Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Bishop Briggs – White Flag

Після того, як Гарт залишив будинок, Вів не могла знайти собі місця. Тай знав, що у такі моменти краще не говорити. Дівчина ставала дратівливою, постійно про щось думала і багато курила. 

Час був вечеряти, та з цими судами і планами, хлопець геть забув замовити доставку. Година була пізня, тож доведеться виходити із вмісту холодильника. Вівіка тричі доволі емоційно заявила, що їсти не буде, Тайлер мовчки нарізав сир і розклав оливки, хамон і кілька запечених брускет, всміхаючись сам до себе, щоразу пригадуючи ту дурнувату розмову про хліб, як метафору стосунків.

 Тай повернувся, діставши з холодильника плитку чорного шоколаду з мигдалем, її улюбленого і поклав поруч з менажницею, у яку красиво склав усі закуски. 

Вівіка все бурмотіла, скаржилась Есті по телефону на весь цей день. Тайлер мовчки наповнив келих вином і поставив на стіл поруч з менажницею. Ліниво хлопець поглядав на екран, де йшов старенький, але досить сильний фільм “Без обличчя” і склав руки на грудях.

Через кілька хвилин, Вів впала на диван поруч. Щелепи були стиснуті, погляд замислений, всі рухи були рваними, роздратованими.

Тай показово потягнувся по свій келих і зробив короткий ковток.

Вівіка спершу трималась. Тоді окинула поглядом вино.

– Будеш? – спитав Тай, не зводячи очей з екрану.

– Ні.

– Можеш попити, якщо хочеш, – знизав плечима він. – Мені впадлу вставати по другий келих.

Вів пирхнула, відвертаючись до екрану. Та вже хвилин за п’ять вона таки перехопила келих, зробивши один великий ковток.

До менажниці не тягнулась дуже довго. Тай вже хвилювався, що сир встигне обвітритись, та все ж дівчина скоро здалася, спершу рідко, а тоді уже без приховувань, закидаючи до рота закуски.

Тай тримав обличчя, не казав ні слова, вдавав, що не бачить цього, бо Вів почне дратуватись, або влаштує дурнувату сцену. Та принаймні вона не голодна. Це єдине, що його наразі хвилювало.

– Чому ти не їси?

– Я вже поїв. Це те, що лишилось.

Вів кивнула, повертаючись до екрану.

– Брешеш?

– Я дійсно встиг поїсти, – кивнув Тай. 

– Але це не залишки, так?

Хлопець зітхнув.

– Ти ніколи не їси, коли злишся чи засмучена. Потім ти на додачу стаєш ще й дратівливою, бо від голоду у тебе в голові паморочиться, або в очах темнішає. Я просто не хочу слухати другий акт цього неймовірного спектаклю.

Вів жбурнула в нього оливкою. Тай хитав головою.

– Оце так про тебе дбати – починаєш кидатись їжею.

Вівіка пирхнула, а тоді посунулась і поклала голову йому на плече.

– Дякую.

Тайлер не відповів, лише погладив її по спині. Сама ж Вів знову відчула гарячий поштовх у грудях і заплющила очі. Вона ніколи не думала, як їй пощастило колись зустріти Тая. Бо життя без нього здавалось взагалі неможливим.

***

Вів все міркувала про тітку. Жінка ніколи не вирізнялась ніжністю і не любила дітей. Батько Вівіки повністю забезпечував її, аби та не лізла до сімейного бізнесу. Тож геть не дивно, що по його смерті саме вона отримала все.

Дідуся Вівіка не застала, та чула багато про його жорсткий характер. Той вважав, що жінкам не треба було дозволяти голосувати, мовляв, саме звідти світ і дістав усі подальші проблеми. Тож дочку він до бізнесу ніколи не долучав, а у заповіті відписав їй маленький будиночок для відпочинку, лишивши Гарві при тому компанію, маєток, та й геть усе, включно з власним псом.

Гарві не перейняв сексистських настроїв батька і щомісяця виплачував сестрі солідні кошти, аби та нічого не потребувала. Але і до справ компанії не долучав. Це дратувало Джаклін, а надто після того, як сама Вів подорослішала достатньо, щоб брат включав її у процеси презентацій, виїзних конференцій та світських заходів. Певно ще з тієї миті тітка відчула неабиякі заздрощі. Бо бачила як тато любить свою дочку і прагне виростити з неї бізнеследі, що перехопить кермо, коли прийде час. Сама ж вона власним батьком сприймалась лише у контексті: “принеси – віднеси, приготуй, вийди заміж”. Для батька єдиною цінністю жінки було приводити у світ нових людей. Певно тому Джаклін принципово не заводила дітей. 

