Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Keane – Somewhere Only We Know

Есті приходила до тями не одразу. Все у її номері тепер нагадувало про Асмодея. Дівчина відчувала його запах навіть після зміни постільної білизни і двох прибирань. І хоч, щось підказувало їй, що це лише здається – Есті продовжувала перебирати речі, позбавлятись зайвого. Неначе сподівалась, що разом з усім, що вона відправляє до сміттєвої урни – туди потраплять і її почуття.

Та цього не ставалось. Відчуваючи гнів та огиду, що вона не просто мала стосунки, а й закохалась у демона, що мав безпосередній вплив на все найгірше, що було у її житі – Есті водночас страждала від того, що Асмодей став невід’ємною частиною її існування за цей час. Він був поруч, коли не було нікого. І як би вона впоралась без нього – Естефанія не мала навіть уявлення.

Вона сумувала за ним. Їй хотілось знову побачити його, кортіло, аби він сказав, що все це дурний жарт. Що він проста людина, що все погане, що було у її минулому це лише наслідки дій поганих людей, а не якась тінь, що їх нібито притягувала. Адже погані речі стаються з людьми і без демонічних тіней, хіба ні? 

Чому він демон? Чому зробив це? Чому, ну чому вона досі кохає його і не здатна забути про це? Біль тремтів десь під шкірою, змішувався із почуттям провини, що був постійним супутником Есті, скільки вона себе знала. Раз за разом вона пригадувала початок. Хвилювання, яке один погляд чи поява Кессіді викликали у ній. Це ж було попередження. Вона мала бути уважнішою. Не повинна була допускати, аби він наблизився.

Може, він не брехав? Може і справді кохав її? Що як Асмодей дійсно прагнув захистити, підтримати, що як був щирим? 

Щось гаряче ворухнулось в грудях і одразу ж завмерло.

А хіба це важливо? Хіба це скасовує те пекло, через яке вона пройшла? Та і що змінить його любов зараз? Асмодея вже і сліду не лишилось. Зник, неначе його ніколи й не існувало. Лише біль та спогади вказували на його присутність. Кілька місяців перетворились для Есті у маленьке життя. І тепер уявити його без демона було неможливо. Вона знову була сама. І темрява ставала густішою, заповнювала її, не лишаючи і натяку на надію.

У двері постукали.

– Заходьте, – стомлено мовила Есті.

Вівіка увійшла, несучи маленьку чабань, на якій був крихітний заварник і дві піали.

– Почаюємо?

Есті всміхнулась, сівши на ліжко. Любов до чайних церемоній Вівіці прищепив Томмі. Був у нього період дослідження японської культури. З цієї нагоди він навіть замовив кілька шовкових кімоно. Не складно здогадатись яких птахів йому вишили на тому шовку.

Самій Есті бракувало терплячості на всі ці прогрівання, заварювання, проливи, а кожен вид чаю, який пропонував їй Томас здавався їй однаковим на смак. Але то була традиція, тож, вони чаювали щовечора, сідаючи на даху, спостерігаючи за заходом сонця.

Дівчина дивувалась як у Вівіки вистачає терпіння на все це, подруга мала ще більш вибуховий характер, втім, Вів схоже знайшла у цих простих діях щось медитативне.

Вона повільно наповнювала піали. Конусні пахощі, що стояли зараз у кріпленні димового фонтану у формі дракона – розливались ароматною парою, заповнюючи форми сизуватим серпанком, неначе дракон дихнув з гарячої пащі.

Есті спостерігала за подругою, за бурштиновим чаєм, що вільно лився у глиняний посуд, та думками була геть далеко. Їй все не йшло з голови те, що вона дізналась про Кессіді. І попри ненависть до демона – вона досі відчувала, що кохає його. Та любов більше не гріла її, а навпаки – дерла під шкірою, прагнучи вирватись назовні. Вона була болісною, марною. Естефанія хотіла позбутись її, вбити, змусити розсипатись у прах. Та на те, щоб забути про нього піде час. Чекати вона не любила, проте мусила.

Ця правда нищила її, вона більше не вміщалась у голові, Есті хотілось звільнитися, забути, дати комусь іншому поміркувати про це, аби взяти для себе таймаут. Бо ці думки були нестерпними. Вони блокували все інше, перекрикували, не дозволяли відволіктися чи сконцентруватися. Дівчині здавалось, що вона повільно тоне в тих переживаннях і за кілька днів монотонного обмірковування, Есті вже була не проти втонути. Аби скоріше її спина торкнулася дна, а ці обридливі голоси нарешті стихли, дарувавши омріяний спокій.

