Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Hozier – Too Sweet

– Скільки разів я казала тобі: відстав свої вихваляння в бік, коли справа йде до бійки!

Вів зітхнула. Часом Есті повчала її на кожному кроці. Воно і зрозуміло – подруга налякана, вона боїться за Тая і за Вів, та вже вкотре, коли Тайлеру діставалось, Естефанія винуватила у цьому саме Вівіку. 

– Коси треба збирати, бляха! – рявкнула вона, не приховуючи емоцій по відеозв’язку. – Інакше тобі їх повідривають. Сама знаєш як ці виродки люблять хапатися за волосся у процесі. Я вже взагалі мовчу про те, що на тому складі ти б могла зачепитись і зняти собі скальп!

– Я знаю… – потерла очі Вівіка.

– Ні, не знаєш! Сукня і підборі, Вів? Справді? Не могла хоч раз відійти від показового дефіле на чужих кістках і вдягнути спец-костюм? Чого щоразу коли справа за щось особисте, ти неодмінно рядишся у незручне, аби лише всім виглядом продемонструвати як тобі начхати на загрозу?!

– Бо це і є особисте. Я буду собою на цьому завданні.

– Не думала, що в цьому і є твоя проблема?

– Про що ти? – нахмурилась Вівіка.

– Твоє его, Вів. Ти весь час хочеш, щоб бачили тебе. Бачили на що ти здатна. Саме ти, не “Свист”, не безмовна вбивця у масці, саме Вівіка, бляха, Гейдж, велика неповторна, на тринадцяти сантиметрових шпильках.

– Ну, годі вже…

– Ні не годі. Тай мало не відкис через тебе. Знову! Бо тобі кортить видовищ, а не практичності. У нашій справі помітність зайва, ти знаєш це, та чогось постійно вдаєш, що це тебе не стосується. Колись від цього залежатимуть ваші життя, чуєш мене? Я не хочу ховати друзів. Візьмися нарешті за голову!

Вів стисла щелепи.

– Ілая ти може й вразила, та він не відступиться. Як би тобі не кортіло замочити його у образі богеми – не вийде. Він пастиме тебе і пошле снайпера прибрати ще на підході. Тобі доведеться приховати себе. Це єдиний вихід.

Вівіка зітхнула.

– Як Тай?

– Ще не оклигав.

Есті видихнула.

– Подзвони, коли прокинеться, гаразд?

– Так.

– І спробуй поспати. Ти стомлена, я чую по голосу.

– Я не можу спати.

– То змусь себе. Виснажена ти нічого не зробиш, як не намагатимешся.

Вів мовчала.

– Я люблю тебе, – мовила подруга.

– І я тебе, – прошепотіла Вівіка.

Есті завершила дзвінок. Вів заплющила очі, відкинувши голову на спинку стільця.

Минула майже доба, доки Тай не прийшов остаточно до тями. Патрик сказав, що це диво, що внутрішні органи не зазнали значних ушкоджень. Та стан хлопця потребував постійного догляду.

Вівіка сіла поруч, відчуваючи, як хвилювання стискає її зсередини, пожирає все добре, що вона мала.

Патрик перевірив крапельницю, а тоді окинув поглядом Вів. Двоє асистентів робили перев’язку, обережно перевертаючи тіло Тайлера. 

Лікар сів поруч.

– Дай-но огляну твою голову.

– Все в нормі.

– У вас з ним є абсолютно дурна спільна риса: ви постійно нехтуєте власним станом задля іншого. Я казав це йому, повторю і тобі: не дбатимеш про себе – не буде кому дбати про нього. Тож перш за все упевнись, що з тобою все гаразд. Твою рану треба доглядати.

Дівчина зітхнула, розвернувшись до Патрика спиною.

– Скільки ще він буде не при тямі?

– Складно сказати, – знявши пов’язку з її потилиці, мовив Патрик. – Морфін виходитиме поволі. Він знесилений, рана досить серйозна.

– Ти казав, що внутрішні органи не постраждали, – скривившись від дотику лікаря, мовила Вівіка.

– Йому влучили у живіт, Вів, – накладаючи свіжу пов’язку, відповів Патрик. – Він втратив багато крові. Звісно внутрішні органи постраждали. Але, хоч ми і нівелювали всі ризики, все могло скінчитись значно гірше, тож так, ситуація не критична, але не менш важка.

– Я просто хочу, щоб він оклигав.

– Я розумію. Ми теж. Та треба трохи зачекати.

Патрик залишив її, дівчина знову поглянула на Тайлера. 

– Просто, бляха розплющ очі, – шепотіла вона. – Я не діставатиму тебе, не примушуватиму ні до чого. Хочеш дутися – дуйся на здоров’я. Тільки повернися до мене.

