Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Coldplay – Yellow

Повернення до роботи загалом було гарною новиною для Джима, та від нього не сховалось те, що відтепер Белі дуже квапилась до Пекла. Вона просто не дозволяла їм лишатися на землі довше. Детектив розумів, у чому справа, та попри все, почувався винним за те, що тоді так налякав подругу. І, коли вже бути чесним, за те, що тепер між ними з’явилась якась напруга, якої до того випадку не було.

Сама ж Беліал не могла викинути з голови тієї дурної розмови. З одного боку, вона сказала йому правду, все як є без брехні чи яких-небудь ігор. Та з іншого…отримати відкоша, хай і дуже інтелігентного, було принизливо і боляче. Якась частина її усвідомлювала, що Джим не відчуває того ж до неї, та попри все, жевріла у душі крихітна надія, що почувши ці слова, він принаймні замислиться чи все це могло б статися. Вочевидь, ні. Белі була готова прийняти це. Це не перша історія її невдалої закоханості. От тільки від цього було не легше.

Будинок Джим майже добудував. Тут було чимало вільного простору, що неначе дихав світлом. Також дім складався із простих, проте гарних дрібничок, як от пухнастий килим чи кошик для парасоль на вході, фотографії нічного міста у рамках, м’які ковдри на кріслах та канапі. В домі завжди пахло чимсоь смачненьким, тут було тепло, мирно. Певно за це Белі любила приходити сюди. За відчуття спокою. Вона ніколи не замислювалась яким має бути дім, бо власного можна сказати й не мала. Проте у Джима, її сповнювало таке дивне відчуття, неначе вона уже вдома, хай і прийшла в гості до друга.

– Ти знаєш… – Беліал зняла плащ і кинула його на спинку крісла, – Здається, цього разу вечір минув справді непогано.

– Невже? – Джим озирнувся, продовжуючи щось помішувати на пательні. – То наш Сілурієль має голову на плечах?

– Скажу тобі більше: він нею ще й користується! – саркастично кинула вона, діставши келих з навісної стійки. – Можеш уявити? 

– Дивовижно, – пирхнув Джим, даючи Беліал змогу відкрити холодильник, щоб дістати пляшку вина. – Певно, рідкісний екземпляр.

– Для чоловіка? – зітхнула вона, наливаючи вино у келих. – Не те слово.

Детектив реготнув, княгиня кількома ковтками осушила келих, поставивши його на стійку.

– Але не квапся з висновками, – зітхнула вона, підперши голову рукою. – Я ще не вирішила, чи він достатньо розумний, щоб зустрітися зі мною вдруге.

– Ага, то кастинг ще проводиться?

– Ну, звісно.

Джим реготнув:

– Та, розповідай вже!

Белі сіла за стійку, підібгавши під себе ногу.

– Ну…ми багато говорили. І він, уяви собі, не триндів сорок хвилин про свою колишню.

– Ну, це вже впевнена заявка на успіх, – всміхнувся він, поставивши перед нею тарілку салату з томленою яловичиною та в’яленими помідорами.

– Ба більше – він навіть питав про мене, – хапаючи вилку, додала Беліал.

– Весільну сукню обрала, чи треба допомога? – пирхнув він, перехопивши пляшку, щоб наповнити її келих.

– Торнтоне! – з набитим ротом бурмотіла вона.

– Що? – посунувши їй келих, знизав плечима Джим. – Я економлю тобі час.

– Та ти в побаченнях ні чорта не тямиш, – закотила очі вона, наколюючи виделкою м’ясо і рукколу.

– Зате я дивлюся багато ромкомів.

– Та невже?! І який твій улюблений?

– Ну…певно “Як Гаррі зустрів Саллі” – це класика.

Беліал пирхнула.

– Серйозно, треба якось влаштувати перегляд топових фільмів.

– Побори рекламу – тоді влаштуємо.

– То…– почав Джим. – Який він, той Сілурієль?

– Приємний, досить розумний, емпатичний. Смішний, – опустила погляд вона. – Не такий, як ти, звісно…

– Дякую! – гордовито всміхнувся він. – Нарешті визнання!

– О, так. Для цього всього лише треба було вмерти.