Вів підняла на неї очі. 

– Лялю, – почала вона тихо. – Знаю, ми були не найкращими друзями, досі бурчу на Тайлера, що ми кинули тебе…

– Не треба, Вів, справді. Проблема не у вас.

– Але ми мали бути поруч. Мали бути жорсткішими з ним, не підпускати до тебе…

– Я б вам цього не пробачила, – хитнула головою Есті. – Я хотіла його. Прагнула, аби він був поруч. А він…скористався цим.

Вівіка змовчала про вираз, що досі міцно сидів у пам’яті. Кессіді був розбитим, коли вони знайшли його біля ангару. Таким, вічно зібраного й саркастичного вони хлопця ще ніколи не бачили. У ту мить з нього неначе забрали саме життя. Та Вів не хотіла говорити про це, бо бачила скільки болю й сумнівів несе у собі подруга. Вона лише торкнулась руки Есті, а та, зустрівши її погляд, зітхнула.

– Я хочу про дещо вам розказати.

***

Тайлер кинув все тієї ж миті, коли Вів покликала його. Вони турбувались за Есті, за її мовчазність, а надто за те, що після жаху який вона побачила, після болісного розриву із Кессіді – дівчина не пролила ні сльозинки, відколи повернулась до готелю. Вона все переживала самотужки. Трійця надто добре знала, у що це зазвичай обертається.

Есті зітхнула, стиснувши пальці у кулаки.

– Скоріш за все ви вважатимете мене божевільною. Власне, я й сама себе такою вважаю, проте… – вона потерла очі кулаком, намагаючись зібрати всі думки до купи. – Кессіді насправді ніякий не Кессіді. А…демон.

Вів і Тайлер замовкли.

– І неабиякий, а сам Князь Пекла чи Безодні, чорт його знає…І, о! Забула головну новину, – сухо реготнула вона. – Виявляється моє життя таке лайно, бо цей телепень вклав у мене частку своєї тіні, ще коли мати була вагітна мною. Скажіть, прикол?!

– Есті… – видихнула Вівіка, потягнувшись до її руки.

– Тінь він в мене забрав. Все вже гаразд. От тільки…життя не покращилось, – вона підняла очі на друзів. – Я почуваюсь такою ж зламаною, як і раніше. 

– Ти кохала його? – тихо спитав Тайлер.

– Він наповнював мене, з ним я забула про біль і самотність, я почувалась важливою. Він ставив мої почуття в пріоритет. Так, знаю, ви його не любили і це нормально. У нас справді не все було гладко, та…коли вас не було, саме він підтримував мене. Коли я відчувала сумніви – він казав, що все налагодиться, старався відволікти мене.

Друзі опустили очі.

– А тепер все це вертається, розумієте? Він зрадив мене. Від самого початку.

– Мені дуже шкода, що він така сволота, – хрипко мовив Тай. 

– І мені, – визнала Есті, відчуваючи як очі щипає від сліз.

– І попри це, ми схибили не менше, – додала Вівіка.

– Принаймні ця ситуація дала мені усвідомити одне: ми справді єдині, хто є одне у одного, – вона сумно всміхнулась. – Прикро лише, що Томаса більше нема. Не спорола б я такої дурні, якби він був живий.

Есті опустила очі.

– Я кілька місяців трахалась із демоном, ви можете собі це уявити?

Тайлер стиснув зуби, Вівіка відвела погляд.

– Він і справді був дорогий тобі, – тихо мовила вона.

– Та, яка вже різниця? – пирхнула Естефанія.

Вона очікувала здивування, хивлювання за її психічний стан чи принаймні сміху з того наскільки все це нереалістично звучить. Та друзі мовчали, лише переглянулись, а тоді Тайлер зітхнув:

– Ми теж маємо дещо розповісти тобі. Власне…тепер ми певні, що ти повіриш нам.

– Тобто? – звела брову Есті. – Ви не вважаєте мене скаженою за ці розповіді про демонів і все таке?

– Ми маємо власну історію, у яку не так просто повірити, тож твоя досить реалістична, – знизала плечима Вівіка.

– Це стосується того періоду перед нашим від’їздом. 

– А, того, коли ви поводились як…

– Як абсолютні ідіоти, – пирхнула Вівіка, кинувши косий погляд на ТАйлера. – І вчергове хрінові друзі.

– Ви не хрінові друзі, годі це казати, – закотила очі Есті. – Ми всі просто люди, а люди часом роблять хрінь. Це нормально.Головне, що ми прагнемо це виправити.