***

Коли Тай нарешті прокинувся, у кімнаті було темно. Вівіка лежала поруч, перевернувшись на бік. Навіть уві сні дівчина не була розслабленою, між її бровами лишалася напружена складка.

Він зітхнув, потягнувши ковдру, щоб вкрити їй плечі. Від того руху, дівчина стрепенулась. Певну мить її погляд був розфокусованим.

– Оклигав? – прохрипіла вона.

– Привіт, – знесилено відповів він.

– Болить? – спитала Вів.

– Терпіти можна.

Вона підвелась.

– Покличу Патрика.

– Все гаразд.

– У тебе дірка в пузі. Закінчуй вже “триматися” – дістало.

– А що тебе у мені не дістало? – насмішкувато спитав він.

– Не так багато, як тобі б хотілось.

Тай важко зітхнув. Вівіка розвернулась, хапаючись за ручку дверей.

Тайлера не залишала думка, що навіть дочекавшись його пробудження, дівчина прагнула тікати. Це непокоїло його. Думки все ще плутались після пробудження. Між ними все було непросто, та він не хотів, щоб ставало ще гірше.

– Наприклад? – спитав він.

– У тебе дурна звичка вбирати свинець шкірою.

Тай зітхнув.

– Слухай…

– Я хочу, щоб ти одужав. А тоді, коли ми приберемо виродка і повернемось додому – будемо розбирати всі помилки.

– Тобі теж треба багато розібрати, – пирхнув він.

– Я розумію це і визнаю. Нам всім не завадить підвищення кваліфікації.

Він нахмурився.

– Що не так?

– Ти опинився під загрозою через мене. Знову.

– Припини, – хитнув головою він. – Не вмикай драму і самокартання.

– Це не драма. Якби ти тоді не біг до мене цього б не сталось. Ти як ніхто вмієш працювати з тінями. Та тебе постійно збиваю я. З цим треба щось робити.

– Вів…

– Ні. Я не кажу, що ти щось робиш не так. Я теж багато помиляюсь. Есті має рацію. Я маю припинити грати на публіку і більше працювати.

Тай втупився у неї поглядом.

– Ого… що такого вона наговорила тобі, що ти це раптом усвідомила?

Вів відвела погляд.

– Лише правду.

Вона схопилась за ручку дверей і раптом спинилась. Певну мить стояла, не повертаючись, тоді видихнула:

– Мене дістали ці “постільні” сцени, Таю, – тихо мовила вона. – Я біля твого лікарняного ліжка, ти – біля мого, доки я непритомна, тепер знову. Мене дратує постійний страх втратити тебе.

– Про це я і кажу. Бо ризик буде завжди з нашою роботою.

Вів озирнулась, хитнувши головою:

– Припини це.

– Ти ж вже думала про це, хіба ні? Доки ми полювали на Дюпона, все мріяли, що колись стане краще. Колись заживем, варто лише винести тому виродку мізки. Потім з’явився Ілай, і ми так само мріємо, що житимемр нарешті спокійно, коли та сволота сконає. Та якщо дивитись на ці речі чесно – ми ніколи не заживемо нормально, бо завжди буде хтось ще. Завжди буде вилазити черговий щур, що захоче стати другим Дюпоном, забравши на себе його справи. Ми біжимо все життя і вже не спинимось ніколи. Наші стосунки…хай які вони омріяні, лише заважатимуть нам.

– Ти так кажеш, наче існує якийсь тумблер, що здатний вимкнути це постійне хвилювання. Та ти забуваєш про важливу річ – думка, що хтось із нас помре страшить незалежно від того, у якій ми будемо ролі одне для одного. Якщо ти хочеш грати у цю гру – вперед. Мене страшенно втомила твоя непевності. То ти хочеш мене – то уникаєш. То зближуєшся, то вигадуєш собі причину піти у психах. Я не хочу проходити крізь це. Ти важливий для мене. Тому й необхідно, аби ти розібрався у собі. Бо я замість тебе цього не робитиму.

Вів штовхнула двері, лишаючи Тайлера самого. Він заплющив очі.

***

Впродовж наступного тижня, вони якщо і говорили, то лише на робочі теми. Ілай дивовижним чином замовкнув, не з’являючись ніде і не лишаючи дурнуватих повідомлень. У Нью-Йорку теж все було спокійно.

Та попри це, Вів не могла розслабитись повністю, доки Малроуз жив на цьому світі. Його цікавість нею відчувалась як сокира, що зависла над її головою на необмежену кількість часу. І коли та сокира зірветься, рубаючи її шию, було невідомо, саме це дратувало Вів найдужче: не знати чогось.