– Ти вже не кажи, – пирхнув Джим.

Вона реготнула, хитаючи головою, Джим і собі всміхнувся. Так було значно легше, без усіх цих обережних пауз, думок про те, куди дивитися і що казати. Здавалося, що та ніяковість, що була між ними всього нещодавно кудись випарувалась. Белі знову сиділа на його кухні, розповідала про враження від побачень, а він уважно слухав і підкидав жартівливі ремарки. Все наче поверталось на місця. Детектив полегшено видихнув, спостерігаючи за тим, з яким апетитом вона їсть і мимоволі тішився, що здатний нагодувати безсмертну істоту, яка харчів в цілому не потребувала.

– І що далі? – запитав він, відриваючи від неї погляд.

– Прогулялись, – знизала плечима Беліал. – Потім він запропонував зайти випити чогось.

– І?

– І я погодилась.

– Я радий за тебе. Не кожен заслуговує після “Сумного вітрячка” ще й продовження у барі. Схоже гарний хлоп – треба брати.

Беліал на мить затримала на ньому погляд:

– Справді?

– Авжеж, – знизав плечима Джим.

Вона кивнула, злегка всміхаючись:

– Тоді, певно, буде друге побачення.

– Це ж класно.

– Думаєш? – замислено спитала Беліал.

– А чому ні? – зустрів її погляд детектив.

– Ти кажи, – пирхнула Белі. – Ти ж тепер мій офіційний консультант із особистого життя.

– О! І визнання, і призначення у одній розмові? Сьогодні явно мій день.

Вони реготнули. Джим спостерігав за Белі і усвідомлював, що чомусь уважніше вслухається у кожне її слово. Йому кортіло знати, де вони були, про що говорили, що саме їй сподобалося. Навіть те, як Сілурієль дивився на неї, чомусь хотілося уявити. Він був щиро радий за Белі. Вона заслуговувала на когось, із ким їй буде добре.

Проте десь під цією радістю сиділо щось незрозуміле йому. Крихітне, поки невловиме. Джим ніяк не міг вхопитись за те відчуття, та згодом вирішив поховати ту думку якнайдалі. Белі – його друг, він радий за неї, нехай буде щасливою з кимось гідним її. Це найважливіше.

– Квіти хоча б приніс?

– Джиме! – пирхнула Белі, втираючи губи серветкою.

– Що?

– Не перегинай. Це ж тільки перше побачення.

– Вважай це важливою деталлю розслідування.

– Слідство веде детектив Торнтон, – закотила очі вона. – Допит “гарного хлопа” на предмет потенційного запрошення на друге побачення – у наступній серії.

– Нарешті хтось оцінив мої професійні навички, – кивнув він.

– І для цього знову ж таки: треба було лише вмерти, – закотила очі Белі й підняла келих.

– Ха-ха! – саркастично вигукнув він.

– Ти не можеш заперечувати: за життя тобі не дуже щастило на роботі.

– Надолужую тут, – знизав плечима Торнтон.

– Незакритий гештальт? – звела брову Беліал.

– Можна сказати і так.

– То, коли ж тебе попустить? – реготнула вона.

– Коли ридатиму на твоєму весіллі, – пирхнув Джим.

– Ага…ясно. Попрошу Сілурієля підготувати тобі стосик носовичків.

– О, то це таки буде Сілурієль? – здригнув бровами детектив.

– Годі.

Джим криво всміхнувся.

– Бачу, планів на нього вже багацько…

– У нас було одне побачення!

– Гаразд! Вмовила – йди на друге, тільки розкажи про все. 

– З брудними подробицями? – хтиво всміхнулась Беліал.

– На другому побаченні? – здивувався Джим.

Белі знизала плечима:

– А це вже як піде.

– Ого! – реготнув Джим. – Та він таки “наш хлопець”?

Беліал закотила очі, а тоді реготнула. Детектив всміхнувся їй, усвідомлюючи, що те, куди прямувала розмова турбувало його трохи дужче ніж мало.

***

Колись давно…

Досить скоро Гадріель почав затримуватися біля Єви довше. Шукав приводи залишатися в саду навіть після того, як заплановані роботи закінчувались. Рідлі відчувала дивне хвилювання, що сковувало груди щоразу, коли відстань між Євою та Гадріелем скорочувалась.

