Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Hozier – Work Song

Увійшовши до готелю, Томас відчув як прискорено забилося серце, змушуючи його всього стискатися. Як давно він не був у цьому вестибюлі, та тут не змінилось нічого. Готель існував собі далі навіть після його смерті, і це було нормально, втім Томас не міг собі пояснити, чому незмінність готелю так непокоїла його. 

Довгий час він не міг поглянути у бік реєстраційної стійки. Та все ж переборов себе, заклякнувши. Есті була ще вродливішою, ніж він пригадував. Серце зайшлося, сльози щипали очі. Вона поруч, всього на відстані кількох кроків. Не у його спогадах, не у снах, не в мріях – прямо тут! От тільки як про таке можна взагалі розповісти? При усіх нібито благородних намірах Асмодея, він зробив Томасу ведмежу послугу.

Він не може бути з нею. Не може просто прийти і заявити, що це він, що повернувся з того світу. Заради чого? Заради нового болю? Ні. Есті була гідна кращого. Якщо вже він мусив померти як Томас Гаррінгтон, значить і має лишатися мертвим. А нове життя...хай яким воно може бути, не повинно заважати Естефанії існувати далі, торувати власний шлях уже без нього.

Тоді чого він тут? Чого привіз Ріанон саме сюди? У Нью-Йорку повно готелів. Та й саме це місто обрав він, хоч міг повести дівчину куди завгодно. 

Ноги самі несли його сюди. Додому. До неї. Навіть, якщо він триматиме дистанцію. Просто бачити Есті тут, наживо, вже було для нього неабиякою радістю. Хай як її перекривав смуток, що дівчина ніколи не всміхнеться Себастьяну так, як всміхалась Томасу. Ніколи не казатиме тих приємних слів, ніколи не жартуватиме про те, що знали лише вони вдвох. Та, коли він вже пішов на цей дивний крок, що досі викликав у нього сумніви, краще вже бути десь поблизу. Наглядати здалеку, упевнитись, що рани після Асмодея потроху затягуються.

Найбільше йому кортіло бачити Есті щасливою. То було його єдине бажання. Хай кого вона собі обере, аби йти далі по життю. Хай що вирішить робити чи куди йти – аби це лише приносило їй спокій і радість. Вона заслужила.

Хлопець спинився біля стійки, знервовано ковтнувши. Чогось зараз Томас не міг навіть слова сказати. Есті підняла на нього очі, всміхнувшись.

– Вітаю! Бажаєте винайняти номер?

– Гм…так. Два, для мене і сестри.

– Чудово. На чиє ім’я реєструвати бронювання?

– То…– він хитнув головою, чуже ім'я сприймалось грудкою у горлі. – Себастьян Колберт.

– Гаразд, пане Колберте, одну хвилинку, – вона опустила очі, пробігши пальцями по клавіатурі.

– Як… справи?

Дівчина поглянула на нього.

– Все… чудово, містере Колберт. Дякую, що спитали.

Дівчина блиснула широкою усмішкою. Та попри це Томас знав: вона штучна. Есті знервована і виснажена. 

***

Номери винайняли середні за ціною, та все ж попри це тут було все необхідне і навіть більше. Широке ліжко мало якісний матрац і кілька гіпоалергенних подушок. Томас обійняв одну з них, замислено поглянувши в бік. У двері постукали. Хлопець важко зітхнув і підвівся.

 На порозі стояла усміхнена Рі.

– Ти знав, що тут є басейн?!

– Так, – всміхнувся він. – Власне, це одна з причин, чому я хотів привести тебе сюди. Памʼятаю, що ти любиш воду.

– Добре, що я взяла купальник. Інакше була б на тебе дуже сердита.

– Біля басейну можуть надати новий купальник безкоштовно, тож довго б ти не сердилась.

Ріанон реготнула, а тоді наблизилась і обійняла хлопця.

– Дякую! Тоді, чекатиму на тебе біля басейну.

– Чекай, я проводжу тебе…

– Я вже все знайшла, ти знав, що на додаток до ключа видають мапу? Гадки не мала, що це місце таке велике. Там ще тераса є, може сходимо туди повечеряти? Що скажеш?

– Залюбки, – вишкірився Томас, тішучись, що Ріанон задоволена.

***

Томас обожнював плавати. Часом забирав Есті і вони йшли сюди аби трохи відпочити. Дівчина була шаленим трудоголіком, Томмі кортіло відволікти її і дати змогу перемкнутись на щось цікаве та приємне. Хоч тут і пахло хлоркою, а простір сповнював дитячий сміх і хлюпання води – для Томаса це місце було символом радості і жаданого відпочинку.

Томас зітхнув, спостерігаючи дивний парадокс радості. Спершу тобі добре, та коли це відчуття перетворюється на спогад, то нерідко лише засмучує, а не тішить. Так було і зараз: пригадуючи часи, коли вони з Есті радісно бовтались у воді тепер сприймались із гіркотою, змушували серце завмирати.

Він озирнувся на Рі, вираз її обличчя чогось підняв йому настрій. Вона нагадувала дитину у магазині іграшок. Очі аж блищали від радості. Хлопець ледь стримав усмішку. Дівчина сяяла, оглядаючи два яруси басейнів і рівненькі ряди білих шезлонгів.

Томас пройшов трохи далі, піймавши уривок розмови:

– Ой, та розрівняй ти харю нарешті! Сидиш, неначе сич надутий!

– Хто б казав! На тебе коли не глянь – обличчя наче тебе переслідують надокучливі фанати.

Почувши голоси друзів, Томас різко повернувся. У грудях потеплішало, щойно він побачив Вівіку, що махнула рукою на Тайлера, який сидів на шезлонгу, склавши руки на грудях і поволі занурилась у басейн. Волосся дівчини було високо підняте, така зачіска була трохи незвична, та Томас неодноразово казав подрузі: вона і копицю сіна на голові пронесе із гордістю, поставою та грацією самої королеви. 

Вівіка, відпливла трохи далі і повернулась до хлопця знов:

– Та годі вже, ходи купатись.

– Щоб ти мене притопила? – звів бровою Тай.

– Ти ба, він ще й розумний! – реготнула Вівіка.

– Може й ні, – знизав плечима він. – Та знаю тебе.

– Та, що ти, – всміхнулась дівчина.

– Найліпше з усіх, між іншим, – підвівся Тайлер і присів біля бортика.

Вів підпливла до нього спокусливо всміхаючись:

– Пишаєшся?

Він всміхнувся, подавшись вперед.

– Трохи є.

Вівіка підняла голову вище і, схопивши хлопця за плечі потягла у воду.

Тайлер шубовснувся у басейн, здійнявши прозору хвилю, що хлюпнула навсібіч, викликаючи зойк плавців поруч.

Вівіка розреготалась, відпливаючи. Тай виринув, провівши долонею по мокрому обличчю і, прокліпавшись, кинувся за дівчиною, що швидко відпливала.

– Начувайся! 

– Ні! У мене зачіска!

– Зараз зроблю тобі пляжні хвилі, – плеснувши долонею по воді, пирхнув він.

Томас не міг стримати сміху. Такими він друзів бачив рідко. Обоє завжди були напружені і часто сварилися з приводу і без. Та зараз… зараз обоє здавались такими безтурботними і це було приємно.

Тайлер нагнав Вівіку і, піднявши її, кинув у воду. Дівчина виринула, хапаючи його за плечі. Вони реготали, обливаючи одне одного, а тоді Вів заскочила йому на спину.

– Тягни мене до бару.

– Знайшла морське таксі! – пирхнув він. – З тобою на спині, я не зможу плисти.

– Ну, то йди.

– То ми йтимемо до твого бару до ранку.

– А ти, типу, дуже зайнятий?

Тайлер роздратовано пирхнув, опустивши очі на руку Вів, що була зараз на його плечі. А тоді хитро всміхнувся і опустив голову, злегка вкусивши її за палець.

– Ай! – прошипіла вона, злегка штурхнувши його другою рукою. – Кобилка кусюча виявилась!

– Як мінімум жеребець.

– Ну, коли ти так хочеш в це вірити…

Тайлер спинився, повернувши до неї голову.

– Що, даруй?

– Нічого. Веди вже.

Тай кивнув, а тоді хитнувся, повалившись у воду спиною. Вівіка занурилась разом з ним.

Томас розреготався. Ріанон стала поруч, всміхаючись.

– Знаєш їх?

Він перевів погляд на дівчину і хитнув головою.

– Такі веселі…

Томмі кивнув:

– Так…дуже.

Рі зітхнула.

– Ну, що? Йдемо?

Томас наблизився до спуску у басейн і повернув голову на Рі, що вклякла у кількох кроках від води.

– Ти чого?

– Ти… не боїшся?

Томас спустив ноги у воду і зістрибнув. Він відплив і повернувся, провівши вологою долонею по волоссю. Ріанон продовжувала здивовано дивитись на хлопця.

– Боюсь, чого?

Рі різко хитнула головою.

– Нічого. Це на краще.

– То ти йдеш?

Дівчина всміхнулась, рушаючи до басейну.

***

Рі було важко витягти з води, тож Томас вирішив взяти їй чогось попити на барі. Він виліз з басейну, ще раз кинувши погляд на дівчину, що повільно плавала на спині, заплющивши очі. 

На барі сиділа Вівіка і Тайлер, вони про щось говорили і хихотіли. Томас і тут не зміг стримати усмішку. На душі було тепло від того, що друзі нарешті розслабились і мали змогу просто відпочити і насолоджуватись компанією одне одного.

– Що бажаєте? – звернувся до нього бармен.

