Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶The Kills – Future Starts Slow

Почувши стук у двері, детектив нахмурився. Белі стояла на порозі, зустрівши його погляд.

– Привіт.

– Ти вмієш стукати? – реготнув він, впускаючи її.

– Вирішила, спробувати для різноманітності, – вона скривилась. – Не сподобалось.

Джим пирхнув. Беліал пройшла далі, знімаючи плащ і кинула його на канапу.

– Я не надовго, – мовила вона, йдучи на кухню. – Кави вип’ю і піду.

– Маєш справи?

– Йдемо з Асмодеєм навідати Буера.

– О…ти знову спілкуєшся з братами?

– Так, і це доволі дивно. Ми рідко бачимось, та…

Джим всміхнувся.

– Ти скучила за ними.

Вона кивнула.

– Так…– Белі всміхнулась. – Асмодей звісно скалка в дупі, та все ж…він – моя сім’я. А Буер зараз вчить дітей керувати, тож рідко може приділити час.

– Ти обіцяла нас познайомити, – нагадав він.

– І неодмінно зроблю це трохи згодом, – кивнула Белі.

Джим відвів погляд, всміхаючись. Складно було пояснити, та йому було приємно, що Белі хоче познайомити його зі своєю родиною. Хай навіть це...демони, породжені Безоднею.

– Ввечері прийдеш?

– Ні, мабуть, буду допізна, тож…не чекай.

– А потім?

Вона озирнулась.

– Що, потім?

– Так пізно йтимеш додому? Може, тебе провести абощо?

– Я – демон, – нахмурилась вона.

– Частково.

– У Пеклі, – пирхнула Белі. 

– І, що з того?

Джим знизав плечима.

– Все буде гаразд, але…дякую за турботу. Це, навіть мило.

Вона роззирнулась. 

– До речі…зовні будинок нарешті має досить пристойний вигляд. Сад із рядом декоративних фламінго вийшов доволі милим.

Детектив почухав потилицю, опустивши очі.

– Ніколи не копирсався у землі, але…

– Сумуєш за Томасом?

Він кивнув.

– Хотілось щось…на згадку, розумієш?

– А що в тебе на згадку від Вів?

Джим раптом нахмурився. Він про це й не замислювався.

– Що? – пирхнула Белі. – Бачу кілька нових кімнат, дай вгадаю: одна з них у кольорі бордо?

– Ні, це було б нестерпно. Червоні стіни…– він здригнувся. – Не дуже хочу стати маніяком після смерті.

Беліал розреготалась.

– То…що там? – киваючи на другий поверх, спитала вона. – Зброярня? Музична кімната? Кравецький стіл? Спальня зі стрьомними дитячими іграшками?

– Поки нічого, – відвів погляд Джим. – Лишив кілька кімнат порожніми.

Беліал не тисла, тож кивнула і сіла за стійку. Вони трохи поговорили на віддалені теми. Від княгині не сховалось те, що детектив був доволі замисленим і часом, неначе “випадав” із розмови. Вона побула у нього десь із пів години, а тоді пішла.

Торнтон знайшов її плащ на своїй канапі. Певно, так квапилась піти, що геть забула про нього. Не те, що б у Пеклі було холодно, проте…чого те, що вона пішла без плаща його турбувало? Джим несвідомо провів пальцями по тканині. Не встиг замислитись про цей жест, а тоді знервовано ковтнув, забираючи руку.

– Завтра поверну, – сам до себе мовив він.

***

– Ще раз! Ти відпускаєш занадто рано!

Асмодей окинув Рідлі невдоволеним поглядом.

– Може, годі вже?

– Що? – пирхнула вона. – Вже стомився?

– Ні, бачу твою втому.

Занепала звузила очі:

– Ти мене читаєш?

– Розмріялась, – пирхнув він. – У тебе очі червоні.

– Не лізь.

– Прості питання тебе дратують?

– Мене дратує той, хто їх ставить, – здійняла підборіддя вона. – Ще раз. Затримка на п’ять секунд.

Асмодей видихнув, готуючись до наступної вправи. З кожним разом у плані магії тренування проходило легше, а от у спілкуванні…Напруга між демоном і занепалою була від самого початку, втім зараз все відчувалось гостріше. Неначе саме повітря довкола них було наелектризованим.

Рідлі, звісно, приємнішою не стала і дратувала демона аж ніяк не менше звичного, проте він ловив себе на думці, що розглядає її. Слідкує за кожним рухом і поглядом, йому імпонує як сяє її шкіра та волосся на сонячному промінні. А у вечірній час її очі починали блищати, неначе складались із зірок. 

