Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Interpol — C'mere

Від стуку у скло Тайлер підскочив. Двоє чоловіків зазирали у вікно, хлопець потер очі, скинувши з себе куртку, якою вкривався. Він опустив скло, прочистивши горло:

– Вітаю.

– Ми приїхали замінити авто.

– Я допоможу, – прохрипів він. – Зараз заберу речі.

Тайлер дістав з багажника дві сумки і переніс їх до нового авто.

– Дякую, – гукнув він, перебираючись до нового салону. Тут було просторіше. Темно-вишнева обивка, автоматична коробка передач, вбудований навігатор, досить стильна машина і їхати буде явно швидше за попередню.

Дочекавшись, коли чоловіки поїдуть геть, Тай залишив авто і рушив до готелю. На його подив, Вівіка вже прокинулась і навіть встигла зібратися.

– І де тебе носило? – замість привітання, мовила дівчина.

– Даруй, ти хропеш як кабанисько, довелося спати у машині.

– Брехло, – відвернулась від нього вона і продовжила складати речі до валізи.

– Я заберу, – запевнив Тайлер перехопивши речі.

– Куди тепер?

– Ближче до обіду будемо у Беклі, там перекусимо і дозаправимось.

– Нагадай, чого тебе в біса понесло у Західну Вірджинію?

– Я вже казав: у Норфолку для нас готують дім. Там буде безпечно.

– Але до Норфолка треба пиляти два дні?

– Ти ба! На льоту схоплюєш!

Вів закотила очі.

– Ти нестерпний.

– Вчусь у кращих, – знизав плечима він і потягнув валізи геть з номера.

***

До Беклі вони дісталися без пригод, Вівіка була занурена у власні думки, Тайлер час від часу поглядав на неї у дзеркало заднього виду. 

Дозаправившись, Тайлер припаркував машину поруч зі стейк хаусом і повернувся до Вів. Дівчина залишила авто і оглянула будівлю із кам’яного фасаду та скошеним темним дахом, заховану між дерев, прямо біля ставка, що виднівся з іншого боку ресторану.

Тайлер любив такі місця: прості, елегантні та з історією. Цьому ресторану понад п’ятдесят років, а він все одно не втрачає актуальності.

Вони увійшли всередину. В носа вдарив аромат прянощів, смаженого м’яса та вина. Квадратні столики на чотири персони розташовувались рівненькими рядами, на чорних скатертинах уже були складені тканинні серветки та наполіровані блискучі келихи. Панорамні вікна відкривали вид на ставок та фонтан, даруючи атмосферу тихого щастя. Тайлер вхопився за це раптове відчуття, на мить забувши, що попереду нова дорога, облаштування будинку і довготривалий план із контролю, заманювання та ліквідації Ілая Малроуза. 

Це місце було неначе позбавлене часу. Стримане, атмосферне, зі смаком. І хоч Вівіка була поціновувачкою чогось більш видовищного та витонченого, все ж кинула схвальний кивок, наближаючись до одного зі столиків. Тайлер всміхнувся – отже, стейк хауз і їй починав подобатись.

Вівіка окинула поглядом простір. Відвідувачів тут на диво не було багато, втім, гомін від їх розмов зливався у єдиний шум голосів, що дещо дратував. Дівчина намагалась сконцентруватись на приємній акустичній музиці, що лунала зараз простором.

– То…– почав Тайлер, не зводячи з неї очей.

– Піду, помию руки, – підводячись, мовила вона водночас з ним.

Вів знала, що він хвилюється. Знала, що хоче розговорити її, та дівчина відчувала шалену нелюбов до розмов. Вони виснажували, змушували перевертати все нутро, викликали емоції, з якими потім було важко впоратись. Їй було не до розмов. Та, що б друг прийняв це – вона знову ж таки, мусить про це сказати. А для цього їй треба було підготуватися.

Тай провів її поглядом, зітхаючи. Офіціант набизився, спиняючись. Тайлер опустив очі у меню:

– Моя подруга буде телятину з пармезаном та карамелізований брі з пеканом. Ще келих Піно Нуар.

– Добре, сер. А що бажаєте Ви?

– Рібай на кістці і… – він проглянув меню знов. – Печену картоплю.