Працівник явно був новим, та хлопець все ж вирішив ризикнути:

– О! Вітаю, – всміхнувся він. – Спрайт із долькою лайму, будь ласка, а мені…Пурпурового фламінго, будь ласка.

– Перепрошую?

– Пурпуровий фламінго, – повторив Томас.

– Такого котейлю немає у меню…– розгубився бармен. – Чи не могли б Ви підказати, що туди входить?

Вівіка спинила розмову, звузивши очі.

– Еліоте? Все гаразд?

Бармен кивнув.

– Я просто…не знаю, що це за коктейль.

– Не турбуйся про це, – заспокоїла його Вів. 

– Як основу бери рецепт “Рожевого фламінго”, модифікації такі: замість хересу додай тонік, замість вишневого лікера – гренадин у тій самій пропорції і додатково 10 мілітрів блакитниого сиропа, – інструктував Тайлер, перевівши погляд на Томаса. – Джин залишати, чи зробити безалкогольний коктейль?

– Можна залишити, – вишкірився хлопець.

– Звідки Ви знаєте про цей коктейль? 

Томас зустрів погляд Вівіки.

– Я якось про нього чув і хотів спробувати.

– Чули від кого? – допитувалась вона.

– Вів, годі, – поклав їй руку на плече Тайлер.

Томмі знервовано ковтнув. Як же йому кортіло розповісти їм про все. Як він хотів знову повернутись до команди, знову говорити з ними про все, а не грати незнайомця. Він геть не вмів брехати, не вмів вдавати когось іншого. Його нутро неначе просто виходило назовні і Томас нічого не міг із тим вдіяти. 

– Ми з Вами раніше ніде не бачились?

Томас опустив очі та хитнув головою.

– Навряд чи. Я щойно прибув із Портленда.

Вівіка пронизала його поглядом.

– Я так не думаю, – хрипко мовила вона і відвернулась.

– Про що Ви?

– Даруйте, я…– вона потерла перенісся пальцями. – Це занадто. Ви нагадали мені дуже дорогу людину, яку я втратила.

Вона зіскочила зі стільчика, відходячи вбік.

Тайлер провів її поглядом, а тоді повернув голову до Томаса. Здавалось, що він от-от щось скаже, та хлопець лише зціпив зуби і підвівся, рушаючи за Вівікою.

***

Ріанон витирала вологе волосся рушником, сидячи на шезлонгу, коли Томас повернувся.

– О! Як ти вгадав? Страшенно хочу пити, – всміхнулась вона, потягнувшись за спрайтом. – Ти пам’ятаєш про лайм?

Томас лише всміхнувся. Нічого він не пам’ятав, бо не був Себастьяном. Просто бачив, що Рі пила, коли вони дивились фільм.

Певний час він гладив спітніле скло свого коктейлю, не наважуючись почати розмову. Ріанон сиділа на шезлонгу, час від часу поглядаючи на хлопця.

– То… – почав насилу він, – про що ти казала? Чого я маю боятись води?

Ріанон насторожено поглянула на Томаса, тоді відпила зі склянки.

– Гм…– затнулась вона, міркуючи, з чого почати. – У тринадцять тобі діагностували змішаний тривожно-депресивний розлад. 

Томас ковтнув слину. Певно важко було Себастьяну. Хлопець одразу замислився чи був він достатньо тактовним із ним? Чи не перейшов, бува межу, чи не образив його чимось?

– І… як це проявлялось?

– Часом ти казав та робив дуже дивні речі… це лякало мене, та я сама була не набагато старшою і не могла допомогти як хотіла б. 

– А… мама і тато?

– Батько покинув нас ще малими. Мама сама мала певні ментальні проблеми, сиділа на антидепресантах від чого нерідко здавалась дещо загальмованою. Я ненавиділа це, замість вирішувати, вона просто застигала на місці, наче чекала, що проблема розсмокчеться сама собою.

Рі помовчала.

– Того вечора я рано повернулась з роботи. Працювала офіціанткою, аби допомогти мамі з орендою, робота була важка, я страшенно томилась і відпросилась раніше. Ти тоді ще не повернувся. Я занервувала, бо знала, що ти пішов на річку з друзями. Вілламетт того сезону була дуже неспокійна, я шукала тебе на березі, та жодного сліду не знайшла. 

Ріанон приклала тремтячу руку до очей. Томас зсунув брови на переніссі, відчуваючи сум за дівчину. Він простягнув до неї руку, накривши долонею її пальці.

– Тебе шукали тридцять три хвилини. – продовжила вона. – Тридцять три хвилини, я думала, що помру. Це диво, що ти не загинув. Всі тоді так сказали. 

– То… що ж сталось? – не розумів Томас.

Дівчина пирхнула, відвівши очі.

– Тоді ти пішов топитись.

Томас нахмурився.

Вона кивнула:

– Ти лишив дурну записку саме у моїй скарбничці, бо знав: раніше суботи я не вдягатиму прикраси. Отже, за твоїм планом ще три дні я б шукала тебе і знайшла б вже мертвим.

– Рі, мені так шкода…

– У річці було велике каміння. Твоя нога застрягла між двома такими. Це налякало тебе і ти потонув, лишившись у пастці майже на десять хвилин. Твоє серце зупинилось, ти був синій. Я досі не вірю, що тебе врятували.

Томас відвів погляд.

– Ти розповів мені, що справді мав намір переконатися як швидко в тебе скінчиться повітря і ти почнеш тонути, для тебе то був…не знаю, експеримент? Та, щойно ти занурився до самого дна – злякався і прагнув вибратись, але застряг. Це нажахало тебе так сильно, що ти більше не міг плавати, навіть ванну для себе не набирав, тебе лякало відчуття, що вода оточує тебе з усіх сторін. 

Ріанон помовчала.

– Я втрапила до лікарні через нервовий зрив. Майже на тиждень ти лишився з мамою сам на сам. Я дуже сердилась на маму, це вона мала подбати про належне лікування для тебе. Але на її погляд ти не мав проблем, лише пубертатні закиди. Ну а я…я на її погляд була психічкою. 

– А потім?

– Ти замкнувся, вважав себе винним у моєму зриві. Не хотів більше говорити про це, став мовчазним, але більше не робив цього. Думаю, ти беріг мене.

Рі підняла очі, простягнувши руку до хлопця:

– Я справді тобі вдячна за це, Себастьяне. Я не уявляю свого життя без тебе.

Вона стиснула його пальці. Томас відчув як сум гіркотою прокотився у грудях. Адже, Себастьян таки залишив сестру. Попри все, що вона пережила. З іншого боку: чи може він винуватити хлопця, якщо Себастьяну не було миле його власне життя? Хіба краще присвятити себе комусь іншому до самісінького кінця? Чи буде цей «хтось» радий від того, хай як сильно любить?

***

Після вечері Томас пішов у вестибюль, аби ще бодай на хвилинку побачити Есті. Дівчина працювала майже добу, від того серце хлопця скувало хвилювання. Вона знову не спить. А значить – жахіття повернулись. Так не мало бути, Томмі було сумно через те, що дівчина, яка щойно позбулася впливу тривожних спогадів, знову поринула у них.

Він повернувся до ліфта і піднявся до ресторану.

– Вам сюди не можна! – прошипів до нього один із кухарів, що біг сповненою життям кухнею. Його звали Майк і він колись щоранку передавав Томасу три перші спечені булочки. То був ритуал. Майк любв підгодовувати хлопця, весь час казав, що йому треба набрати вагу. Тепер він гадки не має, хто перед ним. І від цього Томасу стало незатишно. Та він прийшов сюди з метою, отже мусить потерпіти.

Пара линула звідусіль, аромати змішувались із голосами, що перекрикували одне одного. Чулись звуки відкритого вогню, смаження і булькоту води, десь скло розбилось, впавши на кахель.

Томас обожнював це місце. Хай скільки напруги тут було, хай скільки клопотів – тут відчувалось життя ще дужче, ніж у будь-якій точці всієї будівлі.

– Що Вам треба? – гаркнув помічник кухаря.

Ділан. Класний хлоп, Томас якось захотів подарувати йому навушники, бо той майже рік ходив лише з одним справним. Ділан дякував йому повсякчас, згадуючи щедрість хлопця. Мабуть, дякував би й досі, якби знав хто перед ним. 

Томмі нічого не відповів, лише зробив крок в бік малого холодильника із заготовками, дістав прозорий контейнер з наліпкою і зняв кришку. Аромат свіжої мʼяти сповнив кухню.

Він дістав чашку і почав оббирати стебло, складаючи листочки у миску. Тоді дістав мелісу, зробив те саме. Відкрив шафку, яку тримали спеціально для нього, там у Томаса був міні-склад із баночками різного чаю. Він дістав по дрібці з декількох і додав до чашки.

Кухарі та помічники, що снували простором, дивились на хлопця здивовано. Хтось перемовлявся, насторожено спостерігаючи за рухами, що так нагадували йому померлого друга.

Томас підхопив чашку і рушив до столової, де обідав персонал, налив окропу у чашку і прикрив блюдцем. Він потягнувся по сито, а тоді повернувся, зустрівшись поглядами з Тайлером. Хлопець здавався напруженим і водночас, щось зблиснуло у його очах.

– Що Ви робите у приміщенні персоналу?

– Я лише заварюю чай.

– Ви могли замовити чай на барі, у ресторані, або у номер, – помітив Тай.

– Такий чай мені б не заварили, – всміхнувся Томас. – До того ж, це не мені, а другу на рецепцію.

Тайлер склав руки на грудях.

– Другу?

