Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Savage Garden – To the Moon & Back

Дорогою у Норфолк, у машині панувала тиша. Кожен був занурений у власні думки. Тай час від часу поглядав на подругу, прокручуючи в голові їх бесіду у Беклі, а вона міркувала про Джима, про себе і можливіть бути з кимось ще. Попри те, що той Джейкоб здавався непоганим варіантом, вона тепер вбачала у простих розвагах велетенську проблему: Джим задав планку, його ставлення, його особистість змінили її сприйняття кожного чоловіка, якого Вів зустрічала.

Вона почала дивитись глибше за вроду, банківські рахунки чи медичні картки – Вівіка тепер зважувала і те, наскільки ці чоловіки здатні до таких речей, як “одноразовий” секс. Джейкоб не був схожим на тих, хто не прив’язуються. І чи не вперше Вівіку це непокоїло.

Дівчина піймала себе на думці, що радіє тому факту, що вони від’їжджають. Бо якщо Джейкоб стане черговим закоханим у неї чоловіком – Вівіка не буде до цього готова. Проблема хороших людей полягала в тому, що вони природно незахищені від поганих. Такі особи мають велике серце і часом дуже необдумано довіряють його не тим. Вівіка була “не тією” і не бажала мати кров ще одного гарного хлопця на власних руках.

Це усвідомлення викликало тривогу. Адже Тай мав рацію: Джим дійсно змінив її уявлення про людей і про стосунки. Та Вівіка не квапилась визнавати правоту друга щодо того, що не зможе повернутись до старих звичок. Вона переконувала себе, що їй просто трапився не той варіант. Вів шукала для себе когось достатньо відповідального, щоб не переносити ЗПСШ і користуватися контрацепцією, та при тому достатньо легковажного, що б не тягти під вінець кожну жінку, з якою спить. І поки була впевнена, що знайде необхідних їй “одноразок”.

***

Будинок, до якого вони прямували, був далеко від оживленої частини міста. Одноповерховий котедж з чотирма кімнатами, кухнею та двома вбиральнями, двір був досить великий, з високим парканом, позаду будинку розташовувались молоденькі деревця персиків та вишень.

Тай припаркував авто і залишив салон. Вівіка оглянула будинок, зітхнувши. Всі ці переміщення викликали у неї втому. Дівчина не любила бути “не вдома”. На кожному новому місці їй було незручно спати, а облаштування нового побуту змушувало відчувати апатію.

Тайлер витягнув речі з багажника і рушив до будинку. Вів, неначе тінь, просувалась за ним.

– Обери собі спальню, я буду заносити речі, – тихо мовив він, вмикаючи світло.

Хоч будинок був доволі просторим і світлим, Вівіці тут не подобалось. Не було тут якогось затишку. Для неї той затишок створювали улюблені речі: її улюблені книги, картини на стінах, туалетний столик, а не переносна косметичка. Гардеробна, насамкінець!

Якщо подумати, Вів була матеріалісткою навіть, коли мала втричі менше речей. Вона була сентиментальною: збирала щасливі квитки, готельні підставки чи блокноти, якщо поїздка їй запам’яталась, шукала окремий куточок під улюблені речі.

До тринадцяти років вона мала все: гарний будинок, велику кімнату, купу дорогих речей, відвідувала заняття з вокалу і танців, часто ходила з мамою на концерти і вистави, їздила на конференції батька. А тоді це все у неї відібрали.

І хоч мати Тайлера подбала про дівчинку, годувала, купувала речі і дбала, як може дбати певно, лише мама, хоч і чужа – Вівіка відчувала заперечення. Їй не вкладалось в голові, що це тепер її життя. Старий будинок. Крихітна кімната, яку виділили для неї, розвантаживши горище, бо більше у тому домі просто не було місця. Одяг, який вона тягала кілька років, доки той не рвався. Вона мала прийняти втрату друзів, улюблених вчителів у школі. Вівіка мусила зникнути і забути ким була. Бо за офіційними джерелами вона померла разом зі своїми батьками.