– Гарний вибір, сер. А з напоїв чого б хотіли? Можу порекомендувати Каберне Совіньон 89-го року, колекційне ароматне вино із нотами…

– Дякую, – урвав його Тайлер. – Та я за кермом. Тож, мені просто філіжанку чорної кави без вершків та цукру.

– Зрозумів Вас, сер. А як щодо десерту?

– Думаю, ми спершу пообідаємо, а тоді вирішимо.

– Звісно, пане. Каву бажаєте по готовності чи разом зі стравами?

– Краще одразу каву. Я мав не дуже добрий сон.

Вони обмінялись кивками. Тайлер перевів погляд вбік, помітивши як Вів спілкується із якимсь чоловіком у темно-сірому діловому костюмі. Той аж сяяв від того, що йому приділили увагу. Тай скрипнув зубами, відвівши погляд.

За кілька хвилин дівчина повернулась за стіл.

– Ще побачимось, так? – спитав чоловік, що провів її до місця.

– Все можливо – знизала плечима Вів. 

Він всміхнувся, рушаючи до барної стійки та від Тайлера не сховалось як незнайомець ще кілька разів кидав захопливий погляд на подругу.

– Що за хрін? – тамуючи новий напад ревнощів, спитав він.

– Не знаю, – відвела погляд Вівіка.

– Ти що зустріла його у вбиральні?

– Ні, він перестрів мене, коли я з неї вийшла, – вкриваючи коліна тканинною серветкою, мовила вона.

Тай відкинувся на спинку крісла і склав руки на грудях.

– І про що говорили?

– Він тут у справах. Є співвласником автомобільного салону, приїздив на перевірку.

Вів дістала телефон, щось швидко друкуючи.

– І, що з того?

– Він привабливий, вільнний і буде у штаті недовго, маю його номер, – вона знизала плечима. 

– Серйозно, Вів? Трахнеш першого, кого зустріла у випадковому місті?

– Ні, спершу проб’ю його номер страхування і медичну картку, – продовжила друкувати вона.

– А тоді трахнеш? – обурився він.

– Чом би й ні? – хитнула головою вона. – Він непоганий варант, а мені нудно.

Тайлер роздратовано видихнув, подавшись вперед:

– Не зарано?

– Зарано, що?

– Ну, Торнтон же наче…

Вів кинула на нього швидкий погляд.

– Про що ти?

Тай ковтнув слину, збираючись з думками:

– Я думав ти…ну, у жалобі?

– Жалоба у всіх різна, – знизала плечами Вів, гортаючи щось у телефоні. – Тягати чорну вуаль рік не збираюсь. Не мій колір.

– Ну, ти у нас амбасадорка кольору бургунді, безперечно. Та я не про атрибутику, Вів.

– А про що тоді? – вона вперто відводила погляд. 

Тай знав, чому вона так поводиться. Вівіка чудово розуміла, про що він каже, та не збиралась говорити, бо такою вона була завжди – всі розмови вбік, лише мовчання і постійне перебирання думок на самоті.

– Ти не думаєш, що тобі потрібен час?

Вівіка відклала телефон. Гострі нігті пройшлися скатертиною.

– До чого ти хилиш, не розумію? Чого чекаєш від мене?

– Ну, не знаю, – знов відхилився на спинку Тайлер. – Скупої сльози, ностальгійного погляду вдаль, смутку на дні пляшки, згадки про зруйновані надії, розмов про те, як тебе нудить від усіх чоловіків, бо то не Торнтон, щось таке.

– Ти плутаєш мене з героїнею якоїсь мильної опери, – закотила очі вона, повертаючись до телефону.

Пробіглась очима по отриманих файлах і схвально кивнула.

– За виключенням того, що в нього пунктик на чистоті порожнини рота, адже візити до дантиста у нього мало не щотижня, хлопчина дбає про себе, чистенький.

Вів відклала телефон.

– От, і чудово.

Тай не зводив з неї очей, не розуміючи, що саме відчуває цієї миті. Сиділо щось під шкірою таке дряпуче і неприємне, щось, що змушувало його відчувати гнів та гіркоту.

– Чого ти так дивишся на мене? – роздратовано спитала вона.

– Я думав, у тебе були почуття.

– Ну, – здійняла брови Вівіка. – Почуття це розкіш нині, не думаєш?

– Можливо. Та взаємність це ще більша розкіш.

Вівіка стрельнула у нього очима.

– Що саме ти маєш на увазі?

Тай знизав плечима.

