Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Skott – Overcome

Поспати Есті вдалося всього кілька годин. Тішило виключно те, що сни були рваними і забулися одразу після пробудження. Асмодей вже чекав на дівчину, тож залишивши номер, вона одразу ж зіткнулась із ним. Варто віддати Естефанії належне – вона навіть не виказала здивування, помітивши загадкового сусіда.

– Ми йдемо до мого будинку, – заявила вона, рушаючи коридором.

– Що? – здивувався Асмодей. – Ні. Ми маємо триматися якнайдалі. Я взагалі планував…

– Мені начхати, що ти планував, – розвернулась до нього Естефанія. – Коли вже ти ув’язався за мною, ходитимеш туди, куди я хочу.

Есті рушила вперед, продовжуючи шлях. Вівіка й Тай би зараз, перебиваючи одне одного, репетували на подругу за недалекоглядність. Вів би прагнула переконати Есті у тому, наскільки це дурний вчинок, Тай, матюкаючись збирав би цілий полк охорони, аби убезпечити їх обох. Сама Естефанія розуміла, що це цілковите самогубство: заявитись у місце, де вона жила перед викраденням, втім не могла нічого вдіяти. Її неначе тягнуло туди.

Монсеррат змушував її раз по разу повертатись до дитячих спогадів. Їй кортіло побачити свій дім. Чи, радше, що від нього лишилось. Вона хитнула головою. Томас би не оцінив цього. Він би не тиснув на Есті, та прагнув би змінити її думку. Він би зараз дивився на неї тим стурбованим поглядом. 

Дівчина важко зітхнула. В грудях тиснуло від спогадів про чисті блакитно-зелені очі. Вони нагадували чисту морську воду у сонячний день. Блискучі, неначе сяяли. Він весь неначе сяяв. Був теплим, добрим до всіх. І помер так рано. Як же їй бракувало його підтримки.

– Чого ти плачеш? – холодно спитав Кессіді, порівнявшись з нею.

Есті стерла сльозу великим пальцем.

– Не твоя справа.

Асмодей зітхнув, відвівши погляд.

– Небезпечно йти туди. Вони можуть слідкувати за будинком.

– От і побачимо.

Демон кинув на дівчину швидкий погляд.

– Ти цього й добиваєшся, так?

Вона мовчки крокувала далі. Кессіді обігнав дівчину, ставши попереду.

– Ти навмисне наражаєш себе на небезпеку?

– Я не збираюсь стояти тут весь день, – намагаючись обійти його, мовила Есті.

Асмодей схопив її за плечі. Не боляче, втім досить міцно, щоб дівчина підняла на нього очі.

– Відпусти мене, – нахмурилась Естефанія.

– Так, чи ні? – добивався відповіді демон.

– Я не збираюсь говорити про це, – відвела погляд дівчина.

– Отже, так, – хмикнув Асмодей. – Це перевірка?

Есті вперлась у нього поглядом.

– Ти не віриш, що я здатен захистити тебе?

– Я просто хочу побачити власний дім. І все.

– І все? – перепитав він, здійнявши підборіддя. – Що ж, гаразд. Веди.

Демон неохоче відпустив її плечі. Есті проігнорувала хвилювання, що здригало тіло від того дотику і розвернулась, прямуючи вниз сходами. Асмодей не міг пояснити того почуття важкості, що скувало груди. Йому геть не подобалось, що дівчина збирається повернутись до рідного дому.

Якщо її викрали в дитинстві і вона з часом приєдналась до Вівіки і Тайлера, отже змогла втекти. Якщо за весь цей час викрадачі досі не знайшли її – це не випадковість. Есті знайшла можливість сховатись від них достатньо добре. Тепер же вона свідомо поверталась туди, де все це для неї почалося. Асмодея це непокоїло.

***

Наближаючись до будинку, Есті відчула як у легенях забракло повітря. Вона і не думала про те, як важко це може бути. Будівля була покинутою. Плющ поріс на вибитих і помальованих графіті вікнах. Стара скрипуча гойдалка була зламаною, перекрученою на перекладині. Дерев’яні сходинки, на підході до дому попливли від вологи та відсутності догляду. Паркан поржавів та похилився.

Есті поклала руку на груди і опустилась на коліна у високу траву. Десь у цьому дворі вони з братом закопали свій скарб. То було послання їм у майбутнє. 

– Монсі! Андресе! Вечеряти! – кликала мати.

– Швидше! – підганяв її брат.

– Тут треба посадити квіточку, – підгортаючи землю руками, мовила дівчинка. 

– Яку ще квіточку? – обурився Андрес.

Монсі невдоволено повернулась до нього:

– Ти ж не хочеш, щоб це знайшли раніше? Ми маємо відкрити це послання, коли будемо дорослими! Коли мені буде аж цілих п’ятнадцять, а тоді сімнадцять. 