За певний час, для зустрічей Гадріель почав обирати такі куточки саду, огляд на які не вдавалось виконати з воріт. Рідлі не бачила, що відбувається. Адам не надавав цим зустрічам особливого значення. Спав, їв фрукти і вештався простором, нудьгуючи. Певно ж це свідчило, що ті зустрічі не мали жодних підтекстів, адже так? Інакше пара Єви б певно…ревнувала абощо? 

Коли Рідлі запитувала, Гадріель лише відмахувався, мовляв нічого такого між ними не відбувається. Та янгол відчувала, що коханий віддалився від неї. Менше часу проводив поруч, будь-яка близькість здавалась вимушеною, Рідлі губилась у здогадах.

– Чому…ти так часто бачишся із нею? 

– Вона цікава, – знизав плечима Гадріель. – Ще так мало знає про світ, частиною якого стала. Так мало знає про те, як влаштована сама.

– Тобі подобається з нею розмовляти?

– Це щось погане? – нахмурився янгол.

– Ні, звісно, ні…– розгубилась Рідліель.

– Тоді чому ти питаєш? – звів бровою він.

Рідлі усміхнулась.

– Просто цікаво.

Гадріель звузив очі.

– Ти ж розумієш, що це просто спілкування?

– Звісно, – кивнула вона.

– Не забивай собі голівку, добре? Пусті хвилювання нам не треба.

Він поцілував її. З одного боку як і будь-який цілунок Гадріеля – він був бажаним. Та водночас…відчувався холодним, вимушеним. Та тоді Рідлі не дала собі зачепитись за цю думку. Сприймала той холод як щось тимчасове. Як…поганий настрій, надмірну кількість хвилювань, щось незначне.

***

Сила Асмодея уже відчувалась значно чіткіше, неконтрольованих спалахів стало менше, а опіки, що йому лишила магія, нарешті починали сходити. Перш ніж йти до Рідлі, демон вирішив навідати сестру. З моменту свого повернення він із Беліал майже не спілкувався.

Сестра весь свій час присвячувала тому смертному. Асмодей не хотів заважати їм, хоч ставився до Торнтона трохи вороже, незважаючи на те, що загалом його аура була чистою, він не був підлим, не грав у ігри. Просто душа, що втрапила у цілу вареницю проблем і по смерті, нарешті шукав себе. Та сам факт, що Белі прихильна до когось викликав у Асмодея сумніви. Неначе жодний чоловік у всесвіті не був її гідним.

Хоч Белі він про це ніколи б не сказав. Вони не вміли бути щирими одне із одним і після того, як Асмодей дізнався, що є емпатом, ця думка не йшла йому з голови. Що як це можна виправити? Спробувати…спілкуватись нормально? Раптом Белі це теж треба?

Він спинився біля її дому і зітхнув. Чомусь всі його задуми здавалися значно більш вдалими рівно до моменту, коли він збирався їх втілити.

Першою думкою було бажання втекти, доки Белі його не помітила. Асмодей стиснув зуби. Ні. Якщо він справді готовий до цього – має лишатись на місці і щось робити.

Беліал застигла на порозі.

– Асмодею?

– Привіт.

– Привіт…

Демон склав руки до кишень.

– Як, гм…твої справи?

– Все гаразд.

Асмодей придивився до її аури.

Туга, сум, нудьга. Що в біса сталося?

– У тебе…все добре?

Беліал кивнула. Ось воно. Закоханість, знову трагічна. Та, Йосип драний! Він роздере того Торнтона.

– Ти чого такий сердитий? – помітивши зміну у браті, спитала вона.

– Він тебе образив?

Белі звела брову:

– Хто?

– Джим.

– Звідки такі думки? – нахмурилась вона.

– Я відчуваю це у твоїй аурі. Що він зробив?

Беліал роздратовано видихнула:

– Може почнеш із самого початку?

– Тобто?

– Як щодо: “привіт, сестро, я скучив і хочу спитати що в тебе нового! І до речі, я повернувся з землі і хочу розповісти про все, що пережив!”.

Беліал склала руки на грудях. Асмодей зітхнув. Щось йому вже перехотілось з нею зближуватись. Часом сестра була нестерпною.