– І ми прагнемо, – Тай накрив її руку своєю. – Пробач мені за все це, я дуже хвилювався за неї, а коли я хвилююсь за Вів…я трохи їду дахом.

Вівіка закотила очі.

– Гаразд, – нахмурилась Есті. – То…що тоді сталося?

– У мене вселився янгол, – сказала подруга.

– Що, даруй? – задихнулась Есті.

Вів кивнула.

– Зробила вона це, бо Вершник Апокаліпсису загрожував цілому світу і вона, така велика альтруїстка, вирішила моїми руками його замочити, – закотила очі Вів. – От тільки змовчала, що сам Вершник вселився у Джима. Тож…

Вона опустила очі, від Есті не сховався зблиск болю, десь біля зіниць. Дівчина видихнула, підхопивши руку Вівіки.

– То він…

– Так. 

– Пробач мені, що не сказав, – мовив Тай. – Про таке просто не розкажеш…Голова була забита лише тим, як її витягти звідси і коли вона прийде до тями. Азраель попередила, що Вів проведе мінімум тиждень у ввідключці, я часом думав, що вона…

Вівіка торкнулась його руки, він переплів свої пальці з її.

– Якби ти і сказав… я б тобі не повірила, – визнала Есті, обмірковуючи почуте. – Я б і Кессіді не повірила, якби не почала нарешті звертати увагу на те, що його не вбити, зате він сам здатний голими руками відірвати голову. Не фігурально.

– Бляха…– видихнула Вів.

– Те, що ви бачили у ангарі – він зробив сам. Без зброї. 

Друзі шоковано переглядались.

Есті прокручувала почуте у голові. Трясця. Янголи, демони, що далі? Завтра сам Бог прийде і розведе море? Чи херувим прилетить лоскотати їй п’яти пір’ям. Естефанія вклякла. Білосніжне перо. Те, що вона знайшла у готелі в Каталонії. Перо, тримаючи яке, вона відчула як біль відступав. Невже то перо янгола? Але чому? Хто б пішов на це? І нащо?

Мурахи вкрили тіло. Ґабрієль. Дивний незнайомець із неземною зовнішністю. Сяйливий хлопчина, якому було не байдуже на неї та її переживання. Чи можливо, що це архангел Ґабрієль, один із тих, кому вона молиться щоранку, як вчила її мати? Чи може він справді бути її янголом-охоронцем? 

Усвідомлення давалось важко. Воно гупало в грудях, змушувало дівчину боятися. Так, вона віруюча. Так, вона завжди сподівалась, що після смерті існує нове життя. Вона вірила у янголів, проте це? Вони справді взаємодіяли з нею? Вона бачила янгола, якому молилася. Як це взагалі прийняти?

– Есті? – покликала Вів.

Дівчина поверталась до реальності поступово. Хай, що там за межами цієї кімнати, вона хотіла подбати бодай проя кусь стабільність. Хоч один шмат землі, будівлі, оточення мав бути зрозумілим та незмінним. 

– Домовмося тут і зараз, – Естефанія підняла очі на них. – З цього моменту – жодних секретів, згода? Все сказане нами тут – це точка неповернення, більше не буде тем, які ми не зможемо прийняти. А як і будуть…– вона знизала плечима, – переїдемо в дурку разом.

– Так, – кивнула Вів. – Я згодна.

– Я теж.

Есті зітхнула, взявши їх за руки.

– Ми любимо тебе, – тихо мовив Тайлер. – Ми обоє.

Естефанія всміхнулассь, крізь сльози, стискаючи їх пальці:

– Я так рада, що ви повернулись.

***

Гаряче повітря відчувалось важким та задушливим. Асмодей опустив очі, збираючись із думками, яких мав тепер забагато. Дивно було знову відчувати власні роги. Він і забув, що мав їх від народження.

Брама прочинилась. Сріблясті очі королеви зустрілись поглядами з його.

– Я не мала вибору, ти порушив угоду.

Він кивнув.

– Знаю. Дякую, за цей шанс.

– Ти…вирішив справи?

– Безперечно, – стримано кивнув він.

– Але не так, як хотілось би? – зсунула брови на переніссі Ізуель.

Асмодей хитнув головою.

– Геть не так…

– Мені прикро.

Демон кивнув.

– Якщо тобі захочеться поговорити, – почала королева. – Просто знай, що ми з Люцифером завжди готові вислухати.

Він озирнувся, поштиво кивнувши.

