Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Oscar and the Wolf & Raving George – You’re mine

Колись давно…

Власних крил Рідлі позбавила себе кинджалом, вирушаючи у невідомість слідом за коханим. Жалючий біль досі стискав всі м’язи спини, гарячі сльози стікали щоками, вона схлипувала від болю, кров просочила тканину сорочки, зробивши її важкою.

Падіння було довгим, вона ледь знайшла сили звестись на ноги посеред гарячого темного простору, з багряним небом і чорною землею. Груди скував раптовий страх від усвідомлення, що її дім назавжди втрачено. Ким вона тепер є? Ким стане? І чого чекати тут, у місці творення найчорніших і найогидніших істот, породжених темрявою і Ліліт?

– Гадріелю! – крикнула вона у порожній простір.

Почулись кроки, занепалий вийшов з тіні. Погляд був згаслий, неначе втратив частку життя, був позбутий не лише власних крил, а й звичної легкості, радості, свободи, про яку так багато говорив їй.

Рідлі кинулась до нього, оступившись. Огорнула його руками, притулилась, очікуючи відчути тепло, якого бракувало їй так сильно. Тепер вони не самотні. Це давало такий крихітний, проте вагомий шанс, що все ще налагодиться.

– Гадріелю…

– Чому ти тут? – не обіймаючи її, прохрипів занепалий.

– Все тепер буде добре, – схлипнула вона, провівши рукою по його щоці.

– Добре? – звів брову він. – Яке ж тут добре?! 

– Ми тут разом, це…

– Ми? – спитав Гадріель, прибравши її руку зі свого обличчя, горіхово-золотисті очі горіли болем. – Не обманюй себе.

Рідлі здивовано звела брови.

– То…це правда? Ти і Єва…

Гадріель роздратовано зітхнув.

– Це неважливо, – хитнула головою Рідлі, не чекаючи на його відповідь. – Її пам’ять стерто, Творчиня перемістила їх у інше місце. Тепер ти тут і я з тобою, чуєш? Ми можемо будувати нове життя.

– Нове життя? Ти чуєш себе, Рідлі? – він розвів руками, його крик продовжила луна порожнього простору. – Озирнися! Тут нічого немає, що ти зібралась будувати?

– Але ж ми разом, – хрипко озвалась Рідліель.

– Я не хочу цього, – він хитнув головою розвертаючись. – Дай мені спокій.

– Ти…засмучений, я розумію. Проте…

– Я не засмучений, Рідлі! – відкинувши її руку, рявкнув він. – Я просто не хочу нічого з цього.

– Але я пішла за тобою, щоб…

– Я не просив тебе про це, – стиснув зуби Гадріель. – Ти занапастила себе, заради чого? – він пирхнув. – Заради мене?

– Так…

Він хитав головою, оглядаючи її.

– Тепер і тобі не буде спокою, і мені разом з тобою.

– Не кажи так…

Гадріель схилив голову, окинувши Рідлі оцінювальним поглядом.

– Глянь на себе. Згорьована, безкрила, знекровлена…проклята, як я сам.

– Тому я і тут, – торкнулась його руки Рідліель. – Ти більше не сам у цьому.

Він наблизився до неї, не зводячи крижаного погляду. Рідлі на мить заплющила очі, неначе сподівалась, що він заспокоїться і поцілує її, пригорне до себе, переконає, що все це скороминущі труднощі, запевнить у тому, що все ще буде добре, потрібен час на зцілення, аби ж разом.

– Що з тобою не так? – глузливо кинув він і розвернувся.

Рідлі розплющила очі.

– Ти більше не любиш мене? – відчувши, як у грудях похолонуло.

– Он воно що…– повернувся через плече він. – Ти справді думаєш, що я любив тебе?

Гадріель пирхнув.

– Ти була потрібна мені слухняною, Рідлі. Хотів би я знати раніше, що це не спрацює…не марнував би часу дарма.

– Не кажи цього, – хитала головою Рідліель. – Це ж не правда! Ти… відштовхуєш мене?