– Заходь уже, бовдуре, – закотила очі вона. – У мене є пляшка отрути.

– Однієї буде мало, якщо ти хочеш, щоб я тобі душу виливав.

– Було б тобі що виливати...

Асмодей закотив очі.

– Не сумував за тобою жодної секунди, – збрехав він.

– Навзаєм, – єхидно мовила вона.

Демон пирхнув. Збрехала й Беліал.

***

Вона вислухала Асмодея, не перебиваючи. Сум сповнив серце, хай брат дратує її часом до чортів – вона дбала про нього. Дізнавшись, що йому довелося пережити після Абаддон, вона хвилювалась за нього ще дужче. Прикро було дізнатись про його розбите серце. Хоч її в цілому дивувало, що Асмодей відкрив його бодай комусь.

Брат завжди був дуже замкненим, тримався осторонь, вдавав байдужість та нудьгу. Та звідки ж їй було знати, скільки болю й хвилювань він тримав у собі?

А тепер, дізнавшись, що він ще й емпат, Беліал і геть розгубилась. Адже постійно вловлювати чужі емоції і не дозволяти їм впливати на себе самого – певно достобіса виснажливо.

– То…ця Рідлі, вона… – Белі замовкла.

– Я нічого про неї не знаю, – хитнув головою демон, провівши великим пальцем по склянці.

– Ти ж можеш прочитати її, в чому проблема?

Асмодей цокнув язиком, відвівши погляд.

– Ну…я можу розпитати про неї, коли хочеш.

– Не треба.

– Тоді, що робитимеш? Вона цікавить тебе, ти бісишся через це, читати її не бажаєш, допомоги не просиш.

– Я не хочу лізти їй у душу. Ті спогади травмували її. Я б не хотів, щоб хтось читав мій біль, Белі. Я мав його достобіса, мені не треба, щоб хтось витягав це з мене і препарував як на операційному столі.

Беліал схилила голову вбік, уважно стежачи за братом.

– А ти змінився.

Він зітхнув, а тоді відпив ще отрути.

– Скільки знаю тебе – чхати тобі було до інших та їх душ.

– Я – емпат, – підняв на неї очі Асмодей. – Ця сила прийшла не з магією Абаддон.

– Так. Та раніше ти цю силу до дупи слав, лише використовував для власних цілей. А зараз…ти міркуєш. Сумніваєшся чи застосовувати її. Від тебе аж тхне мораллю! Ти занадто довго жив серед смертних.

– Замовкни.

Беліал криво всміхнулась.

– А з тобою, що?

Вона знизала плечима.

– А що зі мною? Я дурепа як завжди, це, вочевидь, незмінно.

– Ну, це факт…

Белі штурхнула його у плече.

– Але що справді сталось? Я ж відчуваю.

– Можеш прочитати.

– Можу, – кивнув він. – Та не буду.

Вона зустріла його погляд.

– Я закохалась у душу померлого. Це уже досить дурна річ.

– Він тебе образив?

– Навпаки, – хитнула головою вона. – Він зробив так, щоб не ображати мене потім. Я йому вдячна.

Асмодей нахмурився.

– Але ти все одно сумна.

Беліал знизала плечима.

– Мені треба час, щоб закохатись у когось іншого.

– Оце так план! – пирхнув він. – Губа не з лопуцька! 

Вона всміхнулась. 

– Вже маєш кандидата?

– Тільки не смійся.

– Якщо це Кітаель – я тебе госпіталізую, – нахмурився Асмодей.

– Чому? Він дуже навіть симпатичний…– замислилась вона. – Очі аж у душу зріють.

– Так, а ще безтілесий і працює на Смерть. 

– Ну, всі мають недоліки, хіба ні?

– Час вже визнати: у тебе жахливий смак на чоловіків, Белі. Диявол, архангел, смертний, тепер, що? Жнець?

Вона реготнула.

– Гаразд…– видхнула Беліал. – Сілурієль.

Асмодей скривився.

– Цілитель? Він же зануда!

– Неправда! Всебічно розвинений ангелик. Навіть…милий!

– Фу! – скривився він. – Що з тобою стало, поки мене не було?