– Так… дівчина, що працює за стійкою реєстрації здалась мені дуже стомленою, роблю для неї заспокійливий чай.

– Ви про Естефанію? – нахмурився Тай.

Томас кивнув.

– Чому тільки для неї? За стійкою працює не лише вона. І певен, не лише Есті стомлена. 

– Не так.

– Що Вам відомо? – стурбовано спитав Тайлер.

– Чимало, – видихнув Томас, підхопивши чашку. – Я не набридатиму. Мені вже час. Дякую, що дозволили трохи похазяйнувати.

Тайлер провів його поглядом:

– Звідки Ви знаєте, де і що тут лежить?

Томас озирнувся, всміхнувшись.

– Здається, наче я завжди це знав, – знизав плечима він. – Або планування тут дуже схоже на те, що у мене вдома. Гарного дня, Тайлере.

***

Він спустився до рецепції, від швидкого кроку гаряча рідина плеснула зовнішнім боком долоні, Томас зашипів, скривившись. Есті, що саме терла стомлені очі здивовано поглянула на хлопця. 

– Привіт! – вичавив усмішку Томас.

Помітивши чашку, яку незнайомець поставив на стійку біля неї, дівчина здивовано звела брови:

– Вітаю, містере Колберт…

– Себастьян, – виправив її він, відчуваючи гіркоту.

Неначе все його тіло противилось іншій сутності, яку Томас мусив грати тепер.

 – Чим… можу допомогти, Себастьяне? – розгублено спитала Есті.

Він знав що це значить. Дівчина думала гість намагається залицятися до неї. Есті не хотіла цього, рани були занадто свіжими. Томас хотів переконати її, що його дії не мають романтичного підтексту. Але…це ж було не так, хіба ні? Він кохав її всім своїм серцем, хвилювався за неї і справді хотів покращити її стан, але Есті не могла про це знати. Якщо у цьому тілі він зможе лише бути їй приятелем – так тому й бути, він піде на це, аби вберегти її від нового болю.

– Це чай мого особистого рецепту. 

– Ні, дякую, – кивнула Естефанія.

Ну, звісно ж, вона не питиме напій принесений незнайомцем, дурень.

– О! – здійняв брови Томас, тоді зняв блюдце і зробив ковток. Гарячий ароматний чай прокотився стравоходом, одразу кидаючи тіло в жар. Чи то від хвилювання?

Есті ледь стримала усмішку. Гість здався їй кумедним. Це вже щось.

– Бачите? Замертво не впав.

– Подивимось на Вас за кілька годин.

Томас всміхнувся.

– Я завбачливо проведу цей день у полі Вашого зору.

– О, чудово, – реготнула вона. – Зможу оперативно викликати швидку у випадку чого.

– Та і чай охолоджений значно смачніший, – кивнув він. – Що не робиться – на краще.

Есті звузила очі.

– Полюбляєте холодний чай?

Томас змовницьки подався вперед:

– Скажу Вам більше: я з тих збоченців, що чай розбавляють холодною водою перед питтям.

Естефанія всміхнулась.

– Ви такий не один, – кивнула вона, опустивши очі. 

Томас знервовано ковтнув. Ну, звісно. Його вподобання не змінились, Есті отримала чергову згадку про нього, не варто цього робити.

– Обов’язково спробуйте цей чай, – кивнув він на чашку. – Ну, коли впевнитесь, що я Вас не трую. Це допоможе від безсонні.

Есті звела брову:

– Як Ви знаєте?

Томас знизав плечима.

– Здогадався.

Дівчина пирхнула.

– Я приймала рецептурні ліки, що коштують досить дорого – нічого не рятує. Думаєте, простий відвар м’яти допоможе мені?

– Часом найпростіше рішення – найбільш слушне, – всміхнувся Томас.

Брови Есті на мить сіпнулись, очі блищали, наче вона впізнала у ньому когось.

– Даруйте…ми ніде з Вами не зустрічались? Щось у Вас здається мені дуже знайомим.

– Хіба що у моєму минулому житті, – всміхнувся він.

Та усмішка була такою сумною, що Есті затамувала подих.

– Я не хочу докучати Вам. Перепрошую.

Дівчина провела його поглядом. Андрес вигулькнув за стійкою поруч.

– Як справи, сестричко?

– Що ти вже знову спер? – закотила очі вона.

Хлопець криво всміхнувся, простягнувши їй картку з голографічним зображенням, що змінювалось при русі.

– Боже, якась дитина мабуть ридає ридьма від втрати цієї дрібниці. Нащо ти це робиш? У тебе нема грошей?

– Грошей у мене вдосталь, – всміхнувся він, поклавши картку до нагрудної кишені. – А це – для душі. До того ж, це ніяка не дитина, а один виродок, що дозволив собі лапати незнайомих жінок у клубі. 

– Як ти до цього докотився?

– Питаєш мене як я докотився до клептоманії, хоча сама багато років крута агентка-кілерка? – звів брову Андрес.

– Тихіше! – прошипіла вона.

Андрес всміхнувся.

– Не хвилюйся за мене, сестро. Що-що, а тікати від правосуддя я навчився не гірше за тебе.

Він чмокнув її у скроню і пішов. Есті хитала головою. Хай він робить дурні вчинки – дівчина була страшенно рада, що брат тепер поруч. Хоч його і доведеться перевиховати.

Після його появи у готелі, вони говорили до пізньої ночі. Плакали, вибачалися одне перед одним, та попри все – тішились, що знову разом. Відчуття, що чи не єдиний твій кровний родич знову з тобою викликало щиру радість та спокій. Нарешті вони знайшли одне одного. Есті більше не сама на цім світі. Андрес тепер поряд.

***

Ріанон впевнено крокувала до ліфта, тримаючи рушники під пахвою. Томас тупцював за дівчиною, ледь стримуючи усмішку. Його неабияк тішило те, що настрій Рі поліпшився, щойно вони приїхали до Нью-Йорка.

– Який у нас план? – спитав Томас, всміхаючись. – Йдемо в басейн на кільки десятків запливів, тоді на сніданок, у спортзал, а потім?

– Може, прогуляємось? Ти обіцяв показати мені ту галерею сучасного мистецтва.

– Так! Гаразд, тод після спортзалу зберемося і підемо гуляти.

Рі сяйливо всміхнулась, взявши Томаса під руку.

Вона притулилась щокою до його плеча.

– Так люблю тебе, братику.

Він обійняв дівчину, поклавши голову на її маківку. То було так дивно, він майже не знав Ріанон, але і сам полюбив її, наче вона дійсно стала йому сестрою. Тим болісніше було відчуття, що він брехун. Бо брехати тим, кого любиш – найгірша справа, що виснажує з кожним днем дедалі більше.

Якоїсь миті Ріанон спинилась, Томмі прослідкував за її поглядом. Молодий хлопець, може трохи старший від нього із каримми очима і темним волоссям так само застиг.

– Рі…– видихнув він.

Дівчина похитала головою, задкуючи.

– Ні.

– Ріанон!

– Не йди за мною!

Томас нахмурився, зустрівши погляд хлопця. Той склав руки до кишень, кивнувши:

– Себастьяне.

Андрес залишив хлопця і пішов у бік рецепції, з якої саме визирала Есті, почувши крик.

– Що в біса сталося?

Андрес закрив долонею очі.

– То була моя колишня.

– Сестра Себастьяна?

Андрес мовчки кивнув.

– Все скінчилось…не дуже добре.

– Чому?

Хлопець всміхнувся до сестри:

– Бо я ідіот, Монсі.

***

Томас постукав у двері номера Ріанон.

– Рі? Все добре?

– Я…буду за хвилинку.

– Можна я зайду?

Двері відчинились, ніс дівчини був червоним, а сльози повільно стікали щоками.

– Вибач, я трохи розклеїлась…Я зараз.

– Не варто вибачатись за емоції, Рі. Що сталось? Хто то був?

Вона сьорбнула носом.

– Ти не пам’ятаєш його?

Томас вичікувально дивився на Ріанон. Дівчина зітхнула, сівши на ліжко.

– То був Даніель. Мій колишній. Я думала, що вже відпустила це…Та, побачивши його знов…

– Що сталось?

– Все наче було добре…я думала ми навіть поберемось. Ми вже й жили разом, навіть купили кляту автоматичну поливалку на газон, – роздратовано пирхнула вона. – А тоді…він зник на кілька місяців. Телефон не відповідав, жодного сліду. Потім я отримала конверт. Десять тисяч доларів і записку: “Пробач, я не повернусь”. 

Вона хитнула головою.

– Ти тоді сказав, що це на краще. Не любив його страшенно.

– Чому?

Рі знизала плечима.

– Мене це завжди засмучувало, я дуже хотіла аби ви ладнали. Та ти вважав Даніеля несерйозним щодо мене і тому часто дратувався на нього.

Ріанон підняла очі.

– Зрештою, твоя правда. Він і справді був несерйозним.

***

– А як ви познайомились? – спитала Есті, коли Андрес розповів їй про стосунки з Ріанон.

– Вона… була адміністратором готельно-розважального комплексу. А я входив до учасників шоу-балету.

Естефанія окинула брата поглядом.

– Ти танцюєш?

Він знизав плечима. 

– Я часто чув компліменти в бік своєї пластичності. Тож, одного дня пішов спробувати себе у танцях – мені сподобалось, почав вивчати. Хай і сезонний, та це був гарний заробіток.

– Чого ж тоді кинув?

– А чого ти за останні десять років змінила мінімум шість місць? – звів брову хлопець.

Естефанія зітхнула. Андресу пощастило втекти свого часу, через це дівчина часто забувала, що й брата колись так само викрали з дому.