Тайлеру Патрик дозволив не сильні фізичні навантаження, щовечора хлопець пропадав у підвалі, де тренувався. Вів не полишала думка, що він уникає її. Та й сама вона не прагнула лишатись із ним наодинці. Напругу між ними можна було розрізати ножем після того поцілунку, і з кожнимм днем кількість недосказаного зростала з дивовижною швидкістю викликаючи важкість, від якої хотілось втекти якнайдалі.

Часом Вів сумувала за часами, коли таких відчуттів між ними не було. Водночас із тим вона тепер не могла викинути з голови того незурчного факту, що це їй пощастило не відчувати напруги із Таєм, він же, маючи закоханість такий довгий час, лише вчився стримуватись у її присутності.

Нерідко Вівіку супроводжувала думка: а що як Тай не дружив із нею жодного дня? Якщо він кохав її, значить діяв виключно базуючись на цих відчуттях. Хіба ж це чесно? Так не мало бути.

Водночас із тим вона згадувала яким він був з тією ж Есті. Їх не пов’язували романтичні стосунки, та він дбав і про неї. Хвилювався за її стан, захищав у всіх небезпечних моментах. І Есті, на відміну від Вівіки, тішилась, коли Тайлер опинявся у потрібному місці і міг врятувати її. Сама ж Вів ненавиділа залежати від когось. Не терпіла передачу власного життя у чужі руки. Навіть якщо то були руки Тайлера. 

Це наштовхувало її на думки, якими різними вони були із подругою. Хоч початок їх шляху був у чомусь подібним: Есті як і вона втратила батьків, як і сама Вів, дівчинка рятувала себе самотужки, тікаючи від небезпеки. От тільки вплинуло на них це геть по-різному. Вів знала, що має тих, кому може довіряти. Втім завжди жила з думкою “а що б я робила, якби нікого поруч не було?”. Вона вибудовувала власні маршрути і дії, виходячи з того, на що вона здатна без сторонньої допомоги. 

Есті ж навпаки горнулась до своїх людей, відчуваючи підтримку, якої була колись позбавлена. Вона вірила, що їх сила у єдності, Вівіка ж вчилась покладатись на себе. Певно це і була її проблема. Бо Тай знову влучно зазначив: не всюди вдасться впоратись самій, тоді чому вона відкидає допомогу? Чому постійно опирається і прагне робити все самотужки?

Відповідь лежала на поверхні. Втративши батьків, Вівіка усвідомила як легко зруйнувати мир, звичний спосіб життя, що здавався таким сталим, стабільним і постійним. Вона побачила як швидко все, що робило тебе тобою ж можна забрати і знищити назавжди.

Звикаючи до незамінності людей поруч, Вів знову боялась опинитись у ситуації, коли їй доведеться будувати власне життя з уламків. Те, що Тай знову ледь не загинув, змушувало дівчину панікувати. Бо хай як вона прагнула бути самостійною, на хлопцеві трималось майже все її життя. Вона боялась втратити його, коли вважала лише другом. Зараз до тієї тривоги додавалось і щось інше. Щось болісніше, важче, від чого перехоплювало подих.

Бо якщо Тайлера не стане – у неї не лишиться жодного шансу на нормальне життя. Стало складно заперечувати його вагомість, а найскладніше було ігнорувати власні почуття, що починали зростати останнім часом, перетворюючись із монотонного білого шуму на гул гучних голосів, що розривалися у голові.

Засинала Вівіка щоразу неспокійно. Вже майже тиждень як вона повернулась до своєї спальні і виявила, що її ліжко і в половину не таке зручне як ліжко Тайлера, та й без його тепла і тихого дихання заснути не вдавалось дуже довго. Зрештою, втома взяла своє, зануривши дівчину у рвані, динамічні сни, у яких вона постійно кудись бігла. 

Опинившись надворі перед будинком, дівчина не одразу усвідомила, що в біса сталось. Вів окинула поглядом простір, хитнула головою і увійшла всередину.

Інтер’єр тут тепер був іншим. Зовні будинок був саме таким, у якому вони із Таєм зараз мешкали, проте всередині… Старі шпалери, скрипуча підлога, аромат свіжої випічки, фото у рамках на стінах. 

Всередині було багато людей, всі вбрані у білі сукні та костюми. Та й сама Вівіка була у білій вечірній сукні, довгі хвости з шифону струмували підлогою довкола неї, неначе білий серпанок. Нікого з присутніх Вів не знала. Хтось спинився біля столику з напоями, хтось ридав у хустину, а хтось відчужено дивився у вікно.

– Агов? – покликала вона.

Та натовп не реагував, неначе не помічав дівчини, що схвильовано оглядала простір.

Хтось різко врізався їй у плече. Якийсь старий втупився у Вівіку колючим поглядом:

– Ви знали людину, якої не стало?

– Кого саме?

– Ох, дитино! Як можна явитись на похорон людини, якої не знаєш? Як ти збиралась вшановувати пам’ять померлого?