– Чого ти хочеш?! – крикнув він, гніваючись. – Чому ти тут? Нащо скалічила себе?

– Бо кохаю! – відповіла вона, відчувши, як сльоза скотилась щокою. – Я не хотіла лишати тебе самого тут.

– Тоді ти ще дурніша, ніж мені здавалось, – Гадріель хитнув головою. – Дай мені спокій, Рідлі. Все скінчено.

Він розвернувся, йдучи геть, доки його не вкрили тіні. Рідлі затремтіла, відчуваючи гіркі сльози, що враз вкрили щоки. Не втримавшись, вона опустилась на коліна у чорну землю. А тоді й зовісм повалилась на неї, закривши руками голову. 

Фізичний біль змішувався із болем розбитого серця, руйнуючи її дощенту. Рідлі не пам’ятала скільки проплакала на тій землі, перший період у Безодні взагалі стерся з її пам’яті, бо кожен день був схожим на попередній: самотній, порожній і темний. 

Гадріель зруйнував її, вбив надію, яку Рідлі так довго вирощувала і доглядала. Як той клятий сад, що став місцем і причиною його зради.

Люцифер знайшов її, майже одразу після власного вигнання. Шукав занепалих по Безодні, кликав до Пекла. Рідлі погодилась приєднатися, хоч трималась якнайдалі від поля бою. Вона хотіла відняти у Гадріеля щось дороге йому. Тож, попросила у Люцифера лише про одне: всі сади у Пеклі належатимуть їй, а сам Гадріель там буде лише працювати, не вирішуючи нічого. Нехай у Пеклі про її верховенство над рослинами не знає ніхто, їй було чхати на славу. Досить було лише того, що про це знав сам Гадріель. Що навіть після падіння – він не підконтрольний собі.

Рідлі бачила як йому соромно у її присутності. Як Гадріель ніяковів, усвідомлюючи, що став причиною змін у її характері. Що саме його дії зробили її жорсткою, не здатною на близькість. Він вбив її вміння довіряти і бачити у інших краще.

Востаннє вони бачились перед війною за Предводительку. Він, неначе передчував, що не переживе того бою, причвалав до неї просити пробачення. Тепер, після кількох тисяч років, Гадріель нарешті знайшов мужність визнати власну помилку.

– Я…знаю, що для цього запізно, – мовив тоді він, опустивши очі. – Та я прошу твого вибачення за все, що накоїв тоді і після тих подій. Я вчинив негідно і шкодую про це кожен день власного існування.

Вона схилила голову вбік, спостерігаючи за тим, як він добирає слова. Занепалий не підводив очей, перепрошуючи, вочевидь, у куща білих троянд.

– Побачивши тебе у Безодні – я збожеволів. Одним неправильним рішенням я зруйнував три життя. Про власне казати нічого – я заслужив на це. Єва була приречена жити у тяжкому земному вимірі, ризикуючи загинути за несприятливих умов, у нелюбові, плодитися як того від неї прагнула Творчиня…Твоє – бо замість небесної слави, якої ти завжди була гідна, ти опинилась тут, серед попілу і бруду, геть сама, так далеко від дому…Через те, що довірилась негіднику. 

Він підняв на неї очі, Рідлі не зводила з нього крижаного погляду.

– Усвідомлення того, яку жертву ти сплатила через мене і мої…негідні вчинки викликало такий сором, що я лише відштовхнув тебе і зробив боляче. Пробач мені за це. 

– Твоя правда, – відповіда Рідлі, змусивши Гадріеля нарешті зустріти її погляд. – Для цього запізно.

На цьому вона залишила сад, міркуючи лише про те, що була здивована не появі Гадріеля із вибаченнями, а лише тому, що спостерігаючи його приниження, не відчула нічого – ні співчуття, ні втіхи, ні гніву. Порожнечу. Холодне порожнє місце, яким став для неї і сам Гадріель. Тож і вибачення його, хай якими щирими вони були – стали для неї абсолютно пустим звуком, від якого їй не стало ні легше, ні тяжче.

