Раді Вас бачити!

Пісня розділу

▶Barns Courtney – Supernatural

Хоч Белі й не мала чергових пліток, бо так і не пішла на наступне побачення – все одно прямувала в гості до Джима. Просто суфле було шкода залишати. Принаймні це вона собі казала, штовхаючи двері новенької вітальні.

– Я думав, у тебе вже склероз почався, – озвався Джим.

Він лежав на новій канапі, закинувши руки за голову, і дивився на стелю.

– Я ніколи нічого не забуваю, – зачинивши двері ногою, мовила вона.

– Та ну? А вчора забула розповісти мені про своє побачення.

– Це було навмисно, – звузила очі вона, сівши поруч.

– Жахливий янгол.

– Радій, що хоч чесний, – вона підхопила формочку з суфле. – Пліток сьогодні нема, я ніде не була.

– Ну, й гаразд, – махнув рукою він, вмикаючи телевізор.

Белі окинула його поглядом.

– Ти ба…змінив образ?

Сорочка детектива була розстібнутою, а з-під низу визирала чорна футболка. Взуття і костюмні штани він звісно лишив, та це вже бодай якась зміна гардеробу.

Джим знизав плечима:

– Подумав, що сидіти “при параді” у власній вітальні трохи тупо.

– Таки тупо, – кивнула Беліал набираючи в ложку суфле. – Але і розтяганих треників щось не бачу на тобі.

– А ти хочеш, щоб я був у них? – реготнув Джим.

– А ти у нас явний поборник трикотажу?

Беліал реготнула, перевівши погляд на екран.

– Що дивитимемось?

– Гадки не маю. Тут реклама кожні п’ять хвилин. Я тільки-но починаю щось дивитись – клята інтеграція начисто змушує забути, що було у фільмі.

Белі пирхнула.

– Це персональний жарт Диявола.

– Тобто?

– На Небесах така сама система, власне, звідти Люцифер її й поцупив. Там так само можна обрати собі будинок, якщо ти ще тримаєшся за матеріальне, так само можеш дивитись телек. Це для особливих задротів, до речі.

Джим з важливим виглядом кивнув.

– Але там крутять лише твої улюблені кінострічки і без реклами.

– А, то фільми, що дратують мене теж тут недарма?

Беліал реготнула.

– Це вже моя пропозиція.

– Он воно що?

– Це можна полагодити, – знизала плечима вона.

– Як?

– А це вже від тебе залежить.

– Тобто, як?

Белі облизала ложку і повернулась до Джима.

– Пекло повністю підпорядковується силі та настрою його володарів.

– Тобто Ізуель та Люцифера?

– Так. Твій дім – це, по суті, твоє персональне Пекло.

– Слухай, тут може ще недобудовано, але геть не так погано, – зітхнув детектив.

Белі закотила очі.

– Я до того, що це місце залежить від твого настрою. У тебе чудова чиста кухня, ти зібраний, тобі імпонує як тут все працює. Але розважатися тут ти поки не навчився. Тебе це дратує, тому і телек не розважає тебе, так би мовити.

– І, що робити?

– Зачекай. Адаптуйся, добудуй будинок, бляха. Сидиш як телепень у одній кімнаті з кухнею.

Джим зітхнув.

– Нащо було робити таку дурну деталь з телевізором?

– Це Пекло! – обурилась Белі. – Не розумію тягу Люцифера зробити з цього місця солоденьку цукерочку в стилі мегаполісу, та тут має бути лячно. Тут мають бути дивні, нелогічні, або взагалі дратівливі штуки. Принаймні до війни, тут хоч приблизно так було. Тож, я рада, що долучилась до цих “апгрейдів”.

Белі змахнула крилами і випадково вдарила Джима в обличчя.

– Бляха! – миттю склавши крило, видихнула вона. – Ти в нормі? Вибач!

Вона торкнулась обличчя детектива, оглядаючи його.

– Ти чого? – реготнув Джим. – Я ж вже мертвий, що б воно мені заподіяло? Припечатало до стіни?

Белі зустріла його погляд. Зблизька непроглядно темні очі детектива її неначе пропалювали, плечі інстинктивно здригнулись. Пальці міттю відпустили обличчя Торнтона.

– Гм…– відсунулась вона, поправивши волосся і поквапилась повернути собі незворушний вигляд. – Може хоч це б розрівняло ту складку між брів.

– Не так багато я хмурюся!

– Неправда, – закотила очі вона. – Ти насуплений, навіть, коли всміхаєшся. Як якийсь… – вона шукала слово, – громило…о! Бурмило! Так тебе і кликатиму.

Джим опустив очі, всміхаючись.

– Що? – примружилась вона. – Це не мало бути приємно! А-ну, прибери цей вираз з обличчя, негайно.

– Морін так мене кликала.

– Як?

– Бурмило Торнтон. Теж весь час діло мала до того як я зводжу брови, – закотив очі Джим.

Белі пирхнула.