– То, у вас виник службовий роман? – змінила тему вона.

Андрес всміхнувся.

– Рі дуже класна, справді. Та вона занадто турбується про Себастьяна. Хлоп дорослий і може про себе подбати, та Ріанон дуже зациклена на його добробуті. Я намагався сказати їй про це, та вона і слухати не хоче. Я й з Себастьяном говорив, проте…

– Дай-но вгадаю: він тебе ненавидить?

– Я певен: щойно він дізнався, що я втік – відкоркував шампанське і влаштував гігантську вечірку.

– Ну, не знаю. Він мені не здався негативно налаштованим.

– Це поки що.

– То, чого ти втік?

– Я обікрав того, кого не мав. Побачив, що мене пасуть і дав драпака. Якби повернувся додому – вона б теж постраждала. Мав залягти на дно. Та часу минуло трохи більше, ніж я сподівався і повертатись було запізно. Тепер вона мене ненавидить, – Андрес знизав плечима.

– Нащо ти продовжуєш красти?

– Це в мене завжди гарно виходило, – знизав плечима він.

Есті зітхнула. Знову згадався Томмі. Колись він теж займався такими дурницями. Та хлопець мав чуття, знав у кого не варто забирати речі. Та й взагалі Томас вмів бути непомітним, Есті не знала нікого більш майстерного у такій справі. Андрес проти нього був слоном у крамничці з посудом.

***

Вранці Есті як завжди відкривала зміну на рецепції, попрощавшись із Лупе, що саме йшла додому. Дівчина не розуміла чому думки вилися в голові довкола того Себастьяна. Щось у ньому не давало їй спокою.

Безперечно, після Кессіді, Есті не планувала жодних стосунків. Біль все ще відчувався, десь глибоко всередині він сидів, неначе паразит, що висмоктував із неї сили. Та гнів потроху відступав. Те, як він вчинив, те, що він скоїв, а тоді просто лишив її – не вкладалося у голові. Та попри все: вона була вдячна демону, що залишив її.

Було значно важче тверезо мислити, аби він ошивався поблизу. Вона б не змогла бути з ним, бо не розуміла тепер, чи взагалі знала його.

Кессіді був таємничим, замкненим, постійно про щось міркував. Водночас він бував милим, уважним до її почуттів. Якусь мить, вона відчула, що може покластись на нього. Для Есті це був перший дзвіночок, якщо вона довіряє комусь – це найвищий рівень її прихильності. та всі ті події просто звели це нанівець.

Тішило одне: жахіття більше не переслідують її. Та й сон, як не дивно, після того чаю Себастьяна поліпшився. Есті стала спокійнішою, менше тривожилась. Оточення всміхалося їй, операції з ліквідації решток організації Дюпона проходили як за графіком. Жодних пригод, все чисто, злагоджено і швидко. Життя приходило у дивовижну норму, та на душі було геть порожньо.

Естефанія не могла позбутися божевільних фантазій. Бо той чай був не просто схожим на чудодійне заспокійливе Томаса. Він був абсолютно таким самим на смак. Вона гнала всі думки від себе, та ті були впертими й наздоганяли повсякчас.

Побачивши Вівіку, що за звичкою плавно спускалась сходами у черговій розкішній сукні, вона всміхнулась. Тайлер йшов слідом, кивнувши подрузі.

– Ну, нарешті я вас зустріла! Ви останніми тижнями майже не виходите!

Вівіка закотила очі:

– Хтось скиглить, що йому мало вихідних.

– Агов! Це наш готель! А я тут найманий працівник, і в мене ще не було відпустки!

– Подай до суду за недотримання трудового договору, – закотила очі вона.

– І подам, якщо не заспокоїшся, – звів брову Тайлер.

Вівіка поглянула на нього і всміхнулась.

– Буркотун.

– Вчусь у кращих, – вишкірився він, спустившись до низу.

Андрес присвиснув, спинившись біля стійки. Очі захопливо оглядали Вівіку, що прямувала до низу сходів.

– Привіт, Богине! – спокусливо всміхнувся він. – Я – Даніель.

– Що це за красень? – звела брову Вівіка, наблизившись.

Тайлер кинув Вівіці докірливий погляд. 

– Можливо наш новий танцівник, – реготнула Есті.

Тай повернув до неї голову, примружившись. Естефанія прикусила губу, щоб не реготнути:

– Гм… Вів?

– Мгм? – не зводячи очей з брата Есті, мовила вона.

– Вів! – знову покликала дівчина.

Тайлер склав руки на грудях, жовна грали на його щоках. Вівіка насилу відірвала погляд від усміхненого хлопця.

– Це – Андрес.

Погляд дівчини змінився. Тайлер звів брову, придивляючись до незнайомця.

– Трясця! – пригорнувши його, видихнула Вів. – Андресе!

– Оу…– всміхнувся він. – Обійми це класно…

– Агов, полегше, – нахмурив брови Тайлер.

Андрес відвів руки, виставивши їх долонями до хлопця.

– Зрозумів. Відвалив, чуваче. Не хвилюйся.

Вівіка пирхнула.

– Я не можу повірити! – всміхнулась вона до Есті. – Ти знайшла його!

– Е…взагалі-то я її, – реготнув Андрес. – Не хотів спершу вірити тому дивному мужику, та все ж ризикнув.

– Якому ще мужику? – водночас спитала Вів та Естефанія.

– Ну, такий високий, азійської зовнішності, але очі такі…ух! Трохи страхітливий. 

Погляд Есті потьмянів. Вівіка і Тайлер переглянулись. Дівчина відійшла в бік.

– Що? – не розумів Андрес. – Він проблемний?

– Не те слово, – зітхнула Вів, наблизившись до подруги. – Ти як?

– Він шукав його, – тихо мовила Есті. – Коли вчергове лишив мене – він пішов шукати Андреса.

– Слухай, зараз головне, що брат біля тебе, – вклинився Тай. – У Кессіді вавка в голові, це ж і так ясно. Те, що він допоміг знайти Андреса жодним чином не перекриває того, що він робив і хто такий взагалі.

Вівіка окинула Тайлера поглядом.

– У тебе все або чорне, або біле. Напівтонів не існує.

– А що не так? Є або брехня, або правда. Напівправда – все одно брехня.

– Отож, ти брехло відколи патякати навчився.

– Що? – обурився Тай.

– Я піду, подихаю, – стримуючи тремтіння в голосі, мовила Естефанія і рушила до службового виходу. 

Очі щипало від сліз, Есті намагалась впоратись із лавиною власних почуттів. 

Він скривдив її, як сам каже несвідомо, та хіба це виправдання? Так, Асмодей демон і міг просто кинути її з цим. Та він вирішив дбати про неї. Хай часом дивно, часом тиснучи, та все ж, досить скоро і її стан почав набувати для нього особливого значення.

Есті довгий час не вірила, що крім Томаса, хтось здатний бути з нею таким уважним. Хлопець мав дивовижний дар, що дозволяв йому відчувати оточення. Він знав про потреби найближчих і дбав про них. 

Асмодей був іншим, він не звик так жити. Не звик турбуватись про когось, бо ніхто ніколи не турбувався про нього, і це ясно: він же демон. Есті здригнулась. 

Та, хіба можна ігнорувати той факт, що він вчився це робити? Cправді вчився, бо хотів пізнати її. І ті його слова…він справді кохав Есті, чи це було виправдання? А для чого виправдовуватись, якщо байдуже? 

Ні, йому не було байдуже. Може, він і демон, може приховуав правду, та очі не брешуть. Його не брехали ніколи. Навіть, коли відвернувся, не давши їй поцілувати його – той погляд був таким…враженим, беззахисним. Блищало на денці його очей те бажання, паргнення повернути мить назад і зробити інший вибір.

Есті стерла сльози зі щік, щойно почула стук підборів. Вівіка мовчки сіла поруч. 

– Я не знаю, що мені робити, – зізналась дівчина, поклавши голову на плече Вів. – Я втомилась думати про нього. Втомилась гніватись, та ще дужче, я втомилась сумувати. Мені бракує його. Я шукаю Кессіді всюди, чекаю, що він повернеться і ненавиджу це.

– Знаю, люба, – погладила її по спині Вівіка. – Я розумію тебе. Я кілька діб дзвонила Габбі на автовідповідач.

Есті підняла голову, почувши це зізнання. Дівчина гордо дивилась перед собою, та в очах блищав сум.

– Я знала, що він мертвий, та продовжувала лишати повідомлення. Здуріла, – знизала плечима вона. 

– Ти не здуріла, – хитала головою Есті. – Тобі просто було боляче.

– До цього я й веду, – вона перевела погляд на подругу. – Було важко усвідомити, що я більше не побачу його. Та лишаючи ті повідомлення, хай і без відповіді, я відчувала полегшення. Наче я…віддаю той сум, розлучаюсь з ним. І хай він не зник цілковито, я думаю про це значно менше.

– Ну, демони мобільних не мають, – знизала плечима Есті. – А навіть якби і так, Асмодей не мертвий.

– Ти можеш написати листа.

– І що з ним робити? – пирхнула Естефанія, не повіривши у сенс цієї ідеї.

– Напиши все, що думаєш. Весь гнів, весь біль, все, що лежить на душі.

– А потім? Скласти у конверт і відправити? Навряд чи є доставки до Пекла.

– Просто спали, – поправивши волосся подруги, мовила Выв. – Цей лист потрібен тобі, а не йому. Так ти зможеш спалити те, що болить тобі. А коли попіл розвіється – прийде і спокій.

– Думаєш?