– Дякую, Ізуель.

Демон повернувся, рушаючи в бік будівлі, де розташовувались його апартаменти. Час тут знову йшов, душі, занепалі та демони вільно просувалися Пеклом. Тішило одне – Абаддон зараз ув’язнена, а отже він матиме спокій від її гнітючої уваги.

Він окинув поглядом простір довкола себе. Давно ж його тут не було. Так давно, що це місце більше не сприймалось домом. Асмодей не був надміру прив’язаний до речей чи місць, втім Естефанія дарувала йому почуття спокою, чогось рідного, чого він раніше не мав. Якщо для такого як він дім й існував – то була вона. Вона сама, її усмішка, її погляд, її дотики. А тепер дому у нього більше не було. І це його провина.

– Ти…– зойкнув хтось позаду.

Демон озирнувся. Томас впевнено крокував до нього, блакитні очі горіли розгніваним поглядом. Асмодей стомлено зітхнув. Він не мав сил на сцени ревнощів.

– Що ти зробив? – вимогливо спитав він.

– Забрав свою тінь.

Томас нахмурився, спиняючись.

– З нею…все буде гаразд?

Він зустрівся поглядами з хлопцем. Щось здригнулось у грудях демона. Жаль? Сором?

– Я не знаю, – чесно відповів він. – Сподіваюсь.

***

Есті повернулась до роботи на рецепції. Попри те, що вона цілий день спілкувалась із людьми і була майже весь час на ногах, ця робота подобалась своєю передбачуваністю. Все згідно з графіком, поселення та виселення – за регламентом. Скарги та відгуки – за чітко сформульованою формою. З усіма сюрпризами її життя, ця робота була саме тим, чого потребувала дівчина.

– Ваше ім’я, сер? – спитала колега, звертаючись до клієнта.

– Даніель Діаз.

Есті підвела очі на гостя. Він неспокійно тарабанив пальцями по стійці. Дівчина оглянула його, звівши брову. Вкриті тату передпліччя та кісточки пальців, джинсова жилетка, доволі потерта, але охайна, неначе то була частина його стилю. Темне каштанове волосся закинуте назад. Хлопчина був привабливим та чомусь здавався знайомим.

Їх погляди зустрілись. Есті вдивлялась у його очі, намагаючись усвідомити, кого чоловік їй так нагадує. Теплі карі очі, пухкі губи. Щось знайоме, та асоціація раз по разу вислизала із пам’яті, не дозволяючи вхопитись за неї.

Певну мить вони дивились одне на одного, хлопець навіть підморгнув Есті, що викликало у дівчини невдоволення. Зараз її просто таки нудило від усіх цих чоловіків, що прагнули приділити їй увагу.

Вона відвела погляд.

– Ваші ключі, – мовила Лайла, поруч за стійкою.

Даніель повернувся до неї, взявши конверт з ключ-картками. Проглянув, а тоді кивнув, з незмінною усмішкою:

– Дякую, красуне.

Його усмішка змусила Есті затамувати подих, це було раптове інстинктивне відчуття. Асоціація нарешті знайшлася, спалахнувши у пам’яті, викликаючи заперечення. 

– Який він гарний! – прошипіла Лайла, щойно хлопець відійшов. – Цікаво, чи в нього хтось є?

Естефанія неначе приросла до землі, серце гупало в грудях. Цього не може бути. Вона хотіла у це вірити і водночас боялась. З неї досить розчарувань. Есті страшилась них, а надто того болю й порожнечі, що приходить, коли сподівання не виправдовуються.

– Агов? З тобою все гаразд? – спитала колега.

– Я…зараз повернусь, – залишивши стійку, мовила Есті.

Ноги ледь тримали її, коліна тремтіли, а кожен крок здавався випробуванням. Даніель неквапом рушав до ліфта, тримаючи сумку у руці. Естефанія стиснула руку в кулак і розтиснула, відчуваючи як від хвилювання серце гупає, неначе в горлі.

– Germà!*

Даніель застиг, а тоді повільно повернувся через плече. Дівчина зробила крок вперед:

– Andrés, ets tu de veritat?* – її голос на мить зірвався.

– No pot ser…* – видихнув хлопець.

Есті закрила рукою рота, стримуючи плач. Андрес кинув сумку, перетнувши простір між ними і міцно обійняв сестру. Вона заплакала йому в плече, не в змозі повірити, що тримає брата у руках, після стількох років.

*(каталон.) “Брате!”

*(каталон.) “Андресе, це справді ти?”

*(каталон.) “Не може бути…”