– І як квіточка завадить відкопати його раніше? – покосився на неї брат.

– Ніхто не руйнуватиме гарненьку квіточку, – нахмурила брови дівчинка.

Андрес закотив очі.

– Ти таке дівчисько, Монсі.

– І що з того?

– Діти, вечеряти! – знову покликала мама.

– Хто останній – той колючка! – кинув Андрес і побіг до будинку.

– Я – не колючка! – пискнула дівчинка, побігши за братом.

Есті заплющила очі, вітер підхопив її волосся, розсипаючи по плечах. Скрипнуло старе оливкове деревце. Його колись садили ще батьки матері. Хоч воно вже давно не родило, мати не дозволяла його спилювати. Вони з братом часто сідали під ним, у затінку, дівчинка бавилась зі старими ляльками, Адрес розмахував палицею, уявляючи, що це меч.

Лише з часом тато таки вирізав йому з дерева іграшку, що справді нагадувала лицарську зброю. Яким же щасливим був її брат від того. Есті всміхнулась. Вона скиглила татові, що брат не захоче дружити з нею, якщо і вона не матиме меча. Батько зжалився і вирізав інший для неї. Трохи менший, дозволив розмалювати його фарбами. Андрес лише сміявся, що меч сестри тепер веселковий. Та все одно не відмовляв їй у грі.

Дівчина стиснула пальцями траву, відчувши як сльози душать її. Щасливі спогади виривались назовні. Найгарніші заходи сонця були саме тут. Вони лежали з братом у траві, хихочучи від того як цвіркуни перемовляються між собою, неначе змагалися, хто буде гучнішим.

Часом, ввечері татко збирав їх у садку, вони з мамою ставили раму з білим простирадлом, дозволяючи дітям прикрашати його гірляндами, вмикали старий проєктор, що видавав шарудіння і переглядали старі фільми. Їх у сімейній колекції було небагато. «Касабланка», «Сансет Бульвар», «Ласкаво просимо, містере Маршалл», «Марселіно, хліб і вино» та ще кілька стрічок, які батьки обіцяли показати дітям, коли ті подорослішають. Та не встигли.

Есті досі чула аромат маминого лимонаду, таткову яєчню, що раз по разу пригорала, але все одно була найсмачнішою. Вона пам’ятала, як брат вчив її битись на тих дерев’яних мечах, бо завжди хотів братика, а вона надто сильно прагнула його уваги, що гралась у все, що подобалось братові, аби він лише дружив з нею.

Хлопчик любив смішити її. Бо сміх сестри завжди веселив і його самого. Татко шкварчав, що від їх реготу аж у вухах лящить, а мама тихо всміхалась на це.

Вона любила брата. Завжди прагнула його підтримки і любові. Хлопчик був старшим, всього на два роки, та все ж йому подобалось тоді бути шибайголовою, часом неввічливим та завжди жартівливим. Есті не ображалась на нього. Якби ж вона могла – все б зробила аби знову побачити Андреса. 

Вона сумувала за родиною, яку колись мала. Довгий час Есті неначе ховалась від усіх цих спогадів, та лише тут, лише повернувшись додому, вперше після викрадення – дівчина раптом пригадала все. І цього було забагато.

Есті повільно підвелася. Рушила до посохлого, порослого бур’янами саду. Вона опустилась на коліна і видерла суху, пожовклу рослину з корінням. Колюче стебло впивалось в долоню, викликаючи свербіння. Естефанія відкинула його вбік і почала рити суху землю голими руками. Ґрунт набивався під нігті, з кожним її рухом здіймалась пилюка, змушуючи дівчину кашляти, та вона продовжувала. Сльози набирались в очах, викликаючи біль. Пил прилипав на вологе обличчя. Дівчина схлипнула, продовжуючи копати.

– Есті? – прохолодна рука торкнулась плеча.

– Що я казала про дотики без дозволу? – рявкнула вона, спинившись.

Асмодей забрав руку, відійшовши на крок. Есті зітхнула, копаючи далі. За мить її пальці торкнулись дерев’яного ящика. Не так і глибоко вони з братом тоді закопали свій скарб. Тоді здавалось, що він був значно далі.

Есті провела пальцями по кутах ящика, викопуючи його з усіх боків, а тоді потягнула. Земля під пальцями була холодною і вологою. Дівчина не знала, що шукає тут. То були дитячі забавки. Маленьке послання у майбутнє, передбачення, яким не судилось здійснитися.

Вона відчинила ящик. Зсередини тягнуло вологим деревом і сирістю. Самотній малий жук проповз вигнутими папірцями, та Есті не зважала. Витрусивши все на землю, дівчина провела пальцями по браслетикам дружби, що за стільки років змінили колір. Взявши в руку один з папірців, складений втричі, розписаний різноколірними гелевими ручками, вона зітхнула.