– Відчепіться від мене!

– Могла б бодай поцікавитись.

– Хоч би подзвонила, – хмикнула жінка з іншого боку.

Вів нахмурилась просуваючись далі.

– Хоч би спитала: як справи!

– Дайте мені спокій! – намагаючись проштовхнутись, сказала Вів.

– Невдячна! – шипів хтось.

– Безсовісна! – підхопив інший.

– А вона ж любила тебе, – промовив раптом маленький хлопчик.

– Чиї це похорони?

– Невдячна…

– Хто помер?! – рявкнула Вів.

– Ти просто втекла!

– Скажіть мені!

Вони наближались, обступаючи дівчину з усіх боків. Вів видихнула, заплющивши очі:

– Стоп!

Все довкола завмерло.

– Нарешті, – полегшено видихнула дівчина.

Вона повільно обійшла кімнату і відчинила двері на задній двір. Кілька людей застигли на підкошеній траві, велике фото на підставці стояло іншим боком. Вівіці довелось наблизитись, щоб розгледіти.

Труна була зачиненою. Всіяною білими квітами: ліліями, зантедехіями та трояндами. Вона любила білі квіти. Завжди казала, що хотіла б аби на її поховання всі прийшли у білому. Бо то був колір життя. 

На столику з закусками стояли тарілки з домашнім печивом. Таке, яким Вів його і пам’ятала: з малиною, лохиною і шоколадною крихтою. Бо як завжди казала його творчиня: смачного багато не буває. Домашній лимонад, у скляному графині зі сріблястим краном. Вів любила цю тару найдужче. Їй часто дозволяли використовувати її навіть для простої води. У дитинстві Вів любила сам процес наповнення келиха з цього графина. Тай вважав це дурнуватим, а вона лише сміялась і казала, що так вода буде смачнішою для дівчинки.

Вівіка заплющила очі. Гаряча сльоза потекла з-під вій. Вона видихнула, не в силах зібрати сил, аби підвести очі до фото. Їй уже було відомо на чий похорон вона завітала. Серце стислося від болю.

Дівчина скочила на ліжку. У горлі переслохло. Полегшення, що то був лише сон, змінилось тривогою. Вона скинула ковдру з себе і опустила ноги на підлогу. Треба терміново сказати Таю.

***

Сон Тайлера був не набагато кращим. Він почув як дівчина відчинила двері власної спальні і одразу ж напружився. 

– Таю? – шепнула вона.

– Так? – прохрипів хлопець.

– Нам треба терміново поїхати до Синтії.

Тайлер сів на ліжку, нахмурившись:

– Що сталось?

Вона наблизилась, сівши поруч і переказала сон. 

Звісно, зриватись виключно тому, що у Вів зіграло сумління і наслало сновидіння, було не надто мудро, та хлопець і сам часто думав про матір останніми днями.

– Треба підготуватись, – зітхнув він. – Ілай хоч і заліг на дно, все одно контролюватиме наші пересування. Те, що ми залишимо кордон не лишиться непоміченим.

– Я знаю, – опустила очі вона. – Та нам треба побачити її. Переконатись, що все гаразд. Я не заспокоюсь.

– Знаю, – кивнув він. – Я теж.

***

Дорогу спланували за кілька днів. Патрика і ще кількох людей взяли з собою. Впродовж всього шляху до Ванкувера, Вівіка не могла позбутися дивної тривоги, що стискала груди. Вона постійно згадувала Синтію. Її довгі розмови, коли вона приходила до кімнати дівчинки, лягала на ліжко поруч і починала щось розповідати, витріщаючись на стелю. Спогади враз увірвались у пам’ять.

– Це якось дивно, – з підозрою глянула на жінку тринадцятирічна Вів.

– Нічого дивного, – вмощуючись, мовила Синтія. – Стеля тебе не засудить, не образить, не висміє. З нею можна бути щирим.

– Це ж стеля…

– Про це я і кажу, – знизала плечима вона. – От я зараз розповім стелі про те, як минув мій день. А вона послухає і мені стане легше. Дивись.

Синтія прочистила горло:

– Я прокинулась, приготувала вам сніданок і дочекалась, коли ваш автобус не заїде за поворот. Тоді повернулась, помила посуд, подивилась телешоу. Направду, там був повтор вчорашнього епізоду, та я все одно вчора вирубилась на середині, тож можна сказати перегляд був продуктивним.

Вів пирхнула.

– Потім я помила підлогу. Послизнулась, пригадала, що колись сідала на шпагат. Вирішила розім’ятися і перевірити.

Вона знизала плечима:

– Не сіла. Та тепер буду щоранку займатися стрейчингом, хочу повернутись до колишніх навичок. Що ще… А! Бачила листоношу.

– Того старого?

– Ні, другого. Того, що гарненький.

