Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Sam Tinnesz – Even When It Hurts

Раніше. Пекло

Довгий час Джим проводив у парку. То була єдина місцина, що найдужче нагадувала йому щось знайоме і близьке. Щось з життя, забутого і, на жаль, втраченого.

Він все міркував про події, що стались всього кілька тижнів тому: власну смерть, появу у Пеклі Вівіки, її слова, а тоді їх прощання, що досі горіло у думках, змушуючи серце завмирати.

– Привіт, – озвався Томас, сівши поруч.

Джим зустрів погляд хлопця, кивнувши:

– Як ти? 

Томмі сумно всміхнувся. Детектив зітхнув, відвівши погляд:

– І я так само.

– Ти ж з цього парку майже не вилазиш.

– А ти десь встиг уже побувати?

Хлопець знизав плечима.

– Мені не хочеться.

– Думаю, ми просто не даємо шансу цьому місцю нам сподобатись.

Томас зустрів погляд Торнтона.

– Ми ще занадто прив’язані до того, що втратили, аби рухатись далі, – продовжив детектив, поглянувши перед собою.

Вони часто сиділи тут і говорили, чогось це місце їх заспокоювало. Сонячні промені пробивалися крізь пухнасте зелене листя, душі, занепалі та демони снували простором. Хтось гомонів про своє, не зважаючи на двох диваків, що стирчали на тій самій лавці майже не підводячись.

Усвідомити власну суть тепер було непросто. Часом Джим не міг викинути з голови те, що вже помер, адже відчуття тут були цілком реальні. Він так само мружився на сонце, відчував прохолоду вітру на шкірі, пересувався простором, чув звук власних кроків, та чогось бракувало. Чогось, що він навіть не помічав, коли був живим. Деталей, випадкового хруску суглоба, збитого дихання, коли хода прискорювалась. Відчуття камінців під тонкою підошвою черевиків, що десь та й вколе стопу, піщинку, що втрапила в око. Чогось такого дратівливого у житті, але при тому буденного настільки, що й не помічаєш.

Він не хотів їсти, не втомлювався, більше не потребував сну і це з одного боку не було чимось поганим, та абсолютно забирало змогу зайнятись бодай чимось.

Чоловік повільно крокував простором, склавши руки у кишені. Трава шурхотіла під ногами, та кроки були такими легкими, неначе стопи ледь торкались землі. Джим не міг пояснити собі того відчуття, та це тривожило його. Неначе Пекло дуже хоче походити на Землю. Та при цьому, було чимось геть іншим. А чим саме, детектив поки не усвідомив.

Щось легеньке торкнулось плеча. Торнтон спинився, опустивши очі на траву, у якій блищало блакитне фрисбі. Чоловік підняв його і окинув поглядом простір, шукаючи власника. У Пеклі не було собак чи котів. А птахи, власне, тут певно були лише частиною “декорації”. 

Почулись гучні кроки, Джим знервовано ковтнув, коли на нього, з чотирьох лап нісся демон з великою косматою головою, чорними, неначе провалля очима і, несподівано, цілком собі людським торсом і ногами, вкритими чорною шерстю.

Торнтон простягнув руку, міркуючи чи може демон вбити душу? Бо вигляд у нього був, м’яко кажучи, не надто дружній. Та вже за крок до Джима, демон став на задні лапи, і несподівано вишкірився.

– Здоров! – прогундів глибокий голос. – Дякую.

Тоді перехопив фрисбі, запхав собі між зуби та, розвернувшись, знову став на чотири й погнав вперед до трьох інших демонів, що помітивши приятеля видали дивний чи то рик, чи то вигук.

Торнтон довго спостерігав за їх грою на галявині, дивуючись тому, що він бачить. Хоч за той час, що він тут, Джиму довелося побачити багато різних демонів, і з крилами, і з рогами, і у вигляді гігантської сарани чи тарганів – він досі не знав як до цього ставитись. Все це, в купі з крилатими створіннями неймовірної вроди, якими були занепалі янголи, високими будівлями, зеленими парками та кав’ярнями – нагадувало гарячковий сон. Це місце було сюрреалістичним і Джим поки не розумів як ставитись до того.

Беліал була дуже приємною. Мовчазною, спокійною, та він відчував, що вона непокоїться за нього. І хоч Джим гадки не мав, що йому робити у Пеклі, постійна присутність Белі його дещо дратувала.

– Які маєш плани на день? – обережно поцікавився Джим, аби не бути надто грубим.

– Я взяла підміну.

Трясця. То вона буде весь день нипати за ним.

– Зі мною певно нудно, – всміхнувся він. – Я не надто вмію розважатися.