– Я лише кажу, що нелегко знайти “свою” людину. Тож, не дивно, що втративши її ти почуваєшся…

– Стоп-стоп, – реготнула вона. – Слухай. Ми з Габбі не були парою. Точніше…могли б бути, якби я була не тією, ким є. Та я не “його” людина. Бляха, я мало не зруйнувала його. Ти справді вважаєш це гідним?

– Стосунки не завжди йдуть бездоганно. Це нормально.

– Ми мали дуже короткі стосунки, Таю. До того ж, більший період з них припав на мою брехню. Тож, не варто цього, гаразд?

– Перепрошую, – втрутився офіціант сервіруючи стіл.

Тай і Вів прибрали руки зі скатертини, відхилившись. Вівіка відвела погляд, Тайлер – навпаки не зводив очей з подруги.

Офіціант поставив корзинку з ароматним гарячим хлібом і залишив їх. Тай знову подався вперед, понизивши голос:

– Чого ти так проти цього? Чого противишся власних почуттів?

– Бо навіть якби Габбі не загинув, якби ми продовжили це…надовго б нас не вистачило. Він був іншим. Стабільним, надійним, дбав про майбутнє.

– І що в цьому поганого, не розумію? – видихнув Тайлер, відчуваючи сум’яття і геть недоречне хвилювання, від якого пересохло в роті.

– Та те, що я інша, Таю, – понизила голос вона. – Я б не змогла так.

– Чому ні? Це дорослі, виважені стосунки. Якщо ви мали почуття…

– Припини це, – потерла очі вона.

– Я намагаюсь зрозуміти чого ти так противишся?

– Бо стосунки завжди гарні на початку. Та згодом все стає черствим та прісним. Мені це не треба.

– Черствим?

– Так. Як цей хліб, – кивнула на корзинку вона. – Зараз він щойно з печі, гарячий, хрусткий та ароматний. Але дай йому полежати добу – він вже буде іншим.

– Чарівна аналогія, – склав руки на грудях Тайлер.

– А головне точна.

– Не згоден. Навіть так, з хліба можна зробити величезну кількість смачних страв. Було б бажання.

– Ой, наприклад?

– Запхати до тостера як мінімум, запаритись і запекти як брускети, я вже мовчу про французькі тости. Та коли людина лінива – вона ремиґатиме черствий хліб, або викидатиме його на наступний день, підкреслюючи власні лінощі та марнотратство. А той, хто поважає хліб і їжу взагалі – прагнутиме використати ресурси на максимум, щоб отримати позитивні емоції.

Вівіка закотила очі.

– Нащо заморочуватись, щоб перебити сухість хліба, якщо можна щодня купувати свіжий? 

– Бо стосунки це робота.

– До того ж неоплачувана, – закотила очі вона. – Тим паче – нащо? 

– Ой, а ти у нас така експертка зі стосунків, що ховайся!

– Певна, що навіть моя жалюгідна експертність буде вищою за твою, – криво посміхнулась вона.

– А от і ні.

– А от і так, – Вів склала лікті на стіл, подавшись до Тайлера. – Ну ж бо, назви бодай одну дівчину з якою ти мав не просто секс.

– Це не твоя справа, – відвів очі він.

– Ні, чого ж, коли ти такий експерт, давай. Вкажи мені, що я помиляюся. Назви ім’я.

– Ти така набридлива! – стукнув долонею по столу хлопець.

– Сходи, запечи собі брускету, – самовдоволено всміхнулась Вів, віддалившись. – Не втрачай хліб марно.

Тайлер прикусив щоку, стримуючи сміх. 

– Піду замовлю собі коктейль.

– Який коктейль, ще навіть дванадцятої нема!

– Хто взагалі вигадав, що пити можна лише з якогось часу?

Тай звів брову.

– От бачиш? Ти й сам не знаєш, але притримуєшся цієї дебільної умови, бо тобі легко нав’язати суспільну думку. Відрости собі критичне мислення і живи так, як хочеш.

– А цей маніфест гедонізму включає сплату податків і піклування про власне майбутнє? – звів брову Тайлер.

– Яке ще майбутнє? – роздратовано повернулась вона.

– Не знаю. Безбідна старість, гарне здоров’я?

– Гарне здоров’я? – реготнула дівчина.

– Так, Вів. Дбаючи про себе зараз – ти інвестуватимеш у краще самопочуття.