У спогади врізалась одна з таких зустрічей. Джаклін як завжди мала гарний, але дещо холодний вигляд. Струнка, висока, із темним волоссям вкладеним у старомодну зачіску. Тітка носила твідові костюми і класичні черевички на підборах, намагалась бути стриманою та серйозною. Вів же завжди бачила її суть: зла на весь світ, саркастична і холодна, як лід жінка.

– Вітаю, сестро, – кивнув Гарві, щось підписуючи. – Дай мені хвилинку.

– Не квапся, – здійняла підборіддя вона і окинула поглядом Вів, що навіть не підвелася у присутності тітки.

Джаклін наблизилась сама, очі зблиснули:

– Дай-но я тебе роздивлюся, дитино.

Худі пальці з білим манікюром вчепились у підборіддя дівчинки, підіймаючи його. – Матір знову мастила тебе тими кремами?

Вів смикнула підборіддям, вириваючись із хвату.

– Ні, тітонько, я мастилася сама. Рада, що помітила.

Батько пирхнув, занурюючись у папери.

– Зухвала… вся у матір.

– І вперта, як я, – кивнув Гарві, підморгнувши Вів. – Не забувай про це, сестро.

– Не дозволяй їй забагато, – хмикнула Джаклін.

– Обмежувати у всьому не збираюся теж, – опускаючи очі на папери, мовив Гарві. – Та вдячний за цінну пораду з виховання від тієї, що вважає за краще дітей замість домашнього арешту – поміщати до колонії суворого режиму.

– Я просто не терплю непослуху, – повела плечем Джаклін. – І тобі не варто. Дитина має знати, своє місце.

– Це ж яке? На килимку під дверима?

– Я цього не казала. Та вона винна вам за власне життя, за всі блага які ви даєте і має висловлювати беззаперечну повагу та вдячність за цей дар.

– Їй не потрібно труситися зі страху від мого голосу, щоб я знав, що вона поважає мене. Досить того, що вона прийде спитати поради чи розкаже про те, що хвилює.

– Вона свавільна.

– Те, що Вів не соромиться бути собою підкреслює, що вона довіряє мені і Луїзі.

– Ще б вона вам не довіряла!

– Я от батьку не довіряв, – Гарві окинув сестру поглядом.

– А дарма. Він тебе виховав. Дав тобі усе!

– Він мене принижував.

– Зате ти став чоловіком.

– Ні, я став травмованим. Для Вів я цього не хочу. Вона має стати розумнішою і щасливішою за нас з Луїз.

– Сильною вона не стане, якщо носитись із нею як дурень зі ступою.

– Вона вже сильна.

– Вона розпещена! Зніжена грішми, популярністю та статусом, задля якого не зробила нічого!

Вів слухала їх перепалку, розвалившись у кріслі. Тітку дівчинка ніколи не любила, та терпіла присутність, коли вона приїздила, виключно заради тата.

– Чому в мене враження, що ти заздриш мені? – звела брову дівчинка.

Джаклін насмішкувато глянула на неї.

– Я? Заздрю дванадцятирічній дитині? Це ж за що?

– Я молодша, мене люблять батьки і мій статус був подарований ними. Твої ж лишили тебе без копійки ще й припинили спілкування.

– Вів, – хитнув головою батько. – Це жорстоко.

– А вона не жорстока? – спитала Вів у батька, а тоді повернулась до Джаклін. – Чого ти причепилась до мене?

– Як ти розмовляєш зі мною, щеня?

– Як і все, що роблю у житті, тітонько – взаємно.

Вів хитнула головою. Навряд чи з часом тітка подобрішала. Тепер, коли вона мала все, чого хотіла і тихенько собі керувала бізнесом – дівчина була певна: без бою Джаклін це не віддасть. Вівіці треба готуватись.

І попри все, сиділо в душі таке гидке відчуття, адже одна справа ворогувати зі сторонніми людьми – ті її не цікавлять і не мають жодного зв’язку із Вів, проте тітка, хай як вона її не любила – була єдиною живою родичкою.

Зі сторони матері може і лишилась рідня десь у Франції, проте Вів ніколи їх не бачила. Сім’я Луїзи-Енн Боне припинила з нею спілкування, щойно жінка вийшла за американця і втекла до іншої країни. Для них це стало ударом і причиною виключити власну дитину із життя. Тож, їх Вів ніколи не вважала сім’єю за цей огидний вчинок.