Вів окинула її поглядом.

– Сказав, що в мене гарна сукня.

Дівчина здійняла брови.

– О, нічого такого! – пирхнула Синтія. – Та й не сукня то була, а домашній халат.

– Зустрічала листоношу у халаті? – примружилась Вів.

– Це не те, що ти думаєш! – охнула жінка, викликаючи шалений регіт дівчини.

– От бачиш? Стеля чудовий співбесідник. Мені одразу полегшало. Спробуй і ти.

Вівіка зітхнула, зустрівши погляд Синтії, що підбадьорливо кивнула.

З того часу це стало їх ритуалом. Хай з якою підозрілістю вона тоді сприймала слова Синтії, та такі розмови і справді допомагали. Принаймні з Есті вони нерідко саме так і ділились власними переживаннями. Були як та стеля: не засуджували, часом мовчали, але присутність була такою зрозумілою, як усталена міцна конструкція будинку.

Вів кліпнула, спостерігаючи за дорогою. Дівчина і справді відчувала провину, що приділяла так мало часу тій, що завжди була поруч. Та, вона неодмінно виправиться.

***

Тай у ту ж мить пригадав сороковий день народження матері. То був перший рік без батька. Перший рік без насильства, постійних криків і смороду випивки. Тайлер ненавидів його. Ненавидів всіма фібрами душі за те, що він робив. За те як бив мати, як вона боялась його. Як заважав їй займатись улюбленою справою, змушував ховати власну красу, свободу, кутаючи у мішкуватий одяг, замикаючи у будинку, аби вона згасала за побутовими “обов’язками” до яких він ніколи не був дотичним. 

Коли він помер, Синтія була налякана. Тайлер став мовчазним, єдине джерело доходу родини тепер зникло, адже сама Синтія не могла піти на роботу і після декретної відпустки мусила сидіти вдома біля того клятого “родинного вогнища”. Бо він так хотів. Жінка втратила високооплачувану посаду, аби батько Тайлера не почувався менш вагомим “годувальником”. 

Всі гроші, які Тай заробляв, підпрацьовуючи у гаражі, де допомагав лагодити автівки, Синтія не хотіла брати. Просила лише про одне: аби батько не дізнався про його підробіток. Вона хотіла, щоб син вирвався з того проклятого міста, щоб мав майбутнє якнайдалі. Бо завжди вірила у силу, розум та винятковість Тая.

Тайлер жив мало не все життя із постійним відчуттям тривоги. Не міг пояснити собі чому, та постійна думка, що щось от-от має статися не полишала його ні на мить.

У ніч, коли Тай вдарив батька, все здавалось сюрреалістичним. Вибух адреналіну, що змусив Тайлера стискати пальці у кулак був таким раптовим, що навіть не дав йому і миті замислитись. Він щойно повернувся зі школи. Синтія зі скривавленим носом та синцями на плечах відповзала від батька, що знову хитався від випитого, сипав прокльонами, горлав, його очі були налиті кров’ю від гніву. 

Кинувшись до матері Тай підняв її, допоміг обробити рану. Синтія плакала на його плечі. Плакала і вибачалася за те, що хлопець має такого батька. Вибачалась за те, що обрала цього чоловіка колись аби створити родину.

Мати часом бувала мелодраматичною, то не була новина для Тайлера. Він знав, що Синтія не винна у тому, якою огидною людиною був його батько. Та побачивши вкотре скривавлене обличчя матері, хлопець більше не міг стримуватись.

Одна справа, коли батько бив його. Тай міг витримати біль і вчився давати відсіч, та мама…вдвічі менша за нього, проста невинна жінка, що ніколи не провокувала скандали. Що пожертвувала всім, заради родини.

Спустившись вниз, Тай накинувся на батька. Хоч він нікому про це не казав – саме він вдарив його перший. Той заточився, та не втратив точності – відповів сину ударом з кулака по щелепі.

Тай прикусив язика, стійкий запах заліза і солі відчувся у роті. Батько замахнувся знову. І тоді Тайлер просто відштовхнув його. Чоловік заплутався на килимку, що склався у складку під ногами і впав, вдарившись скронею об кут столу.

Один короткий удар і батько більше не підводився. Кров розтікалась довкола голови, скрапуючи дрібними темними крапками на його очі, носа і шию.

Тайлер заклякнув. Руки і ноги похолонули. То був кінець. Почуття були суперечливими, одна думка голосніша за іншу. Першим був страх. Він вбив людину. Не просто людину – власного батька. Другим був жаль, бо ті рідкісні дитячі спогади, коли батько виходив із довготривалих запоїв і справді був милим, вгризалися у пам’ять, підсилюючи відчуття провини. Та останнім лишилась гіркота від полегшення. Пекло скінчилось. Ніхто більше не вдарить матір, ніхто більше не застосовуватиме до неї сили і не використає її у власних низьких цілях. Він звільнив її, от тільки чого від цього відчувалось ярмо уже на власній шиї?