– О, так! Хлоп, що курить як не в себе і гримить кістками, маючи неповні тридцять – дуже інвестує у здорову старість. Келих “Мімози” об одинадцятій загрожує мені хіба що печією. Тож, жуй свій “врятований” тост і не варнякай. Інвестор, бляха.

Тайлер видихнув, часом вона була абсолютно нестерпною людиною. Та попри це, він не хотів і уявляти свого життя без тієї обридливої присутності.

***

Офіціант приніс готове замовлення за п’ятнадцять хвилин. Пара здіймалась над ароматними стравами, запахи м’яса і трав одразу нагадали про шалене почуття голоду, що довгий час тихенько собі стискало шлунок, відходячи на другий план перед нагальнішими хвилюваннями. 

Вівіка схвально кивнула, неначе погоджуючи вибір, який зробив Тайлер замість неї. Вкотре роздратувалась на те, що він знає її вподобанння аж занадто добре. Дівчина підняла виделку, та не поспішала їсти. Вона кинула швидкий погляд на друга, замислюючись, про що він думає.

Тайлер мовчки різав м’ясо короткими і жорсткими рухами.

– Воно тобі щось завинило? – криво всміхнулась вона.

Хлопець підняв очі, запитально поглянувши на подругу.

– Ти його шматуєш.

– Бо я голодний, – рявкнув він, закинувши шматочок до рота. Гаряче м’ясо впало на язик, очі засльозились, та навіть це не могло стримати шаленого бажання нарешті поїсти, шлунок перевернувся знову, неначе вимагаючи, коли Тайлер зволить прожувати і відправити у нього смачну страву.

 Та навіть фізичний голод не був гучнішим за шквал інших почуттів, що зараз сповнювали хлопця. Поява того незнайомця, раптова прихильність Вів до нього, ці безглузді розмови про марність стосунків – все це викликало якусь незрозумілу тугу, що тягла і викручувала болем. Тай відчував, як щось гаряче, колюче й неприємне сидить у нього під ребрами, з тієї клятої миті, коли Вів трьокнула те «чом би й ні?».

Вівіка замислено жувала, тоді піймала погляд хлопця і звела брову:

– Ну?

– Що, ну? – проковтнувши, спитав він.

Вів підхопила келих і зробила маленький ковток.

– У тебе знову “те” обличчя.

– Яке саме? – роздратовано спитав він, опускаючи очі в тарілку.

Картопля перетворювалась на пюре, Вів мала рацію, він зараз знущався зі своєї страви, наче та його старий ворог.

– Таке, наче ти дуже хочеш щось сказати і стримуєшся.

– Нічого я не хочу…

– Ой, не бреши! Або розрівняй лице. Не хочу весь обід сидіти у здогадах.

– Бляха! – він кинув прибори на тарілку, ті дзенькнули, викликаючи зацікавлені погляди людей поруч. – Вітаю у моєму світі, бо з тобою так весь час!

Вів кинула тінь усмішки, знову відпивши вина.

– То, про що ти хочеш спитати?

Тай роздратовано видихнув. Ні, от серйозно: вона зараз знущається, так? Вона умисно його провокує?

– Ти серйозно збираєшся йому написати? – нарешті спитав він, стиснувши щелепи.

Вівіка на мить заклякла, а тоді здивовано здійняла брови.

– Тебе цікавить саме це?

– А про що ти думала?

– Не знаю. Того й спитала.

– То…ти плануєш бачитись з тим…телепнем?

– А ти збираєшся мене від цього відмовити? 

Тай мовчав. Вівіка пирхнула, нарізаючи телятину.

– Чому?

– Бо це дурня.

– Що саме дурня? Спати з людьми, не прив’язуючись?

Тайлер потер очі.

Вівіка прожувала, поклавши лікоть на стіл.

– До того ж, ти й сам маєш такий стиль життя, – змахнула вилкою вона. – І наче ніколи не скаржився. Чого саме зараз тебе це непокоїть?

Хлопець не знав як відповісти. Думок було багато, всі хаотичні і через одну – дурнуваті, це дратувало його. Вівіка повернулась до нарізання м’яса, а тоді підняла очі на Тайлера.

– Я спробувала цю емоційну прив’язку, Таю. Часом це весело, та наприкінці – боляче. Експеримент провальний, тож краще повертатись до “базових” налаштувань.

