Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶P!nk – Try

Попри те, що вони вже не раз ділили ліжко – відчувалась напруга, неначе обом було незручно. Певно через це, заснути геть не вдавалось. Тай все міркував про їх розмову і сподівався, що між ними все налагодиться, та досі відчував прохолоду від Вів. Дівчина витріщалась у стелю, не рухаючись.

– Про що ти думаєш? – спитав Тайлер, повернувши до неї голову.

– Останнім часом я думаю про багато речей, та виділити щось одне мені не вдається.

– Це, певно, виснажливо.

– Ти не уявляєш.

Він не помічав раніше, скільки втоми було у її погляді. Та зараз бачив це так чітко, як ніколи. Здавалось, що вона не спала багато днів. Хтозна, може так воно й було. На неї звалилось чимало за останній час. Тай зітхнув, усвідомлюючи, що і сам він доклався до того виснаження.

– А ти про що думаєш? – спитала раптом вона.

Тайлер підняв на неї очі, відчуваючи як завмирає у серці. Корітло перетнути ту стіну, що зараз розділяла їх. Більше ніколи не відчувати того холоду.

– Про те, що дуже хочу тебе обійняти, – тихо мовив він.

Вона повернула голову, зустрівши його погляд. А тоді посунулась ближче і поклала голову йому на плече. Тай миттю огорнув її руками, поцілувавши у маківку.

Тепло розливалось тілом. Ця близькість була такою бажаною, від неї неначе ставало легше, все довкола починало набувати сенс тільки тому, що вона тепер була поруч.

Зараз це кохання відчувалось болісно, та він вірив, що колись їм вдасться залікувати ті рани і почати наново. Принаймні, він робитиме для цього все необхідне.

***

Вівіка прокинулась раніше. Певний час лежала у ліжку, спотерігаючи за Тайлером. Як злегка тріпотіли його вії, як він шукав її крізь сон, простягаючи руку вперед.

Приємно було знову спати поруч, та Вів досі не вірила, що він знову не почне марудитись і псувати їй життя. Хай там як: вона уже підстрахувалася. Бо щойно він знову скривдить її – Вів пошле його до біса. Постраждає певно перший час, а тоді зречеться будь-яких ідей заводити стосунки, зате буде певна, що той шанс був невдалим.

Раптова думка сколихнула розум приємними відчуттями: а що як вийде? Що як вони справді стануть краще ставитись одне до одного? Раптом весь цей біль був необхідним, щоб пройти той шлях змін?

“Не будь наївною”, – подумки обрівала себе Вів. 

Бо люди не змінюються.

“Але пристосовуються”, – знову озвався той тоненький голосок.

Там буде видно. 

– Ми…поговоримо? – спитав її Тай, десь за пів години, коли вони сиділи на кухні, одне навпроти одного.

– О, ні-ні, – хитнула головою Вівіка. – Ми говорили вчора. Досить розмов, Таю, вони втомили мене. Ставки озвучено, план складено, а далі – все залежатиме від тебе.

Тай всміхнувся, подавшись вперед.

– То, що у нас у планах, Вів?

– Їж, – посунувши тарілку, мовила Вівіка. – Тобі знадобляться сили для наступного пункту.

Живіт Тайлера стиснувся, передчуваючи що станеться після сніданку. Вів відкинулась на стілець, не зводячи з нього уважного погляду. Як би пояснити їй, що один голод він вже втамував і не може дочекатись, коли прийде черга іншого, глибинного, що за стільки місяців набував рис окремої, вельми надокучливої особистості?

***

Дивно було починати все знову. Вони неначе зібрались робити це вперше: те саме хвилювання, те саме нерозуміння, якою буде реакція партнера. Довгий час вони сиділи поруч, не зводячи очей одне з одного, і лише рахували як прискорено гупає серце. Міркували як зробити той перший крок. Як наважитись на нього.

Неначе обоє були незайманими, прораховували все наперед, згадували як воно б мало би бути, та ніяк не могли побороти хвилювання.

Тай торкнувся її руки, Вів наблизилась до нього, поклавши долоню на щоку хлопця. Його очі заплющились, щойно її дихання залоскотало його губи.

Поцілунок вийшов спершу дуже ніжним, майже обережним, та досить скоро всі ті почуття, що дбайливо утримувались, неначе у тісній скрині – вибухнули з новою силою, змусивши їх притулитись одне до одного ще ближче. Відчуття полегшення, того що нарешті вони переступили всі умовності, всі секрети й гру та просто були Вів і Таєм, що готові рухатись далі – супроводжувалось ледь чутним стогоном, від якого очі заплющились ще щільніше. Обійми стали тіснішими, а поцілунок глибшим і пристраснішим.