– Завтра не приходь, у мене буде заняття.

Асмодей нахмурився. Це йому не подобалось. Вже кілька місяців вона приділяла час лише йому, а тепер…

– Хто це?

Рідлі звела брову.

– Не твоя справа, – вона повернулась до квітів, підгортаючи землю на клумбі. – Все, йди. Завтра практикуйся самостійно.

Та демону не хотілося йти, він склав руки до кишень штанів і наблизився, спиняючись біля клумби.

– Я таких ще не бачив.

– Ти про що? – не підводячи голови, спитала вона.

– Про ці квіти, – киваючи підборіддям на рослини із цікавими пелюстками, мовив він.

– Гадріель вивів їх сам, – тихо мовила Рідлі. – Казав, що поливати треба тільки знизу.

– А, то це того ти мене мало не прибила лійкою за неправильний полив?

– Нарешті ти починаєш щось розуміти, – кинула тінь усмішки вона.

Демон пирхнув, хитаючи головою. Повисла пауза, Асмодей не знав як продовжити розмову, та відчував одне: він хотів цього. Не просто помовчати і розійтися – спілкуватись. Та Рідлі на контакт не йшла, демону кортіло зрозуміти чому.

– Ти справді жив серед смертних стільки часу? – спитала раптом вона, вивівши його з думок.

Асмодей зустрів її погляд.

– Так.

– І…не зненавидів їх?

– Деякі були б варті моєї ненависті, – звузив очі він. – На деяких було начхати.

– Але були й інші? – випросталась вона, зустрівши погляд демона.

– Були, – знервовано ковтнув він.

Рідлі замислено дивилась на нього.

– І що ти відчував до них?

Асмодей підняв на неї очі:

– Їх було важко залишати.

***

Колись давно…

Янгол був мовчазним, коли повернувся із саду. Рідлі помітила це, проте не знала, як до цього ставитись. Її хвилювало це. Вона не хотіла здаватися ревнивою. Не хотіла бути тією, хто контролює кожен його крок. Гадріель сам колись сказав їй, що свобода – це коли не потрібно перед кимось звітувати. І Рідлі вірила йому. Тому мовчала.

Щоразу Рідліель питала Гадріеля по поверненню, чим він займався, які мав справи, намагалась звучати з цікавістю, але гіркий смуток, відчуття покинутості весь час її мучило. Коханий віддалявся від неї і не давав цьому жодних пояснень. Пропадав майже на цілий день, повертаючись хіба коли Адам та Єва лягали спати.

На всі питання відповідь була простою: “допомагав Єві”, “доглядав за садом”, “гуляв”, “говорили” тощо. Нічого забороненого, нічого в чому б його можна було звинуватити. 

Та одного разу Рідлі побачила їх разом, вони гуляли садом, неначе забувши, що їх з цієї точки могла б узріти янгол, що була на чатах. Єва про щось говорила, а Гадріель дивився на неї з таким почуттям, таким теплом, якого Рідлі не бачила дуже давно.

Він несвідомо поправив її волосся, всміхався до неї. Ловив кожен погляд. Колись це було направлене до самої Рідліель. Їй раптом стало холодно. Вона змусила себе відвернутись, не стала їх перебивати. Заплющила очі, дозволивши одній самотній сльозинці скотитись щокою.

Часом Гадріелю вдавалось забрати частину її тривог. Він неначе підмічав настрій коханої, більше говорив з нею, жартував, переконував у власній прихильності. Гадріель усе ще цілував її, все ще повертався, називав своєю Рідлі. Це ж…значило, щов се гаразд? Що їй просто здалося.

Вчергове повернувшись після довготривалої прогулянки садом, він сів поруч з Рідлі, реагував на її палкі поцілунки, дарував власну ніжність, неначе переконуючи її, що всі хвилювання марні. Він – її, а вона – його.

І попри зовнішній спокій, попри те, що всі сумніви тамували його ніжності, опісля він лежав поруч із нею такий далекий, поринувши думками кудись. Рідлі ставало холодно, попри жар від його тіла, до якого вона досі притискалась.

 – Ти кохаєш мене? – спитала вона тихо.

Гадріель розплющив очі.

– Звичайно. До чого це питання?

Рідлі підняла голову, шукаючи його погляд.

– Мені здалося, що ти…віддалився від мене.

