за тим, як вона щиро регоче, хитаючи головою. Ось воно, такою він її пам’ятав. Саркастичною, жартівливою, часом грубою, але сміялася Вів завжди дзвінко та щиро. Тайлер любив її сміх. Та останнім часом чув доволі рідко.

Коли веселощі стихли, дівчина зустрілася з ним поглядом. Якусь мить вони мовчки дивились одне на одного. Тай несвідомо подався вперед. Вівіка, помітивши це, раптом випросталась у кріслі й потягнулася по порожню банку.

– Вже час спати, фільм лайно, за витрачений час напишу їм гнівний кілометровий відгук.

– Не вганяй їх у депресію, Вів. Вони й так зняли все це, там уже у головах насрано.

Вівіка пирхнула.

– Так рано спати? – обережно спитав він. – На тебе не схоже.

– Завтра до тітки.

– Але ж ти по обіді до неї приходиш.

– А готуватись до зустрічі треба зранку, – вишкірилась вона. 

Тайлер розумів, що це виправдання. Вів тікала, тікала знову і від цього ставало важче дихати.

– Вів?

Вона спинилась.

– Що?

Тай важко ковтнув, хитнувши головою:

– Добраніч.

Вівіка кивнула:

– І тобі.

Тайлер залишився перед телевізором, аж доки не замиготіли титри. Чергове усвідомлення болісно різонуло: він сумував саме за тим як легко їй було просто сидіти з ним поруч. Не тримати відстань, мовчати, чи відводити погляд. А тепер, цього більше не було.

***

– Як ти? – питала Есті по відеозв’язку, коли Вівіка зателефонувала їй, бо спати, звісно ж, як і весь останній тиждень не хотілось. 

– Все гаразд, – провівши кігтем по візерунку на ковдрі, мовила дівчина.

– Що ми говорили про правду, Вів? – докірливо спитала подруга.

Вона зітхнула, лігши на бік.

– Паршиво, лялю, що ж тут скажеш?

– Вів…

– Що? Я тільки припинила ридати ночами, на ранок нагадую монголо-татарське іго з червоним підтоном. Доводиться місити себе лімфодренажним масажером, аби хоч трохи розрівняти те неподобство.

– Тобі боляче…

– Боляче, – кивнула вона. – І тримати це під контролем стає складніше. 

– Чому ти приховуєш це? Нащо вдаєш, що все гаразд?

– Він сказав усе, що хотів. Усе, що тримав у голові стільки часу. Мені нема чого йому відповісти на це, тож, цей етап пройдено.

– Ти ж знаєш Тая. Він часом ляпає, а потім думає.

– Це не змінює того факту, що він справді думає так. Це б сталось у кожному разі. Раніше чи пізніше, тож…я приймаю це. Просто прийняття виходить досить неприємним.

– Як ти почуваєшся?

– Самотньою. Хоч він наче і поруч, допомагає з чимось загальним, проте…Враження, що він кинув мене у найбільш тяжку мить, розумієш? 

Есті з сумом дивилась на подругу.

– Довгий час я взагалі не знала, що з ним. Думала просто видригується, Тай любить таке, ти знаєш. Там сорок багатодітних поколінь тарганів у тому черепі. Каже, що не хоче, для чогось стримується, потім здається і просить ще… це неначе якась хвороблива гра, але я була згодна на це, бо… бляха, секс відмінний, чому б і ні?

Вів зітхнула.

– Він ще щось казав?

Дівчина сухо реготнула:

– Так, казав, що мені від нього треба лише це. Мені дивно це чути, бо я ж зізналась йому, а він лише відштовхнув мене. І я щиро намагалась зрозуміти його… думала, як все виправити. 

Вівіка видихнула.

– Та в мене зараз купа проблем. Все навалилося разом. Ілай, похорон, суди, потім епопея з тіткою, зараз рада варить воду, а я мушу тримати непорушність, бути терплячою, хоча хочу зайти до конференційної зали з дробовиком і винести мізки кожному щуру Дюпона. Я сподівалася, що хоч вдома все буде стабільно. Але Тай спершу морозиться, уникає розмов зі мною, щось вигадує собі на самоті, а потім зривається і вивалює спіч, що це я вбила Габбі.