– То це тупо страх? – звів брову він.

Вівіка зітхнула, відпивши з келиха.

– Ти втомив мене. 

– Ну, звісно! Її величність не бажає давати відповіді на питання, бо вони її втомлюють, “голову з плеч” і накрити рядном!

Дівчина пирхнула, хитнувши головою.

– Ти робиш помилку.

– Чого ти так вирішив, не розумію?

– Часу минуло замало.

– О, ну так! Ти у нас любитель довготривалої скорботи, чи не так? 

– Про що ти? – звузив очі він.

– Щойно Есті знайшла того Кессіді – ти сказав мені те саме: “це занадто рано”. Тепер, коли помер Габбі, ти скиглиш, що я роблю помилку, живучи далі.

– Я сказав не так.

– Ні, бляха! – вона поклала виделку. – Саме так! Ти хочеш, щоб я сиділа і ревла в подушку ще місяць? Чи щоб я ходила за тобою хвостиком і вдавала, що світ без нього зупинився? Я вже один раз майже переставилась від цього. Вдруге не збираюся.

Тайлер відкинувся на спинку стільця. Кава перед ним уже майже вистигла. Йому кортіло пожбурити ту філіжанку прямісінько в стіну, так його зараз дратувала Вів.

– Я і не хочу цього для тебе. Не хочу, щоб ти знову опинилась у тому стані, щоб знову страждала. Та не вдавай, що нічого не сталось. Не вдавай, що тобі байдуже.

– А тобі не байдуже? – вона раптом подалася вперед, понизивши голос. – Ти ж весь цей час боявся, що я знову розсиплюся. А тепер, коли я цього не роблю – тобі з якогось переляку ще гірше. Чому?

Він мовчав.

– Габбі хотів, щоб я жила далі. От я і живу, як можу. 

– Ні, ти збираєшся жити так, як робила це до його появи.

– І, що в біса в цьому поганого? – сухо реготнула вона.

– Бо ти вже не будеш такою ж.

– Ой, пів року зустрічань із чуйним детективом різко стерли роки насильства і жорстокості! – саркастично кинула вона. – Не сміши мене.

– Можеш переконувати себе в цьому скільки хочеш. Я знаю, що ти практикуєш таку хрінь: повторюєш собі брехню раз за разом, доки не повіриш. Та, знаєш, систематичне повторення одних і тих самих слів досить швидко знецінює їх, перетворюючи на порожнечу. Одного дня ти таки усвідомиш, що рухаєшся неправильно. Що не зможеш жити як робила це колись. І якщо задля цього ти маєш трахнути того йолопа – вперед. 

– Чекатимеш на мене із тріумфальним “я ж тобі казав”?

– А для чого? – реготнув він. – Ти навіть собі не скоро зізнаєшся, що помилилась. Тобі конче треба довести цьому світу, що ти маєш рацію, навіть коли це не так.

Він знизав плечима, повертаючись до їжі.

– Тож, я просто зачекаю.

І попри переможний тон, бо він вперше за довгий час таки сказав все, що думав (і знав, що не помилився, бо занадто добре розумів всю суперечливість подруги) – їжа йому більше не лізла. Від тієї правди його самого починало нудити.

Вівіка теж копирсалась у тарілці. Вочевидь, відчувала те саме.

– Гм… перепрошую, – озвався тихий голос із яскраво вираженим британським акцентом.

Тай підняв очі, відчуваючи як раптово зачухався правий кулак. Той самий йолоп, що не так давно фліртував із Вів, спинився біля їх столу.

– Джейкобе, це – Роббі, мій кузен, – представила Вівіка.

Кузен, бляха?!

– О, вітаю! – озвався незнайомець, Тай з секунду витріщався на простягнуту руку Джейкоба, та все ж потиснув її.

Чоловік повернувся до Вів.

– Гм… Гейзел, я хотів запитати…чи не хотіла б ти сходити зі мною на вечерю сьогодні?

Тай шумно видихнув.

– Річ у тім, що я від’їжджаю ввечері.

– О…прикро, – не приховував смутку він. – Справді, дуже прикро.

Вів знизала плечима.

– Життя – річ непередбачувана, Джейкобе.

– Згоден, – всміхнувся він. – Тоді…

– У мене є твій номер.

– Так, – просяяв чоловік. 

– Хтозна, може ми ще зустрінемось.