Тіло тремтіло від бажання, що стільки часу сиділо під шкірою, контролювалося. Ним нехтували, гнали якнайдалі, зневажали, та тепер – тепер воно знайшло свій вихід.

Кожен поцілунок обпікав шкіру, простір сповнювався прискореним диханням, який знову і знову заглушили чергові довгі поцілунки. На кожен шар одягу, що зникав з них – тіло натомість вкривали нові й нові дотики, нові цілунки, що змушували їх обох втрачати почуття реальності. Неначе не мало сенсу більше нічого – ні образи, ні минуле, ні пауза, що стільки часу руйнувала їх обох.

Нічого не мало значення, крім того, що вони нарешті дали собі той шанс. Всі почуття загострились, жагучі погляди ставали довшими. Це нагадувало гру, у якій перемагав не той, кому краще, а той, хто допоміг іншому відчути це. 

Солодка і пристрасна мить, гаряча, невтомна змушувала обох стискатися від бажання. Вони не могли відпустити одне одного, не могли насолодитися тим, що мали. 

Серце вистукувало в грудях, вони досі тремтіли після вибуху почуттів, що враз розслабили тіло, раз по разу здригаючи від залишку емоцій. Та вони не відпускали одне одного, не припиняли ніжитись у обіймах, зрідка продовжуючи цілуватись і гладити одне одного. Очі блищали, погляди були нерозривними. Жоден не мав сил говорити чи бодай поворухнутися, щоб не зруйнувати того відчуття, що зараз сповнювало обох.

***

Все ж ніщо не продовжувалось вічно, хай скільки часу вони так пролежали, зрештою довелося змінити позу. Тай міцно обійняв її, заплющивши очі. Довгий час вони мовчали.

– Про що ти зараз думаєш? – спитав він, погладивши її по передпліччю.

– Ні про що.

– Вів?

Вона зітхнула.

– Ти думаєш, що все це тимчасово, я правий?

Дівчина заплющила очі.

– Ти…боїшся, що все це зміниться?

– Я страшенно втомилась від постійної зміни думок, я хочу спокою, Таю. Годі вже тих італійських серіалів, на короткострокову перспективу може навіть заводить, та я не готова жити так все життя.

– Все життя?

– А чого ти хотів? – підняла голову вона. – Для інтрижки запізно. Мої почуття почали розростатись, як якесь коріння, об яке я постійно спотикаюсь і набиваю собі лоба.

Тайлер не стримався і розреготався, розплющивши очі.

– Чорт, це дуже точне порівняння. Саме так я і відчуваю це все своє життя.

– Я не хочу, що все наше життя так продовжувалось, розумієш? – зустріла його погляд вона.

Тай провів рукою по її щоці, кивнувши.

– Якщо ти дійсно хочеш цього – нам треба працювати. Довго, марудно, але працювати. Інакше не вийде нічого.

– Я згоден.

– Ні, Таю, ти не розумієш, – вона підвелася на лікті, аби краще бачити його. – Я не про епізодичний контроль власної мови чи реакцій. А про професійну і довготривалу роботу.

Тайлер зітхнув. Була у трійці скептична оцінка психотерапії. Та Вів, вочевидь, свою думку змінила.

– І не треба про закоханість довжиною у життя, – зітхнула Вівіка, лягаючи на спину. – Закохатись не складно. Для цього і робити нічого не треба. Та якщо ми все ж перейдемо до стосунків – доведеться працювати над невпевненістю, вчитись щирості. Я готова говорити з тобою.

Тай погладив її руку, поцілувавши зап’ясток.

– Визначся чи справді ти хочеш цього, – спостерігаючи за його рухом, мовила Вів. – Чи ти хочеш пізнати мене і прийняти з усіма моїми рисами. Добрими, поганими, бісячими чи продовжиш триматися за свою уяву про ці стосунки. Ти сам мечешся, не можеш зрозуміти чого тобі треба. А я втомилась чекати тебе, і повір, чекатиму я недовго. Ми не рухаємось вперед, а постійно ходимо колами. Це набридає, бо немає жодних висновків.

– Я розумію чого хочу, – кивнув він.

– Не розумієш. Бо закидати мені, що я не хочу пізнавати тебе, не намагаючись робити це самому – це не розуміння, чого ти хочеш. Якщо ми справді йдемо на це, якщо справді хочемо стосунків – ми будемо розвиватися і дорослішати разом. Годі вже цих пубертатних перепадів. 

– Запечемо брускети? – криво всміхнувся Тай.

– Рецептів порятунку черствого хліба безліч, – кивнула Вів. 

Тайлер реготнув.