Вів реготнула, але очі зблиснули від сліз. Ті слова їй боліли досі.

– Що він, бляха сказав?! – вибухнула Есті.

– Не прямим текстом, але…

– Вів, це ж не так! Маю на увазі… не знаю, що там сталось насправді, та ти б ніколи його не скривдила!

– Я не вбивала Джима, – тихо мовила Вівіка. – Але відчуваю власну відповідальність за те, що сталось з ним.

– Та, годі тобі! Серцевий напад, справді?

Вівіка хитала головою.

– Ні, його правда. Якби Габбі не зустрів мене – не дізнався б про батька, не закохався б у сволоту, що спершу гралася ним, а вже після його смерті розродилася зізнанням у коханні. Якби ми не зустрілись, якби я втрималась, а не намагалась схилити до себе – може він би досі бігав би за злочинцями з тією зморшкою між брів.

Вів всміхнулась, відвівши погляд.

– Пам’ятаєш як багато він хмурився? Такий суворий…йому і так за життя випала купа страшних речей, а він все одно хотів бути зі мною, хоч я доклалась чи не до половини з них.

– Не можна картати себе за це, Вів. Ти б нічого не вдіяла. Джим би дізнався про батька і все б скінчилось так само.

– Якби я не попхала Тая до Синтії – і вона б була жива. 

– Ні, не смій казати цього. Ілай би дістався до неї. Він знав, хто ми. Знав про наші сім’ї. Тож це була б справа часу.

– Хіба ж я це не прискорила? – вона підняла очі на подругу. – Ми провели один гарний день, а тоді все стало жахливо. Вона померла…ні за що. Просто, бо так захотів черговий виродок. 

Вів зітхнула, лігши на ліжко, очі одразу знайшли стелю. Есті зробила те саме, але мовчала, стурбовано дивлячись на подругу.

– Я часто думаю про те, що якби у ту ніч я не припхалась до їх дому – Тай би не гасав за мною по всьому світу і не потрапляв би під кулі. Я роблю життя людей небезпечними – Ліам мав рацію, Тай мав рацію, та й ти також… я знала все це, завжди відчувала відповідальність, проте… мені ніколи не ставало сил визнати це.

– Вів, це не так, не смій так думати, чуєш? Ми всі зробили власний вибір. Не перекладай всю відповідальність на себе! Тай…змолов дичину і повір, картає себе за це щохвилини. Ти знаєш його.

– Я вже не певна, що знаю його, – Вів заплющила очі. – Не певна, що він знає мене.

– Та годі тобі…

– У глобалі? Безперечно, ми знаємо у кого яка алергія, хто на якому боці любить спати, яку їжу обирає на вечерю…але щось глибинне, щось особисте…білий лист. 

– Бо ви обоє постійно захищаєтесь. Навіть одне від одного, а так не має бути. Він не мав права казати тобі таких речей, – сердилась Есті. – Який же він бовдур, трясця!

– Болить мені не через те, що він сказав. Я просто почуваюсь так, наче я одна проти всього світу. І я б була в нормі, справді, Есті, я б була, якби від мене відвернувся хто завгодно, але не Тай. Він завжди був зі мною. 

– Давай, я приїду, Вів.

– Ні, лишайся там. Не хочу тебе ще під загрозу ставити. Плюс, ти потрібна на місці. Я не буду дестабілізувати організацію через власне скиглення.

– Хочеш, я поговорю з ним?

Вівіка підняла на подругу переляканий погляд:

– Не здумай.

– Вів…

Дівчина перекотилась на живіт, хапаючи телефон:

– Есті, обіцяй, що не скажеш про це. Він не має знати.

– Як тобі допомогти?

– Ніяк, – видихнула Вів. – Я вилізу з цього сама. Просто потрібен час зібрати себе в купу.

– Хочу обійняти тебе.

– І я.

***

Тай раніше зреагував на лайку, ніж на емоційне тупотіння Вів по вітальні.