Тож, коли вона зустріла Блейка Гейджа, одразу зрозуміла: от він, її шанс повернути собі втрачене життя. Затягнути Блейка під вінець було непросто – конгресмен був гомосексуалістом і вимушений був це приховувати. Вони уклали угоду: вона грає люблячу дружину, він – живе як забажає без надмірної уваги до його особистого життя від колег та преси. Адже статус молодого холостяка у конгресі, не давав ЗМІ спокою вже кілька років, що породжувало чутки, які впливали на його рейтинг та симпатії народу.

І все було чудово, щоправда недовго. Блейк був важливою складовою організації. Він інвестував у розвиток, планував операції, то була своя і надійна людина. Тож Корін Дюпон прибрав його. Вівіка здригнулась пригадуючи ту аварію. Сама вона на диво вціліла, а от Блейк… 

Вона увійшла у одну зі спалень і зітхнула. Постіль та ковдри здавались чистими, це вже щось. Шафа була крихітною, може й на краще: речей у неї небагато. Вів піймала себе на думці, що геть не має настрою. Вона рушила до ліжка і лягла, перевівши погляд на пласку люстру попід стелею.

– До нас тут жила пара молодят, – увійшовши, сповістив хлопець.

– Дешевенький вийшов медовий місяць, – скривила носа Вів.

Тай закотив очі.

– Краще це, ніж переставитись у Валенсії.

– Це було низько, – докірливо мовила вона, пригадуючи смерть чоловіка у автотрощі, коли вони поїхали до Іспанії у весільну подорож.

– Я до того, що деякі речі могли лишитись. Власник просив просто скласти це на задньому дворі, він потім забере.

Вів кивнула.

– Є гаряча вода, – сповістив Тайлер, закочуючи валізи до кімнати. – Я купив кілька готових страв. Ти голодна?

Дівчина зітхнула, перевівши на нього погляд.

– Тобі та люстра не нагадує таріль для млинців?

Тай нахмурився, підвівши очі до стелі.

– Чому саме для млинців?

Вона знизала плечі. 

– Не знаю, дивлюсь на неї і уявляю високу вежу млинців. Як твоя мама робила на Марді Гра.

Тай всміхнувся, пригадуючи як Вівіка крала в нього млинці з тарілки і переконувала, що він сам їх з’їв і не помітив. А мама ставала на її бік і з усмішкою підкладала їм обом по додатковій парі. Давно це було.

– Як вона? Коли ми востаннє приїздили?

– Роки три тому.

– Ти хоч дзвониш?

– Ліам з нею. Ми часом переписуємось.

– Коли розберемось з цим усім – треба поїхати. Я сумую за Синтією.

Тай зітхнув:

– Вона за тобою теж.

Мама завжди любила Вів. Казала, що нещастя привело її до них, щоб вона знайшла спокій. Коли Вів втекла – Синтія дуже сумувала. Весь час хвилювалась, щоб з дівчинкою нічого не сталося. А коли повернулась – вони довго плакали і обіймалися. 

Вівіці завжди було важко з цим. Вона уникала прив’язаності, бо коли справді переймалась кимось – ця людина ставала для неї занадто важливою. А враховуючи те, що вона бачила як легко можна втратити близьких – цей страх стояв їй перед очима повсякчас. Втрачати дівчині було найтяжче, зі зникненням когось дорогого, вона губила і себе саму.

Тайлер залишив кімнату, міркуючи про те, що Вів мала рацію. Він давно не бачив матері і мав би частіше говорити з нею.

Мати знала про почуття Тая давно. Сказала, що бачить як він реагує на дівчину. Це засіло у голові хлопця і з того часу він жорстко контролював те, як проявлявся щодо Вів – не бажав, щоб його почуття (що вочевидь ніколи б не мали відповіді) були помітними.

Та Синтія мала дурну звичку: вигадати собі якусь нісенітницю, повірити у неї, а потім забути, що то вигадка. Так, одного разу Тай разом з подругою приїхав до Ванкувера, навідати її. Мати чогось вважала, що син відступився від власної впертості і відкрив подрузі власне серце. 