Джаклін, попри жахливий характер, була присутня на всіх сімейних святах, часто навідувала брата і навіть дарувала подарунки. Зазвичай то були сукні, які Вів би й в труну не вдягнула або музичні інструменти, від яких її нудило, бо грати дівчина ніколи не любила, лише співати. Та попри все – тітка була сім’єю. Вів бачила її часто і, хоч засуджувала більшість з того, що вона казала – все одно вважала частиною родини.

Саме тому вся ця ситуація непокоїла її. У глибині душі вона б хотіла, аби їх спілкування налагодилось хоча б у пам’ять про тата, який завжди хотів цього для них. Він відчував відповідальність за те, що сестра лишилась без копійки по смерті батька. Хотів підтримувати її, запрошував в гості, бо прагнув аби жінка не лишалась на самоті й відчувала приналежність до його родини.

Вів завжди вбачала у цьому бажання Гарві відрізнитись від його батька. Продемонструвати, що він інший. Що йому не байдуже. Та все ж були у нього причини не долучати Джаклін до компанії. Вівіці було цікаво з чим саме це пов’язано. Він не був певен, що вона кваліфікована для цього? Чи просто не довіряв їй?

***

Будинок Джаклін Аллен розташовувався на околиці Гемптона, великий, елегантний зі стриманим дизайном та ідеально підстриженим газоном. Тут не було жодної квітки, лише пара столітніх дубів, як символ того, чий спадок вона тепер оберігає. Не було тут і зайвої показової розкоші. Довкола відчувалась якась напружена тиша та давлюче відчуття зібраності. Неначе кожен предмет тут був чітко організований за системою, зрозумілою лише власниці.

І попри світлий інтер’єр та панорамні вікна, Вів задихалась від важкої енергетики. Все тут тисло на неї. Джаклін зустріла їх у вітальні. Жінка шістдесяти трьох років, висока, струнка, із бездоганною поставою і сивим волоссям, зібраним у пишну старомодну зачіску. Очі ті ж самі, що були у тата: сіро-сині, уважні, чіпкі. Вівіка перейняла цей погляд. Та батьків був теплим, приязним, дружнім, сповненим добра. Очі Джаклін випромінювали холод і впевненість. На диво вже цю рису, сама Вів вочевидь почерпнула у тітки. Від цього усвідомлення серце раптом стиснулось.

Вона довго дивилася на небогу, перш ніж заговорити.

– Не могла і сподіватись, що ти жива, дитино.

Вона умисне кликала її так. Хоче від початку задати розмові тону, де існує чітка ієрархія: вона досвідчена й мудра, а Вів, скільки б років їй не було – дурне дитя, що має слухатись.

– Ти така не одна, – зітхнула Вів. – Чимало не сподівались на це. Та я люблю бути непередбачуваною.

– Я так не думаю, – хмикнула тітка.

Вівіка звернула увагу на рівну поставу, руки з сухими тонкими пальцями, з незмінно білим манікюром, лежали складені на колінах. Вони навіть підборіддя здіймали однаково: демонструючи наскільки вище вважають себе за надокучливого співбесідника.

Джаклін тримала почуття при собі. Весь її награно зверхній вигляд ховав ледь помітне тремтіння рук, уважний погляд часто опускався, неначе жінка щось пригадувала.

Вів замислилась, що вони навіть не обійнялися. Лише коротко кивнули одна одній. Такою була зустріч після тринадцяти років, які тітка вважала її мертвою. Принаймні Джаклін була чесною. Вона б не вдавала приязність, не відчуваючи її, бо лицемірство завжди вважала зрадою самої себе. А жінка цінувала себе надто сильно, щоб утнути таку дурницю.

– Дай-но вгадаю. Ти прийшла до мене на килим просити відписати тобі частку Гарві?

– На килим я піду хіба до президента, люба, – пирхнула Вів. – Хоч не здивуюсь, коли вийде навпаки. Я прийшла повернути те, що є моїм по праву і подякувати тобі за те, що дбала про спадок, доки я була деінде.

– О, так…я чула про твої неймовірні можливості, – Джаклін хитнула головою. – Жінка, що так легко роздає власні пестощі – не поважає себе, Вів’єн. Чого ж я маю це робити?