Вівіка знизала плечима:

– А, що ти втратиш, як спробуєш?

***

– Бляха! – Есті зім’яла аркуш, відкидаючи його на підлогу до інших, таких самих.

Вже годину вона збиралась із думками, та вже на імені демона, її шлунком здіймалась нудота. Дівчина видихнула і взялась за ручку знову:

Асмодею, мені дуже боляче дізнатись

Асмодею, те, що ти зробив змушує мене почуватись

Я втомилась чекати на тебе. Втомилась любити тебе, це нестерпно

Чергова кулька скомканого паперу полетіла їй під ноги.Яка ж тупа ідея! Маячня! Як якісь писульки можуть зарадити, коли їй хотілось перекинути стола і “заколоти” його всіма ножами, які були у колекції?

Дівчина вирівнялась. 

– Я пишу це собі. Не йому, – повторювала вона, знову стиснувши ручку.

Та слова знов і знов виринали на папері, адресовані не їй. Бо вона хотіла звернутись до нього. Щоб він прочитав це. Щоб він знав, як вона почувається і зробив висновки.

Сльози набирались в очах і срапували на аркуш. Слова лились один за одним, наче вона від початку знала, що саме писати.

Кессіді. 

Я знаю, що маю повне право гніватись на тебе і ненавидіти. Знаю і більше того – відчуваю це. Певний час я шкодувала про нашу зустріч, та тепер, коли емоції відійшли на другий план, я бачу чіткіше.

Ти був зі мною, коли я потребувала цього. Ти дбав про мене, хоч і не робив цього раніше. І дбав добре. Я відчувала підтримку та захист, чого не знала давно.

Я весь час порівнвала тебе з Томасом, та тепер розумію: це не вада, що ви різні. Так і має бути. Вас об’єднувало прагнення бути зі мною і за це я буду вдячна завжди. Та, вже так складається у моїм житті, що ті, хто стає мені дуже близьким, з часом лишають мене.

Я страждала до тебе, страждаю і після. Та попри це, без твоєї тіні життя стало легшим. Не так, як я сподівалась, та все ж…певно таким воно і мало бути. Не бездоганним, але і не жахливим.

Я не можу пробачити того, що ти зробив. Та можу зрозуміти, що ти не хотів аби так сталось. 

Не можу пробачити те, що ти мовчав про ту тінь, та з іншого боку розумію, чому не сказав. Ти боявся так само, як зараз страшно мені. 

Я боюся того, ким ти є, хоч це, мабуть і не визначає тебе. Та найбільше я боюсь того як почуваюсь, коли ти зник. Бо хай як я переконувала себе, що ненавиджу тебе – це не так.

Я кохаю тебе. І це гнітить, бо все перевернулось з ніг на голову. Все, що я хочу сказати тобі: дякую за те хороше, що ми мали. Та навіть якщо ти колись повернешся і знову, наче нічого не сталось, ошиватимешся у вестибюлі мого готелю – я вижену тебе в шию.

Бо не буде других шансів. Бо між нами нічого не може бути. Не у цьому житті і, напевне, не в наступних. 

Я не забула б тебе, навіть якби і могла, мабуть в цьому і полягає проблема. Мені треба забути. 

Тож, я відпускаю тебе. Будь у безпеці і будь щасливим. Справді будь, бо я хочу цього тобі. Та моє щастя відтепер не залежатиме ні від кого, окрім мене самої. Я втомилась від втрат, Асмодею. Ти був останньою.

Із вдячністю та сумом,

Естефанія.

Вона заплющила очі. Сльози стікали на стіл, руки стислися в кулаки, а тоді вирівнялись. Есті потягнулась по запальничку і, шморгнувши носом, підпалила аркуш.

Помаранчеве полум’я охопило лист, поглинаючи його. Воно перетворювало аркуш на чорну крихку субстанцію, що від короткого видиху Есті, перетворилась на попіл.

Дивно було робити це. Та ще дивніше було, що Вівіка мала рацію: від того ставало легше. Не набагато, не стало все одразу радісним та перспективним, та все ж, у грудях тепер стискало менше. Неначе вона виплюнула нарешті те, що не давало дихати.

Пишучи лист, вона сподівалась лише отримати полегшення і спалити власні почуття. Та Інферну не обманеш. Кажуть, що все сонячне світло лине з Небес, а весь вогонь бере початок від полум’я Безодні. Тож звичайна запальничка несла в собі вогник Інферни, а та, узрівши лист жителю Пекла – просто відіслала його адресату.

***

Минуло ще кілька днів, перш ніж Есті змогла із впевненістю сказати, що Кессіді більше не сниться їй. То була гарна новина, і хоч за ідею вона Вівіці вже не раз подякувала, дівчина досі міркувала чи не влашувати з цієї нагоди якесь свято.

Двері вестибюля відчинились, Ріанон із братом увійшли, весело регочучи. Есті і собі всміхнулась, спостерігаючи за ними. Вони були дуже схожі, Рі була неначе жіночою версією Себастьяна. А сам хлопець, чомусь, викликав у Есті тепло. 

– Доброго ранку, – кивнув їй Себастьян, не припиняючи всміхатися.

Вони йшли в бік бару. Есті залишила стійку, наблизившись:

– Себастьяне?

Він здивовано озирнувся.

– Я зачекаю на тебе там, – всміхнулась йому Ріанон. – І не довго тут, бо питиму “Пурпурового фламінго” без тебе!

– Це удар у спину! – крикнув їй Себастьян.

Рі реготнула, киваючи бармену. Хлопець всміхався, дивлячись їй у слід. Есті знервовано ковтнула.

– “Пурпуровий фламінго”? – спитала Есті.

– Я так чув це альтернативна версія коктейлю.

Дівчина кивнула, пригадуючи як Тайлер пустив Томмі за стійку аби той поекспериментував. Хлопець не дуже любив випивку і полюбляв щось “слабеньке” солодке і приємне. Все, що йому готував Тайлер хлопцю не подобалось, тож одного дня він дозволив йому самостійно створити собі коктейль. З того часу “Пурпуровий фламінго” то авторський напій, що асоціювався виключно із Томасом. Есті було дивно, що Себастьян знав про цей коктейль. Його не було у меню, та й крім Томмі ніхто його не замовляв.

Дівчина замислилась, Себастьян лагідно всміхався їй.

– Що? – спитала Есті, помітивши той погляд.

– Вибач, можна твій телефон?

– Нащо? – нахмурилась дівчина.

– Тут дуже приємне освітлення, хочу зробити знімок, якщо ти не проти. На свій фотографувати було б якось негарно.

Вона всміхнулась, діставши телефон з кишені. Себастьян сфокусував камеру і зробив кілька знімків, всміхаючись у телефон.

– Чудово…

Есті відчувала як серце стислося. Хоч зовні вони були геть не схожі, зараз Себастьян як ніколи нагадував їй Томмі. Це було боляче.

Хлопець повернув їй телефон. Есті прогорнула останні знімки, кадр був портретним, легка усмішка, волосся гарно лежало на плечах, його правда: освітлення і справді доволі приємне.

Есті підняла очі на Себастьяна:

– Ти гарний фотограф.

– Та ні, просто ти фотогенічна, – він всміхнувся, а тоді поглянув на стійку, де йому махала Ріанон. – Мушу йти, гарного тобі дня.

– І тобі…

Есті дивилась йому вслід, відчуваючи як спогади про Томаса заповнюють її. Очі одразу ж сповнились сліз.

***

Андрес довгий час уникав вестибюля, щоб бува знову не зіштовхнутись із Рі та її братом. Дивно було бачити дівчину знову. Тепер, коли минуло майже два роки, давні спогади і почуття розгорались із новою силою.

Він зустрічав чимало жінок, спав з багатьма з ними, та лише з Рі він справді хотів би десь осісти. Він ніколи їй про це не казав, та лише її він бачив поруч за п’ять чи навіть десять років. Вона була дивовижною, а він так все спаскудив.

Монсі реготала з репліки у фільмі, назву якого він не запам’ятав. Направду, йому було байдуже що їм увімкнули у цьому кінозалі, аби сестра була поруч. Хоч було й дивно зустрітися вже дорослими, фактично їм довелося наново знайомитись, забагато змінилось з їх останньої зустрічі. Та попри все, Андрес був щасливим, що Монсі не ображається на нього і прийняла у своє життя. 

За стільки років біганини, хлопець нарешті знайшов місце, яке не хотів залишати. І це місце поруч з сестрою. А тепер, коли тут і Рі…хтозна, може в нього є шанс? Бо за ці два роки він не міг бути ні з ким. Кожна нова спроба побудувати стосунки закінчувалсь фіаско, Андрес відчував, що давно звернув не туди, але як повернутись?

– Агов? – покликала Монсі. – Ти наче не тут.

– Та де ж! Ось він я! – всміхнувся він до сестри. 

– Про що ти думаєш?

Андрес криво всміхнувся, знизавши плечима.

– Не хочеш дивитись – не будемо.

– Та ні, нехай…

Монсі вирівнялась повернувши голову до брата.

– Розкажи.

– Ти така сама вперта, як і у вісім років.

– Щось не змінюється, – звела брову вона.

– Це вже точно. Пам’ятаєш, як мама заплела тебе, а ти розплела коси, ще у шкільному автобусі?

– Я ненавиділа косички, – знизала плечима Есті. – З ними у мене занадто велике обличчя.

– Маячня.

– Не змінюй теми. Про що ти думав?

– Про Рі.

– Ти ще кохаєш її?

– Думаю, я ніколи і не припиняв. Просто…все складно. 

– Так-так, ти – ідіот, пам’ятаю.

