Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Tom Odell – Concrete

Колись давно…

– Не роби вибір у ту мить, коли тобі боляче, Рідліель, – мовила Творчиня, коли викликала Рідлі до себе. – Обміркуй.

– Я не вірю…– хитала головою вона, сльози застигли в очах. – Він кохає мене.

Сяйво на мить блимнуло.

– Мені шкода. Та він викривив правду, аби відвернути увагу від власних дій.

– Він помилився.

– Хотіла б я, щоб він прийшов зі щирим покаянням, Рідліель. Тоді його душу б можна було врятувати.

– Дай мені поговорити з ним. Я вмовлю його.

– Нічого не вдіяти. Він занапастив власну душу.

– Що з ним стане? – спитала Рідліель, відчуваючи як холодна сльоза скотилась щокою.

– Його буде вигнано. Гадріель порушив мої настанови, ба більше: намагався перекласти власні гріхи на тебе. Янгольська благодать сильна – та не безмежно. Такі дії руйнують душі.

– Він…стане занепалим? – хрипко спитала вона. 

– Гардіель занепав у мить, коли вирішив вчинити так, як вчинив. Ні ти, ні я б на це ніяк не вплинули. Пам’ятай про це. Відповідальність за цілісність душі лежить на власнику, не на тих, хто любить його.

– Невже…нічого вже не вдіяти?

Творчиня мовчала. Рідліель відчула як холодна сльоза стекла щокою. 

– Куди ж він потрапить?

– До серця Безодні. Це єдиний вимір, що здатний утримати зруйновану янгольську душу.

– Він…буде геть сам?

– Це передбачає вигнання, Рідліель.

– Тоді я піду за ним. Це ж я мала подбати аби він не порушив наказу. Я винна не менше.

– Ти можеш звернути увагу на порушення, та не тобі стримувати його думки й бажання. Це його вибір. 

– Він не має лишатись сам у тому…Безодня страшна, самотня…Я обіцяла бути поруч.

– Чи усвідомлюєш ти ціну такого рішення?

Вона здійняла підборіддя.

– Так.

Рідлі витерла сльозу зі щоки.

– Якщо Єва втратить пам'ять… він повернеться до мене.

Сяйво Творчині знову блимнуло.

– Вона забуде його, – переконувала себе Рідлі. – І тоді все повернеться на свої місця.

– Мені шкода, Рідліель. Хотіла б я вплинути на твоє рішення.

– Та як ти сама й сказала: у твоїх силах лише звернути увагу, та впливу на мої думки чи бажання ти не маєш.

***

Детектив сам не знав чому, та почувався у той день просто неймовірно. У них був дуже сприятливий робочий день, потім Белі пішла у справах, а сам Джим довго гуляв Пеклом, зазирнув до кав’ярні, де готували дуже смачну каву і навіть спокусився на чізкейк. Демон-сарана, що працював тут баристою, вправлявся неймовірно добре, чи то через наявність шести лапок, дбайливо вкритих спеціальними рукавичками, чи то через природну небалакучість (ну, або детектив просто не володів тією дивною мовою, що нагадувала чи то писк, чи то плямкання).

Дивно було усвідомлювати й те, що навіть по завершенню приємної прогулянки із кавою у руці, Джиму кортіло повернутись додому. До власного добудованого будинку, до затишної вітальні, просторої кухні, кабінету. Він навіть міркував поспівати трохи у власній студії, хоч і з моменту появи у Пеклі робив це не часто.

Розуміння того, що Торнтон цілком собі “обжився” після втрати того самого життя, викликало у нього раптову усмішку і дивний спокій всередині. Неначе всі тривоги нарешті залишили його. Він цікавився місцем, куди тепер потрапив, хотів піти далі парку чи Брами, проводити час не лише вдома. 

Повернувшись, він міркував про те, що подруга скоро повернеться з чергового побачення і думав, що б приготувати їй на гостинець.

Хоч думки про побачення Беліал часом викликали у нього гіркоту, Джим не дозволяв цим хаотичним почуттям захопити його. Головне, щоб їй було добре, він щиро цього бажав для Белі.

***

– Привіт! – всміхнувся Джим, помітивши подругу, що вже певний час сиділа за стійкою на його кухні. Цього разу вона прийшла так тихо, що він і не помітив. – Все гаразд?

– Так… – мляво всміхнулась вона.

– Що сталось? – нахмурився Джим. – Ти була на побаченні?

