Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Bishop Briggs – The Way I Do

Асмодей звузив очі, придивляючись до аури Рідлі.

– Ти відчуваєш роздратування, сум’яття, та під усім цим біль і сум. 

– І що? Типовий набір реакцій на твою нескромну персону, – пирхнула Рідлі.

– Твій сум давній. Глибинний. Тебе хтось образив, зрадив…– він видихнув, усвідомивши. – Загинув.

Занепала стиснула зуби.

– Що ж, зрушення є. Спробуймо ще раз.

– Тобто? – розгубився демон.

– Ти використав магію і майже без психів – прогрес. Потрібно закріпити. Ходімо.

– Куди?

– Читати.

Асмодей слідкував за тим як вона віддалялась і міркував про те, що відчув у її аурі. Мало статись щось досить болісне, та попри те, що втрата була давньою, вона боліла Рідлі досі. Демон не міг собі пояснити, та його сповнювала цікавість. Тож, просто рушив слідом за занепалою, тамуючи це відчуття.

***

Беліал плакала на плечі Джима, а він геть не розумів, що робити. Чого вона так засмутилась? Звісно, він би теж був згорьований, якби з нею щось сталось, безперечно, проте це…Її реакція здавалась занадто…інтимною. І це чогось лякало детектива.

Вона підняла голову, зустрівши його погляд. Джим мовчав, досі тримаючи руки на її плечах. Коли Беліал потягнулась до нього, детектив закляк, від того, що її обличчя опинилось на одному рівні з його. Ультрамаринові очі зблиснули на мить, а тоді заплющились. Подих Белі залоскотав його вуста.

Торнтон знервовано кивнув і відступив.

– Белі…

Вона напружилась, відпустивши його.

– Вибач.

– Ні-ні…– белькотів Джим.

– Я не знаю, що на мене…

– Не вибачайся…

Беліал розвернулась. Детективу було ніяково, адже вона чудова, безперечно. Він щиро любив її, проте…вони друзі. Белі стала для нього тією, що допомогла побачити: існувати й після смерті, робити це добре, навіть весело із сенсом – можливо. Та він був не готовий до більшого. Хай як Джим уже змирився з власною долею і відпустив земне життя, хай з Вівікою все давно скінчено – навіть третього прощання було мало, щоб так легко обірвати все те, що мало для нього стільки значення такий довгий час.

– Я не думала, що таке може бути, – визнала Беліал. – Ти мій друг, і я дуже ціную тебе, просто…у ту мить, коли ти мало не загинув я дуже злякалась. А потім відчула, що…

– Беліал, – почав Джим.

– Ти подобаєшся мені, – сказала вона, повернувшись через плече. – Як ти мислиш, як підтримуєш. Ти не боїшся говорити про те, що відчуваєш, не брешеш і не ховаєшся. Це рідкість не лише для смертних. Серед занепалих і демонів, хай скільки вони живуть на світі – ті самі пороки, що руйнують і людей. Ти відрізняєшся від тих, кого я знала. І цим…вабиш мене.

Торнтон знервовано ковтнув, відвівши погляд. Белі все продовжувала, слова лились потоком. Вона нервувала не менше і від того йому було ще важче.

– Мені з тобою затишно, – видихнула вона. – Я говорю, що хочу, роблю, що хочу і знаю: ти будеш поруч і підтримаєш. Вислухаєш, даси пораду. З тобою я вірю, що все можна вирішити. Тому…я хочу, щоб ти був поруч. Просто…я останні кілька днів виношую цю думку і гадки не маю, як сказати про це. А зараз кажу як є, бо мене вже нудить від таємниць.

Джим втягнув повітря крізь зуби, збираючись із думками, яких у голові було аж занадто.

– Ти неймовірна жінка, Белі. І я справді потішеній твоїй увазі. Та я мушу бути чесним, бо поважаю тебе. Я поки не готовий до цього. І вже точно не стану тим, хто знову розібʼє тобі серце. Ти занадто дорога мені, щоб я починав стосунки, у яких не певен.