Поліція знала про батька Тайлера, його репутація випереджала чоловіка, тож всі обставини дійсно підпадали під визначення “нещасний випадок”. 

Тай не сказав Синтії, що це він вбив батька. Не сказав по цей день. Не хотів її хвилювання, не хотів, щоб вона дивилась на нього інакше. Знала про все тільки Вів, він розповів про це значно пізніше і вона прийняла його без засуджень і запитань. Поділитись цим було важливо, та гіркота від скоєного переслідувала Тайлера. 

Перші пів року йому було складно звикати до життя без батька. Він неначе чекав, що той, затримавшись на роботі, зараз ввалиться в будинок із черговим п’яним дебошем. Та ні, тепер кожен вечір був спокійним. 

На сороковий день народження Синтія спекла улюблений торт Тая, бо була такою завжди – все була ладна віддати йому, аби лише він почувався краще.

Хлопець витратив всі кишенькові гроші на те, аби придбати мамі подарунок. Синтія обожнювала займатися випічкою, мріяла відкрити власну пекарню, де б частувала відвідувачів авторськими десертами та борошняними виробами. У дитинстві, коли батько ще не пив так часто, він спостерігав як на всі свята він дарує матері щось для кухні або дому. Новий блендер, хлібопіч, фритюрницю, пилосмок чи швабру з відром, що саме відтискає вологу. 

І Синтія тішилась тим подарункам, та це нічого не казало про неї саму. Таю кортіло подарувати щось вартісне. Та бюджет був доволі скромним.

– Ой, сонечко, та не варто було! – помітивши коробку, яку тримав у руках Тай, мовила вона.

– З Днем народження, мам.

Вона всміхнулась, розв’язавши синій бант.

У коробці лежав червоний прозорий шалик. Легкий, яскравий, Синтія торкнулась його рукою, захопливо провівши пальцями по тканині.

– Пам’ятаю, ти задивилась на нього, коли ми були у крамниці. Казала, що не маєш нагоди його кудись втягти. Та я подумав, якщо є шарф – нагода знайдеться. 

Він почухав потилицю.

– Може ти не такий хотіла, мені просто здалося, що ти звернула увагу саме на нього. Та й червоний ти любиш…тож.

Синтія мовчала, вражено поглянувши на сина.

– Там під ним ще дещо.

Жінка ковтнула, піднявши шалик, і справді, на дні коробки лежав білий конверт. Вона розгорнула його, дітсавши картонний сертифікат. Вчиталась, і закрила рукою рота, сльози враз набрались у очах.

– Я пам’ятаю, як ти казала, що хотіла б навчитись техніці роботи з ізомальтом…

– Щоб “бите скло” справді нагадувало скло, – всміхнулась вона, витерши сльозинку на щоці. 

– Вони будуть у місті три дні. Батько мого приятеля бере участь у організації. Це, звісно не участь у самому майстер-класі, квитків там ще з січня немає, але ця перепустка дає право перебувати на території, скуштувати зразки. Ти зможеш роздивитись як там усе працює, поставити питання кондитерам…ну, знаєш, як глядач.

Синтія підвелася, міцно обійнявши сина.

– Дякую, мій хлопчику, – прошепотіла вона. – Дякую тобі.

Втім, майстер-клас приніс геть не ті плоди, на які розраховувала Синтія. Опановуючи нові навички за кілька днів, жінка пропустила несправність власної плити, коли розтоплювала цукрозамінник.

Першими загорілись фіранки. Доки приїхали пожежники, вогонь перекинувся і на вітальню.

Тай досі думав про те, яке диво, що сама Синтія не постраждала. Вона встигла забрати всього кілька речей і сумку з їх документами. Надихалась диму, та була неушкодженою.

Саме тоді вони і переїхали до того старого котеджу посеред лісу. Стара будівля, що колись слугувала заміською хатинкою для відпочинку, яка перейшла Синтії у спадок від бабусі та дідуся, тепер нагадувала будинок з якогось психологічного трилера. Порослий бур’янами сад, пожовкла, потріскана деревина, що колись мала білий колір. Скошений дах, який доведеться латати в наступні місяці. 

Це місце не мало нічого спільного з домом, і попри все…тепер це він і був. Тайлер не хотів турбувати матір власними переживаннями. Бачив, як їй самій важко усвідомити нову реальність: батька нема, на роботу її не наймали, (вона просто пекла пиріжки та печиво на продаж, які купували здебільшого сусіди), а зараз ще й дім з усіма речами назавжди втрачено. 