Чергова шпилька, що була покликана вивести Вів з рівноваги. Тітка підзабула, що перед нею не тринадцятирічка. За своє життя Вівіку намагались клеймити ким завгодно, виключно через те, що вона жила так, як вважала за потрібне. Та Вівіка завжди дотримувалась єдиної думки: весь той небайдужий соціум, який до нестями хвилює її особисте життя – збайдужіє рівно у ту мить, коли Вів попросить у будь-кого з них допомоги. То з якого переляку її має турбувати думка сторонніх осіб, що не мають до неї жодного стосунку, а лише патякають?

З тіткою було те саме, Вів чітко бачила це. Джаклін намагалась принизити її, аби виправдати власне право на той бізнес. Людина, що впевнена у собі та своїх діях – не опуститься до розжовування цієї теми опоненту. А отже, тітка сама розуміє, що з поверненням законної спадкоємиці її влада похитнулась.

– Я роками зберігала все, що залишилося після Гарві. Його компанію, землі та, звісно ж, акції. Не розтратила, не розпродала, не дозволила стерти його ім’я. Тихо продовжувала його справу, доки довкола творився справжній хаос. Я робила це, бо вважала своїм обов’язком.

– І я вдячна, – мовила Вівіка рівним тоном. – Тож тепер я можу забрати у тебе цей тягар і перекласти обов’язок на себе.

Джаклін ледь помітно всміхнулася. Усмішка вийшла сухою, як вона сама і як весь цей дім. Вів аж скривилась.

– Ти зухвало з’явилася з нізвідки після тринадцяти років мовчання. З усіма цими огидними статтями у таблоїдах, із фльором злочинності та людьми з сумнівною репутацією за спиною. І думаєш, що можеш вимагати від мене передати тобі спадок батька, якого ти, даруй мені, дитино, та геть не гідна?

– Він належить мені за правом, ти цього не заперечуватимеш. Я знаю, що тато складав заповіт. Мені відомо, що у ньому було. 

– І де ж той заповіт, Вів’єн? Чи не втішиш ти мене, що після “смерті” завітала до родинного гнізда по збір документів?

Вів скрипнула зубами.

– Дублікат є у батькового нотаріуса, я його дістану.

– Спершу дістань нотаріуса Гарві з того світу, будь ласка, – закотила очі Джаклін. – Старий Марлі вмер, як у тій дурнуватій казочці, яку ти тягала дитиною – сім Святвечорів тому.

Вів відвела погляд.

– Належить за правом, – повторила Джаклін, пирхнувши. – А за досвідом? Ти вмієш керувати міжнародними активами? Знаєш, як утримувати ради директорів, як працювати з екологічними фондами, як не дати вкрасти те, що твій батько будував роками?

– А ти вміла, коли загребла собі спадок?

Тітка окинула її поглядом. Вів всміхнулась.

– От і я навчусь. Ти знаєш, кмітливість у нас спадкова риса. Не хвилюйся за це.

Тітка хитнула головою.

– Я можу залишити тебе у раді, ти матимеш голос і зможе долучатись до прийняття рішень. Та контрольний пакет, – Джаклін хитала головою, звузивши очі. – Він має лишатися у надійних руках, які вже довели, що можуть захистити спадок Гарві. Не у руках дівча, яке половину життя провело у тіні і лише нещодавно вирішило стати публічною особою. Ще й одразу пішло шляхом скандалів і сумнівних статевих контактів.

Вівіка повільно відкинулася на спинку крісла. Очі були холодними.

– Я – і є рада, Джаклін. У мене всі акції.

Тітка закотила очі:

– Рада директорів і акціонери – різні речі, моя люба. І ти знала б про це, якби керувала чимось окрім малого вульгарного закладу на Мангеттені.

Джаклін хитала головою.

– У тебе сорок два відсотки, які були вкрадені Натанієлем. У мене – п'ятдесят вісім твого батька. Поки це так, контроль залишається в мене.

– Рада директорів…

– Раду складають дев’ятеро директорів, включно із головою правління – зі мною, – перебила її тітка. – Так, ти можеш впливати на рішення, та навіть якби отримала повне право власності, сама ти не рада, Вів’єн. Хвала богу.

Вів подалась вперед, продовживши:

– Ти хочеш сказати, що я не зможу подбати про те, що належало моєму батькові?

– Я хочу сказати, що ти не довела цього, – спокійно відповіла Джаклін. – А я – так. 