Вона мовчки кивнула.

– Дякую за відвертість.

– Белі…

– Все гаразд. Справді, Джиме, не переймайся. Я вдячна, що ми поговорили, – вона видавила усмішку. – Прийду до тебе завтра.

– Що готувати? – знервовано всміхнувся він.

– Хочу млинців, – стомлено мовила Белі.

– Будуть, – кивнув Джим, всміхаючись, та на душі було важко як ніколи.

***

– Хіба ми не мали йти у бібліотеку? – нахмурився Асмодей, коли Рідлі спинилась у таверні старого району Пекла. Це місце фактично не зазнало змін, ходили сюди переважно занепалі і кілька смертних душ.

– Я сказала, що ми підемо читати, але з якого переляку ти вирішив, що книги?

Асмодей зітхнув.

– Отже, ти притягла мене сюди, щоб я читав душі?

– Неймовірна дедукція, що ще ти можеш читати на тренуваннях?

– Гаразд, – урвав суперечку Асмодей. – Кого?

Рідлі оглянула простір.

– Якою є аура у тієї душі?

Демон зітхнув, придивляючись.

– Втома, самотність, горе…– він примружився. – Вона тут дуже довго і геть сама. 

Він замислився, спостерігаючи за жестами душі.

– Її ніхто не чує…німа. Поруч тільки занепалий, що читає думки… 

– Стій, – мовила Рідлі.

Він вдивлявся далі.

– Але душа тримається того янгола, бо він єдина її компанія…

– Спинися!

Асмодей перевів погляд на занепалого поруч. Той янгол навчився спілкуватись із душею подумки, вони дивились одне на одного, душа знервовано реготнула.

– Янгол…проявляє до неї… 

Раптовий спалах пронизав простір, вибиваючи вікна з таверни. Вуха і шию Асмодея пронизав жалючий біль. Він зіщулився, стискаючи зуби.

Занепалі довкола здивовано озиралися. Почулися кроки і гомін.

– Агов! Що тут робить клятий демон? – рявкнув занепалий, гучно опустивши кухоль на стіл.

– Приберіть його!

– Нехай йде геть!

– Так! Геть поріддя Безодні!

– Хто притяг його сюди?

Рідлі повільно підвелася, крила здійнялись і опустилися.

– Його привела я.

Занепалі принишкли.

– Ще хтось має запитання? 

Вона роззирнулась.

– Це місце загальне. Сюди може приходити хто забажає. Тож, опустіть свою ненависть. Або я допоможу це зробити.

– Століттями ця таверна стояла у мирі та спокої. Та щойно сюди приперся Князь – у нас вилітають вікна, – мовив занепалий за столом. – Це випадковість?

– Байдуже, – махнув рукою Асмодей. – Ходімо.

– Ні.

– Нащо тобі той демон, га? Нащо допомагаєш таким як він?

– Це не твоя справа, Тамієлю.

– Тобі не набридло допомагати тим, хто не цінуватиме твоїх старань? Вони всі використовують тебе, а тоді кидають, забувши про твоє існування. Скільки їх уже було? Тих твоїх учнів? А від демона подяки чекати й поготів не варто.

– Раз відмов янголу – на все життя пригадає, – закотила очі Рідлі.

– Нема мені до тебе діла. 

– Справді? До чого тоді весь цей спіч? Летів три виміри за мною, щоб сказати як сильно тобі до мене байдуже?

– Пішла ти.

– Та ні, я лишуся. Але дякую за пропозицію.

– Мені тебе шкода. Всі тікають від тебе, Рідліель. Цікаво, якби ти знала, що він тебе кине – погодилась би занепасти заради нього?

Погляд Рідлі став колючим, та занепала лише пирхнула:

– Лишилась би на Небесах – не мала б задоволення спостерігати, як ти бовтаєшся у власнім болоті, звинувачуючи у тому сторонніх.

Вона підвелася.