– Ну, коли це каже вже двоє…

– Я ж не бачу себе збоку! – реготнув він. – Звідки я знаю, коли…

– Подарую тобі люстерко.

– І, що? Мені ходити і говорити в нього, як якийсь нарцис, абощо?

– Так, згодна, – склала руки на грудях Беліал. – Щойно ти усвідомиш власну привабливість – витримати тебе буде ще важче.

– О, то я привабливий? – криво всміхнувся детектив.

– А ти ще похмурься трохи і це відчуття зникне.

Джим реготнув, хитаючи головою. Вона підвелася.

– Вже йдеш? – здивувався Торнтон.

– Та ну тебе, – махнула рукою Белі. – Нудно тут у тебе.

– Полагодь мені телек і буде весело, – сказав Джим і сперся скронею на спинку канапи.

– Сумніваюсь, – скривилась вона.

– Чого це?

– Бо в тебе дивний смак. Не здивуюсь, якщо і кіно ти полюбляєш якесь причмелене.

– От і перевіримо.

Вона хитнула головою, йдучи до дверей.

– Ей, чекай, – Джим перехопив її зап’ясток. 

Белі знервовано ковтнула, бо той дотик чогось тепер сприймався якось неправильно. Від нього шкірою сипнули мурахи.

– Що? – хрипко спитала вона.

– Вгадай, що я завтра готую? – захопливо всміхнувся Джим.

– Гм…я…без дупля, Торнтоне, – не зводячи очей з його пальців на власному зап’ястку, бурмотіла Белі.

– Свинину, мариновану у вині і підсмажену на Інферні. Я куштував її, коли ходив на те недопобачення з Клео, і це виявилось капець як смачно! Хочу повторити, ти в ділі?

Беліал підняла очі.

– Гарна ідея, – кивнула вона.

– Щось сталось? – спитав Джим, подавшись вперед.

Белі вирвала зап’ясток з його руки, змахнувши блискучим волоссям:

– Передчуваю гігантську пожежу на твоїй блискучій кухні. Інферна не йде на контакт із телепнями, та може це й на краще, трохи розбавить нудний йнтер’єр твого барлогу.

– Агов! Не ображай мій дім!

– О, то ти вже тут як вдома? – єхидно всміхнулась вона. – Все, маю йти, бувай!

– Бувай…– розгублено мовив Торнтон.

– А, до речі! – вже біля самих дверей вишкірилась Беліал. – Коли робитимеш собі вбиральню – врахуй, що туалетний папір закінчуватиметься щоразу у найменш вдалу мить.

– Папір мені не знадобиться, – пирхнув Джим.

– А йому на це буде байдуже, – вишкірилась Белі.

– Теж твоє доповнення?

– Авжеж, – реготнула вона.

– Ти жахливий янгол, – пирхнув Джим.

– А демон ще гірший, – пограла бровами вона.

***

– Яку силу ти перейняв?

Асмодей підняв очі на Рідлі, гадки не маючи ні що відповісти, ні якого біса взагалі поперся у цей сад наступного ранку. Йому відверто не було чим зайнятися. Занепала йому не подобалась, вона була грубою і повсякчас шпиняла демона, неначе мала на це право. Це дратувало його.

Та сили своєї він не знав. А для чого йому магія, яка не кориться? Тож, вибір був неприємним, та, на жаль, очевидним.

– Не знаю, – відповів нарешті він.

Рідлі закотила очі.

– Гаразд. Яку силу маєш ти?

– Вже ніяку. Я віддав її.

– Віддав? Нащо?

– Це не твоя справа. 

– Гаразд, ти – Асмодей. Коли не помиляюсь однією з твоїх особливостей було створення суккубів, так?

Демон скривився, згадуючи підопічних. Їх втрата була неприємною, він позбувся частки себе самого і досі відчував, що її бракує. Нова магія хоч і заповнила порожнечу – не замінила собою втрачене. Без суккубів йому було самотньо.

– Так…

– Що ще ти вмів?

– Ще? – перепитав Асмодей.

Рідлі важко зітхнула.

– Магія янголів і демонів не складається з чогось одного. Вона має ядро, безперечно, проте витоки завжди різні. Щоб зрозуміти яка основа твоєї сили, я маю розуміти що ще ти робив.

– Я тільки створював суккубів.

– Цікаво…

– Що тут цікавого? – стомлено спитав він.

– Скільки ти живеш на світі?

– Я – третій син Ліліт.

– Отже, достатньо довго, та досі не дослідив власну силу? Сказати, що це сумно – не сказати нічого, – хмикнула вона. – Нащо тобі дається сила, якщо ти користуєшся лише малою її часткою? Ти хоч розумієш, що втратив?

– Ти будеш допомагати? – нахмурився він. – Чи лише сидіти і повчати мене?

– Одне іншому не завадить, – Рідлі зітхнула. – Гаразд. Що робили твої суккуби?

– Слідкували, шукали…багато чого.

Рідлі звела брову.

– Секс-послуги це “багато чого”?

– Це до справи стосунку не має.