І не встигло те життя хоч трохи налагодитись, не встигли вони обжитись у відремонтованому, прибраному хай і старому бідинку, як однієї ночі на поріг заявилась дівчинка, що притискала скривавлений рожевий шарф до рани у боці. Зблідла, змарніла, піт виступив на чолі, світле волосся прилипло до нього. Крейдяні сухі губи стискались від напруги. Та її погляд…впевнений, рішучий, навіть в чомусь агресивний, змусив хлопця прирости до підлоги.

Він бачив її вперше у житті, а здавалось, неначе знав уже давно. І це відчуття чимось нагадувало дежавю, щось пронизливе, та при цьому збудоване на образах, за які він не міг вхопитись. Спогад, що постійно вислизав із пам’яті.

Таю тоді кров відлила від лиця, він мовчки посунув двері вбік, дозволивши дівчинці так само без слів увійти у дім. Хлопець не міг пояснити собі того, що відбувається. Та попри всі події, попри тривогу, що не полишала душі багато років – зустрівши погляд тієї незнайомки, Тай відчув як настирливе відчуття враз зникло, неначе його ніколи й не було. Наче саме те, що вони ніяк не могли зустрітись і викликало ту тривогу.

***

 Тай зітхнув перевівши погляд на Вівіку. Дівчина, стурбовано дивилась на дорогу. Тайлер опустив очі торкнувшись її руки. Вів повернула голову до нього і злегка стисла його пальці.

Коли вони в’їхали у двір, Вів не квапилась залишати авто і оглянула будинок. Цей Тайлер придбав ще з перших зароблених коштів. Сучасний, із садом, який полюбляла Синтія. Світлий і нарешті не потребував ремонту. Вона мала все для комфортного життя. Але була тут сама. 

Синтії потрібна була компанія. Вона любила говорити про різні дурниці, реготати із романтичних комедій і готувати для когось. Жінка потребувала соціальних зв’язків, вони окриляли її. Та попри це, вона ніколи не тисла і не нав’язувалась. А вони, що Вів, що Тай не надто і намагалися підтримувати належний зв’язок.

Весь час Дюпон, його свита, купа проблем. Неначе той клятий виродок був головною людиною, що витісняла собою тих, хто був справді гідний уваги. Вони тікали у ту роботу з головою, забуваючи, що життя йде далі, що жінка, яка виховала їх сидить тут сама і чекає, коли ж вони нарешті зателефонують чи зволять явитися. Сидить мовчки, не ображаючись, не вимагаючи. А всі питання і тривоги тримає при собі.

Вона здогадувалась, що робота небезпечна, та ніколи не питала що саме вони роблять. Погодилась на переїзд до Канади без запитань. І не надвзонює сину щодня, хоч мала на це повне право.

Вів заплющила очі. Черговий спогад увірвався в думки. 

Синтія тоді прийшла у кімнату Вівіки і лягла на її ліжко. Сама дівчинка сиділа за столом і повернулась до неї.

– Поговоримо?

Вів знизала плечима, відклавши ручку і вмостилась поряд. Певний час вони мовчки витріщались у стелю. А тоді Синтія видала:

– Хочу цілий палац тіста.

Вівіка повернула голову.

– Для чого?

– Ти лише уяви як буде зручно: не треба нічого замішувати, руку простяг – відщипнув і готово! 

– Типу… палац із тіста, чи купу тіста у палаці?

– І те, і те згодиться, – махнула рукою вона. – Зорієнтуюся на те як цей запит інтерпретують будівельники.

Вів реготнула.

– Ти така дивачка!

– Я і справді дивачка, – всміхнулась Синтія. – І ти дивачка, і Тай. Знаєш чого? Диваки – найліпші люди від усіх. Вони мають фантазію, якої не зрозуміти іншим. Це наша сила.

Вів хитала головою.

– Ходи до мене, дивачко, – загребла її у обійми Синтія і чмокнула у кінчик носа.

Стук у вікно вивів дівчину з думок. Хлопець трохи старший від неї, з темно-зеленими очима, стояв, вглядаючись у скло.

Вів видихнула. Не хотіла вона з ним бачитись. Дівчина відчинила дверцята і залишила автівку. Прохолодне повітря змусило її тіло на мить здригнутись.

– Ліаме, – звела брову вона.

– Вів, – кивнув він, не зводячи з неї чіпкого погляду.

– Все ще ненавидиш мене? – пирхнула Вівіка, хапаючи свою сумку.

– Дозволь, – перехопив сумку Ліам.

– Гм…дякую, – відповіла Вів, відводячи погляд.

Вони рушили до будинку.

– Я тебе не ненавиджу, – трохи згодом мовив він. – Лише вважаю, що ти зламала йому життя.

Вівіка повернула голову на Ліама.

– Невже ти ніколи не питала себе, яким би було життя Тая без тебе?

– Нудним? – намагалась пожартувати Вів.