– Була, – кивнула Белі, пальці перебирали край серветки. Щось турбувало її.

Детектив напружився.

– Він…образив тебе?

– Ні, все було чудово, – ледь всміхнулась Белі.

– Тоді…– він сів навпроти, подавшись вперед. – Чому ти сумна?

– Я…сказала, що це наша остання зустріч.

Джим знервовано ковтнув.

– Чому?

– Він класний, справді, та я…Не відчуваю до нього того ж, що і він.

Детектив зітхнув, опустивши очі.

– Чим займався?

– Гуляв.

Белі здивовано здійняла брови.

– Серйозно? Просто гуляв?

Джим знизав плечима.

– Випив кави, побачив кілька цікавих крамничок, о! Ще тут є пекарня.

– А, то певно пекарня Талледара. У нього просто відмінні сінабони з чилі.

– З гострим перцем? – звів брову Джим.

– Таким, що душу вивертають!

– Треба сходити.

Белі реготнула, Торнтон підняв на неї очі.

– Не засмучуйся…

Вона скривила носа:

– Не хочу про це.

– Як щодо пасти?

– Пасти? – звела брову Белі.

– Ну, не хочеш говорити – давай щось приготуємо.

– Хіба з пастою треба морока? Пачку взяв…

– Ні. Я хочу реальну пасту. Тобто – все з нуля.

– Ти хочеш, щоб я провела тут якомога більше часу? – звела брову Белі.

– Вгадала, – кивнув він, всміхнувшись. – До того ж після вечері я можу тобі нарешті провести екскурсію другого поверху.

– Ти все закінчив?! – захопливо видихнула вона.

– Так. Та, щоб екскурсія відбулася – допоможи приготувати вечерю.

– Шантаж… – нахмурилась Белі.

– Ти знаєш мене не перший день, досі дивуєшся?

– Я завжди чекаю на краще!

– Мудро… – реготнув він. – Та працює не завжди, погодься.

Беліал пирхнула, розглянувши детектива. Яка ж у нього гарна усмішка. Широка, щира, білі рівненькі зуби, ледь вловимі ямочки на щоках. Джим був вродливим і це утворювало ще більшу проблему. Він уже подобався їй як особистість, ігнорувати ще й величезний бонус у вигляді естетичного задоволення від просто споглядання його мармизи – ставало неможливо. 

– Гаразд…– зітхнула Беліал, відводячи погляд. – Тільки врахуй, що я взагалі нічого не вмію.

– Ну, на те тут і я, – знизав плечима він.

– Дерев’яною лопаткою, чур не бити.

– Я й не збирався, але радий, що ми це на старті обговорили.

Беліал пирхнула, повертаючись. Джим простягнув їй фартух.

– А це для чого?

– Щоб не вимастити твою гарненьку сукенку.

– Гарненьку? Тобі ж не подобається мій стиль “Мортіші Аддамс”?

– Я цього не казав. До того ж: ти сама зазначила, що не лише вона вдягалась так. Та й думаю тебе у цьому ніхто б не перевершив.

Він розвернувся, беручи дощечку. Белі певний час стояла на місці, тримаючи фартух і міркувала про почуте.

***

Тренування скінчилось раніше, ніж Асмодей встиг напружитись. Вочевидь, Рідлі і сама шукала привід для розмови. Певно за ніч вона зібрала цілий список запитань, демона це непокоїло. Він геть не хотів знову розбурхувати рану, що тільки-но затягнулась.

– Ти…відправив до неї Томаса, бо…кохав?

– Ми довго про це говоритимемо? – потер очі Асмодей.

– Доки я не зрозумію.

– Що ж цікаво, бо я про тебе не допитуюсь, – підняв погляд він. – Хоч теж ні чорта не розумію. Якось не чесно, як гадаєш?

Вона криво всміхнулась.

– Ти хочеш знати мою історію?

– Вона ще й питає…– всміхнувся він. – Та я з цікавості вмираю вже кілька місяців, ти достобіса загадкова, це вбиває мене.

Рідлі підняла на очі, погляд затримався на обличчі демона. Це прозвучало як жарт, та той незручний факт, що це було щирою правдою, не дозволяв Асмодею витримати зоровий контакт. Тож, він несвідомо здригнувся і відвернув голову. Чорти б її побрали, якого дідька вона взагалі впливає на його стан?

– Зробімо так, – видихнула Рідліель, добираючи слова. – Дай відповіді на кілька моїх запитань і я…розповім тобі, що сталось зі мною.