Янгол трохи помовчав, провівши рукою по її плечу.

– Ти забагато думаєш, – Гадріель лишив сухий цілунок на її чолі.

***

Душа, по яку Джим і Белі прибули того ранку була геть молодою. Хлопцю ледь виповнилось дев’ятнадцять. 

– Джонні, ти чув мене?

– Гм? Так.

– Ти ж навіть не дивився на мене, – всміхнувся детектив.

– А гарна вона…

Джим прослідкував за поглядом смертного. Беліал стояла трохи далі, заплющивши очі. Сонячні промені танцювали на її обличчі. Чорне волосся блищало, неначе у нього було вплетене справжнє срібло.

– Так…– відповів Джим, насторожуючись. – Гарна.

Він з силою відірвав погляд від Княгині Безодні, що ніжилась на сонечку.

– Ходімо, Джонні. Нам не можна затримуватись.

Детектив наблизився до Беліал.

– Ми…йдемо?

Вона розплющила очі, легко всміхнувшись:

– Так.

Джонні вхопив її за руку, не зводячи очей. Джим не розумів чого це викликало легке роздратування.

Вони перемістились у Пекло. Белі відпустила їх руки і повільно рушила вперед.

– Ти куди? – спитав Джим, всміхнувшись.

Вона озирнулась:

– Мені вже час. Скоро побачимось, розповім як все минуло.

– А… побачення?

Беліал всміхнулась, знизавши плечима:

– Побажай удачі.

– Удачі, Белі.

Він спостерігав, як вона йде вперед, не озираючись. Джим справді бажав їй вдалого побачення, та водночас із тим…відчував щось геть йому не притаманне.

Вранці він чекав на подругу із сирними кульками і шаленою цікавістю. Белі не забарилась, увійшла (цього разу без того безглуздого стуку в двері) і одразу всілась за стійкою.

– Як там Буер?

– Все супер, лепече про своїх спиногризиків.

Джим пирхнув.

– Всі батьки полюбляють базікати про своїх дітлахів, від цього нікуди не подітися.

Вона підперла рукою підборіддя.

– Безперечно…Та він гарний татко. Дбає про них…– вона замислено дивилась перед собою. – Це так дивно, знаєш? Де він взяв приклад? Ліліт була жахливою матір’ю. Ми й слова доброго від неї не чули. Вона навіть не обіймала нас ніколи. Била? Так, о, ще й як! Виснажувала наші сили? Звісно! Проклинала власною темрявою, щоб піти перепочити – та весь час! Але це…Буер дає своїм дітям те, чого був позбавлений.

– Мені шкода, що ваша матір завдала стільки болю, та це не визначає вас. Це не…робить вас такими ж. І Буер цьому чудовий приклад.

Белі всміхнулась.

– Дякую, Джиме.

– Які плани на вечір? У мене нарешті працює телевізор. Сьогодні дивитимусь “Як Гаррі зустрів Саллі”, ти зі мною?

Беліал опустила очі, всміхаючись.

– Сьогодні йду на побачення із Сілурієлем.

– О! Це вже… третє, так? – детектив відчув як у груди, неначе щось вкололо.

Беліал кивнула.

– Схоже, все йде добре?

Вона всміхнулась, відвівши погляд. Джим склав руки до кишень.

– Що ж, гм…чудово, чекатиму новин.

Белі підвелася:

– Бувай! І дякую за смаколики.

– Прошу, – всміхнувся він кинувши погляд на канапу. – О! Ти вчора плащ забула.

– Точно, – видихнула Беліал, перехопивши його, їх пальці на мить торкнулись.

Джим затримав погляд на тому ледь помітному русі. Белі ж навпаки, лише накинула плащ і поправила волосся. Тоді всміхнулась йому і розвернулась, рушаючи до дверей:

– Все, побігла.

– Бувай…– розгублено мовив детектив.

Додому він йшов досить повільно, кортіло йому трохи прогулятися. Демони і душі снували довкола і вже давно не викликали жодного подиву у детектива.

До кав’ярні вирішив не заходити, чомусь настрою на це геть не було. Він увійшов до свого дому і видихнув. В цілому, Торнтона влаштовувало місце, яке він для себе облаштував. Воно було затишним і містило все, чого детектив хотів за життя. Проте, чогось досі бракувало.

Джим окинув поглядом чистий світлий простір і рушив на сходи. Другий поверх містив всього кілька кімнат. Другу спальню і кабінет, який поки не мав конкретного призначення. Довгий час Торнтон не знав, для чого зробив той поверх. 