***

Та розмова не йшла Асмодею з думок. Вони із Рідлі неначе нарешті були відверті одне з одним, та попри це, відчувалась величезна відстань між ними. Неначе та щирість не зблизила їх, а навпаки – розділила.

Він досі згадував, як Рідлі замкнулась після того, що розповіла про себе. Як довго мовчала, а тоді…просто попросила його піти. Неначе все це було марним, наче вона шкодувала про власну відвертість.

Наступного дня він прийшов до саду і не знайшов там Рідліель. Чекав кілька годин, та коли туди почали сходитись інші занепалі та демони – усвідомив, Рідлі не планує з’являтись.

Від цього, демона скувала тривога. Ще певний час він блукав Пеклом, міркуючи про все це, та згодом, все ж не стримався і рушив за Браму, прямо до Безодні. Якщо Рідлі не хоче бачити його, нехай принаймні пояснить чому. Він потребував цього.

Її дім був крихітним, Асмодей чомусь згадав про домівку Белі. Це місце так само слугувало лише тимчасовим притулком. Сховком, куди вона поверталась виключно у миті, коли втомлюється від інших. Він певний час розглядав темне приміщення, коли двері нарешті відчинились:

– Що тобі треба? – спитала Рідлі.

– Чому ти тут живеш?

– Це місце мого падіння, – відповіла занепала. 

– Ти постійно нагадуєш собі про…

– Чому ти тут? – стомлено спитала вона.

Асмодей видихнув, відчуваючи як груди стискаються від тривоги:

– Чому ти уникаєш мене? 

– Я більше не маю чого тебе вчити, – опустила очі вона. – Ти це знаєш.

– Я приходжу…

– Не на тренування, – зустріла його погляд Рідлі. – Ти приходиш до мене.

– Тобі це…неприємно? 

Вона опустила очі:

– Ні.

– Тоді, чому?

Рідлі видихнула, відійшовши:

– Я не можу.

– Але ж ти відчуваєш щось? – наблизився Асмодей.

– Не читай мене, – покосилась на нього занепала.

– Я припинив читати тебе, відколи ми почали тренування на інших душах. 

– Чому? – звела брову Рідлі.

– Бо це неправильно, – знизав плечима демон. – Бо не хотів лізти тобі у душу. Але я хочу знати, що ти відчуваєш.

– Нащо тобі це? – вона звела брови на переніссі.

– Бо я теж маю почуття, – визнав Асмодей. – І вже не можу вдавати, що їх немає. 

– Та годі тобі, – пирхнула вона, відвівши погляд.

– Я прикидався кимось іншим все своє життя, Рідлі, – хрипко мовив демон, зробивши крок. – Повернувшись до Пекла, я раптом усвідомив, що це…не принесло мені нічого доброго. Я думав, що захищав себе, а на ділі…я просто відгороджувався від усього світу і лишався сам. Бо ж самому спокійніше.

– Не порівнюй нас, – хитала головою Рідліель, відступивши. – Ми дуже різні.

– Може твоя правда, – визнав Асмодей. – Ми пройшли різний шлях. Але ж ми зустрілись. Отже, ці шляхи перетинаються.

– Це нічого не значить, – відвернулась Рідліель. – Ми щодня зустрічаємо багатьох.

Демон відвів погляд. 

– Це мине, – кивнула Рідлі. – Дай собі трохи часу. Ти забудеш мене швидше, ніж тобі здається.

– Ти в цьому певна? – звів брову він.

– Цілком, – кивнула занепала. – Ти не перший такий.

Демон стиснув зуби. Йому було боляче від того, що наступні почуття, які він у собі відкрив після Есті, здавались такими болісними. Найгіршим було те, що він відчував – вони взаємні. Рідлі мала почуття до нього, але настільки противилась їм, що навряд чи щось вийде.

– То…це все? – спитав він. – Ми більше не зустрінемось?