На мить у кімнаті стало дуже тихо. Вівіка звела брову:

– Я прийшла не просити, Джаклін, а радше попередити: я заберу те, що мені належить. Ми можемо зробити це красиво, – вона всміхнулась, знизавши плечима. – Або дуже некрасиво. Вибір за тобою.

Тітка довго дивилася на Вів. У її погляді змішалися біль, образа і ледь помітний відблиск біля зіниці, що нагадував повагу.

– Зухвала, як матір.

– Вперта, як батько, – закінчила Вів.

– Це дійсно так, – схиливши голову вправо, мовила жінка. – Ти дуже схожа на них обох. Той самий упертий погляд і та ж готовність йти по головах, якщо переконана у власній правоті.

Вівіка не відповіла. Джаклін зітхнула і встала.

– Я мушу подумати, як мені краще з тобою вчинити, – замислено мовила тітка. – Думаю, не варто казати, що очікувати від мене, ніби я просто віддам усе через сантименти – марно.

– Ти і сантименти це щось на різних полюсах, Джаклін.

Жінка всміхнулась, діставши цигарку з металевого портсигара.

– Щось підказує мені, що ця риса є і в тобі. Хай там як, просто відступитися, бо ти так захотіла я не можу. Твій батько цього б не схвалив, хай як любив тебе, – вона прикурила, перехопивши пальцями сигарету, тоді замислено видихнула дим у прочинене вікно.

– Я зателефоную тобі завтра о цій самій порі, – підвелась Вів.

– Ні, – хитнула головою жінка. – Я зателефоную сама, коли буду готова тебе побачити.

Вівіка криво всміхнулась. 

– Бувай, тітонько.

Джаклін звузила очі, видихаючи дим. Вона ненавиділа, коли Вів так зверталась до неї.

Тай чекав на Вів надворі.

– Ну, що? Щось дізналась про Дюпона?

– Не все одразу. Із Джаклін треба занурюватись поволі. 

– Ясно, – розчаровано мовив він. – То, що далі? Завтра теж сюди?

– Ні, вона сама запросить.

– І коли саме?

– А це вже я вирішу, – вдоволено всміхнулась Вів.

– Тобто?

– Треба вплинути на її запрошення.

Вона дістала телефон.

– Здоров. Мене цікавлять витоки інформації півторамісячної давнини. Деталі у повідомленні надішлю, починай пошук.

Вона завершила виклик.

– У чому річ? – не розумів Тай.

– Джаклін завжди казала, що читати треба тільки “високі полиці” та політичні новинні газети. Все інше: таблоїди, глянець, художня література – це намагання недалекої і лінивої людини влізти у шкуру інтелектуала. За мою любов до творів Діккенса, вона називала мене наївною, вважала його творчість казочками для неслухняних дітей.

– Черговий пафосний спіч снобки, і що? – звів брову Тай.

– А те, що вона кілька разів згадала мою “сумнівну репутацію” і заголовки таблоїдів.

– Вони були всюди, Вів.

– Так, були, – погодилась дівчина. – Та тітка і про розлучення Леді Ді із Чарльзом дізналась років за вісім у випадковій розмові. Кажу тобі, всі ці гучні заголовки завжди проходили повз неї. Джаклін настільки боїться випасти із власного образу незворушної серйозної людини, що це доходить до якогось божевілля.

– Починаю розуміти звідки у тобі це.

Вів окинула його незадоволеним поглядом.

– Якщо я не помиляюсь – саме вона стоїть за тими статтями. Бо від початку прагнула перестрахуватися і не дати мені повернути своє. 

Тай поглянув на Вів, що знову щось набирала в телефоні.

– А зараз ти кому дзвониш?

– Джасперу. Я маю знайти батьків заповіт.

***

Зустріч із тіткою, змусила Вів зануритись у думки. Дівчина активно тренувалась уже майже годину, навіть не помітила, коли до зали прийшов Тай. З моменту, коли вона була тут востаннє, меблів значно побільшало. Тепер у підвалі було кілька силових тренажерів, спортивні петлі, стіл з кріслом, холодильник і ціла стійка з масажерами.

Тайлер намагався сконцентруватись на вправах, та лік збивався вже втретє, а м’язи починали неприємно боліти. Дівчина перед ним зосереджено виконувала вправи, навіть не підводячи погляду, а сам він не був здатний відірвати очей від неї.