Він з недовірою покосився на занепалу.

– Справді?

– Ти відповіси на мої питання? – зблиснула різними очима вона.

– Чого тебе це так турбує? – звів брову Асмодей.

– Так, чи ні? – понизила голос Рідлі.

– Гаразд, – здійняв підборіддя демон.

Занепала схилила голову вправо, уважно слухаючи.

– Так, я відправив до Есті її коханого, бо…знав, що він дасть їй те, чого не зможу я.

– І ти не хотів зостатися з нею? – здивувалась Рідлі. – Лишити її собі? Після всього?

– Ну, звісно хотів, – він змучено всміхнувся. – Я б все віддав, аби Есті пробачила мені і прийняла таким, яким я є. Та вона не змогла б зробити цього і я…мусив прийняти це. Відпустити її як вона і просила.

Рідліель знервовано ковтнула.

– Ти б…– вона раптом замовкла, замислюючись, – не намагався вплинути на це рішення? Переконати…Зманіпулювати нею?

– А нащо? – не зрозумів демон. – Якщо їй боляче…якщо я сам все це зруйнував, для чого впливати на неї? Це ж…буде несправжнім, хіба ні?

Вона відвела погляд.

– Якщо Люцифер чогось і навчив мене за весь цей час, так це того, що твоя любов ніколи не дає тобі права на кохану. Це лише її рішення чи готова вона прийняти тебе. Есті була не готова.

– І ти не звинувачуєш її за це?

– А що це дасть? – пирхнув він. – Есті різко змінить думку, чи що? Може, раптово закохається у мене і про все забуде? Це її почуття. І вона має на них право, як і я на власні. Та нав’язувати це…марна справа, не гадаєш?

Рідліель замислено спостерігала за демоном. Асмодею було незатишно, він опустив очі, розглядаючи власні руки, складені на колінах. Витримувати відвертість у розмові з тією, що повсякчас відштовхувала – було неймовірно важко. 

– Ти не шкодуєш, що пішов на це? – тихо спитала вона трохи згодом.

– Це було моє рішення.

– Я спитала не про це, – різкувато кинула Рідлі. – Чи зробив би ти інший вибір, якби міг повернутись?

– Ні, – хитнув головою він, відчуваючи як стискає в грудях. – Я хотів цього для Есті тоді, і це не зміниться.

– Але ти втратив силу через це.

– Ну, у мене тепер нова, тож… – Асмодей знизав плечима.

– Це не те саме, – хитнула головою вона.

– Авжеж, ні, – зітхнув він. – “Рідній” силі хоч вчитись не треба було. А ця…така ж проблемна, як її клята власниця.

Занепала звузила очі.

– Ти забрав силу у тієї, хто…кривдив тебе?

– Я цього не планував, – стисгув зуби демон. – Ізуель не попередила, знала, що я не погоджуся.

– Тоді, нащо?

Він знизав плечима, розглядаючи дерева довкола, чомусь цієї миті йому кортіло обернутись на один із тих листочків, впасти непомітно на землю і згнити до біса, аби Рідлі припинила цей шквал незручних запитань.

– Думаю, їм з Люцифером мене шкода, – пирхнув Асмодей, відвівши погляд. – Абаддон має бути нешкідливою, хай і під вартою, її силу треба було забрати. Вони подбали про втішний приз для мене, вочевидь, щоб я не був аж таким слабким.

– Це не жалість, – хитала головою Рідліель.

Асмодей здивовано поглянув на неї.

– Я бачила як вони обоє говорять з тобою, – продовжила вона, не підводячи очей. – Ти дорогий їм, вони хвилюються про твій стан. Це рідкість.

Асмодей нахмурився, та все ж відчув тепло.

– Вони обоє дуже багато зробили для мене. Я ціную їх підтримку. І твою теж.

– Я всього лише треную тебе, не перебільшуй, – пирхнула Рідліель.

– Ти б могла відмовити, – помітив Асмодей. – Але все одно допомогла мені опанувати силу.

– Ти був небезпечним.

Демон відвів погляд. Рідлі навпаки – розглядала його обличчя, вочевидь, обмірковуючи чергове складне питання. Асмодей стиснувся, очікуючи, що ж вона спитає далі.

– Ти ще…– увірвала тишу вона трохи згодом, – любиш її?