– Припини, – реготнула Белі.

– І що він?

– Завтра друге побачення.

Асмодей продовжував кривитися.

– Та, розрівняй ти пику! – штовхнула його у плече Белі.

– Почни поважати себе – розрівняю.

– Слухай…Може це саме те, що треба тобі і Рідлі?

– Про що ти? – відпивши, спитав демон.

– Про повагу. Ти сказав, що не хочеш читати мене, а щоб я сама розповіла. Може найкращим рішенням аби отримати відповіді буде просто поговорити з нею?

– Вона не розкаже, – пирхнув демон.

– Будь першим, – знизала плечима Беліал.

– Що? – звів брову Асмодей.

– Розкажи їй про Абаддон.

– Це вже точно ні. Я не збираюсь принижуватись.

– Ти ні в чому не винен, – покосилась на нього сестра.

– Начхати, – відвів погляд князь. – Я не хочу розповідати про це.

– Тоді розкажи про Есті.

– Нащо це?

– У Рідлі трагічна любов, у тебе теж. Може почувши твою історію, вона і сама знайде сили на щирість?

– Або я вивалю правду про себе, а вона посміється з цього.

– Хоча б спробуй.

– Ні, – хитнув головою Асмодей. – Це не варіант.

***

На тренування Асмодей прийшов раніше вказаного часу. Рідлі поливала клумбу і, не озираючись кинула:

– Ти практикувався самостійно?

– Так.

– Волосся і брови на місці?

– Відірви погляд від своїх квіточок і переконайся, – пирхнув він.

Рідлі швидко окинула його очима:

– Таке саме страшко, як і раніше.

– Я не читаючи тебе бачу, що ти брешеш, – цокнув язиком демон.

Він наблизився:

– Дай, допоможу.

Занепала кинула на нього роздратований погляд.

– З якого це переляку?

Він підхопив лійку, знизавши плечима.

– Цей сад важливий для тебе. А ти весь час вправляєшся тут сама.

– Стій! Ти робиш це неправильно, – вона перехопила лійку. – Ці квіти треба поливати з-під низу.

– А яка різниця? Вони ж під відкритим небом. Дощу начхати як поливати ті квіти – литиме згори.

Рідлі мовчки похитала головою, поливаючи квіти так, як вважала за потрібне. Асмодей замислено слідкував за її рухами. За довгими пальцями, що обережно перехоплювали тендітні пагінці, за пишними віями, що відкидали тіні на вилиці, каштанове кучеряве волосся, що у сонячнім освітленні здавалось бронзовим.

– Чого ти на мене так вирячився? – спитала Рідлі.

– Чому ти займаєшся цим садом? 

Вона помовчала, підводячись.

– Крім мене цього не робить ніхто.

– Гадріель колупався зі всіма бурʼянами у Пеклі, – пирхнув Асмодей. – Не вірю, що після нього тут нікого не лишилось.

Від згадки про занепалого, що помер ще у війні, початій Ліліт, аура Рідлі сколихнулась. Асмодей перевів на неї погляд, відчувши як серце завмерло в грудях. От воно. Ось хто ранив її, клятий зрадник, пособник гріхопадіння, недолугий занепалий, якого демон ніколи не поважав.

Він відвів очі. Навіть усвідомивши, ким був той, хто завдав болю Рідлі, Асмодей просто не міг розвивати цю тему. Гіркота сповнювала демона. Раптовий гнів на давно мертвого Гадріеля сповнив його. Як така як Рідлі могла взагалі зв’язатись із тим виродком? Як посмів він зробити їй боляче?

– Гм…

– Не смій, – понизила голос Рідлі.

– Я лише хотів спитати, як ми тренуватимемось сьогодні?

Занепала здивовано здійняла брови.

***

Колись давно…

– Оцінюєш угіддя? – всміхнувся Гадріель, увійшовши вглиб саду.

Єва озирнулась через плече.

– А ти, що робиш тут?

– Закінчив свою роботу на сьогодні, вирішив зазирнути до тебе в гості, – всміхнувся він, сівши поруч.

– Ти частіше приходиш, – помітила вона, окинувши янгола поглядом.

– Це тебе хвилює?