– Ну, звісно. Зрозумій, важлива кожна деталь. Чи були вони цілком підконтрольні тобі, чи мали власні емоції…мислення? Чи мали вони свободу волі, чи сперечались з тобою, або ж були суто виконавцями твоїх наказів? Що виділяло їх? Яка основна риса?

Асмодей замислився. Його суккубки були підконтрольні йому, це так. Проте вони мали свідомість. Це було складно пояснити, та кожна з них неначе дивилась на світ його очима, та при цьому мала змогу діяти не лише від його імені, а й самостійно. Він міг доврірити їм довготривале стеження чи пошуки і діяли вони цілком автономно. 

Він пригадував, як суккубка, що була поруч з Есті ще на початку їх стосунків, вкривала її ковдрою посеред ночі, гладила по голові, коли та плакала, попереджала Асмодея про небезпеку, пов’язану зі станом дівчини. Вони дбали про неї, як це зробив би він, однак не потребували його наказу це робити.

– Коли аура…декого, за ким вони слідкували, ставала напруженою чи сумною – вони підтримували, та не обов’язково за моїм наказом.

– Аура?

– Так.

– Ти читаєш аури? – подалась вперед Рідлі.

– Людей переважно. Янголів читати важче. А що такого? Всі ж вміють це робити.

– Янголи і демони можуть бачити ауру. Її колір, ранг, силу чи фізичний стан власника. Але не емоції. 

– І що тут такого? – не розумів демон.

– Бачити емоції, почуття власника аури, те саме, що зазирнути йому в душу. Якщо твої суккубки дбали про когось самі від себе, значить вони мали емпатію.

Асмодей нахмурився.

– А отже, і ти сам нею володієш.

– Мені начхати на інших, – пирхнув Асмодей.

– Заощадь мені час, будь ласка, – зблиснула різними очима Рідлі. – Мені байдуже до образу, який ти будуєш довкола себе. Я не знаю тебе і не збираюся пізнавати. Лише прагну зрозуміти в чому твоя суть, бо від цього залежить напрямок магії.

– А яка різниця? Я свою магію втратив, зараз у мене чужа.

– Ти не переймаєш сили власника. Магія підлаштовується під найбільш розвинену рису і трансформується. Добудовує її і підсилює. 

– То я зможу знову творити суккубів?

– Суккуби не були твоєю основною силою. Це лише один із її проявів. Може років за сотню ти навчишся творити і їх. Та якщо ти справді емпат, з новою силою будеш небезпечний. Питання не у фаєрболах, якими ти радше нашкодив собі, ніж мені, – покосившись на червону долоню демона, мовила Рідлі. – Непідготований емпат із некерованою силою не читатиме аури, а ламатиме їх. А зламана душа у відносно матеріальному світі – приречена на смерть.

Асмодей знервовано ковтнув.

– І як зрозуміти, чи я емпат?

***

Колись давно…

Рідліель несла службу на воротах Едемського саду. Творчиня тільки завершила свою роботу над новою парою. Янгол не могла натішитись тому, що сама Богиня виявила до неї таку довіру. Вона особисто викликала її до себе і розповіла про задум. Такої честі удостоювались тільки її діти і Предводителька. Для Рідлі то був неймовірно щасливий день.

Дар насилати сновидіння передбачав не лише контроль якісного сну для новотвореної пари, а й захист їх душ у тому саді. Тож Рідлі мала без жодних перерв зберігати безпеку, мир та цілісність саду, аби і Адам, і Єва почувались там, неначе вдома.

В цілому робота на чатах її цілком влаштовувала, доки їй у помічники не виділили ще одного янгола. Той тямив у садівництві, Творчиня хотіла, щоб він доглядав сад і охороняв його, доки сама вона займається творінням інших пар.

На перший погляд, Гадріель був приємним, навіть дуже, Рідлі задивлялась на нього і дратувалась на себе за це. Пшеничне кучеряве волосся, смаглява шкіра, горіхово-золотисті очі, причаровували її, попри те, що кожен янгол мав унікальну проте беззаперечну вроду. Здавалось би, вона мусила б уже звикнути до привабливості інших янголів, та щось у Гадріелі було таке, від чого їй перехоплювало подих.

Та все ж його ставлення до служби чомусь непокоїло Рідліель. Її вчили з повагою ставитись до всіх вказівок Творчині, Гадріель на відміну від неї, дозволяв собі часом чинити так, як бажав. 

– Ти маєш стояти на чатах, – бурмотіла вона, помітивши як янгол розлігся біля воріт, підклавши руки під голову.

– Ну, а я на них лежу, – видихнув він. – Розкажи мені краще про цю нову пару. Хто вони?

– Я не розголошуватиму задуму Творчині.

– О, ну, звісно. Вона ж довірилась тобі. Ти певно особлива.

Рідлі покосилась на нього.

– Підведися. Лежачи варту не несуть.

Він окинув її поглядом:

– Завжди така серйозна?

– А ти завжди таке базікало?

– Ні, та так ти ліпше мене запам’ятаєш, – вишкірився він