– Як засинатимеш у своїй багнюці, слідкуй, щоб не захлинувся.

Асмодей повільно рушав за Рідлі до дверей.

– Таку ротяку… та б у потрібне місце, – пирхнув Тамієль їй услід.

– Що ти сказав? – нахмурився Асмодей.

– Про тебе теж чимало чув, – вишкірився занепалий. – Бачу тобі до вподоби пригноблення. Як тобі жити під чоботом чергового владного стерва? 

Демон окинув його поглядом. Аура була складнішою, нашарованою століттями існування, божественною силою, хай і тьмяною після падіння. Та все ж трохи побачити вдалося.

Ненависть до себе. Туга, самотність. А під ними…роки й роки постійних втрат. Асмодей боровся із раптовим відчуттям жалю, якого не хотів.

Те, що Тамієль відчуває – не дає йому права казати таких речей.

– Що? Сказати нічого? Чи чекаєш, коли твоя “пані” дасть команду?

Асмодей наблизився до Тамієля і, схопивши за потилицю, блискавично вдарив об стіл. 

Занепалий простогнав, хапаючись за скривавлений ніс. Демон мовчки залишив таверну і вийшов надвір.

Рідлі крокувала позаду. У її аурі він відчув здивування та ледь помітний натяк на вдячність.

– Про що він казав? – спитала Рідлі. – Тебе хтось пригноблював?

Асмодей окинув її похмурим поглядом:

– А ти занепала через якогось виродка?

– Схоже на те.

Демон кивнув:

– Та сама відповідь.

Вони мовчки крокували далі. Думок у голові було аж забагато, та пробивалась єдина, уже нав’язлива: йому досі було страшенно цікаво, що сталось із Рідлі. І приховувати це ставало непросто.

***

Колись давно…

– Ще раз, – мовив Гадріель, спостерігаючи за Адамом та Євою, що ходили садом, розглядаючи різноколірні квіти. – Чим ця пара відрізняється від попередньої?

– Ліліт і перша версія Адама були створені з різних елементів. Адам з земного праху, а Ліліт із попелу Безодні, це зробило їх занадто різними.

– Ліліт же кинула його?

– Так. Вона обрала самовільне вигнання, аби не єднатись із Адамом.

– Втекла від самої думки спаруватися з Адамом? Не певний, що можу її звинувачувати.

Рідлі окинула його невдоволеним поглядом.

– А що він? – спитав Гадріель.

– Згорьований кликав на поміч Богиню. Просив її вмовити Ліліт повернутись.

– Скиглій, – пирхнув Гадріель.

– Ти знав першого Адама?

– Зі слів Ліліт.

– Ви…спілкувались?

– Норовлива штучка, якось мав нагоду говорити з нею.

Рідлі поглянула на янгола, на його криву усмішку, а тоді відвела очі.

– Словом…Творчиня повернула Адама до стану праху, доповнила його і зібрала з того праху Єву і нову версію Адама.

– То…вони з одних елементів?

– Так. Це робить їх рівними у всіх прагненнях та втіленнях.

– І це спрацює? – покосився на сад Гадріель.

Рідлі кивнула.

– У це вірить Творчиня. Отже, варто й нам.

– І…що ці двоє мають робити? Давати імена тваринкам?

– Ні. Тварин до цього світу Творчиня поки не додаватиме.

– Тоді…яка у них мета?

– Поки невідомо.

– Та годі тобі…скільки ми вже несемо варту? Років сім? І досі нічого не відбулося?

– А…що має відбуватися? – розгубилась Рідлі.

Гадріель всміхнувся.

– Якось розповім.

Він наблизився до воріт.

– Ти…куди?

– Хочу поговорити з ними.

– Нащо?

– Цікаво як провелась робота над помилками.

– Тобто?

– Хочу знати, наскільки ця пара відрізняється від попередньої, – він озирнувся. – Йдеш?

– Нам не дозволено говорити з ними!

– А чому?

– Що?