– Ти маєш усвідомити нарешті: мене оточує велика кількість людей. Чимало з них дійсно потрібні мені задля певних речей і їх прив’язаність до мене одностороння. Якщо я обрала тебе – цього вже має бути досить для розуміння власної важливості. Я обираю тебе щодня, щоночі, щохвилини. І не хочу більше нікого, окрім тебе одного. Але ти потрібен мені цілковито. Не коли ти маєш настрій, чи коли не здатний стримуватись. Ти повністю. Я вже знаю, чого хочу. Вирішуй чи визначився ти.

– Я визначився. Ти маєш рацію. Геть у всьому.

– Боже, подай телефон, я мушу записати це на диктофон.

Тай закотив очі.

– Я хочу, щоб у нас все вийшло. Хочу, щоб ми впорались і я буду робити все, що треба для цього, обіцяю.

– Обіцянки це добре, – зітхнула Вівіка. – Та я люблю факти.

– Заплануємо квартальну зустріч для звірки результатів?

– Неодмінно! Уніформа – без трусів.

Тайлер розреготався.

– Збоченка.

– Ти не думав, що я залежна не від сексу цілком, а від сексу з тобою?

Він перевів на неї погляд.

– Серйозно?

– Те, що є у нас, я не мала раніше. І бляха, якщо ти зараз спитаєш про Габбі – я тебе трісну.

Тай пирхнув.

– Ні. Час лишити друзяку Торнтона у заслуженому спокої. 

– Ого…хтось таки подорослішав?

– Навряд чи, та дуже стараюсь.

Він притулився своїм чолом до її.

– Я так сильно кохаю тебе, – прошепотів він.

– І я тебе кохаю, але ти – ідіот.

– Знаю… – Тай розплився в усмішці. 

Вівіка поцілувала його, хлопець накрив її тіло своїм, вмощуючись між її стегнами. Поцілунок став гарячішим, його губи перейшли на шию Вів. Дівчина видихнула, заплющивши очі.

– Ти не сприйми за критику, супермене, я за повторення чудових дій, але так скоро? Ми ж не у еротичному фентезі, не обов’язково п’ять разів за ніч до самого ранку. Можемо і зачекати.

– Не хочу чекати, – хрипко мовив він, повільно відводячи її ногу вбік.

Він подався вперед, цілуючи її в шию, тоді груди, а потім повільно опустився до живота і стегон, стиснувши їх руками. З губ Вівіки зірвався хрипкий стогін. Хвилі збудження ставали інтенсивнішими, розтікаючись шкірою, вона заплющила очі, вигнувши спину, коли задоволення поволі наближалося, вкривши тіло тремтінням.

 ***

З будинку вони вийшли вже після обіду. Та попри це прогулянка була досить приємною. Вони тримались за руки, говорили про щось звичне для них обох, та Вівіку все ж дещо турбувало.

– То…ми тепер разом? – спитала вона, доки вони чекали на свої вафлі, спинившись біля фургончика.

– Мені не подобається твоя непевність.

– Ну, вибач, з тобою чорт ногу зломить! Сьогодні ти мене хочеш – завтра знову залупишся і дутимеш губи.

– Так, ми разом, – наблизився він. – Тільки не порівнюй наші стосунки із випічкою, будь ласка.

Вівіка пирхнула.

– На двадцяту річницю – подарую тобі метровий багет.

Тайлер реготнув, поцілувавши її у чоло.

– Ти така оптимістична, аж дивно.

– Я тебе зараз вдарю.

Тай пирхнув, легко чмокнувши її в губи:

– Дай-но вгадаю, багет бути черствим, як камінь, щоб можна було вгатити як бейсбольною биткою?

– Ти диви, воно ще й розумне!

Він реготнув, обійнявши дівчину.

– Ти все ще плануєш їхати назад?

Вів знизала плечима.

– Я хотіла приїхати якомога скоріше, та…Тепер думаю, що нам не завадить трохи часу наодинці.

– Ти все ще сумніваєшся? – спитав він, підхопивши її руку і легенько торкнувся губами зап’ястка.

– На це піде час, Таю, – відвівши погляд, мовила вона. – Все дуже свіже в пам’яті, я поки ні в чому не певна і не хочу, повертатись туди, знаючи, що ми можемо посваритись в дорозі і не розмовляти наступний рік.

– Ну, не аж так. Та я розумію. Ти…маєш право так почуватись.

Вів наблизила його обличчя до себе, цілуючи в щоку.

– А це за що?

– За те, що намагаєшся зрозуміти, а не одразу дмеш губи.

Тай пирхнув, хитаючи головою.

Загалом, наступні кілька тижнів були досить приємними. Хоч Вів підсвідомо перші дні й чекала раптової зміни поведінки Тайлера, він в цілому показав себе досить добре. І хоч рано було робити висновки після всього, через що вони раніше пройшли – Вівіка бачила зміни, і навіть дозволяла собі скромно їм потішитись.