Привіт, я п’ятнадцятирічна!

Я знаю, що буду дуже високою, як тато і красивою, як мама. А ще буду сильною і сміливою, як Андрес. І не боятимусь сама ходити у комору.

Я буду зніматись у кіно, у тих які Андрес бігає дивитись з хлопчиками, де багато зброї та вибухів. Я буду крута і він мною пишатиметься. Всім казатиме: “це моя сестричка!”.

А ще я закохаюсь і вийду заміж за дуже гарного і доброго хлопця. Хай це буде Мануель. Він такий вродливий, мама каже, якщо чоловік красивий, значить і діти в нас будуть гарні, бо і я красива.

Я тут залишу тобі кілька рядочків, щоб ти написала як все вийшло. Будь ласка, будь ласка, напиши, що у нас з Мануелем є дочка. І що вона така ж гарна як ми. І у якому фільмі ми зараз знімаємось? О, а ще скажи: у нас є алергія на морозиво, чи це мама вигадала, щоб ми не їли його забагато?

Ну, добре. Адрес уже починає сердитись. Сподіваюсь, я буду хорошою і мене всі любитимуть. Ти напиши як все вийшло, добре?

Монсеррат Марія Аґілар, 15 червня 2008 р.

Есті заплющила очі, склавши папірець. Сльози потекли щоками. Як мало речей, про які вона мріяла у дев’ятирічному віці. Як дивно знову бачити ім’я, що було дане їй при народженні. Вона вже забула як це: бути Монсі, маленькою дівчинкою, що зростала у містечку, неподалік від однойменного монастиря, що мала брата, люблячих батьків, будинок сповнений сонячного світла, аромату цитрусових та співу. Тут завжди було тепло і затишно. 

Вона витерла сльози і потягнулась до листа брата. Розгорнувши аркуш, Естефанія розреготалась. Його послання було порожнім. Андрес навіть тут пожартував над сестрою. 

Асмодей обрав не втручатись у цей процес, лише слідкував очима суккубок за простором довкола будинку. Та плач, а потім сміх Есті непокоїв його. Він замислився, чи все гаразд із дівчиною, і якщо ні: що йому потім робити?

– Володарю!

Асмодей напружився, концентруючись на суккубці. 

– Знешкодь.

Суккубка вдарила чоловіка, що слідкував за ними з-за рогу сусіднього будинку. Від здивування і болю, той округлив очі і опустився на коліно. Дихання йому перехопило, він ошелешено роззирався, не розуміючи звідки прийшовся удар, адже суккуби були невидимі для людей.

– Приведи до мене.

За мить чоловік впав до ніг демона. Асмодей грубо схопив його і звів на ноги.

– Хто ти такий? – холодно спитав Князь Безодні.

– Мене послали захищати Естефанію Емерод.

– Хто послав?

– Вівіка Гейдж, – примружившись, мовив чоловік.

Амодей звузив очі. Попри страх, аура незнайомця лишалась стабільною. Він казав правду.

– Перекажи Вівіці, що її вже захищають. Твоя допомога тут більше не потрібна.

Чоловік мовчки кивнув. Асмодей відпустив його. Естефанія досі сиділа на землі, плечі її тремтіли від плачу.

– Есті? – покликав він, наблизившись. – Нам вже час.

Дівчина не відповіла йому, так і сиділа на землі, не зрушивши з місця.

– Ми маємо йти, тут небезпечно.

– Дай мені спокій, – прошепотіла вона.

– Володарю, – озвалась суккубка.

Асмодей сконцентрувався і оглянув простір довкола будинку очима підопічної. Чорний шестимісний автомобіль з тонованим склом спинився неподалік. Двері розсунулись і з них висипали чоловіки у темному одязі. Вони розійшлися у різні боки, оточивши будинок.

Демон кинув швидкий погляд на Естефанію. Миттю перемістився до неї і підхопив на руки.

– Що ти в біса робиш?! – зойкнула вона. – Постав мене негайно!

– Помовч, – понизив голос він. – За нами стежили. 

– Куди ти мене несеш?

– Пересидь поки всередині, я розберуся.

– Що? Ні!

Асмодей стомлено зітхнув. Він не мав бажання витрачати час на суперечки. Тож, штовхнув скрипучі двері ногою, штовхнув дівчину всередину і зачинив, наклавши печать. Ніхто крім нього не увійде і не вийде за ці двері.

Бійці наближались поволі, цілячись у нього з гвинтівок. Демон оглянув непроханих гостей, погляд його став важким і безжальним. Ніхто з них не врятується. Князь Безодні про це подбає.