У пам’ять врізались кілька коротких спогадів, тож зараз, стоячи посеред кімнати, він зрозумів: тут має бути якомога більше світла. Великі вікна на всю стіну і вихід на дах. Щоб сонце мало змогу “жити” у цій кімнаті, тішачи своїм теплом та сяйвом.

***

Колись давно…

З плином часу Гадріель почав зникати на цілий день і на всю ніч, вертаючись на вахту всього на кілька годин, а тоді зникав знову. Він аргументував це тим, що дерево Пізнання, заборонене дерево, над яким Творчиня ще працювала – потребувало особливого догляду.

Рідлі не знала які задачі Богиня доручила Гадріелю, просто вірила йому на слово, попри те, що звична тривога вже ставала частиною її постійного стану і розвіювалась лише у миті близькості із янголом. Лише тоді вона могла справді повірити, що він не кидає її умисно – просто має справи, має наказ Творчині, який нарешті виконує сумлінно.

Того разу він повернувся всього на кілька годин, ліг на траву біля воріт і поглянув у небо.

– Все… гаразд? – обережно спитала Рідлі, спостерігаючи за Гадріелем.

– Звісно, чому ти питаєш?

– Мені… здалося…

– Рідлі, – він ніжно всміхнувся їй. – Що ми говорили про речі, які нам здаються?

Вона знервовано ковтнула.

– Що ти робиш у саду?

– Доглядаю за рослинами, звісно. Часом ще спілкуюсь із парою. Їм там нудно самим.

– Тобі…цікаво з ними?

– Так. Творчиня любить їх, ми, як перше творіння, маємо теж ставитись до них із турботою та повагою, згодна?

Рідлі замислено кивнула.

– Так…звісно.

– От і добре, – кивнув він.

– Ти…залишишся сьогодні? – невпевнено спитала вона.

– Ні, – хитнув головою Гадріель. – Ще не все завершив.

– Я щось зробила не так? – раптом спитала вона.

Янгол подивився на неї:

– Чому ти так думаєш?

– Бо ти змінився.

Він тихо видихнув:

– Рідлі, ми не зобов'язані щодня говорити про те, що відчуваємо.

– Я цього й не вимагаю.

– Тоді не шукай проблеми там, де її немає, – підвівся янгол.

Вона опустила очі.

– Гаразд.

Гадріель підійшов ближче і торкнувся її плеча:

– Ти надто багато думаєш.

– А ти надто мало пояснюєш, – не стрималась Рідлі.

– Бо не все потребує пояснення.

Вона зустріла його погляд.

– Ти ж не питаєш Творчиню, яким чином світить Сонце? – спитав він, зазирнувши їй у вічі.

– Ні…

– Ну, а пояснення того як йде дощ, тобі треба?

Рідлі хитнула головою.

– Тоді для чого тобі пояснення, чи хочу я бути з тобою, якщо я вже тут і я поруч?

Вона опустила очі.

– Ти все ще хочеш бути зі мною? – тихо спитала вона.

– Ну, звісно ж. Та для того, щоб я був поруч – не треба намагатись контролювати мене, гаразд? Кажу що повернуся – отже так і зроблю.

– Я не контролюю тебе.

– Знаю, – він поцілував її у чоло. – Саме тому мені з тобою добре.

Рідлі ледь усміхнулась.

– І мені з тобою. Вибач, що допитуюсь.

– Все гаразд, – він легенько погладив її по голові.

***

День без тренувань здавався порожнім. Асмодей блукав Пеклом, міркуючи про себе та власні химерні почуття. Сам не знав чого, та все ж прийшов до Люцифера.

– А я все думаю, коли ти нарешті потішиш мене увагою.

– Ще одне слово – і піду геть.

Король закотив очі.

– Вип’єш?

– Давай.

Люцифер підвівся, наблизившись до столика. Зняв кришку з графину і підняв очі на друга.

– Як твої тренування?

– Значно ліпше, сила під контролем.

Король тихо хмикнув, підхопивши дві склянки і простягнув одну другу.

– Що? – спитав Асмодей, перехопивши свою порцію.

– Нічого, – сівши у крісло замислено мовив Люцифер. – Ти здаєшся мені трохи стурбованим. 

– Ні, все гаразд. Кажу ж: тренування працюють.

– А, що Рідлі? 

Асмодей знизав плечима.

– Куслива пані, – всміхнувся Люцифер. – Певно, весело тобі.