– Чому не дозволено?

– Творчиня сказала…

– Слухай, ти можеш не залишати свій пост. Я просто навідаю їх і повернуся. Я тебе не примушую йти, от і ти не примушуй мене лишатись, гаразд?

Рідлі видихнула. Вона не могла пояснити собі того гіркого відчуття, що стягнуло груди. З одного боку він мав рацію. З іншого – те як легко він порушував наказ Богині нервувало її. Та і нащо йому спілкуватись із творінням?

***

– Ти занурюєшся надто глибоко, – аналізувала Рідлі, коли вони з Асмодеєм повернулись до саду. – Добре, що постраждали лише вікна.

– І мої вуха.

– То, певно, твій характер лізе зсередини, – закотила очі вона. 

– Хто б казав! – пирхнув демон. – Можна подумати ти у нас лагідна й ніжна!

– Колись була, подивись де я зараз? 

– Гребеш листя щодня? – звів брову Князь Безодні.

– Гребу листя і збираю біля себе недотеп, – кивнула Рідлі.

Асмодей закотив очі.

– Зараз спробуй зачепитись за одну найбільш поверхневу емоцію і розкласти її.

– Розкласти?

– Яка поверхнева емоція зараз переважає у моїй аурі? – ігноруючи питання, мовила Рідліель.

– Роздратування, – видихнув демон. – Це твоя візитівка, вочевидь.

Рідлі закотила очі.

– Про це й кажу, – хмикнув Асмодей.

– Гаразд. То? Що скажеш, про цю емоцію? Яке її джерело, які напівтони?

– Напівтони?

– Ти сприймаєш емоцію як одиницю, – стомлено видихнула вона. – Конкретний колір на палітрі, хоча насправді – це радше градієнт. Одне перетікає в інше і набуває глибини.

– Ти ж кажеш не занурюватись, – хмурив брови демон.

– Так. Ти занурюєшся, бо стрибаєш від поверхневих емоцій, до більш глибинних, – відповіла Рідлі. – У тебе аналітичний підхід при читанні, ти шукаєш зв’язок між почуттями. Поверхневі емоції легші, вони тимчасові, але теж мають власну градацію. Саме це ти маєш зараз перевірити.

Асмодей видихнув, придивляючись до її роздратованості.

– Ти…роздратована.

– Ага, це я вже чула. Що ще?

– Гніваєшся.

– Це не те.

– Ти…засмучена, тобі не подобається бути тут, але приходиш, бо йти тобі нікуди.

– Спинися.

Асмодей підняв очі.

– Ти знову занурюєшся, це не те!

– Ти казала шукати напівтони, – не розумів демон.

– Скачучи від одної емоції до іншої, ти не розкладаєш їх, а просто документуєш факт кожної.

Асмодей видихнув, відчуваючи гнів. Що він робив не так? Чого вона, бляха, хоче від нього? Про які градієнти може йти мова? Це ж…емоції, а не картина, хіба ні?

– Ще раз.

Він стиснув зуби, хапаючись за її роздратованість. Аура на мить здригнулася, демону перехопило подих. Він зустрів погляд різних очей і раптом заклякнув. Щось було в ній, що геть не давало йому спокою. Дратувало, безперечно, та його цікавість починала ставати майже нестерпною. Він хотів прочитати її цілковито. Знати причину кожної емоції. Та завдання полягало у іншому.

Асмодей видихнув. Коли простір сколихнувся, демон відступив на крок:

– Ти… бачиш?

– Ні, – хитнула головою Рідлі, не зводячи з нього очей. – Не відволікайся.

Він знервовано ковтнув. Багряне сяйво, що линуло зараз з аури Рідлі сколихнулось знову. Воно розросталось, перетворюючись на напівпрозорі гострі шматки, що висіли у повітрі. Це нагадувало уламки скла, що розсипались і застигли у просторі.

Демон наблизився, простягнувши руку до одного з них. На дотик вони не відчувались, проте від руху Асмодея – неначе ожили, розсипаючись на ще дрібніші фрагменти.