– Що сталось?

– Клятий телевізор у якомусь режимі, нічого не працює!

– А що ти натискала?

– Не знаю.

– А що хотіла натиснути?

– Бляха, не знаю! Вмикала і вимикала, чого ти причепився?! – нахмурилась Вівіка.

– Тобто ти просто натискала кнопки навмання? – звів брову Тай.

– Я намагалася розібратися, – склавши руки на грудях, відповіла Вів.

– Вражаючий метод, – зітхнув Тайлер і, натиснувши кілька кнопок повернув телевізор у потрібний режим.

– Що ти зробив?

Тай ледь поглянув на Вів:

– Гадки не маю, – зніяковіло пробурмотів він.

Дівчина зітхнула, всміхаючись, Тайлер теж не стримався. Дзенькнула духовка.

– Ти щось готуєш?

– Гм…так. Ти не чуєш запахів? Може зводити тебе до лікаря?

– Ха-ха! – саркастично кинула вона. – Я думала то розігріта вчорашня доставка так пахне. Що то було? М’ясний пиріг?

– Якщо мізерна кількість курятини, яку розібрали на волокна і розтрусили між товстих шарів сухого тіста – це пиріг, тоді так.

Тай рушив на кухню, сам не розумів чому, та відчував дивне хвилювання.

Вівіка сіла за стійку, склавши руки. Він схопив прихватку, відчиняючи дверцята духовки. Гаряча пара линула з-під поверхні, занурюючи кухню у принадливі аромати печеного тіста і соковитої начинки.

Вів заплющила очі, втягнувши повітря.

– Ні…– видихнула вона. – Не може бути!

Тай дістав форму і опустив на плетену підставку столу. Тоді зняв прихватку і простягнув Вів вилку.

Дівчина захопливо розглянула рум’яний кіш, відчуваючи голод, що весь цей час тихенько собі тамувався у шлунку, не викликаючи надмірного занепокоєння.

– Якась нагода?

Тай знизав плечима, не підводячи очей.

– Чи нарешті настрій з’явився? – криво всміхнулась Вів, хапаючи вилку.

– Їж, давай, – кивнув Тай.

Дівчина занурила вилку у тверде тісто і відламала шматочок. Начинка парувала, тож їй довелось добряче дмухати. 

Коли перша порція нарешті потрапила до рота, Вів заплющила очі, схиливши голову.

– Господи…– пережовуючи, мовила вона. – Я зараз розревуся…як же це смачно! Скільки тобі платити, щоб ти готував кіш хоча б раз на місяць?

– Тримай свої брудні грошенята при собі, – пирхнув Тай, скуштувавши.

– Гордий і безсовісний! – закопилила губку вона. – Позбавляти мене такої смакоти, серця в тебе нема!

– Та готуватиму я тобі його, боже! – реготнув він. – Яка ж ти драматична!

– Дякую, маю класного вчителя, – здригнула бровами вона.

Тай пирхнув. Та йому було страшенно приємно, що Вів подобається.

***

Джаклін була у дивному настрої того дня. Наче дратівлива як завжди, але доволі тиха. У вініловому програвачі лунали мелодії Шуберта, від яких Вівіку нудило.

Дівчина перегортала сімейний альбом, здивовано витріщаючись на світлини малого хлопчика у широких шортах із сачком для метеликів. Хлопчик шкірився, не маючи трьох передніх зубів.

– Це, що татко?

Джаклін кинула поглядом на сторінку.

– Батько завжди казав, що такі забавки не для хлопців. Казав, щоб він віддав сачок мені. Та для мене такі речі цікавості не становили. 

Вів розглянула наступне фото. Статний чоловік із фігурними вусами і юнак, вбрані у куртки з цупкого котону та високі чоботи.

– Скільки йому тут?

– Років чотирнадцять. Батько часто брав Гарві на полювання.

Вів стиснула губи. Тато розповідав про це. Казав, що завжди ненавидів полювання, бо вважав себе вбивцею. Вівіка раптом замислилась, яким би було його ставлення до неї, якби він знав скількох його люба дочка вбила за весь цей час?