Рідліель мовчала. Асмодей коротко кивнув, відчуваючи біль, що розростався у грудях. Хотілось піти і більше ніколи не повертатись до цього дому. Кортіло сховатись від почуттів, що сколихнули його так раптово, тих, на які він і не чекав, про які не просив і які приносили стільки болю. Знову.

– Повертайся до саду, він без тебе не виживе, – сумно всміхнувся він. – Я тебе більше не потривожу.

***

– Не засмучуйся, – зітхнула Белі. – Може, Рідлі просто поки не готова, дай їй час.

– Це не готовність. Гадріель настільки її ранив, що вона просто не здатна повірити у щирість когось ще. А доводити їй щоразу власні почуття…– він знизав плечма. – Я проходив це, Белі. Це виснажує.

Вона обійняла брата, погладивши його по спині.

– Я розумію тебе.

Асмодей заплющив очі, обійнявши сестру. Дивно було отак обійматися з Белі. Вона завжди любила це, а він навпаки уникав. Та тепер…обійми такі прості і рідні ставали порятунком. Демон більше не мав сил уникати навіть найменшого способу полегшити постійний тиск, що долав його останні місяці.

– Тобі зараз добре з тим детективом?

Вона раптом всміхнулась, Асмодей пирхнув, відчувши як у грудях потепліло.

– Я радий за тебе.

Беліал підняла на нього очі.

– Справді?

– Ти забагато страждала, – знизав плечима він, відводячи погляд. – І надто довго. Не хочу, щоб ти знову почувалась так, як тоді, коли я знайшов тебе посеред Безодні.

Вона опустила очі.

– З Джимом все інакше. Спокійно, розумієш?

– На жаль, ні, – сумно всміхнувся він. – Та я б хотів розуміти як це.

Асмодей підвівся.

– Дякую, за розмову.

– Куди ти підеш?

Він знизав плечима.

– До озера. Не був там відколи перемістився до Пекла. Мені треба подумати.

– Все ще налагодиться, от побачиш!

– Мені хоч би дрібку твоєї віри, – видихнув демон, легко стиснувши її руку.

– Нагреби собі цілі жмені, дарую.

Белі знов наблизилась, притулившись до його грудей. Асмодей огорнув її руками, зітхнувши.

– Дякую, сестро.

***

 “Око Безодні”, магічне озеро, до якого збирався прийти Асмодей, розташовувалось у печері, далеко за межами Брами. Сизувату блискучу воду нагрівала гаряча земля цього місця. Над озером, прямо зі скелі звисали прозорі сталактити, що сяяли, підтримувані магією води. 

Колись, ще як був малим, Асмодей тікав сюди від матері. Тільки тут йому вдавалось знайти той дивовижний спокій, що заряджав його на певний час, даруючи силу витримати чергові знущання Ліліт.

Він вдихнув гарячу пару і заплющив очі, насолоджуючись теплом і вологою, що враз наповнила шкіру. Тоді повільно розстебнув свою сорочку і кинув на каміння. За певний час, роздягнувшись повністю, Асмодей занурив ноги у сяйливу воду, а тоді пірнув із головою.

Бульбашки, що линули з рихлого дна, лоскотали оголену шкіру. Демон виринув, провівши рукою по волоссю. Пальці торкнулись гладеньких закручених рогів.

Часом Асмодей забував про те, що різнить його із іншими мешканцями Пекла. Він мав схоже тіло, схожий спектр почуттів, однак його походження…Іхор замість крові, нижча температура тіла, кляті роги – він був демоном, можливо в цьому і є його проблема?

Як там казав той занепалий у трактирі? “Поріддя Безодні”? Може одне його походження перекреслює шанси на нормальне майбутнє? Хоча у Белі наче все вийшло. Та й Рідлі, враховуючи травматичний досвід, воротила б носа як від смертного, так і від занепалого. Асмодей, бувши демоном, переваг не мав, але й гіршим від інших теж не міг бути.