Тож, мати зустріла їх із щасливою усмішкою, розціловуючи щоки і сказала, що завжди знала, що діточки будуть разом. Тепер, уже майже п’ять років Синтія переконана, що Вів його наречена і щоразу Тай намагався переконати її, що це не так – мама вперто продовжувала питати чого це в біса, у його коханої досі фамільна каблучка на пальці не виблискує. 

Тай був вдячний подрузі, що вона ніколи не робила з цього велику справу і, розуміючи, що може травмувати, ніколи не починала сперечатись чи переконувати в чомусь Синтію. Вона просто загадково всміхалась і у відповідь на питання «то коли ж весілля?», відповідала «скоро».

Він дістав телефон і набрав Ліама, свого кузена, що жив поруч з матір’ю і допомагав їй.

За кілька гудків почувся хрипкий голос.

– Так? 

– Ліаме? Не розбудив?

– Чуваче, перша ночі, як гадаєш?

– Вибач…Як вона?

– Тороче щось про “Кішок” весь час.

– Дарма ти зводив її на той мюзикл.

– Їй це подобається. Коли приїдеш?

Тай видихнув, потерши стомлені очі.

– Я зараз трохи зайнятий…

– Ну, як завжди.

– Не починай.

– Та ні, чого ж. Ти завжди зайнятий, Таю. Це, звісно класно, мати гарну роботу і достобіса бабла, та ти усвідомиш всю марність цього, щойно почуєш, що її не стало, а ти був чортзна-де.

Тайлер зітхнув. Ліам знав, про що казав. Коли його матір пережила інсульт, він працював у Каліфорнії. Кілька днів вона не приходила до тями, а поки хлопець дістався до матері – вона пішла у засвіти, так і не дочекавшись сина. Хлопцю боліло це. Він корив себе уже багато років за працьовитість. Адже ті гроші, що він так тяжко заробляв пішли хіба на гідне поховання і прощання з тією, що присвятила йому життя, а він натомість, не виділив і кількох днів, щоб навідати її. Просто так, без приводу, без нагального питання, не через проблеми зі здоров’ям – просто побути поруч. Поговорити, провести час.

Синтія була йому за другу маму. Ліам дуже любив тітку і оселився зі своєю дружиною неподалік від неї, щойно Тай перевіз матір до Ванкувера.

В глибині душі Тайлер знав, що кузен має рацію. Та попри все, гнав від себе темні думки. Він неодмінно навідає маму, візьме з собою Вів і Есті та поїде. Та зараз треба прибрати з дороги Ілая. Це головне. Щойно вони покінчать із ним – жити можна буде в повну силу. Тайлер щиро вірив у це.

***

Прийнявши душ, Вівіка відкрила валізу, шукаючи у що б переодягнутись. Звісно, Есті не поклала до речей дизайнерських суконь, бо ті б зайняли все місце. І, звісно ж, цю весвітню несправедливість Вів виправила уже на першому поході на шопінг, та все ж їй бракувало улюблених речей, що лишились у готелі Нью-Йорка. 

Попри це, й Есті мала Бога в серці, адже лишила їй хоч три шовкові сукенки, які можна було компактно скласти. Рука Вів вже потягнулась по темно-фіолетову гладеньку тканину, як їй у око впала незнайома чорна футболка, складена утричі. 

Вівіка дістала її і розгорнула. Прочитала напис спереду, тоді перевернула, читаючи напис на спині і, хрипко розреготавшись, натягнула футболку на себе, шукаючи шорти, які б до неї пасували.

***

Тайлеру було дивно бачити Вівіку у чомусь такому простому. Він кілька разів перечитав написи, та все одно не міг второпати що до чого.

На грудях красувався напис: “Я заткнула за пояс Диявола!”

А на спині: “І тепер він цілує мені руки!”.

– Це, слова з якоїсь пісні, чи що?

Вівіка запитально поглянула на друга.

– Ну…ця футболка, це якась цитата?

Вона пирхнула:

– О, так. Люцифер вирішив лишити мені дарунок. 

Тайлер знервовано ковтнув.

– Не жартуй так.

– О, ні, я цілком серйозно. 

Вона коротко переповіла йому діалог із Люцифером і те, як норовливість дівчини вразила самого Диявола.