Єва опустила погляд, приховуючи усмішку.

– Я чула, що тобі не можна тут бути.

– Чому? 

Вона знизала плечима.

– Ти не питала, адже так? – реготнув Гадріель.

– А нащо? – звела брову Єва.

– Ти робиш все, що тобі кажуть? – спитав янгол, посунувшись ближче.

– Лише те, що каже Творчиня, – відвела погляд вона.

Гадріель склав руки на грудях.

– А…як вона скаже, що не можна сидіти на траві?

– Підведуся.

– А скаже не купатися у тому озерці?

– Не ходитиму до води, – знизала плечима Єва.

– Ну, а скаже не їсти геть нічого? – кинув тінь усмішки Гадріель. – Вмреш з голоду?

Єва нахмурилась.

– Творчиня б не хотіла, щоб я померла.

– Ти так певна в цьому?

– А для чого вона створила мене тоді? – Єва повернулась до Гадріеля.

Він проігнорував ледь відчутне вдоволення від того, як на рух реагувало оголене тіло жінки.

– Цікаве питання, – знизаві плечима Гадріель. – Думаю ти міркуватимеш про це ще дуже довго.

– Що ти маєш на увазі?

– Екзистенційне питання, Єво. Нащо ми у задумі Творчині? Чого вона прагне для нас?

– Якось забагато питань, – хитнула головою вона.

– А яка альтернатива?

Єва знизала плечима:

– Просто жити.

– І нічим не цікавитись? – пирхнув янгол.

– Цього я не казала, – всміхнулась вона.

– Тобто, просто жити, але не як це робить Адам? – звів брову Гадріель.

Єва всміхнулась:

– Він не такий і поганий.

– Так, проте із другою спробою Творчиня більше мізків йому не додала, – реготнув янгол.

– Про що ти?

– Ні про що, – всміхнувся він, озирнувшись. – Чому ти ніколи не підходиш до цього дерева?

– Ну, я ж тут зараз, хіба ні? – звела брову Єва.

– Ти сидиш за десять кроків від нього, – помітив Гадріель. – Не куштуєш плоди, не чіпаєш листя. Воно якесь особливе, чи що?

– Творчиня заборонила наближатись до нього, – нахмурилась Єва. – Вона ще працює над цим деревом.

– Над чим? – пирхнув Гадріель, підвівшись. – Над яблунею?

– Вона назвала його не так, – відповіла Єва, дозволивши янголу допомогти їй підвестись.

– Кажу тобі, – всміхнувся він, і озирнувся, щоб погладити кору. – Це яблуня. І таких на Небесах чимало. Я не раз куштував його плоди, вони дуже солодкі й соковиті. 

Єва здивовано озирнулась. Янгол всміхнувся:

– Хоча мені, на правду, зелені сорти більше подобаються. Притаманна їм особлива грайлива кислинка.

 – Це дерево особливе, – хмурилась вона.

– Тому що Творчиня так сказала? – звів брову Гадріель.

Єва окинула його невдоволеним поглядом:

– Не говори так, наче вона робить щось без причини.

Гадріель усміхнувся, відвівши пасмо, що спадало на око Єви вбік.

– А ти знаєш причину?

Єва замовкла.

– Вона казала, що колись це буде дерево пізнання та істини. Ми з Адамом поки не готові усвідомити те, чим стануть плоди цього дерева, тож маємо зачекати.

– Але ж плоди вже є, – окинувши поглядом густе листя і соковиті червоні яблука, що звисали з гілля, мовив Гадріель.

– Ти завжди з усіма сперечаєшся?

– Лише з тобою, – всміхнувся янгол.

– Чому? – подалась вперед Єва.

– Бо з тобою мені це подобається.

– Ти говориш дивні речі, – схвильовано мовила вона.

– А ти на це червонієш, – він опустив погляд на її губи.

– Не червонію, – хитала головою Єва.

– Ще й брешеш.

Вона легенько штовхнула його в плече.

– Замовкни.

Гадріель застиг, перехопивши її руку. Погляд блукав обличчям Єви, раз по разу спиняючись на пухких рожевих губах.

– Єво… – хрипко мовив янгол.

– Що?

– Ти коли-небудь робила щось лише тому, що сама цього хотіла?