З іншого боку – Вівіка скоріш за все ніколи б не стала вбивцею, аби тато й мама були живими. Тож, питання б відпало саме по собі.

Вівіка спинилась на фото самої Джаклін. Жінка була вбрана у елегантну сукню нижче коліна, волосся було зібране у високу зачіску. Серйозний впевнений погляд у камеру. Бездоганно холодна, як завжди.

– Тут мені шістнадцять років.

– Маєш старший вигляд.

– Це ефект старих фото. Всі, хто старший за тебе мають значно старший вигляд, ніж ти у тому ж віці.

– Така серйозна… – розглядала фото Вівіка.

– Це день вступу у Гарвард. Я була наймолодшою на курсі.

– Дай-но вгадаю: діду цього було замало.

– Авжеж, – закотила очі тітка. – Він взагалі був проти, щоб я отримувала освіту. Та Гарві наполіг. Батько помер ще до того, як я отримала диплом. 

Джаклін відвела погляд.

– Ти, як я розумію, освіту не отримала?

– Чого ж, ми всі отримали, – перегортаючи сторінку, мовила Вів. – Спершу прискорений шкільний курс, потім заочна форма університетів. 

– Ти жартуєш? – пирхнула тітка.

– Ні, – серйозно відповіла Вів, не зводячи очей із фото молодого тата. – Я почувалась винною, що мої друзі через мене не мають змоги здобути професійну освіту, тож ми це владнали. Хай і трохи пізніше за інших студентів. Допоміг мій покійний чоловік. Він сплатив усе і допоміг влаштувати таким чином, щоб ми могли і працювати, і вивчати дисципліни.

Джаклін здивовано втупилась у дівчину.

– І яку ж освіту ти отримала?

– Магістр наук у галузі театрального мистецтва та перформативних досліджень.

– Не може бути, що таке існує…– фиркнула Джаклін. – То ти акторка?

– Не зовсім акторка, я не виступаю на сцені, не граю в кіно. Я вивчала акторську майстерність та сценічний рух, а додатково вивчала також поведінкові реакції та фізіогноміку. 

– І як ВИШ допустив тебе? Під чужим ім’ям?

– Ну, звісно, – підняла на неї очі Вів. – Під чужим ім’ям, навчатись заочно не складно. Та іспити доводилось складати зі зміненою зовнішністю. Я не могла виказати себе. Так само як мої друзі.

– І яку освіту мають вони?

– Тай завжди мав тягу до комп'ютерного начиння. Йому цікаво длубатись у тих кодах, теліпати якісь дроти, тож він вивчав інформаційні системи, кібербезпеку і якісь додаткові дисципліни з комп’ютерної інженерії. Його навички досить цінні у роботі.

– А як щодо Естефанії?

Вів окинула тітку поглядом. Це здавалось дивним, та Джаклін, вочевидь і справді було цікаво дізнатись більше про друзів небоги. Цікавим було й те, що вона пам’ятала їх імена, хоч Вівіка озвучила їх всього раз. Чомусь ця думка була приємною. Хоч дівчина і не хотіла цього визнавати.

– Есті обрала медицину. Хоча і не пішла цілком на лікаря, її цікавили сестринські навички. Тож, вона добре знає і як реанімувати серце, і як спинити його.

– Томас, це той хлопчик, що загинув?

Вів кивнула.

– Я дуже любила його. Мені бракує його світла. 

– Найкращих забирають першими, – хмикнула Джаклін.

Вівіка зустріла її погляд. Була правда у тих словах.

– Томмі обрав психологію. Цікавився людськими душами, та вчився…не дуже старанно, – Вів всміхнулась. – Була у нього звичка вихоплювати якісь знання і розповідати про них, начисто пропускаючи все інше.

Тітка замислено кивала, та нічого не відповіла.

Певний час вони мовчали. Вів згорнула альбом і поклала його на столик перед ними. Телефон дзенькнув. Обіцяна година минула.