Тайлер звів брову, почути таке було вкрай дивно. Звісно, Вів мала гонор і могла вибити двері з ноги до будь-якого монастиря правлячи власним статутом, та це…Це здавалось йому неможливим.

Якщо Люцифер хоч в половину такий яким його демонструє релігія та масова культура, Вівіка як смертна мала б хоча б із вихованості злякатися. Тай зітхнув: хоча про що це він…це ж, бляха, Вівіка. У неї що вихованості, що страху – катма.

***

Ліжко ніби було зручним, та попри це Вів ніяк не вдавалось знайти комфортну позу. Вона крутилась і крутилась, а сон все не йшов. Їй було незручно, неспокійно. Сироти здіймалися шкірою, серце гупало, а тривожні думки сповнювали голову, стискаючи скроні, неначе лещата. Це дратувало, змушувало її закривати руками вуха, мружити очі.

– Агов? – озвався Тай.

Вів сіла на ліжку.

– Так?

– Все гаразд?

– Ну, звісно.

– Ти крутишся як дзиґа.

– Сильно чути?

– Трохи є.

– Вибач.

Тай зітхнув. Ніколи не попросить допомоги. Типова Вів.

***

Ранок у котеджі видався дивним. Сонячні промені блищали у тонкій щілині між фіранками, коли Вівіка вийшла на кухню. Тайлер сидів за столом із чашкою кави і ноутбуком. Він підняв на неї очі, кивнув і знову занурився у свій екран.

Вівіка зробила собі каву, сіла навпроти і ліниво гортала стрічку у телефоні. Час від часу піднімала погляд на друга і щоразу помічала, як Тайлер швидко відводить очі. Вони майже не розмовляли. Це здавалось їй дивним.

Після сніданку вона вирішила оглянути двір. Походила між молодими персиками, оглянула листя, наче сама доглядала той клятий сад, тоді присіла біля клумби, торкнувшись бузкових, фіолетових і рожевих квітів, назв яких не знала. Все намагалась переконати себе, що їй цікавий результат такого віртуозного садівництва та, поклавши руку на серце, їй кортіло тікати з того будинку, тиші і раптової напруги між нею і старим другом, якої раніше не було. Дівчина важко зітхнула, продовжуючи свою беззмістовну прогулянку, коли Тайлер виходив на ґанок із цигаркою.

Повисла чергова тиша. Вів скрипнула зубами:

– Тут тихо, – помітила вона, стаючи поруч.

– Саме для цього його й брали, – затягнувся Тай.

Вівіка кивнула, окинувши хлопця поглядом. Кирпатий профіль, стиснуті від напруги губи, брови зведені на переніссі. Він був виструнчений, неначе йому в хребет запхали титановий жезл. Тайлер був напружений. Не як зазвичай, не просто зібраний і готовий до всього. Тут було щось інше, він дивно реагував на неї, став мовчазним і відстороненим. 

Після обіду вони сиділи у вітальні. Вівіка читала, одну з найбільш нудних книг у своєму житті і вперто перечитувала одне і те ж речення, бо думки на третьому розділі пішли геть в інший бік. Тайлер знову щось друкував. Кілька разів їхні погляди зустрічалися. І щоразу він першим відвертався.

Вів гучно згорнула книгу.

– Все, мене дістало.

– Що, нема твоєї траханини у бібіотеці власника? – криво всміхнувся Тай.

– Я читаю не лише це.

– Справді? – він відірвав погляд від монітору. – Що останнє читала без тегу “18+”?

– Цей тег не лише для еротики, коли ти не знав.

– Та ти що! І для чого ж ще, крім як не для “дуже гаряче і відверто”?

– Епічні битви, опис жорстокості, або просто контент, що може вплинути на тендітні голівки непідготованих читачів, як от ти.

Тай закотив очі, вертаючись до друкування.

– І кому ти там так написуєш?

– Ділану. Він скинув звіт, потрібно спланувати операцію.

– Дистанційно?

– Есті молодчина, та вона зараз часто відволікається.

Вівіка закотила очі.

– Коли ти про того Кессіді, то я б не сказала, що він аж такий поганий.