Асмодей знервовано ковтнув. Цього питання він боявся найдужче. Звісно він любив Есті, та зараз, коли усвідомив, яка між ними прірва, коли Люцифер заспокоїв його тим, що Томас знайшов її і вони знову разом – та любов набувала іншого забарвлення. Вона не викликала біль, не горіла пристрастями, а була радше тихою, такою, що лишає слід на серці, але більше не є причиною кожного вчинку, не є сенсом кожного нового дня і його рушійною силою. То був теплий спогад про блискавичну мить, коли Асмодей відчував себе важливим для когось. Коли відчував себе коханим. Есті змінила його, її любов змінила його, змусила поглянути на себе по-іншому. Усвідомити, що він гідний цього, що може мати любов. Нехай без Есті, але це можливо. Може колись, може…

Він підняв очі на Рідлі, а тоді зніяковіло відвернув голову.

– Я вдячний їй. І певно завжди буду. А щодо любові…думаю, вона не зникне ніколи, але чи кохаю я її тепер, коли вона має інше життя, що неодмінно покращиться без мене? Певно, що…ні.

Рідліель повільно кивнула, відводячи очі. А тоді, нарешті розповіла свою історію.

***

Колись давно…

Гадріель стояв на колінах перед вищими янголами, що прийшли виконувати вирок. Архангел Ґабрієль опустив очі, він не любив брати участь у церемонії вигнання. Його душа боліла за кожним втраченим янголом. Та Творець нерідко споряджував на такі заходи саме його разом з Люцифером та Предводителькою Небесного Війська. Цього разу задля вигнання Гадріеля, до цієї маленької компанії долучили й Міхаеля. Той стояв насуплений, схрестив масивні руки на грудях і не зводив розчарованого погляду із янгола-зрадника.

Та Гадріелю було начхати на розчарування Міхаеля, на сум Ґабрієля, він не міг дивитись лише на двох своїх найближчих друзів. Люцифер та Ізуель, були мовчазними, їх погляди були сповнені суму та болю за втрачену душу дорогого друга.

– Хто має це зробити? – підвів очі Гадріель.

Архангели опустили очі, Ізуель стиснула щелепи, простягнувши кинджал Люциферу.

– Це доручили тобі, хіба ж не так? Впізнаю Творчиню, – пирхнув він.

– Чому ти вчинив так? – золотисті очі Люцифера горіли образою.

Гадріель видихнув.

– Колись ти мене зрозумієш, – він похмуро глянув на Ізуель.

Предводителька хитала головою.

– Що? Проситимеш мене покаятись? – насмішкувато спитав бранець.

– Ні, – відповіла Ізуель. – Каяття має бути щирим, Гадріелю. 

– Так…твоя правда, – він здійняв підборіддя, поглянувши на Люцифера. – Давай, хутчіше.

Люцифер зробив крок, стискаючи кинджал у руці. Пальці його тремтіли, відчуття, що він от-от втратить друга і більше ніколи його не побачить – змушували серце стискатися.

Архангел зустрів погляд друга, узрівши у очах Гадріеля ті самі почуття.

– Чому так довго, Люцифере? – озвався Міхаель.

Ізуель окинула архангела невдоволеним поглядом. Люцифер стиснув зуби, кинджал опустився.

– Я не можу…– прошепотів він. – Не з ним.

Міхаель стиснув руки в кулаки. Архангел Ґабрієль спинив його і повільно наблизився до Люцифера. Перехопив кинджал, зустрівши його погляд:

– Дозволь мені. І вибач.

Люцифер повільно кивнув.

– Дякую, брате…

Ґабрієль рушив до бранця.

– Мені справді дуже шкода, – тихо мовив архангел, у смарагдових очах збиснув щири сум. 

А тоді він обережно підхопив крила Гадріеля і, одним різким рухом – зрізав їх біля самої спини.

***

– Скуштуй! – простягаючи ложку, всміхалась Белі.

– Ні! – відвертався детектив.

– Та, давай! – тягнулась до нього вона, сміючися. – Не будь труськом!

– Ти висипала туди половину сільниці! Не буду я це куштувати!

– Хоч трохи!

– Ні…– реготав Джим, відхиляючись.

Вона потягнулась знову. Торнтон перехопив її зап’ясток, опускаючи. Їх обличчя опинились на одному рівні. Вони дивились одне у одному у вічі, усмішки повільно зійшли з вуст. Його погляд блукав її обличчям. Белі зніяковіло опустила очі і відступила на крок.