Простий спортивний топ, трикотажні джогери, що не обліплювали її тіло, чогось непокоїли хлопця значно дужче за прилеглі комбінезони чи обтислі лосини, у яких добре проглядались круглі стегна, підтягнуті сідниці чи тонка талія, бо частіше Вів займалась у чомусь такому, вочевидь маючи на меті не лише потренуватись, а й спокусити Тая. Цього разу вона була занадто занурена у власні думки і це чогось, цікавило хлопця значно дужче за її активні дії у його бік.

Плаский рельєфний животик блищав від вологи, Таю кортіло торкнутись його. Він заплющив очі, повернувшись і почав виконувати наступну вправу. Намагався контролювати дихання, та нічого не вдавалось. Очі все одно шукали дівчину, неначе то була єдина точка, на якій він міг зосереджуватись.

Через певний час, Вів лягла на підлогу, вдягнувши еспандер трохи вище колін і поклала гантелі собі на живіт, виконуючи підйом стегон. Дівчина дивилась на стелю, чітко відраховуючи потрібну кількість підйомів. Тайлер мимоволі облизався.

– Може, тобі потрібна більша вага? – хрипкувато спитав він.

Вівіка перевела на нього погляд, звела брову, повертаючи голову:

– Поки вистачає.

Тай всміхнувся і собі взявши гантелю, опустився на сидіння тренажера, почавши наступну вправу.

Раз по разу його очі знаходили дівчину, що продовжувала тренуватися, занурена у власні думки. У залі чулось тільки її прискорене дихання, що змушувало Тая уявляти геть інші картини. Несвідомо, під час всіх наступних вправ, він наближався до неї. Зараз вони були на відстані витягнутої руки, кожен занурений у власне тренування. 

Та вже за певну мить, Вів підвелась. Виконала коротку заминку і рушила до виходу. 

– Куди ти?

– У душ. Я вже розігрілась.

– Чекай… – мовив він, спинившись поруч.

Прискорене дихання і привідкриті губи збивали його з думок.

– З якого це дива? – звела бровою Вів. – Ти ж мене не чекав? Мені осточортіло бігати за тобою, Пейдже. Поклич, коли скінчиться ПМС.

Вона відступила на крок. Тай схопив її за шнурівку спортивних штанів, і підтягнув до себе. 

– Що сталось? – очі її зблиснули. – Вже скінчився?

Тайлер стиснув зуби, не зводячи з неї очей. Вів здійняла підборіддя.

Яка ж вона, бляха красива. Тайлер обожнював це і ненавидів водночас. Неначе її врода мала якусь особливу владу над його розумом. Полонила думки і скеровувала їх у потрібному напрямку. Вівіка була як вдало обставлена пастка. Один неправильний крок – і тобі кінець. Хай як Тай не хотів гратись у мисливицю і дичину, все одно перетворювався на впольованого кожен божий раз.

Він потягнув знову, стегна дівчини легко стукнулись об його, викликаючи хвилю збудження. Тай потягнувся до неї, збираючись поцілувати, та тієї ж миті Вів вдарила його по руці, вивільняючись і розвернулась. Хвіст вдарив його по губах.

– Ні, дякую, – пирхнула вона, рушаючи геть з підвалу. 

Тай хитав головою:

– Нестерпна…

Вівіка лише всміхалась: 

– Хто б казав!

***

– Нам вдалось відстежити адресу, з якої надходили перші новини, – озвався голос у телефоні.

Вів встановила дзвінок на гучномовець і сиділа за столом, фарбуючи нігті на ногах.

– Здивуй мене.

– Чотири згадки датовані трьома тижнями тому. Витік надійшов з елітного району у Ванкувері.

Вів зітхнула. 

– Ліам-Ліам, яке ж ти падло… А як щодо інших?

– Адреси різняться. Та за однією ти вгадала. Гемптон.

– Отже, тітонька теж постаралась. Скільки людей не можуть жити без мене! Я маю пишатися.

– Є, ідеї, як відповісти?

– З Ліама брати нічого, хай давиться жовчу на самоті. А от тітка мене цікавить.

– Почни з медичної історії.

Вів примружила очі.

– Щось відомо?

– За це ти не платила, – хмикнули у динамік. 

– Ти занадто дорогий моєму серцю…гаманцю, до речі теж.

– Ти тепер багата жінка.

– Та все ж, пошукаю сама. І на цьому дякую.

Дзвінок увірвався. Вів замислено відставила флакон із лаком. Її геть не здивувало, що і тітка, і Ліам опустились до дешевих статей, покликаних принизити Вів. Це було типовим для них. Хай і неприємним. Та що такого дівчина може знайти у медичних картках Джаклін?