– Ти його не знаєш, – зустрів її погляд Тай.

– А ти?

Хлопець зітхнув.

– Я довіряю інстинктам.

– І що ж тобі кажуть інстинкти? Час обідати? Слинка, що блищить у кутику твоїх губ сигналізує про голодний шлунок?

Тайлер хитав головою.

– Я вважаю його небезпечним.

– Ну…– видихнула Вів, закинувши ноги на спинку канапи. – Загалом і нас можна вважати небезпечними, як гадаєш?

– Це інше.

– Ні, Таю. Це не інше. Ти хоч вів колись рахунок?

– Рахунок?

– Скількох ти вбив за ці роки?

Тай нахмурився.

– Есті, от веде.

– Ти їх рахуєш?

– Ні. Хай горять у Пеклі, виродки. Не жалію жодного.

Тай пирхнув:

– Жорстоке ти стерво.

– Дякую! Ти теж!

Він знову закотив очі.

– Бачиш, про що я? Есті ще зберегла рештки сумління. А от ми…Нам начхати скільки життів ми обірвали, це звичайний понеділок, розумієш? Саме тому ми небезпечні. Бо втратили емпатію, поставили вчинки людини вище за її життя, а тоді знищили за це і не відчули ні краплі жалю від того.

– Ти думаєш, Кессіді заслуговує на виправдання, бо він такий як ми?

– Ні. Ніхто з нас на це не заслуговує. Просто ми всі однакові чудовиська. Не знаю, що штовхнуло його на цей шлях, та вочевидь щось не менш криваве і гидке, що було у нас.

– І все одно я йому не довіряю.

***

Тай повернувся до роботи і наступну годину був повністю занурений у власні справи. Друг здавався абсолютно далеким, наче перебував у іншому приміщенні. Вівіці швидко ставало нудто у його мовчазній присутності. А до вечора ця дивна відстань уже починала її дратувати.

Вівіка відчинила дверцята холодильника, щоб дістати воду. Тайлер саме проходив повз, щоб прихопити щось зі столу. Безшумно, як вмів лише він. Від несподіванки дівчина різко розвернулася – і їхні руки зіткнулися. Тай відсмикнув долоню так, ніби обпікся, а тоді зробив крок назад.

– Бляха, та що з тобою? – дівчина нахмурилась.

– Ти про що?

– Ти дуже дивний останнім часом. Що тебе турбує?

– Нічого. Просто багато стресу, от і все.

Вів здійняла брови.

– Тоді…– вона наблизилась, Тай інстинктивно зробив крок назад.

– Вибач, – опустив очі він.

– Мені…не наближатись?

– Краще не треба.

Дівчина здивовано здійняла брови.

– Скажеш, хоч чого?

– Ні.

– Ясно, – видихнула вона, відвертаючись. – Гаразд.

– Не треба дутися. Просто…мені некомфортно.

– З якого моменту тобі стало некомфортно у моїй присутності? То ти тікаєш з ліфту, то шуруєш спати у машину, тепер шарахаєшся мене – що не так?

– Справа не в тобі…

– Таке кліше, що блювати тягне, – закотила очі вона.

Тай з докором поглянув на подругу.

– Ясно, все не чіпаю. Як скажеш, можемо наліпити жовті лінії на підлозі, щоб я тримала дистанцію.

– Не перебільшуй.

– Краще червоні? Чи може вирахуємо п’ять кроків? На додачу кашляти у лікоть?

Тай розвернувся, бурмочучи:

– Нестерпна…

– Вчусь у кращих! – гаркнула вона.

***

Близько першої, Тай вже готувався до сну і пішов попити води. Мало не підскочив від несподіванки, помітивши Вів, що сиділа на кухні, підперши підборіддя рукою.

– Один-один, – ліниво озвалась вона.

– Чого не лягаєш? – спитав Тай, ігноруючи шпильку.

– Я не буду спати, – не розвертаючись відповіла Вів.

– Чому?

– Бо я просто витріщаюся у стелю до ранку. Це нудно. А від тримання телефону над головою руки затікають.

Тай пирхнув, осушивши склянку. Проблеми Вів часом здавались достобіса кумедними. Та погляд дівчини був замисленим і це хвилювало його.