Андрес примружив очі і легенько вдарив сестру подушкою.

Монсі реготнула.

– Поговори з нею. Спробуй налагодити стосунки. Я бачила її реакцію. Вона теж досі має почуття.

– Та ну, вона ненавидить мене.

– Якби вона тебе не кохала, відреагувала б інакше. Вдала, що це не ти, сухо кивнула, проігнорувала…Але їй болить. А отже, ще нічого не втрачено.

– Себастьян неодмінно вже наговорив їй маячні. Вона дослухається до брата, повір – там без шансів.

– Якби я все міряла категоріями “без шансів”, Андресе, досі сиділа б у полоні, або була закопана у якійсь канаві.

Він здригнувся.

– Не кажи так.

– Але це правда. Ти не можеш знати чи є в тебе шанс, якщо не користуєшся надогою це дізнатися. Дуже легко сидіти і розмірковувати. Діяти завжди важче, бо це відповідальність.

Андрес нахмурився. Монсі продовжувала:

– Якщо вона тобі важлива – зроби бодай щось.

***

“Привіт, Себастьяне!”, ні-ні. Звучитиме, неначе він псих. “Здоров, чуваче!”, тепер, як бовдур. Трясця…він дивиться. Андрес знервовано ковтнув слину. Говорити із Себастьяном завжди було важко. Він чіплявся за кожне слово, весь час прагнув принизити і підмічав будь-які невдачі. Це виснажувало. Довгий час Андрес зносив всі ті образи заради Рі. Вона дуже засмучувалась. 

До того ж, Себастьян мав певні психічні проблеми і Андрес вважав, що було б не дуже чесно вступати з ним у відкриту конфронтацію. Та за кілька років все почало змінюватись. Андресу вже було байдуже до стану Себастьяна. “Психічний розлад не привід бути козлом” – переконував себе він і вступав у будь-яку дискусію, відстоюючи себе. Та це ніколи не закінчувалось добре. Рі була засмучена, Себастьян завжди виходив із суперечки переможцем, а Андрес почувався невдахою повсякчас.

Він спинився. Ні. Перш ніж йти говорити з Сеьбастьяном треба випити. Або…Його погляд зачепився за золотий годинник, інкрустований діамантами. Андрес ледь стримався, щоб не засвистіти. Оце так…певно коштує всі гроші світу. Власник був невисоким лисим чоловіком, він ніс у руці сумку, схоже щойно заселився.

Звісно, Андрес міг би попросити майстер-ключ і викрасти годинник із його кімнати, але як же азарт? Забирати речі прямо з руки власника було значно цікавіше.

Він озирнувся, помітивши офіціантку, що несла на таці два джин-тоніка до дальнього дивану вестибюля, де сиділи дві жінки, що занадто голосно обговорювали поїздку на Балі.

– Даруй, красуне, я це понесу, – підморгнув їй Андрес, перехопивши тацю. 

На подив офіціантки, хлопець пішов у геть іншому напрямку, наздоганяючи чоловіка з блискучим годинником і, вдавши, що послизнувся, перевернув тацю на його руку та плече.

– О! Перепрошую, сер!

– Ти взагалі дивишся, куди йдеш, йолопе?! – рявкнув він, струснувши рукою.

– Я зараз все витру, – хапаючи серветку, що була перекинута через його передпліччя, мовив Андрес. – Зараз все протремо…я компенсую Вам хімчистку…

– Ще б пак!

Андрес накрив серветкою руку чоловіка, і другою рукою торкнувся застібки на годиннику.

– Дай сюди! – перехопивши серветку, мовив чоловік. – Згинь!

– Перепрошую…

Андрес розвернувся, запихаючи годинник до кишені. Самовдоволена усмішка так і лізла на обличчя.

– Гей! Де мій годинник! Ану сюди!

Себастьян пройшов повз Андреса, злегка зачепивши його плечем. Чоловік наближався, його обличчя набувало багряного кольору. Хлопець закляк, сироти здійнялись на шкірі. От же, бляха! Тікати нікуди.

– Сер, я… – белькотів Андрес.

– Ти забрав мій годинник?! – хапаючи його за жилетку, рявкнув він.

– Присягаюсь я…

– Сер, – перехопивши його зап’ястя, мовив Себастьян. – Тут не місце для розбірок. Будь ласка, залиште приміщення, або доведеться кликати охорону.

– Та краще одразу поліцію! – скинувши його руку зі свого зап’ястка, мовив чоловік. – Цей виродок вкрав мій годинник! 

– Годинник, сер? – нахмурився Себастьян. – Який саме?

– Той, що перейшов мені у спадок від діда! Золотий раритетний, я інкрустував його дорогоцінним камінням, щоб така хапуга його з мене стягла!

Він провів рукою по зап’ястю і нахмурився, опускаючи очі. Годинник був на місці. Досі вкритий краплями коктейлю.

– Як це… Його ж не було!

– Я нічого не брав, – виправдовувався Андрес.-- Я облив його, так. Але несвідомо, підлога мокра…

Чоловік примружився спершу на Андреса, тоді на Себастьяна:

– Я напишу відгук. У цьому готелі хвеськуваті офіціанти!

– І, вочевидь, галюциноген у повітрі, – зітхнув Себастьян. – Ваш годинник на місці, сер. Це недорозуміння.

– Я дуже на це сподіваюсь. Бо як побачу тебе довкола своїх речей знову – вимагатиму твого арешту.

Андрес знервовано ковтнув і пішов у бік ліфта. Себастьян провів його поглядом.

– Хто ж так краде? – понизив голос він. – Тебе бачив весь вестибюль!

Андрес нахмурився.

– А як ти зміг так непомітно це зробити?

Себастьян зітхнув.

– Не роби так більше. Загримиш – що буде з Есті? Вона щойно знайшла тебе.

– А ти звідки знаєш? – насторожився хлопець. – Ви знайомі?

Себастьян відвів погляд:

– Будь обережнішим.

Хлопець зібрався йти, коли Андрес спинив його:

– Дякую.

Він спинився, злегка киваючи.

– Як Рі?

– Я пролежав у комі майже рік. Було важко. Зараз їй вже краще.

– Вона пробачить мені?

– Цього я знати не можу. 

Андрес опустив очі. Себастьян пом’якшився:

– Хочеш пораду? Розберися наспамперед у собі. А тоді намагайся розібратись із іншими.

Есті спостерігала за ними з-за стійки, нахмурившись. Так, Андрес отримає на горіхи за спробу пограбування гостей готелю, але дії Себастьяна…Вона не помітила ні моменту, коли він витяг годинник з кишені Андреса, ні, коли вдягнув його на зап’ястя власника. Бездоганна непомітна робота. Так вміла лише одна людина, яку вона знала. І це було неможливо. Мурахи враз вкрили шкіру.

***

Ріанон спала погано. Вона не могла пояснити чому, та душа її була не на місці. Так, безперечно, Себастьяну краще. Значно краще, вона таким його ще ніколи не бачила. Він був говірким, веселим, сповненим життя, від цього її серце тішилось, але щось у ньому було не так. Неначе він був геть не схожим на себе. Ріанон тривожилась, що це тимчасовий стан. 

Це часом траплялося. Перед чимось жахливим завжди був один прекрасний день. День, у який відчувалась надія, радість та щастя. А потім все це пожирала темрява. Рі не хотіла цього для Себастьяна. Хоч і не була надто віруючою, та все ж молилася за його здоров’я. Аби її брат не занурився знову у пітьму. 

Лікар казав, що його пам’ять повертатиметься поступово, та Рі і не думала, що він забув так багато. Себастьян не пригадував свого дитинства, свого дорослого життя, а новина, що за час коми він втратив роботу у IT-компанії, чи не єдине, що він справді цінував – взагалі не засмутила Себастьяна.

З одного боку Ріанон раділа, що з пам’яті хлопця зникли всі найтемніші спогади й думки, що він більше не був таким пасивним і апатичним. З іншої ж – її не полишала думка, що поруч хтось геть інший. Хтось світлий, безперечно приємний, але не її рідний брат.

Навіть його хода тепер була інша. Раніше Себастьян весь час згорблювався, руки часто тримав одна на одній, неначе закривав себе від людей. Зараз же, він ходив впевнено, розправивши плечі, крок його був широким, брат часто всміхався і це йому дуже личило.

У свідомості вона гнала ці думки від себе, насолоджуючись відкритістю та запалом Себастьяна, та у підсвідомості…Її не полишали сни, у яких брат ще маленький і безпомічний, коли він загубився у супермаркеті чи парку розваг. Він снився їй наляканим, у сльозах, він кричав і кликав на допомогу. А Рі неначе застигла, наче її чоботи всмоктувала смола, не дозволяючи поворухнутися. Вона ніяк не могла добігти до нього, не могла закричати, що вона тут. Що ніколи не покине хлопчика.

А тоді прокидалась у сльозах і поту, не розуміючи, звідки ці сни і що означають. Їй ставало сумно і холодно, а тоді Ріанон залишала номер, зустрічала усміхненого брата із чашкою кави та пундиком, який він їй приніс на сніданок – і все ставало добре. Ті сни стиралися із пам’яті, неначе нічого й не сталось. І вони з Себастьяном мали хороші дні, довгі прогулянки, веселі розмови, вона ділилась спогадами, він мріями.

Та її дивувало, що хлопець знав про Нью-Йорк значно більше за неї. Коли вона питала звідки, він лише знизував плечима. Звісно, хлопець часто вирушав у відрядження і багато де був, та брат був домосідом. Тож, приїжджаючи у відрядження стричав у номері, принаймні так він їй колись казав. 

