Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ I Monster – Who Is She?

У скронях демона гупало, він крехтів, намагаючись просунути пальці під ланцюг. Есті копнула його у ногу. Асмодей повалився на коліна. 

Його душили раніше, це не вб’є демона, втім його міць на землі відрізнялась від тієї, що він мав у Безодні. Тут його сила хоч і була великою, все ж мала обмеження. І зараз агресія Есті, підкріплена його власною тінню, знижувала його шанси.

Він мав протриматись. Скоро дівчина виснажиться. Вона все ж людина. Очі сльозилися, від шуму у вухах, Асмодей майже нічого не чув. Ланцюг опустився всього на трохи. Та цього демону вистачило, щоб звільнити шию. Розірвавши ланцюжок він підвівся. Від різкого руху демона, Есті позаду впала, важко дихаючи.

– Як…– прохрипіла вона. – Я ж вбила тебе. Як ти міг…

– Ти не вбила мене, – холодно відповів демон. – Лише трохи порізала шкіру.

– Чому тебе неможливо задушити? Я робила це раніше, я знаю, скільки часу треба.

– Певно, я сильніший, ніж тобі б хотілось.

Як йому вдалося? Чого він такий сильний? Есті ніяк не могла збагнути чого їй не вдавалося завдати йому шкоди. Що ж гаразд, коли він здатен уникнути серйозних поранень – вочевидь має підготовку. Але звідки? Хто він такий?

Питань ставало дедалі більше. Та коли йому так кортить всюди супроводжувати Есті – вона знайде спосіб випробувати його силу і, якщо пощастить – дізнатись нарешті правду про хлопця.

Есті кинула колючий погляд на Асмодея. Він простягнув їй руку. Дівчина підвелася сама, ігноруючи його.

– Чого ти хочеш від мене? – тремтіла вона.

– Щоб ти не тікала. Лишайся тут, поїж, – він кивнув на тацю з готельним обідом. – Припини вживати ту гидь.

– Ти, що якийсь куратор?

Асмодей зітхнув. Його втомлювала ця бесіда. Есті пирхнула крокуючи до виходу. Вона взулась і торкнулась ручки дверей. Демон наблизився блискавично, рвучко зачинивши двері перед нею. Дівчина поглянула на нього, у карих очах на мить зблиснув страх, хоч ховала вона його добре.

– Не йди, – тихо мовив Асмодей.

– Чому?

– А для чого? Тут ти можеш спати, їсти, тут твої речі. Куди тобі йти?

– А це вже не твоя справа. Я не бажаю сидіти тут з малознайомим хріном, якого навіть вбити не зможу, якщо він спробує мене скривдити!

– Я ніколи тебе не скривджу, – понизив голос він.

Есті реготнула.

– Якби щоразу як мені давали цю порожню обіцянку, я отримувала по долару – до цього часу я б купила собі острів.

– Ти хочеш купити острів? – нахмурився Асмодей.

Вона закотила очі.

– Дай мені піти.

– Ні.

Естефанія втупилась у демона гнівним поглядом.

– То я тепер твоя бранка?

– Гаразд, я не збираюсь зачиняти тебе, – він прибрав руку з дверей. – Ти можеш йти, куди хочеш. Та маєш знати: я знайду тебе будь-де. Ти не сховаєшся від мене.

Есті відступила на крок.

– Нащо ти це робиш?

– Бо там ти у небезпеці. 

– А тут я у безпеці? – вона стиснула руки в кулаки. – Тут, я у безпеці, з незнайомцем, що порпається у моїх речах і переслідує мене, як я розумію, ще з Нью-Йорка?

Асмодей відвів погляд.

– Ти поводився, як клятий маніяк ще з першого дня! А потім…просто втік!

Демон звузив очі, поглянувши на неї.

– А тепер заявляєшся сюди і торочиш щось про безпеку? 

– Ти непокоїлась через моє зникнення? – спитав він.

– Та чхати мені на тебе! – штовхнула його в груди Есті. – Я тебе знати не знаю, Кессіді. Ти був черговим гостем готелю, якого я заселила! Хто дав тобі право заявлятись сюди? Хто сказав тобі, що ти можеш вказувати мені, що робити?