Він хитнув головою, пливучи. Яка вже різниця? Для нього зараз найліпше буде припинити з нею бачитись. Рідлі мала рацію: з часом почуття згаснуть і він зможе жити спокійно. Тим паче, поведінка занепалої цілковито цьому сприяє – вона й сама не бажає його бачити. Це на краще. Все одно б у них нічого не вийшло. Краще вже на початку обірвати те, що з часом болітиме лише дужче.

І попри все, серце стискалось від болю, щойно він уявив, як те почуття, що починало сильнішати із кожним днем – приречене на смерть. Демон спинився, ставши ногами на дно. Вода хлюпотіла довкола його грудей, тепла, блискуча, її сизий колір повністю закривав тіло, ховаючи його. Певно тому Асмодей завжди любив це озеро. Вода тут неначе захищала його своїми обіймами. Гамувала біль і давала таку крихітну, майже примарну надію на краще. Він заплющив очі. Чекав, коли цей стан нарешті настане. Полегшення. 

Позаду щось легенько плюхнулось у воду. Демон розплющив очі, серце прискорилось. Навіть не шукаючи джерело шуму, він відчув її.

Рідліель сіла на березі, зануривши босі ноги у воду. Асмодей не озирався, так і стояв на тому ж місці, довгі пальці ковзали сизуватою поверхнею води. Чому вона тут? Нащо прийшла сюди, коли сама уникає? Скільки ще занепала збирається його мучити?

– Я ніколи ще тут не бувала, – мовила вона через певний час.

– Тоді як знайшла це місце? – тихо спитав Асмодей.

– Пішла за тобою.

Він нахмурився.

– Нащо? Сама ж не хотіла мене бачити.

– Я цього не казала.

– Ну, вибач, – пирхнув демон. – Тебе часом достобіса тяжко зрозуміти.

Рідліель зітхнула.

– Ти так і будеш говорити зі скелею?

– Я голий у воді, і збирався бути тут сам, – не озираючись, бурмотів Князь Безодні.

– Вода тобі до грудей, – впершись поглядом у його спину, мовила вона. – До того ж, нічого несподіваного я під нею б не побачила. Я вже мала досвід спілкування із демонами твого виду.

– Великий послужний список? – звів брову він, відчувши легкий укол ревнощів до її минулого.

– Не будь козлом.

– Чого ти тут? – стомлено спитав він.

Рідліель нахмурилась. Вона й сама не знала чого.

– Про що ти думаєш? – спитала вона.

– Чому тебе це раптом цікавить?

– Щось…особисте?

– Я думаю про те, що мені треба побачитись із сестрою. З’явилось одне важливе питання, яке я забув з нею обговорити.

– Ти думаєш про сестру, купаючись голим у озері? Дивні у вас родинні стосунки.

– Не смішно.

– Гаразд, вибач, – вона стримала усмішку. – То…про що ти хотів поговорити з нею?

– А яке тобі до того діло?

– А це великий секрет?

– Мені потрібен рецепт одного зілля, – стиснув зуби він.

– Беліал готує зілля?

– Всього одне.

Рідлі знервовано ковтнула. Веселощі враз зникли, змінившись тривогою.

– Ти…хочеш стерти собі пам’ять? – тихо спитала вона.

Асмодей нахмурився. Якого біса? Як вона одразу це вирахувала? Демон повільно повернув голову, звузивши очі.

– Ти знайома з Белі?

– Вона була однією з перших, кого я зустріла у Безодні. Колись Окабієль вчила мене працювати з отрутами та зіллями. Белі завжди цікавилась цією справою, та все її вариво виходило вкрай небезпечним. Відмінно вдавалось тільки одне.

– Зілля, що стирає пам’ять?

Вона кивнула, опустивши очі. Тиша затягнулась, Рідлі не розуміла, що відчуває. Асмодей – тим паче. Бути тут, геть голим, коли вона всього у кількох кроках, було ніяково. Він був абсолютно обеззброєний. Розкрив те, що мав на душі, а вона…лише проігнорувала його, замкнулась, прогнала. А тепер повернулась і він…гадки не мав, що з цим робити.