– Буду дуже на це чекати.

Вона кивнула.

– Я хотів спитати…У тебе неймовірний образ, це…з якоїсь нагоди?

– Я – акторка, Джейкобе, – майже без паузи збрехала вона. – Зараз проходжу навчання. Моїм завданням на тиждень було дослідити одну іннфлюєнсерку, її стиль, манеру розмови, навіть міміку, тож я треную майстерність.

– Оце так! А хто вона, я її знаю?

– Навряд чи, – знизала плечима дівчина. – Вівіка Гейдж відома хіба на Мангеттені.

– Так…– погодився він, – не чув про таку.

Вів підхопила телефон, хутко знайшла статтю з останніми фото свого двійника і показала Джейкобу.

– Ого! – здійняв брови він. – Ти дуже постаралась, я б вас, мабуть не відрізнив!

– Не перегинай, Джейкобе, – ховаючи телефон, відповіла Вівіка. – Похвала теж має бути дозованою.

Чоловік всміхнувся.

– То…хто ж вразив мене? Вівіка чи все ж Гейзел?

Вів подалась вперед, поклавши руки під підборіддя.

– Певно дивовижна суміш нас обох.

Тайлер прочистив горло і підвівся.

– Даруйте, мені треба до вбиральні.

Він посунув стілець і пішов вперед, відчуваючи як від гніву його аж розпирає. Хоч би не фліртувала з тим придурком при ньому! Тай мало не заблював собі тарілку!

Він вмив обличчя і втупився у дзеркало, розглядаючи власні розширені зіниці у відображенні. Дихання було нерівним, у грудях кололо від ревнощів, що не давали йому спокою. Як змусити себе заспокоїтись? Це ж уже якась дурня, хіба ні?

Вів нічого йому не винна. Має право жити як хоче, спати з ким хоче. Його ж це раніше взагалі не обходило! Він сприймав тих її проститутів як черговий похід за покупками – буденна дрібниця, беззмістовна, банальна, та чогось потрібна Вівіці. 

Та тепер все ставало важче. Він не міг винести її близькості і водночас страшенно дратувався, що вона буде близькою з кимось іншим. Навіть ближче, ніж з ним.

Тай видихнув:

– Бляха, я б не відмовився, якби клятий Торнтон був живий. Хай би це був він, а не випадкове чортисько.

За хвилину чи дві, Тайлеру таки вдалося заспокоїтись і він залишив вбиральню, морально готуючись побачити слину Джейкоба, що стікає до скатертини як у пітбультер’єра. Натомість за столом сиділа лише Вів і замислено пила своє вино. Джейкоба поруч вже не було.

– А де той кривоногий Ромео? – сідаючи за стільчик, спитав Тай.

– Ще й роздивився його ноги у тих штанях, – пирхнула Вів.

– Хтось же мусить? Ти, вочевидь, дивилась не туди. То, що він? Залишить тобі ключ від номера? Чи ти орендуєш будиночок на ставку, щоб його вкласти?

Вівіка криво всміхнулася:

– Не сьогодні.

Тайлер нахмурився. Дівчина посунула до нього тарілку:

– Їж свою картоплю, Таю. Вона вже холоне.

***

Вони проїхали перші кілька миль у повній тиші. Вівіка дивилася у вікно. Тайлер – на дорогу. Але краєм ока все одно ловив кожен її рух: як вона поправляє волосся, як перекладає ногу на ногу, як пальці барабанять по коліну.

Однієї миті вона заговорила, не повертаючи голови:

– Я не збиралась із ним сьогодні спати, якщо це тебе так нажахало.

– Та ти що?! – саркастично кинув він.

– І питання тут не у тому, що ти сказав, чи як подивився на мене. У нас попереду дорога, не люблю робити щось поспіхом.

– Тоді, чого взяла його номер?

Вів знизала плечима.

– Збіги часом трапляються. Можливо ми ще зустрінемось.

– А, ну так. І тоді ти з ним переспиш.

– Можливо, – кивнула вона. – Побачимо.

Тай видихнув, хитаючи головою, а тоді поглянув у дзеркало заднього виду.

– Не треба так дивитись на мене.

– Як? – спитав Тай.

– Наче збираєшся вчепитись мені у шию, або…

– Або?

Вів хитнула головою:

– Слідкуй за дорогою, Пейдже.