Він торкнувся одного. Тіло здригнулося, швидкі образи замиготіли перед очима. 

Демон бачив себе її очима. Мовчазний, похмурий, часом достобіса дратівливий. У її погляді він мав дещо інший вигляд. Риси обличчя гостріші, виразніші, очі сяйливі, блискучі роги та волосся. Він здавався собі привабливішим, ніж був у житті і це було дивно.

Він відчував те, що відчувала вона тієї миті – Асмодей до чортів її бісив. Те, як він поводився, як реагував, навіть те, як працював із магією. Непевно, навмання. Це викликало страх, бо сила в нього доволі непередбачувана. Гнів, бо він не хоче вчитися опановувати її. Розчарування, що їй доведеться вчити такого телепня. І, десь у самій глибині, така знайома йому самому – цікавість.

Демон задихнувся, впавши на коліна. Уламки зникли.

– Який вердикт? – навіть не наблизившись до нього, спитала Рідлі.

Асмодей криво всміхнувся:

– Хоч як я тебе дратую, як ти розчарована тим фактом, що зі мною доведеться повозитися – я цікавлю тебе.

Рідлі пирхнула. Демон схилив голову вбік, спостерігаючи за нею. Вона не заперечила, не спробувала принизити, аби довести, що такий як він не здатний її зацікавити – лише сіла на лавку і поглянула на нього:

– Наступним попрактикуємо занурення на три.

– Це як?

– Аналізуєш рівно три секунди. Скільки б не встиг за той час – ти залишаєш ауру.

– Що я можу встигнути за три секунди?

– От і перевіримо.

– Нащо це треба?

– Щоб навчити тебе своєчасно уривати зв’язок і читати якомога швидше. Ми вчимося контролю, якщо ти досі не допер. Тобі треба час на перепочинок?

Демон підняв на неї очі:

– Ні.

***

На млинці Беліал все ж прийшла. Хоч Джим не міг собі пояснити дивного хвилювання, щойно подруга спинилась на кухні. Скільки разів вона приходила у його дім так невимушено, неначе то був і її будинок? Просто мовчки сідала за стійку, про щось говорила, жартувала…Між ними ніколи не було жодних стін чи незручності. Проте зараз…зараз Джиму було достобіса ніяково за ту його відмову. 

Він сказав чесно, проте відчуття, що він образив Белі не лишало його. Джим не звик до таких речей. Йому було незручно від того факту, що він комусь подобається, а надто комусь справді гідному. Хоч це і не примушувало його ні до чого.

На думку спала Марґо. Розумна юристка, що зацікавилась ним і спонукала кинути обридливі фантазії про Вівіку і обрати її для життя. Та серце досить вперте. Воно ніколи не слухає розум, а обирає собі того, кого вважає за потрібне. Навіть якщо це приречене, болісне і, як здається, невідворотне.

Джим зітхнув, спостерігаючи, як Белі вмочила млинець у сироп.

– Бляха, смачні!

– Я радий, – вишкірився Джим. – Молока чи кави?

– Молока.

Він кивнув, повернувшись до холодильника.

– Я…йду на побачення, – сказала Белі, обтерши пальці об серветку.

– О! – повернувся Джим, несучи склянку до столу. – Це ж…добре, так?

Беліал кивнула, перехопивши склянку і відпила.

– То, хто він? – сперся на стійку Джим.

– Занепалий, – витерши губи зовнішнім боком долоні, відповіла вона. – Сілурієль. 

– За що поперли? – здійняв брову Джим.

Белі пирхнула.

– Він з цілителів. За часів повстання рятував не лише янголів.

– І за це його турнули з Небес?

– Він допомагав ворогу. Це – зрада.

Джим не погоджувався із такими категоричними висновками, та змовчав, відвівши погляд.

– Куди підете?

– Ну, перше побачення завжди у людному місці, тож будемо у “Сумному вітрячку”.