Вона замислилась.

– Не знаю… – прошепотіла Єва, так само спостерігаючи за Гадріелем.

– Тоді, може, настав час спробувати?

Він подався до неї, та Єва натомість перевела погляд на дерево.

– Ти хочеш, щоб я скуштувала те яблуко?

Гадріель поглянув на неї, всміхаючись:

– Я хочу, щоб ти сама це вирішила.

– І… ти певен, що нічого не станеться? – із сумнівом подивилась на нього вона.

– Я їв яблука. І, як бачиш, досі живий.

– Що як це дерево інше? Не дарма ж Творчиня заборонила.

– Я ж не кажу тобі порушити наказ, – знизав плечима він.

Єва скептично звела брову:

– Саме це ти й робиш.

– Я лише питаю, чого ти сама хочеш.

Гадріель наблизився, зірвавши яблуко.

– Що ти робиш?! – зойкнула вона.

Янгол розвів руками.

– Як бачиш – сад досі стоїть.

– Творчиня буде розгнівана!

– Хіба вона помітить втрату одненького яблучка? Поглянь скільки їх на гіллі.

– Так не годиться!

– Чому ні? – звів брову він і відкусив.

Сік був солодким, крапля стекла його губами. Єва несвідомо облизнулась.

– Смачне, – всміхнувся Гадріель, витерши рота зовнішнім боком долоні.

Єва мовчки спостерігала за ним, неначе чекала, що цієї ж миті має щось статися.

– Воно…схоже на інші плоди цього саду?

– Мені складно відповісти, – всміхнувся він. – Та ти можеш перевірити це.

Гадріель простягнув їй своє яблуко. Єва відступила на крок.

– Нащо мені робити це? – хрипко спитала вона.

– Щоб мати нарешті власну відповідь на питання.

Єва подивилась на янгола:

– Ти не боїшся? – спитала вона.

– Чого саме? – продовжуючи простягати руку з надкушеним плодом, спитав Гадріель.

– Її.

Янгол похитав головою.

– Я поважаю Творчиню, – знизав плечима він. – Та моя повага не означає, що я маю припинити приймати власні рішення.

– Власні?

Він кивнув.

– Свобода волі, Єво. Її маєш і ти.

– Маю? – не вірила вона.

– Ти ж хочеш скуштувати?

– Ти певен, що від цього нічого не станеться? – косилась на яблуко Єва.

Він всміхнувся, подавшись вперед. 

– Заплющ очі, – прошепотів Гадріель.

Єва певний час спостерігала за янголом, а тоді все ж послухалась.

Вона розкрила вуста, зуби одразу ж впилися у гладеньку шкірку яблука. Сік пирскнув, стікаючи з кутиків губ підборіддям. Плід був соковитим, смачним, відмінним від того, що вона куштувала раніше.

Єва здивовано розплющила очі. Гадріель дивився на неї таким дивним проникливим поглядом, від якого у неї перехопило подих. Янгол подався вперед, витираючи краплі соку з її губ. А тоді він облизав палець, не зводячи очей з Єви.

Такий простий, ледь вловимий рух, проте він сповнив першу жінку неймовірним хвилюванням. Невідоме раніше відчуття сколихнуло тіло, жаром стискаючи живіт.

Гадріель наблизився поволі, торкнувшись своїми губами її. Єва миттєво заплющила очі від того руку, дозволивши янголу охопити руками оголену талію.

Його обладунки були холодними, враз кидаючи тіло із жару у холод. Плечі Єви здригнулись чи то від цього дотику, чи то від самого поцілунку. Вона ще не встигла усвідомити.

Він цілував її палко, той поцілунок сприймався, неначе серйозна обіцянка. От тільки що саме обіцяв їй Гадріель, Єва поки не усвідомила. Відпустивши, янгол дуже довго вдивлявся у її очі. 

– Що це значить? – прошепотіла вона.

– Я не знаю, – розгублено мовив янгол.

Вперше Гадріель, завжди такий надміру впевнений, був абсолютно розгубленим і гадки не мав, що буде далі. Неначе той цілунок вибив і його з рівноваги. Неначе сам Гадріель не чекав щось відчути від нього, проте відчув.