Звідки такі знання? Як він пам’ятає на якій вулиці кав’ярня з найсмачнішим капучино, а де крутий музичний магазин? Як, якщо не пригадує ні пса, якого колись дуже любив і плакав, як загубив на вигулі, ні те, як вони випадково винесли із супермаркета шоколадку і тікали, бо боялися, що їх заарештують. Не пам’ятав свою колишню наречену, хоч після її зради ніколи більше не мав стосунків. Не міг згадати навіть ім’я бабусі, єдиної людини, що справді дбала про них і пішла з життя так рано, коли йому було всього вісім років.

Вибірковість пам’яті річ не нова, особливо при втраті. Лікар попереджав, що Себастьян може пригадувати дрібниці і водночас геть не пам’ятати про важливі аспекти свого життя. Та попри все, Ріанон губилась у здогадах, бо відчувала: це занадто підозріло.

Простір довкола неї нагадував ліс, надворі сірішало, небо було сизим, але зорі ще не встигли сховатися, і досі бліді цяточки проглядали на сіруватому тлі.

Вона стояла на мілководді. Маленьке прозоре озерце посеред галявини. Ріанон не пригадувала, щоб коли-небудь була у цьому місці. Вода сягала їй по кісточки, приємно холодила пальці. Дівчина опустилась, зануривши руку, маленька срібляста рибинка змахнула хвостиком, тікаючи від її руху.

Рі всміхнулась. Тут було тихо та мирно, повітря було свіжим, та не холодним, дівчина заплющила очі, вслухаючись, як у лісі пробуджувались птахи, шурхотіло листя на деревах, а вода тихенько хлюпала, з кожним рухом риби.

– Знав, що це місце тобі сподобається, – почувся голос.

Ріанон розплющила очі. Себастьян стояв як завжди: трохи згорбивши плечі, зчепивши руку довкола зап’ястку іншого. Його погляд знову був далеким, затуманеним. Дівчина знервовано кивнула. Зараз він був саме таким, яким вона його пам’ятала. Та це їй не подобалось. Рі боялась, що йому стало гірше.

– Себастьяне! – зітхнула вона, вийшовши з води. Вологі стопи торкнулись прохолодної трави. – З тобою все гаразд?

Несподівано для неї він всміхнувся.

– Навіть краще.

Рі полегшено зітхнула.

– Та ти мусиш дещо знати про мене. Точніше…про того, хто чекатиме на тебе, коли прокинешся.

***

Есті почувалась божевільною від того, як той Себастьян хвилював її. Зараз хлопець спускався сходами, несучи як завжди сніданок для сестри. Навіть цей малий жест нагадував їй про Томаса. Той завжди прагнув всіх нагодувати і слідкував аби ніхто не пропускав сніданків. Він навіть тішився, що Вівіка зустрічається із Джимом, бо чоловік гарно готував і завжди турбувався про те, аби дівчина була ситою. Звісно, то була не єдина причина, Джим подобався їм, то була людина честі. Томас щиро поважав гідних людей і радів, коли зустрічав таких. Есті зітхнула, проганяючи думки про померлого детектива.

– Чого така замислена? – озвалась Вівіка.

Тайлер наблизився з іншого боку. Есті знову поглянула на Себастьяна.

– Вам може здатися, що я здуріла…

– Та всі ми тут божевільні, – пирхнула Вів.

– Я – ні. Кажи за себе, – реготнув Тайлер.

– Я тобі це пригадаю, – понизила голос вона.

– Не сумніваюся, – звузив очі Тай.

– Той хлопчина мені страшенно нагадує Томаса.

Веселий настрій раптово зник. Вів і Тайлер насторожено переглянулись.

– Що? Що ви знаєте?

– Нічого, – одноголосно відповіли вони.

– Ні, щось таки знаєте, – склала руки на грудях Есті. – Кажіть бігом, не повертаймося до секретів.

Тайлер зітхнув.

– Днями ми зустріли його біля басейну, де він замовляв улюблений коктейль Томмі.

Вівіка кивнула.

– А ще я бачив, як він варив тобі заспокійливий чай. На кухні нашого ресторану. 

Вів продовжила:

– Кухарі сполошилися. Він ліз до шафки Томаса, знав де що лежить і взагалі поводився впевнено, наче був там неодноразово.

– Але ж…це неможливо, так? – Есті відчула як тремтить.

– Я думаю, зараз краще не сподіватись на диво, лялю, – Вів накрила її руку своєю. – Я б дуже хотіла, аби Томас знову був із нами, та…уяви ступінь розчарування, якщо це все просто збіг обставин? 

Вівіка безперечно мала рацію. От тільки, що робити, якщо надія вже народилась і не має наміру зникати?

Друзі ще трохи побули поруч з Есті, а тоді пішли у справах. Дівчина продовжувала замислено спостерігати за Себастьяном. Зараз він весело гомонів із пожилою парою, що сиділа на дивані через стіл. Він щойно зустрів їх і вже викликав у них так добру усмішку, наче встиг поріднитись з ними. Чергова риса, яку мав Томас. Йому завжди вдавалось знайти спільну мову із ким завгодно. Його любили люди, а він любив їх. Це була рідкісна властивість, притаманна одиницям.

Есті хитнула головою. Ні, Вівіка має рацію. Не можна просто сподіватися, що він якось реінкарнував. Навіть якби переродження існувало, (а вона не була певна в цьому), Томас, за логікою, мав би стати немовлям, а не чоловіком що був старшим за самого Томмі. Тут точно щось не так. Вона сама собі це все вигадала. Просто втрата Кессіді змусила її замислитись, що крім Томаса ні з ким їй не бути щасливою. А коли його вже немає…Есті лишиться сама назавжди. 

Та, як вона і обіцяла у тім листі: це не стане перешкодою знайти щастя. Вона шукатиме його у собі. У простих речах, у власному житті, що починає налагоджуватись. А не перекладатиме цю відповідальність на людину поруч.

Від цієї думки її сповнила хвилинна рішучість. Хвилинна, бо вже за мить, очі защипало від сліз. Це сприймалось, неначе втішливий приз, наче вона бере те, що може, а не те, чого б хотіла. Бо, озираючись на ту літню пару поруч із Себастьяном: вона б хотіла такого життя. 

Спільно прожитого, зі злетами й падіннями, спільною боротьбою проти зовнішніх та внутрішніх чинників. Есті прагнула мати когось, хто б завжди був її людиною. Дівчина схлипнула і вийшла з-за стійки, потерши око пальцями. 

Почулись кроки сходами. Ріанон мало не влетіла у Естефанію, а тоді крикнула:

– Томасе! 

Есті різко повернула голову, відчуваючи як по всьому тілу неначе пробіглись голками. Серце завмерло в грудях.

Себастьян сполотнів, відволікаючись від розмови. Його очі блищали, а обличчя стало хворобливо блідим. 

Ріанон побігла до хлопця, всівшись на диван поруч. Естефанія не зводила з них очей. Спершу Рі плакала. Тоді Себастьян взяв її за руку. Він тихо говорив із нею. Та розмова здавалась щирою і доволі довгою, а наприкінці Ріанон кивнула і дозволила хлопцю себе обійняти.

***

– Скажи мені, що це неправда, – шепотіла Рі, заливаючись сльозами.

Томас опустив очі.

– Я не хочу більше брехати тобі.

Дівчина підняла очі.

– То він…то ти…

– Мене справді звати Томас. І я не твій брат.

Ріанон закрила руками обличчя, гірко заплакавши.

– Нащо він зробив це? – очі Томаса блищали. – Нащо схвилював тебе?

– Він сказав, що хоче зняти з тебе тягар.

– З мене? – обурився він. – А як щодо тебе?

Вона важко зітхнула.

– Мені дуже шкода, що я обманув тебе, – заплющив Томас. – Я не мусив, та я не знав, як сказати про це. Твій брат у кращому світі. Він потрапив до Раю. Та перед цим він просив мене подбати про тебе. І я дбатиму, Рі, якщо ти мені дозволиш.

Дівчина підвела очі, витерши щоку рукою.

– Я хочу, щоб ти була щаслива. І хай я не твій брат насправді…ти важлива для мене. Я хочу, щоб ти мала класне, яскраве життя і більше ні про що не тривожилась. 

Рі затремтіла.

– Я не знаю, що сказати…

– Знаю, це занадто. І взагалі розуміти, що я – не він…– Томас опустив очі. – Нестепрно брехати комусь, хто так сильно любить і хвилюється. Мені гидко, що я став частиною цього. Та я був щирим з тобою, справді, Ріанон. Пробач мені за те, що зробив боляче.

– Я серджусь не на тебе.

– Себастьян застряг між життям та смертю. Йому було важко. 

– Йому все життя було важко, Томасе, – шепотіла вона. – А мені поряд з ним геть не легше, та він цього ніколи не бачив.

– Не можу погодитись, – хитнув головою Томас. – Він не міг піти далі, бо хвилювався за тебе. І не міг лишитись, бо прив’язаний до смертного життя. Його найбільшим опасінням було, що ти борешся за нього, коли сам він боротись не бажав.

Губи Ріанон затремтіли, новий потік сліз побіг щоками. Томас пригорнув її до себе.

– Останньою волею Себастьяна було, щоб я не лишив тебе саму. Щоб забрав тебе з того міста. Він сказав, що ти маєш жити далі. Хай як йому було важко, ти і твій добробут мали значення для нього навіть у Лімбі.

Рі підняла очі на Томаса.

– Ти…певно теж захочеш жити далі…у тебе була родина?

Він сумно всміхнувся.