Та Джим наблизився знову, змусивши її поглянути на нього. Ще певну мить він вдивлявся у очі, погляд ковзнув до губ і швидко здійнявся назад. Белі затамувала подих, а тоді, Торнтон торкнувся її щоки і поцілував у губи.

Поцілунок був теплим, солодким, у ньому кортіло розчинитися. Та Беліал хутко опанувала себе, легенько відштовхнувши Джима:

– Що ти робиш?

– Ти…щось відчула?

– Звісно, проте…

Джим подався вперед.

– Я теж.

Вона здивовано звела брови, його губи знову знайшли її, Беліал огорнула його руками, цілуючи без остраху. 

Про пасту Джим геть забув, не у змозі відпустити Беліал зі своїх рук. Вона тулилась до нього, цілувала і заплющувала очі щоразу, коли той торкався її. Тілом розливалось тепло і ніжність, щось таке легке і до нестями приємне, від чого перехоплювало подих.

– Я…думала, ти ще не готовий, – тихо мовила Белі.

– Я теж, – Джим опустив очі. – Мені здавалось, що я відчуватиму це інакше. Знаєш…наче поступово набуватиму впевненості у тому, що рух далі і справді гарна ідея.

– Але вийшло не так?

Він хитнув головою.

– Складно пояснити, проте коли я зникав, тоді ще на землі, мені подобалось це відчуття. 

Беліал здригнулась, пригадуючи яким він був у ту мить.

– Воно нагадувало дрімоту у шумному місці, коли сон захоплює настільки, що звуки довкола просто зникають і тобі добре від того, легко…спокійно, розумієш? – звузив очі Джим, замислюючись.

Белі кивнула, опускаючи очі, гіркота раптом сповнила горло:

– Тебе витягла Вівіка, її поява.

– Я думав так спершу, – кивнув Торнтон, – або хотів думати. 

Беліал підняла на нього очі. Джим знизав плечима.

– Ти розумієш як хочеться часом зробити того, хто має так багато значення для тебе – мало не рятівником увласної душі.

Княгиня замислено відвела погляд. Він мав рацію, адже і Люцифер, і Міхаель, і Джим, власне – у певні моменти її життя рятували її.

– Та тоді Вів довго говорила зі мною, а пробудився я лише, коли вона сказала, що хоче аби я був щасливим. Щоб знайшов себе тут. 

Белі здійняла брови, спостерігаючи за задумливим детективом, що продовжував:

– І коли я прокинувся остаточно – першим побачив саме твоє обличчя, що схилилось наді мною. 

– То це я тебе врятувала? – всміхнулась Белі, відчувши тепло у грудях.

– Весь цей шлях я б не пройшов самотужки. У мене завжди була ти.

– Але ж…ти сказав…

– Я не міг обіцяти того, у чому не був певен, – хитнув головою, Джим. – Не міг повірити, що одна коротенька розмова і близькість зникнення так могла все змінити. Та чим більше часу минало…я почав помічати, що потребую твоєї присутності більше звичного. Я сумую за тобою…Та зараз я переконаний: це воно.

– Воно? – тихо озвалась схвильована Белі.

Джим всміхнувся, взявши її обличчя у руки:

– Третє кохання.

– Те, що до скону? – пирхнула вона.

– У моєму випадку – цілком собі.

Беліал всміхнулась, кивнувши, Джим теж не стримався від усмішки. Вони знову поцілувались, обіймаючи одне одного. Тепло розливалося тілом, таке щире і справжнє, якого раніше жоден із них ще не відчував. Щось чесне, просте і при цьому – незамінне.

– Що… тепер буде? – спитала раптом Беліал, притуливши голову до його грудей.

Він гладив її по спині, між крилами, поклавши підборіддя на її маківку. Вони так і стояли посеред кухні, не маючи жодного бажання відволіктись одне від одного і піти, скажімо у вітальню.

– А чого б ти хотіла?

Вона підвела очі, знизавши плечима.

– Може…просто будемо разом? – спитав він, провівши рукою по блискучому волоссю. – Бо мені треба саме це. Щоб ти була поруч.

Белі всміхнулась.

– Мені підходить. 

Він подався вперед, щоб поцілувати її.

– Але більше ти мене на кухню не затягнеш. Згодна куштувати всі смаколики, але готувати їх – зась!

Джим розреготався.

– Гаразд, угода.

– Угода, – всміхнулась Белі, цілуючи детектива.