– О…

– О? Що, згадав про Клео і серце йокнуло?

– Безперечно! Якщо ще враховувати, що ми не бачились після того…недопобачення – поготів.

– Ти їй навіть не подзвонив?

– Даруй, а у демонів є мобільні?

Белі пирхнула.

– Ні, просто…Не бачу сенсу нав’язуватись зі спілкуванням. Ми…все обговорили.

– Мудро, – кивнула вона.

– Белі… – розгублено почав Джим.

– Ми не будемо про це говорити, – знервовано всміхнулась вона. – Я не шкодую, що сказала. Але немає сенсу продовжувати розмову, ти маєш рацію.

– Я не хочу, щоб між нами все було…ніяково, розумієш?

– Так, я теж, – кивнула вона. – Та якось…не виходить. Принаймні поки що. Сподіваюсь, Сілурієль мене не розчарує.

– Тоді тобі не буде про що пліткувати.

– А! Точно, геть забула яка пліткарка живе у недобудованому домі.

– До речі про це. Я зробив собі творчу студію і планую спальню.

– Оце так! Торнтон пускає коріння у Пеклі?

Джим знизав плечима.

– Колись же я маю це зробити?

***

– Відійди, – рявкнула Рідлі, здіймаючи щит.

Асмодей відступив.

– О! Ти ба який слухняний, – пирхнула занепала, вкриваючи себе магією. – Добре. Тепер спробуй ідентифікувати емоцію.

– Як?

– Я згадуватиму, а ти слідкуй, що я відчуваю.

Демон зітхнув, спостерігаючи.

– Нащо тобі щит?

– Щоб ти не розумів, що саме я згадую. Тобі треба вчитися визначати все самостійно. Старі спогади ідентифікуються нами саме за емоціями. Сприймай це за картотеку, де кожна річ у пам’яті містить чітку класифікацію. Ти пам’ятаєш обставини дуже побічно, натомість відчуття, що ти мав у той чи інший момент – ось, що дає тобі змогу берегти спогади так довго.

Асмодея томили ці пояснення, хоч вони і мали сенс. Вже неможливо було заперечувати, що за всі тижні навчання, найдужче йому подобалось тренуватися саме з Рідлі, а не читати інші душі. Бо вона містила так багато секретів, які йому кортіло нарешті розкрити.

Демон був переконаний: щойно він дізнається всю правду, та цікавість нарешті заспокоїться і зникне. Йому цього б дуже хотілось, бо відчувати цю інтригу щодо занепалої, яка не викликала жодних позитивних емоцій – було виснажливо. Він не хотів цікавитись нею, але свідомо, чи радше підсвідомо, все одно тягнувся до Рідлі.

Він сконцентрувався на емоції. Дійсно стара, майже забута. Цей уламок був блідим, його підтримувала методична спроба згадати деталі. Та попри це, спогад був вагомим. Він відчував гордість, від якої аж в очах сльозилось, радість від визнання. Силу, впевненість якої, здавалось не мав ніколи.

– Ну, що?

– Це якесь нагородження, абощо? Таке відчуття, наче мені медальку на груди почеплять.

Рідлі закотила очі, забираючи щит.

– В цілому вгадав.

– Ти не поясниш? – звів брову Асмодей.

– А нащо? Ти вгадав, йдемо далі.

– Тобі не здається, що я маю упевнитись у тому, що правильно визначив емоцію?

– Упевнитись? А на біса мені тобі брехати?

– Ну, не знаю, може, щоб я скоріше зник з поля твого зору і більше не дратував.

– Який сенс у навчанні, якщо результат оманливий? Я взялася тебе вчити, щоб ти не вибивав вікна, не палив собі шкіру чи, не приведи Творець, когось прикінчив, у спробі з’ясувати яка чортиця наступила комусь на ногу.

Асмодей схилив голову, придивляючись.