– Не вмієш, це точно, – хмикнула вона. – Та я не проти твоєї компанії.

– Чому?

Беліал знизала плечима.

– Я мало спілкувалась з людьми раніше. Вважала їх…дещо примітивними. Та ти доволі цікавий.

– Це ж у чому? – пирхнув він. – Я – зануда, до того ж мертвий, що з мене взяти.

– А ти думаєш, з приходом сюди твоє життя скінчилось?

– Ну, формально воно й скінчилось, хіба ні?

– Це залежить від тебе.

Джим зітхнув, відвівши погляд.

– Чому ти не шукаєш себе тут?

Детектив ніколи про це не замислювався. Загалом, він уже трохи спілкувався з іншими душами. Хтось знайшов нові хобі, хтось навіть має роботу, (хоча куди вони витрачають зароблене для Джима було ще тим запитанням), та щось спиняло його. І поки він не міг зрозуміти що.

– Ти…– Белі замовкла, а тоді прочистила горло. – Ти ще думаєш про неї?

Торнтон відвів очі.

– Я завжди думаю про Вів.

– Може в цьому і проблема?

Джим поглянув на Беліал.

– Ти не живеш далі, бо не знайшов спокою. А неспокійний ти, бо досі тримаєшся за те, чого повернути не зможеш.

– Ми ж попрощались, – знизав плечима він, згадуючи солоні від сліз поцілунки. – Я розумію, що нічого не зміниться.

– Цього не досить. 

– Може, мені просто потрібен час.

Беліал мовчала.

Почувся шурхіт крил. Джим заплющив очі, тішачись, що утримався від зойків та прикривання голови руками (часом раптові спуски янголів його не на жарт насторожували).

– Вітаю, Джиме, – озвався знайомий голос.

– Азраель? – нахмурився він. – Що ти тут робиш?

– Є розмова.

Він хитнув головою, Янгол Смерті неначе знущалася. Після всього, що сталось із ним, із Вівікою, вона ще хоче говорити? Джим не хотів грубити, та й вдавати надмірну дружність теж не бажав.

– Вибач, та я вважаю, що вже досить допоміг, дай мені спокій, коли твоя ласка, – відвернув голову він.

– Ще щодо Вів.

Серце стислося від згадки про кохану.

– Не кажи, що вона…

– Поки ні.

– Поки?

– Вівіка дізналась правду, хоч я попереджала Тая, що це може розколоти її душу – він не послухав мене. Я зцілила тіло, яке вона виснажила голодуванням та відсутністю сну, проте…

– Їй потрібен я, – усвідомив Торнтон, відчуваючи як у ньому бореться біль і дивне тепло.

– Я мушу попередити. Змога прийти у сни близьких дається лише раз. Перетнути вимір вдруге не вийде. Ти певен, що хочеш витратити цю спробу саме на Вівіку?

– Ти зараз жартуєш, так? Не можна просто прийти, сказати, що вона на порозі смерті, а тоді відмовляти мене від допомоги.

– Я не відмовляю, просто ти мусиш знати правила.

– Правила…– він кивнув. – У печінках уже всі ці ваші правила. Ви робите те, що вигідно вам. І якби для вас це мало значення, я певен, ви б ті правила переписували під себе безліч разів! 

– Джиме…

– Годі про це, – видихнув він. – Я потрібен їй. Кажи, що я маю робити. 

***

Беліал не могла собі пояснити, та Джим справді непокоїв її. Вона ніколи особливо не цікавилась душами, які супроводжувала до Пекла. Ті якось самостійно розбирались як їм жити. Та детектив був іншим.

Розумний, ввічливий, постійно замислений і…самотній. Джим нагадував її саму. Було у його аурі щось трагічне. Не темне, а саме трагічне, сповнене емоцій, але не гучних, а радше схожих на море, хвилі якого неспокійно б’ються об скелі, та з часом все ж змінюють форму каменю. 

Їй хотілось допомогти, та Белі знала про нього дуже мало, а на розмову він, хоч і йшов, та не дуже охоче. Хай там як, щойно душа Джима повернеться після зустрічі з Вівікою, йому знадобиться підтримка. Беліал дуже добре розуміла це, тож чекала на нього у рунічному колі, печать якого і змогла перенести душу Джима безперешкодно у вимір снів дівчини.

Його не було може кілька хвилин. Вимір снів був ще швидшим за земний світ, та побачивши згаслий погляд Джима, Беліал розуміла: зустріч відбулася і хай як він хотів аби Вівіці стало краще, сам він почувався розбитим.

– Вона жива? – поцікавилась Белі.

Джим кивнув.

– Поки так.

Він опустився на землю і видихнув, притулившись спиною до каменю. Провів долонею по обличчю і заплющив очі. Беліал не хотіла тиснути на нього, тож змовчала.