Обоє сиділи незворушно. Вівіка не могла собі пояснити, та їй не те щоб дуже треба було йти прямо зараз. Вона могла б побути ще, аби тітка цього хотіла.

Джаклін за певну мить зітхнула, підводячись.

– Що ж, тобі вже час.

– Женеш мене? – звела брову Вів.

– А тобі постелити на килимку? – огризнулась тітка.

Вівіка криво всміхнулась і підвелась.

– Піду, приляжу, – зітхнула Джаклін. – Втомила ти мене.

Жінка повільно пішла на сходи, що вели на другий поверх будинку де, вочевидь, була її спальня.

Вівіка зітхнула, рушаючи до дверей:

– Бувай, тітонько.

– Вів’єн? – покликала її Джаклін, спинившись на сходах.

– Так?

– Завтра не приходь, – хитнула головою вона. – Я матиму справи.

Вів злегка нахмурилась.

– Тоді буду в четвер.

– І в четвер теж. Я не пущу тебе.

– Та мені твій дозвіл до сраки, тітонько. Побачимось!

Вона гупнула дверима і рушила до авто, у якому на неї чекав Тай.

– Все гаразд? – спитав він.

Вівіка мовчки кивнула. Та думки проносились у голові. Які в неї справи? Тітка ж безвилазно стирчить у тому страшному домі. І з якого переляку, скасування зустрічі, які їй не дуже і подобалась, викликала сум і хвилювання?

***

– Сіль скінчилась, – пробурмотіла Вів, не підводячись з канапи, коли Тай зазирав до шафок кухні, аби посолити собі овочі.

– Завтра відвезу тебе до Джаклін і зайду до магазину.

– Я завтра до неї не йду. Навідаюсь у четвер.

– Ну, ти ж не дуже любиш туди ходити, хіба ні? Відпочинь, можемо сходити погуляти районом.

– Мені нудно тут. Тут майже нема куди ходити.

– Я розумію, та це треба перетерпіти. Доки довкола тебе ще все не затихло – залишати це місце ризиковано.

– Есті казала, до готелю вже майже не приходять журналісти.

– І все ж, краще це перевірити.

Вівіка зітхнула.

– Тебе не тільки це турбує, так?

– Не тільки, – видихнула вона. 

Тай мовчки дивився на дівчину. Тиснути на неї було марно, на це Вівіка закриється тільки дужче. Вів видихнула знов.

– Просто…– почала вона. – Джаклін бісить мене. Вона вся така холодна і відсторонена…але…бляха, я не хочу лишати її зараз навіть на день, бо…ну, що як завтра мені скажуть, що вона померла? Типу…і в чому був сенс?

Тай вперся руками у стійку.

– Вів, ти ж розумієш, що при її діагнозі…

– Так, я знаю, що вона все одно помре, дякую, бляха, що нагадав! 

– Ти певна, що хочеш це бачити? – підняв на неї очі Тайлер.

– Думаєш, не витримаю? – покосилась на нього Вів.

– У тобі досить холоднокровності, щоб дивитись на такі речі абсолютно спокійно. Я боюсь тебе через це, до речі.

Вівіка пирхнула.

– Ні, я не жартую, – продовжив Тай. – Ти – психопатка. Це жахає.

– Дякую на добрім слові, – закотила очі Вівіка.

– Але тітка це інше. Це не черговий виродок, з якого ти забираєш борг кров’ю. Хай яка вона – це твоя сім’я. І саме тому ти так почуваєшся.

– Які ми розумні, аналітичні, ти ба! – пирхнула Вів. – Де ж це було раніше?

Тайлер роздратовано зітхнув. Вівіка заплющила очі:

– Я почуваюсь ідіоткою.

– Розумію.

– Звісно, розумієш, це твій перманентний стан! – підхопилась вона. – А я до такого не звикла!

Тай розреготався.

– Маю ідею.

– Давай, нажахай нею психопатку, – бурмотіла Вів.

– Влаштуймо традицію – обговорюємо одну дурницю випадкової людини щовечора.

– Нащо? – скривилась Вів.

Тайлер знизав плечима.

– Щоб не лише ми вдвох почувались ідіотами.