– Тебе щось непокоїть? – спитав Тайлер, не наближаючись.

Вів знизала плечима.

– Мені важко спати на нових місцях.

– Ну, не знаю, – зітхнув він, знову наливаючи води у склянку. – У Чарльстоні ти наче вирубилась у перші пів години.

– Бо поруч був ти.

Тай мало не поперхнувся, Торнтон там певно живіт надриває: скільки разів хлопець підколював детектива за дивовижну здатність давитись будь-яким вжитим напоєм – а тепер і сам став жертвою незручного випадку. Хлопець витер губи зовнішнім боком долоні і здивовано підняв брови.

– Це якось впливає?

Дівчина знову знизала плечима.

– Мене це заспокоює.

Тайлер знервовано ковтнув. Як по-різному працювали їх організми. Його у присутності Вів, заспокоїла б хіба куля у скроні.

– Ти стомлена…– помітив він.

– Бадуже, – махнула рукою Вів. – Йди спати. Добраніч.

Тай стояв на місці, міркуючи. Може, вона натякає що хотіла б переночувати з ним? Тіло враз кинуло в жар від цієї думки. А, то певно Вів хоче, щоб він сам це запропонував.

Тайлер склав руки на грудях, звузивши очі. Не буде він пропонувати! Через неї він і сам спати не зможе, це нечесно!

Але ж вона і так ледь прийшла до тями після вибриків Азраель. Її організм хоч і відновився, та чергове виснаження геть ні до чого. Вів має нормально висипатись. Таю певно варто все ж поступитися власним комфортом. Їй зараз важче ніж йому. Тупий біль внизу живота вкотре нагадав про себе, неначе питаючи: “точно? ти певен?”.

Занурений у власні думки, він не помітив, як дівчина підвелася і рушила до кімнати.

– Вів?

– Так? – швидко озвалась вона. Занадто швидко, ніби чекала на це.

Тай стиснув зуби. Не буде він гратися в ці ігри. Захоче – попросить сама. Годі з нього.

– Спробуй заснути, гаразд?

Вів мляво всміхнулась, розвертаючись. Тай заплющив очі, пишаючись собою і водночас проклинаючи за це рішення.

***

Навіть зручно вмостившись у ліжко Тайлер так і не зміг заснути. Все міркував про те, що Вів зараз крутиться, постійно шукаючи зручну позу і гортає кляту стрічку, аби хоч якось відволіктися. А все чому? Бо вона горда і вперта, неначе той…

Двері його спальні раптом тихо відчинилися. Тай скочив, сівшли на ліжку. Вівіка стояла на порозі в тій самій чорній футболці від Люцифера і шортах.

– Ти не спиш? – прошепотіла вона.

– Ні.

Певний час Вів неначе збиралась із думками. Тай затамував подих.

– Я можу поспати у тебе?

Хлопець на мить вклякнув. Його сповнювали суперечливі емоції: полегшення, що вона знайшла сили нарешті про щось попросити і важкість від того, що тепер він повинен тримати себе в руках. 

Хлопець повільно кивнув, підводячись:

– Звісно, лягай. Я посплю на підлозі.

– Я прийшла не виселяти тебе з твого ліжка. Я візьму свою ковдру. 

– Гаразд, – кивнув він, усвідомлюючи, що навіть якби Вів обмоталась у три шари брезенту – це б не полегшило його стану.

Присутність Вів була вагомою, вона відчувалась під шкірою, тож жодна ковдра жодне ліжко XXl-формату не зможе притлумити цього відчуття.

– Якщо тобі знову закортить тікати спати у машину, попередь мене. Я не спатиму тут, якщо тобі це незручно.

– Мені зручно…– розгублено мовив він.

– Я не хочу ставити свої потреби понад твоїми.

– Ого…в лісі щось гігантське здохло.

– Зроблю між нами вежу з подушок, щоб близькість зі мною тебе не жахала.

Тай закотив очі.

– Про дистанцію я трохи перебільшив. Все добре.

Вів звела брову. Тай намагався звучати переконливо, та на правду і сам ледь у це вірив.