Демон заплющив очі, вдихнувши гарячу пару. Його чуття прокинулось попри те, як Асмодей прагнув тримати його під контролем. Рідлі сповнювали сумніви. Гіркота, потрясіння. Він не хотів занурюватись глибше. І сам відчував геть те саме.

Почувся плескіт води. Демон несвідомо озирнувся. Рідлі підпливла ближче. Кучеряве волосся намокло, прилипаючи до оголених плечей. Її очі у цьому освітленні набували дивного блиску, геть незвичного для Асмодея.

Вона стала ногами на дно, порівнявшись із ним. Вода затуляла її груди, Асмодей затамував подих. Жар прокотився тілом, стискаючи живіт і горло водночас.

– Що ти робиш? – хрипко спитав він.

Занепала схилила голову вбік. Довга волога шия зблиснула у магічному освітленні. Очі Асмодея потемніли від бажання. Її груди схвильовано здіймались та опускались, раз по разу приваблюючи його погляд.

– Подумала, що лише це змусить тебе подивитись на мене, – тихо мовила Рідліель.

– Я думав…ти не хочеш моєї уваги, хіба не так?

Вона мовчки дивилась на нього, а тоді підняла руку. З довгих пальців злетіло кілька краплинок сяйливої води. Рідлі торкнулась його шиї. Демон здригнувся від того дотику, заплющивши очі. Її долоня опустилась до його грудей. Занепала спостерігала, як краплинки стікають гладенькою шкірою, описуючи кожен видимий вигин його тіла повільно з’єднуючись із поверхнею води, що лінією переділяла його торс, ховаючи нижню частину.

– Не так, – хрипко відповіла Рідлі і раптом подалась вперед, цілуючи його.

Асмодей задихнувся. Руки миттю знайшли її талію під водою, потягнувши на себе. Їх тіла зіткнулись, здіймаючи гарячі бульбашки, що враз залоскотали шкіру.

Не маючи більше сил стримуватись, демон торкнувся її щоки, притискаючи ближче. Її пальці занурились у його волосся, злегка торкаючись кінчиків рогів.

Збудження зростало з кожним їх дотиком. Поцілунок ставав глибшим, гарячішим. Якоїсь миті Асмодей відчув, як Рідлі легко прикусила його губу.

Шумно видихнувши, він відпустив її.

– Я не розумію, чого ти хочеш, – розгублено мовив демон. 

– Та що ти, – закотила очі вона, не відпускаючи Асмодея.

– Скажи чого хочеш. 

Рідлі пирхнула, демон притис її до себе ближче, не зводячи жагучого погляду:

– Скажи – і я дам це тобі, – хрипко сказав він.

Рідлі піймала потемнілий погляд і знову подалась вперед, знайшовши його губи. Асмодей підхопив її і залишив озеро. Ноги швидко зустріли м’який смарагдовий мох, що вкривав правий бік печери.

Занепала на мить розтисла руки, дозволивши демону опустити її на м’яку поверхню. Асмодей ліг поруч, певний час спостерігаючи за Рідлі. За принадливими вигинами вологого тіла, пухкими губами, що досі горіли від поцілунку, різними очима, що сяяли зараз, набуваючи інших відтінків.

– Чого ти чекаєш? – спитала вона, кинувши на нього погляд з-під вій.

– Того, що ти знову передумаєш.

Янгол підвелася, хапаючи його за плечі і повалила на мох, пристрасно цілуючи. Дотик м’якої, прохолодної від вологи поверхні, зустрівши розпашілу спину демона, викликав тремтіння тілом. Асмодей зітхнув, відчуваючи як збудження зростає з кожним дотиком і поцілунком Рідлі. Кінчики вологого волосся лоскотали його, викликаючи мурахи шкірою. 

Вона цілувала його шию, поладивши пальцями плечі та груди. Сп’янілий від бажання погляд демона, швидко знайшов сяйливі сталактити, що різними за величиною краплями звисали згори, занурюючи простір у дивовижні крапки світла. Хіба вони були такими прекрасними раніше? Чи це лише присутність Рідлі та її дії щодо нього так впливали на сприйняття?