– Навряд чи моя родина прийме мене такого.

Вона торкнулась його руки.

– Тебе важко не прийняти, – сльоза прокотилась її щокою. – Тепер я це бачу. А щодо твоєї родини… Дай їм шанс. Я певна, вони будуть щасливі знати, що ти живий. І що поряд.

– Ти пробачиш мені?

– Відверто кажучи, мені важко усвідомлювати, що ти не він. Ти виглядаєш як Себастьян, говориш як він, але…я відчувала, що щось не так. Та хотіла вірити…– вона втерла носа пальцями. – Я опаную себе. Дай мені час.

– Не треба триматись задля мене, Рі. Тепер ти знаєш, що я – не він. Хочеш розклеїтись? Давай розклеїмось. Давай поплачемо, витратимо весь запас серветок на шмарклі, увімкнемо “Щоденник пам’яті” і голоситимемо на весь номер. А тоді їстимемо морозиво під “Друзів”, щоб підняти настрій, – він лагідно всміхнувся. – Я все зроблю для тебе. Не лише тому, що обіцяв, а тому, що це важливо і для мене.

Ріанон зустріла його погляд.

– Чому ти прагнеш всіх ощасливити?

Він знизав плечима.

– Мені простіше жити у світі, де всім добре. Туди легше вписатися.

Ріанон раптово розреготалась. Томас просяяв, перехопивши її руку. Звісно, дівчині буде дуже непросто, та він спробує стати опорою для неї і може колись – вона зможе впоратись з усім цим.

***

Есті продовжувала стояти на місці, неначе її ноги приросли до підлоги. Серце гупало у грудях, не маючи сил повірити. А надія, про яку казала Вівіка розросталась і завмирала, змушуючи дівчину боятися, що вона марна.

Десь за пів години, Себастьян рушив до бару, аби взяти сестрі води. Есті поспішила за ним.

– Себастьяне?

Хлопець підняв на неї розгублений погляд.

– Вітаю, Есті.

– Гм…так, привіт. 

– Даруй мені, я маю віднести води сестрі. Вона дуже засмучена.

– О, щось сталося?

– Сімейні проблеми, – сумно всміхнувся він, відходячи.

– Ти…зможеш потім підійти до стійки? Я…хочу про дещо спитати тебе.

Себастьян насторожився, та все ж кивнув у відповідь.

Есті повернулась на місце, чекаючи. Робота вже геть не йшла. Дівчина ставала розсіяною. Добре, хоч Лейла помітила зміни у напарниці і взяла більшу частину справ на себе. Сама ж Естефанія була занадто схвильованою, аби навіть звернути увагу на той жест.

Згодом Ріанон підвелася, повільно рушаючи до номера. Есті активізувалась, слідкуючи за Себастьяном, що засмучено провів поглядом сестру.

Він зітхнув, перевівши погляд на Естефанію і повільно рушив до неї.

– Чого вона звернулась до тебе “Томас”? – спитала вона, не встиг хлопець і наблизитись.

– Я…

– Не бреши, що це твоє друге ім’я, я бачила твої документи.

Себастьян підняв на неї очі. Погляд був схвильованим, очі блищали. Неначе він не знав як почати розмову.

– Ходімо, – хапаючи його за руку, мовила Есті.

Вона вела хлопця прямо до комірчини, де працівники рецепції тримали документацію, ключі та запасну уніформу. Приміщення було маленьким і темним. Естефанія повернулась до хлопця.

– Кажи.

– Есті…

– Не Есті. Якщо ти справді він, ти знаєш.

Він заплющив очі, наче це давалось йому із неабияким зусиллям.

– Монсі.

Есті, закрила долонею губи.

– Томмі? Це…це справді ти?

Він підняв на неї очі, повільно кивнувши.

– Як це можливо?

– Це дуже довга історія. 

– Чому ти…

– Що? Не сказав про це?

Есті кивнула.

– А ти б повірила? – сумно всміхнувся він. – Ти б сприйняла це?

Томас лагідно всміхнувся, хитаючи головою.

– Я не міг просто прийти до тебе з цим. Ти і так настраждалась. Я планував просто ошиватись поблизу, змирився з думкою, що бачитиму тебе на відстані. Та…все таємне колись стає явним, еге ж?

Вона всміхнулась, не вірячи в те, що Томас перед нею. Сльози набирались в очах, дівчина тремтіла, затиснувши руками рота.

– Не плач…– він наблизився і спинився, наче міркував чи може торкнутись її.

Есті схлипнула і кинулась йому на шию, міцно обіймаючи.

– Я…не знаю як все це буде, – зізнався Томас.

Вона відпустила його, зустрівшись поглядами із хлопцем.

– Ти про що?

Він опустив очі, стиснувши губи.

– Це тіло…воно не моє. Я тільки припинив вітатися із дзеркалом, Есті. Мені дуже важко усвідомлювати, що я…більше не я.

– Але ж це ти! Ми впізнали тебе у цьому тілі, Томмі. Ми всі.

Він нахмурився.

– Тобто і Вів, і Тай…

Есті кивнула, всміхаючись.

– Ми страшенно сумували за тобою. Кожного божого дня. А ти…ти ж не вмієш брехати, ми одразу побачили у Себастьяні тебе. Хай як прагнули опиратися. З нами чимало сталось останнім часом, вже на воду дмухаємо, та все одно віримо у все те, у що б ніколи не повірили раніше.

Томмі пирхнув. Вона провела рукою по його щоці.

– Я любила тебе тоді, люблю зараз і любитиму завжди. Навіть якби ти був у тілі дідугана, я б все одно тебе впізнала і любила. Це…– вона обвела його рукою, – просто оболонка. Я бачу тебе у цьому, бо люблю те, що всередині. І так було завжди.

Томас знервовано ковтнув.

– Я так хотів повернутися…

Вона всміхнулась, торкнувшись його руки.

– Та тепер дуже жалкую, що погодився зробити це, бо…

Есті відвела погляд:

– Ти все знаєш? Про мене і Асмодея?

– Не у цьому річ, – хитнув головою він. – Я був би тільки радий, що ти живеш далі, аби це був хтось інший. Я бачив його там, в нього була якась нездорова цікавість до тебе, і ця його причетність до твоїх невдач…Я не довіряв йому. Я гнівався на нього, бо знав – він не скаже тобі доки не стане пізно. І я жодним чином не міг цьому запобігти. 

Естефанія опустила очі, почуваючись огидно за те, що дозволила собі побудувати ті прокляті стосунки з Асмодеєм. Тихий біль знову стиснув серце. Томас знизав плечима.

– Та це твоє життя. Мені шкода лише, що він зробив тобі боляче. Коли він прийшов до мене з ідеєю повернути мене у чуже тіло, я вважав його божевільним.

У горлі Есті пересохло.

– Він це зробив?

– Не лише він, там є ті, хто здатний провернути подібне. Та це дуже важко, він втратив майже всі сили.

Дівчина нахмурилась, відчуваючи як стислося серце.

– Нащо йому це?

Томас зітхнув:

– Ти ліпше за мене знаєш нащо.

Есті хитала головою.

– Черговий широкий жест, буцімто заради мене.

Томас не відповів.

– Я дуже хотів повернутись, та зрозумій правильно: почути, що мене перемістять у тіло іншого, тим більше того, кого я вже вважав другом, це якось…дико.

– Чому погодився? 

– Себастьян був у комі. А душа застрягла у Лімбі, уяви: він не міг потрапити ні до Раю, ні прокинутись. Ріанон страждала, він страждав, бо не бажав жити і водночас, боявся лишити сестру. Не уявляю як це важко...

– І ти пішов на жертву заради всіх?

– Я не мученик, – хитнув головою Томас. – Я міг допомогти двом людям і побачити тебе. Тож, отримавши його схвалення – я пішов на це. Мені багато не треба. Лише…бути поруч з тобою. Навіть якщо ти не знатимеш, хто я.

– Тоді…чому ти жалкуєш?

– Бо думав, що як ти колись і приймеш мене…– він розвів руками, – такого, якщо я знову помру і ти лишишся сама – як ти впораєшся з черговим болем? Я не хочу цього для тебе. Бути мертвим добре хоча б тому, що більш мертвим тобі вже не стати. А тепер…я весь час боюся, що мене зіб’є машина, або я послизнуся в душі…словом… 

Есті реготнула.

– Ти точно Томмі. Господи…– вона обійняла хлопця. – Я…я мабуть остаточно з’їхала з глузду, – шепотіла дівчина, притулившись до його грудей.

Він обвив Есті руками, поклавши підборіддя на її маківку. Таке забуте, але таке правильне відчуття спокою вкрило її, неначе саваном. Так вмів лише він. Лише Томас однією присутністю, одним дотиком міг втамувати всі її хвилювання. Він не грав з нею, не маніпулював, не брехав. А просто був там, де вона потребувала його найдужче. Був щиро, бо хотів так. То був її Томас і після всіх страждань, після всього болю – він нарешті вдома. 

– Я так скучив…– прошепотів він.

Есті підняла голову, аби поглянути на хлопця і заклякла.

– Що? – спитав він, здивовано.

– Ти…ти зараз…– вона затнулась, не повіривши власним очам. – Ти маєш той самий вигляд, що й раніше.

Томас нахмурився.

– Це неможливо, я ж у тілі Себастьяна.

– Але я бачу тебе таким, яким ти був, як це…

Томмі різко повернув голову, реагуючи на рух. Сліпуча біла пір’їна поволі опускалась на підлогу комірчини. Вочевидь, архангел наостанок зробив своїй підопічній маленький дарунок.