– Ти не контролюєш себе. 

– О, ти будеш читати мені моралі про контроль? А хто ти сам? Га?! Ти знаєш, що таке контроль?

Асмодей стиснув щелепи.

– Ти можеш загинути. 

– А може я хочу загинути? – вона підійшла ближче, сльози бриніли у карих очах. – Не думав про це?

Демон хитав головою.

– Ні. Нащо тобі це?

– А нащо мені жити? Я втратила дім. Втратила родину, брата, втратила єдиного чоловіка, що справді був для мене важливим. Єдиного, від кого не відчувала небезпеки. Я не можу знайти покидьків, що зруйнували мені життя. І навіть повернувшись сюди, у місце, звідки я родом… – вона опустила очі. – Я більше не впізнаю це місце, хоч знаю його як себе.

Асмодей втупився у неї поглядом.

– Все має вигляд…наче я дивлюся фото колишнього дому. Наче я забула якими були кімнати…забула який був аромат на кухні…Я забуваю обличчя батьків. А те, що приносило мені спокій, тепер викликає лише тугу за тим, чого я не можу згадати. 

– Коли ти востаннє була тут?

– Коли мене викрали, – підняла очі Есті. 

Він мовчав, спостерігаючи як дівчина занурилась у спогади.

– Ми з братом тоді гуляли на подвір’ї. Андрес бавився зі своїм новим м’ячем.

Вона похитала головою.

– Він весь час їх пробивав. Тато погрожував, що більше не купить йому, а тоді все одно приносив новий, – Есті всміхнулась, самотня сльозинка побігла щокою. – Він дуже любив нас. 

Асмодей опустив очі.

– Як це сталось?

– Ми не говоритимемо про це, – хитнула головою вона.

– Як ти врятувалась?

– Втекла. Це все, що я дозволю тобі знати, – відвела погляд Есті.

– Ті, хто викрав тебе…вони звідси?

Дівчина підняла очі.

– Якась частина – так. 

– Ти думала про те, що вони можуть чекати на твоє повернення?

Есті окинула його насмішкуватим поглядом.

– Хочеш, я скажу, про що я думаю насправді, Кессіді? 

– Що? – примружився він. – Зараз буде велике звинувачення мене у тому, що я належу до тих самих виродків, що викрали тебе тоді?

– А, що? Ти належиш до іншого роду виродків?

Асмодей пирхнув:

– Можна сказати і так. Не варто виключати можливості, що хтось полюватиме на тебе тут, чи у Нью-Йорку. А надто після того, як ти продемонструвала тягу до заборонених речовин куплених у сумнівних осіб.

– Ти справді збираєшся засуджувати мене? – обурилась Есті. – Може ти сам прийняв весь той пакунок, який викрав у мене?

– Ні, лише викинув його у море, – роздратовано зітхнув він, склавши руки у кишені. – Ще питання будуть?

– Так, всього одне, на яке я досі не почула відповіді: якого біса тобі від мене треба?

– Як я вже казав: невідомо, хто полюватиме на тебе і чи вже не розпочав та лише зі мною ти будеш у безпеці.

– Якось могла дати собі раду раніше, – закотила очі Есті. – Не потрібні мені рятівники. Тим паче такі стрьомні, як ти, Кессіді. Дай мені спокій.

Вона відвернулась, холодні пальці Асмодея торкнулись зап’ястку. Есті здригнулась.

– Не можу, – тихо мовив він, заплющивши очі.

– Дай мені спокій! 

Асмодей зціпив зуби.

– Їж. Ти слабка.

– Пішов ти! – вирвавши свою руку з його пальців, гаркнула Естефанія.

– Гаразд, я піду, – байдуже мовив він, рушаючи до дверей. – Та недалеко і щойно ти надумаєш залишити цей номер – я знатиму. 

– То ти, що тепер будеш, як моя стрьомна тінь? – звела брову дівчина.

Губи Асмодея здригнулись.

– Не маєш уявлення як ти близько до істини. 

Залишивши номер Есті, демон відчув як дихання перехопило, наче щось сильно вдарило його в груди. Сліпуче сяйво змушувало очі мружитись. Архангел спустився на землю. І він був не в гуморі.