Демон підвів очі.

– Знаєш її?

– Не те що б…Та часом перетиналися.

– Ти з нею…

– Що? О…ні-ні. Ми не спали, – Люцифер вдоволено розвалився у кріслі. – Колись запросив її на одну з вечірок – так вона мені увалила. Думав і зуби виб’є.

Асмодей чогось всміхнувся, груди сповнила незрозуміла гордість.

– В цілому…Не можу її звинувачувати. 

– Тобто? – звів брову демон.

Люцифер знизав плечима, відпивши.

– Сам знаєш, Гадріель був мені другом, та направду – нерідко був ще тим відморозком. 

– Що тобі відомо?

– Ну, вони з Рідлі…

– Не про неї, – Асмодей подався вперед. – Розкажи про нього.

***

До ранку Джим лише бродив своїм будинком, постійно прокручуючи у голові надокучливе відчуття, що починало тиснути на нього. Це було геть невчасно. Він ще мав добре обміркувати власне життя, себе самого, чи був він готовим рухатись далі?

Беліал чітко демонструвала: вона готова, ба більше – вже це робить. А він…він відмовив із цілком виправданої причини, та у цю мить вона здавалась якоюсь тьмяною.

Чому його раптом почала дратувати думка, що вона має цікавість до іншого? Джим видихнув. Ні. Це не він. Він не ревнивець, не бовдур, що цікавиться жінкою лише тоді, коли вона вирішила жити далі без нього. 

– Вона – мій друг. І вона щаслива. Це все, – говорив сам до себе Джим.

Та краще все одно не ставало.

Беліал прийшла трохи пізніше ніж зазвичай. Довгий час вона просто гуляла на самоті і міркувала про все, що відбувалося зараз у її житті.

З одного боку, вона не мала приводів для хвилювання. Робота була спокійною, із Джимом все неначе налагодилось, Сілурієль був справді непоганим варіантом.

Та було щось на душі таке важке, від чого хотілось позбутися. Бо хай як вона прагнула знайти новий для себе шлях, після відмови Джима – все одно досі не втратила тих почуттів, хай як намагалась.

Детектив сидів на канапі у своїй вітальні. І справді не збрехав – набридливої реклами більше не було. Йшла десь середина фільму, Белі мовчки сіла поруч, намагаючись усвідомити той факт, що черговий зручний одяг, що прийшов на зміну костюму, добудований гарно обставлений будинок, безперешкодний перегляд фільмів – все це свідчило про те, що Джим нарешті прийняв те, що помер. Він більше не мав зв’язку із земним світом і був готовий продовжувати існування тут. 

Це було гарною новиною, перш за все, для нього. Беліал бачила душі, що не знайшли спокою. Вони були загубленими, тривожними і не мали змоги ні повернутись, ні продовжити життя тут. Княгиня тішилась, що друга оминула така доля.

– То як все минуло? – не відриваючи очей від екрану, спитав він.

– Добре, – кивнула Белі, і собі вдивляючись у сюжет. – Він приємний.

Джим ледь помітно напружився, та все ж всміхнувся.

– Це…чудово, радий за тебе.

Белі замислено кивнула.

– Він поцілував мене.

Джим повернув до неї голову. У темних очах застиг вираз, який Беліал не змогла розтлумачити.

– О…– він обережно всміхнувся. – Це ж…добре?

– Так, – кивнула Беліал, не віводячи погляд від телевізора.

– Ти все одно стурбована, – помітив детектив.

– Я не відчула геть нічого, – тихо мовила Белі.

Джим застиг, спостерігаючи за мовчазною подругою. Брови зійшлись, щойно він відчув полегшення. Раптове, таке блискавичне, що воно одразу змінилось соромом. Це недоречно.

– Це…нормально? – спитала Беліал.

– Я не знаю, – чесно визнав Джим.

– У тебе таке було?

Він опустив очі, згадуючи Марґо, жінку, що щиро визнала свої почуття до нього. Джим сам поцілував її, коли власне серце було розбите і корив себе за той дурний вчинок. Бо для них то були різні речі. Для неї – визнання його почуттів, для нього – марна спроба забути про Вів. 

Він коротко кивнув на знак відповіді.

– І у чому причина, на твій погляд?

– Часом хтось подобається нам радше як особистість. Не варто змушувати себе відчувати щось інше – це лише нашкодить.

Белі зустріла його погляд. Джим міркував на кого спрямована його власна порада.