– Вона обіцяла, що житиме далі, – тихо сказав Джим трохи згодом.

– А ти?

Питання, поставлене нею, було доволі слушним. Та Джим не мав на нього відповіді. Вже через певний час Белі мусила повернутись до виконання обов’язків, а сам детектив пішов знову до парку.

Довгий час він спостерігав за оточенням і прокручував у голові розмову з Вів. Її сльози, її втому, те як вона тулилась до нього, як просила не йти.

Джим заплющив очі. Вона обіцяла жити далі, детектив сподівався, що дівчина виконає обіцянку. Та, як щодо нього самого? Чи згоден він пообіцяти те саме?

І якщо так, то чим займатиметься? Хіба справедливо буде продовжувати стирчати у цьому парку і міркувати про втрачене життя після тієї зустрічі? Адже вона мала змінити і його, хіба не так?

Торнтон потер очі. На словах легко – бери та роби, а на ділі…Та все ж, він має спробувати. 

– Стій! – почулось збоку.

Джим нахмурився, підводячись.

Простір сповнився шурхотом крил і кроками. Детектив пішов на звук, визираючи навсібіч. Чоловік похилого віку біг, неначе молодик, прямуючи до Брами. Занепалі та демони кинулись за ним. Беліал була найшвидшою – чорні крила розгорнулися, затуляючи сонце від втікача, а тоді вона опустилась на нього, неначе тінь і повалила на землю, заломивши руки за спину.

Джим раптом пригадав затримання злочинців, яке неодноразово бачив на землі, ще коли працював у поліції. Белі була швидкою і вправною. А чоловік під нею кричав і виривався, що з ним сталося?

– Пустіть мене! Моя дружина…

– Та сиди ти! – рявкнула Беліал, придавивши спину чоловіка коліном.

– Що ви з ним робите? – спитав Джим, наблизившись.

Беліал підняла очі:

– Якби він вийшов за ту Браму, його душа б розчинилася.

Детектив здійняв брови.

– Прошу…моя дружина там сама…

Джим присів навпочіпки, чоловік підняв на нього очі. Нижня губа затремтіла:

– Прошу, відпустіть мене. 

– Як Вас звати?

– Френк. Будь ласка, відпустіть, я мав забрати її…Вона чекає.

– Френку, Ви розумієте, де знаходитесь? – спокійним тоном говорив Джим.

– Я…не знаю. Я їхав до дружини.

– Ви були за кермом?

Френк кивнув.

– У неї важкі пакунки, я маю допомогти.

Джим опустив очі.

– Прошу Вас, – благав чоловік. – Тіна не має лишатись там сама.

– Чи пригадуєте Ви як їхали до неї?

– Так. Я вийшов з дому, завів авто…купив дорогою її улюблену каву, хотів привезти гарячою. 

– Їй подобалась гаряча кава? – всміхнувся Джим.

Френк на мить відвів погляд і собі всміхнувшись.

– Майже окріп, завжди дивувався, як їй так вдається.

– Часом мені здається, що у жінок значно більше сили і краще сприйняття високих температур.

– Ви вже не кажіть…я при лихоманці пишу заповіт, а вона збирає онуків на прогулянку і готує вечерю.

– Здається про сильну стать нам брехали.

– Однозначно.

Вони всміхнулись одне одному, та очі детектива лишались сумними.

– Френку, мені дуже прикро це казати, та Тіна не дочекалась Вас.

Чоловік стиснув губи, опускаючи очі.

– Але ж Ви це і так підозрювали, чи не так?

– Я так хотів прибути вчасно…

– Я розумію Вас. Це несподівано і боляче, та це треба прийняти як є.

Голова Френка опустилась, щока торкнулась землі, він більше не пручався. Сльози зблиснули у очах. Джим не міг пояснити собі того відчуття, та серце стискалось від того, що він бачив.

Сльозинка залишила кутик ока й потекла переніссям, гублячись у зморшках.

Джим підняв очі на Беліал:

– Відпусти його.

– Він зараз знову дремене. Таке вже траплялось з новачками. Потім сидять у Лімбі, звідки їх уже не витягти.

– Френку, – звернувся до нього Джим. – За тією Брамою не буде нічого. А тут…тут буде змога мати хоч крихту життя. 

Чоловік хитав головою.

– Тут Ви зможете дочекатися Тіну, коли прийде її час. І хай вона житиме здоровою і забезпеченою всім необхідним, та рано чи пізно всі ми зустрінемось тут.

– Це Пекло?

– Боюсь, що так.

– Ми старались виправити свою провину, будували чесне і гідне життя, невже цього не досить?