Десь на другому тижні, вони звернули увагу на раптову мовчазність Есті. Подруга неначе одразу розслабилась, дізнавшись, що друзі нарешті знайшли спільну мову і рідко відповідала на дзвінки, зсилаючись на велику кількість справ. Та що то за справи, вона не казала.

Вівіку це нервувало, та й Тай уже кілька днів намагався отримати оперативну інформацію щодо всіх планів команди. Та Есті була повноправним керівником. Всі вони втрьох мали однакове значення у організації, бо утворили її свого часу. Тож підлеглі Вів і Тая, так само підпорядковувались й Есті. Тож, якщо від неї був наказ мовчати – вони не зможуть обійти це і виказати все навіть таким самим діючим керівникам, що тимчасово не долучені до операцій.

Естефанія здебільшого листувалась останній тиждень, Вів сприймала це як поганий знак. Отже дівчина або схвильована, або засмучена і не хоче аби подруга бачила її у такому стані.

– Привіт, – напружено всміхнулась друзям Есті, коли вони такий домоглися дзвінка.

– Як ти, лялю? – спитала Вів, злегка звузивши очі.

– Гм… – знервовано мовила Есті. – Все добре. Як ви?

– Тай б’є копитом, йому зі мною, бачте, нудно, – закотила очі Вівіка.

– Я цього не казав, не вигадуй, – скривився він.

Есті пирхнула. 

– Гм…Друзі, я справді рада вас чути й бачити, страшенно скучила. Та в мене з’явились невідкладні справи, тож, мушу бігти.

– Есті? – покликав Тай.

– Так?

– Точно все гаразд?

– Справді, нема чого хвилюватися. Люблю вас, бувайте.

Вони сиділи перед потемнілим екраном, обоє нахмурившись.

– Ти думаєш, то він чимось образив її? – спитав Тай.

– Хто, Кессіді? – спитала Вів, відклавши телефон. – Ні, не думаю. Він дивний, безперечно, проте…навряд чи б образив її.

– Як ти можеш це знати?

– А ти маєш щось проти?

– Ти ще й питаєш? – пирхнув Тай. – Кессіді – просто чорт. Людина, яку ти найняла захистити Есті розповіла, що у Монтсерраті він розірвав десятьох і спалив! Може, й перебільшує, звісно, проте…не знаю. Не довіряю я йому… А тепер і Есті дивна якась, ти ж бачила?

– Чорт… – повторила Вів, вчергове піймавши дивне дежавю, за яке не могла вхопитися щоразу, коли згадувала Кессіді.

– Що таке?

Спогад увірвався раптовим спалахом. Вівіка відчула як кров відлила від обличчя. Цей спогад був іншим. Не з тих, що передав їй Джим. Але як? Як вона пам’ятала щось із Пекла, якщо її пам’ять було зухвало стерто?

Та вона дивилась тоді на Томмі своїми очима. Стурбованого, милого хлопця, що навіть по смерті боявся за друзів та кохану.

– Есті…приходить до тями, – сказала тоді йому Вівіка. – Їй дуже тебе бракує.

– Кессіді з нею? – Томас ледь чутно торкнувся її плечей.

Вів поглянула на нього.

– Так…– вона на мить розгубилась. – Слухай, там все складно, вона досі кохає тебе, але…

– Я не про це, – хитнув головою він, сяйливі очі горіли хвилюванням. – Я був би лише радий, аби вона не лишалась сама, після того, як я помер. Їй не можна бути самій. Але Кессіді… – Томас знову схопив її за плечі. – Він небезпечний.

– Що? – хитнула головою Вів. – Чому?

– Він – не людина.

Вівіка знервовано ковтнула.

– Вів? – спитав Тай, поклавши руку на її плече. – Все добре? 

Дівчина все ще збиралась із думками.

– Я дізнався, що робить Есті.

Вівіка підняла на нього очі, Тай стиснув щелепи:

– Вони планують прибирати Аманду. 

– Аманду? – повторила Вів, відчуваючи як від імені тієї, що скривдила маленьку Есті, тіло сповнив гнів.

– Аманду Колдвотер, – пояснював Тай. – Ту тварюку, що викрала Есті. Агов?

– Нам треба терміново їхати туди, – хрипко мовила, Вів, відчуваючи як вуха заклало від хвилювання.

– Звісно, нам треба допомогти їм, я замовлю квитки негайно.

Вівіка схопила Тая за руку, хлопець повернувся.

– Вів? – схвильовано спитав Тайлер. 

Вона знервовано ковтнула.

– Що з тобою? – спитав він, огорнувши її руками. – Скажи мені.

– Я знаю, хто такий Кессіді, – задихнулась Вів, піднявши очі на Тая.

Хлопець нахмурився, зустрівши стривожений погляд коханої.