Та сама роздратованість, тепер ще сильніша. Він видихнув, у спробі переглянути градієнт. Уламки виринули поволі, розбиті на дуже дрібні фрагменти, що нагадували крихти. Демон потягнувся до одного такого. Гострого, об нього можна було порізатись, з якого боку не торкнися. Цікаво, цього раніше не було.

Демон когось їй нагадував. Того, від кого тягнувся той давній її біль. Але чим? Що такого робив Асмодей, що могло нагадати виродка, який зрадив Рідлі?

Та цікавість зросла теж, як і в нього самого. А у тій цікавості, щось жорсткіше, агресивніше. Щось, що гнівало її, викликало суперечності.

Демон зустрів її погляд. Тяга. Попри те, що вони одне одному не подобались, щось безперечно тягло їх одне до одного. І викликало при тому гнів. Він розумів це відчуття. Та не квапився досліджувати. 

Натомість, він вхопився за те відчуття схожості і тягнувся далі. Спогади змінювались швидше, ніж він встигав зорієнтуватися. Сумні, лихі, веселі, збудливі – все змішалось у одну невиразну картину. Мішанину кольорів, ні – градієнтів, про які казала Рідлі. Ось воно. Та хто він? Що між ними сталося?

Давні ревнощі, не його – її, сколихнули Асмодея. Давній біль, відчуття покинутості…її зрадили, покинули, а тоді…просто забули. 

Жалючий біль пронизав очі і впився у центр грудей. Демон відпустив уламки, загарчавши:

– Пригнися! 

Рідлі розгорнула щит. Яскравий спалах вирвався з грудей демона, відкидаючи його тіло назад. Він опустився на траву, важко дихаючи. Очі певний час не бачили, гарячі сльози стікали щоками. Занепала сиділа за щитом, насторожено поглядаючи на Асмодея.

– Ти як?

Він повільно підвів голову і, помітивши її щит і позу, у якій вона пригнулась, готуючись відбити від себе удар, всміхнувся:

– Ну, і хто з нас справді слухняний?

– Не горю бажанням втрачати голову, – знімаючи щит, вона підвелася.

– Не зарікайся, – ледь знайшов сили встати з землі демон.

– Що ти сказав? – різні очі зблиснули.

– Нумо ще раз, – раптово всміхнувся він. – Спробуємо затримки на три секунди, згода?

Рідлі не відповіла, лише зайняла відповідну позу і розгорнула щит.

***

Колись давно…

– Привіт! – озвався Гадріель.

Єва звела брову:

– Ти…один з тих янголів, що оберігає сад?

– Типу того. А ти, певно Єва?

Вона кивнула, опустивши очі.

– Що це на тобі? – кивнувши на легкий обладунок, спитала вона.

– Мій одяг і броня, – всміхнувся він, не приховуючи, що розглядає тіло жінки.

– Чому у мене такого нема?

– А тобі потрібно оборонятись? – зустрівши її погляд, спитав янгол.

Вона знизала плечима.

– Це – мирне місце. Створене для тебе і твоєї пари, нема чого боятися.

Єва торкнулась рукою хвилястого волосся, що сягало їй аж до попереку.

– Чому ти відводиш погляд? – спитав Гадріель.

– Я не розумію.

– Що саме?

– Не розумію чого, та мені важко на тебе дивитись.

Янгол замислився, схиливши голову.

– Що саме тебе турбує?

– Кажу ж: я не знаю.

– А що ти при цьому відчуваєш?

Єва зустріла його погляд. Груди здіймались і опускались, зіниці ледь помітно розширились. Гадріеля тішило те, що він бачив. 

Рідлі спостерігала за ними здалеку, з одного боку це було добре, що коханий швидко знайшов спільну мову із творінням. З кожним днем Єва ставила ще більше питань, а Гадріель із задоволенням втамовував її цікавість. 

Єва часто сміялася у його присутності, Гадріель теж був веселим. Наче ж нічого незвичного. Рідлі переконувала себе у тому, що така дружба не має у собі нічого дурного, хай це й порушувало закон Творчині.