– У Небес жорсткий кастинг, – знизала плечима Беліал і зістрибнула зі спини чоловіка, а тоді ривком поставила його на ноги. – Більше не тікай, зрозумів?

Френк опустив очі. 

– Стій, не можна лишати його так.

– Я попросила душі, що вже тут адаптувалися йому допомогти. Мені возитися з ним ніколи.

Джим знову поглянув на чоловіка.

– Мені справді шкода, Френку.

Він кивнув.

– Як Ваше ім’я?

– Я – Джим.

– Дякую, Джиме, – він простягнув руку, детектив потиснув її, киваючи.

Коли він відпустив руку Френка і рушив далі, чоловік раптом озвався знов:

– Як Вам вдалося?

Торнтон озирнувся на нього:

– Вдалося, що?

– Змиритися із власною смертю.

Джим опустив очі:

– Я сам ще на шляху до цього.

***

Беліал час від часу поглядала на мовчазного детектива. Дивно було бачити як душа заспокоїлась лише від однієї розмови з ним. Наче він знайшов миттєвий підхід, не говорячи нічого незвичайного. Проста буденна бесіда, кілька жартів і Френк припинив галасати Пеклом, неначе ошпарений. Як йому вдалося?

Звісно, провідники зазвичай зайняті і займаються виключно переміщенням душі у потрібне місце, адаптацією займаються здебільшого інші душі, та й те, працює це через раз. Ізуель шукала можливості покращити цей процес, та поки сама не дійшла ні до чого конкретного. Бо всі люди різні, кожен усвідомлює нову суть по-своєму і далеко не кожному потрібні для цього наставники.

Та Джиму було начхати на регламенти, на те як це мало б бути. Він просто говорив, просто перейнявся сторонньою людиною і захотів допомогти як міг. Проста душа, що ще сама не знайшла власного місця – прагнула допомогти з цим іншому.

– Ти дуже гарно впорався.

Джим підняв очі:

– Навряд.

– Не прискіпуйся до себе. Я цього жевжика втихомирити не могла, а ти кількома словами заспокоїв.

– Я казав про те, що не завадить і мені. Та давати комусь поради легше, ніж собі самому.

Беліал поглянула на Джима уважніше:

– Може це те, що тобі треба?

– Про що ти?

– Одна справа тягати душі з Землі до Пекла, та геть інша допомогти їм усвідомити, що сталося. 

– Я ж не психолог.

– Для цього не треба ним бути. Досить просто бути небайдужим і розуміти про що кажеш. У тобі це є.

Джим нахмурився:

– Думаєш?

Беліал знизала плечима, крокуючи далі.

– Не спробуєш – не дізнаєшся. Мені вже час йти по наступного “пасажира”, ще побачимось, Джиме. Подумай про це, гаразд?

Вона розгорнула крила і злетіла в небо, швидко здіймаючись вгору. Детектив лишився на місці, міркуючи про сказане, а також про те, що говорячи з Френком взагалі не думав про власні переживання. Неначе ті відійшли на другий план, бо історія того чоловіка чогось вразила його.

Може вона має рацію? Може це і варто спробувати? Що як він зможе робити щось корисне?

Розповівши Томасу про все це, Джим чомусь нервував. Не знав, чи ця ідея не здається цікавою лише йому одному.

Томмі міркував, а тоді окинув детектива поглядом, схвально киваючи.

– Насправді класна думка. Було б непогано влаштувати тут групу підтримки, знаєш, для тих, хто поки не змирився.

– Так, гарна ідея.

– Гарна, – пирхнув Томас. – та будьмо чесні – ми б туди не пішли.

Джим пирхнув.

– Та ти однозначно маєш спробувати.

– Думаєш?

– Раптом це твоє покликання? Не будеш же ти після смерті ганятись за злочинцями?

***

Минула не одна година, перш ніж повернулась Беліал. Джим нервував перед розмовою, на яку налаштовувався. Вона зустріла його погляд, нахмурившись.

– Що ти вже надумав?

– Гм…я хотів би повернутись до нашої розмови.

– Якої саме? – звела брову вона.

– Ти знаєш.

Беліал зітхнула:

– Я рада, що ти подумав про це.

Джим кивнув.

– То, коли почнемо?

– Не так швидко, – стомлено мовила Беліал. – Спершу ми маємо роздобути тобі мітку на перетин Брами.

– Це довго?

– Ні. Та її дає або Жнець, або королі Пекла.

– О…то нам треба…

– Йти до їх резиденції і просити про дозвіл для тебе. Це безпрецедентний випадок, на такі речі у мене інструкцій нема. 

Детектив знервовано ковтнув, уявляючи зустріч з Ізуель та Люцифером.