– Безпечним, – стримано відповів хлопець, заносячи її сумку у будинок.

Вів видихнула, хитнувши головою. Ні, перш ніж йти туди – треба покурити. Зустріч з Ліамом була саме такою як вона і уявляла: напруженою і сповненою обвинувачень. Кузен Тайлера ніколи її не любив. Завжди вважав проблемою, що звалилась Синтії на голову. А коли Тай залишив їх і поїхав за Вівікою – і зовсім почав сприймати дівчину як винну у всіх можливих гріхах.

Ліам знову ж таки гадки не мав чим вони займаються, та підозрював що чимось досить небезпечним. Адже натякнув саме на це. 

***

– Тайсоне!

Тай озирнувся, відчувши як у грудях потепліло, щойно він побачив матір. Дико було чути власне ім’я. Хлопець часто забував його, бо давно не асоціював із собою. Ім’я дане йому батьком, як великим прихильником боксу, викликало здебільшого огиду, ніж прийняття себе. Синтії про це він, звісно не казав. Не хотів, аби мати відчувала сум, не хотів нагадувати їй про батька, що кривдив її роками.

Вони обійнялись. Тай заплющив очі, опустивши підборіддя на її плече.

– Я так скучила за тобою, синку.

– І я скучив.

– А де ж моя Вів? – спитала вона, окинувши поглядом сина. – Не кажи, що не привіз її.

– Я – твій син, взагалі-то!

– Так, і я дуже пишаюсь цим фактом, – погладила його по щоці Синтія. – Та мені потрібна Вів. Маю цілу купу пліток, а Ліам таким не цікавиться.

Тай пирхнув. 

– Вона у машині.

– Ти лишив її там саму?

– Вів інколи треба час на самоті.

– Посварились? – вона склала руки на грудях.

– Буває непросто.

– Ну, подружнє життя рідко буває простим, – поправивши його куртку, відповіла вона. – У тебе жахливий характер.

– Дуже тобі дякую!

Синтія всміхнулась.

– Жартую, – мовила вона, притулившись до хлопця. – Ти найкращий син на світі. І я певна, будеш найкращим чоловіком для неї.

Попри беззаперечну віру матері, сам Тайлер не вірив ні у перше, ні тим паче у друге твердження.

Вона оглянула сина ще раз:

– Який ти в мене красунчик, – провівши рукою по його скроні, мовила Синтія. – Але волосся я б тобі підстригла.

– Ну, мам…

– Знаю-знаю. Зараз так носять, – зітхнула вона. – Ти голодний? Я саме готую лазанью.

Хоч їсти і не хотілось, мамина їжа завжди розбурхувала апетит найдужче.

Почулись кроки.

– Привіт, дивачко, – озвалась Вівіка.

– Ві-ві! – скочила вона. – Моя Ві-ві!

– І чого мені здається, що мені ти рада менше? – звів брову Тай.

Вони міцно обійнялись, Вівіка ледь стримала сльози. Тай всміхнувся, поглянувши на ті обійми.

– Де ж вас носило так довго!

– Ти мені не повіриш.

Синтія подалась вперед, змовницьки зазначивши:

– Бреши переконливо і хтозна?

Вони всміхнулись одна одній, Синтія провела рукою по її щоці, хитаючи головою:

– Що за жахіття ти бачила за ці роки, дитинко?

– Про що ти?

– Про твої очі. У них дуже багато болю.

Вівіка мовчки притулилась до Синтії.

– Я так скучила за тобою.

– І я скучила, люба.

***

Вечеря вийшла досить напруженою, попри говіркість та смаколики Синтії. Чіпкий погляд Ліама наповал вбивав апетит Вівіки, дозволивши натомість налягти на вино. Тай сидів поруч, був не менш напруженим, вочевидь кузен сказав щось і йому.

Родина Ліама була досить приємною. Дружина здавалась дещо мовчазною, але дочка навпаки була галасливою і веселою. У них із Синтією неначе була якась своя мова. Вони гралися, жартували і перекривлювали одне одного. Простір сповнювався дитячим сміхом і це хоч трохи розряджало напругу за столом.

– Ти така гарна, – шепнула дівчинка, наблизившись до Вів. – Я теж хочу такі нігтики.

Крихітний пальчик погладив пальці Вівіки.

– Ти теж дуже гарна.

Дівчинка знизала плечима.

– Може колись буду. Я ще не виросла.

– Ти думаєш, що гарні лише дорослі?

Вона всміхнулась.

– Я не сподобаюсь Тайсону поки я маленька.

– О! Тобі подобається Тай? – всміхнулась Вівіка.

– Колись я вийду за нього заміж.

Вів стисла губи, щоб не засміятись.

– Але мені треба вирости. Не кажи йому, гаразд?

– Ні слова, – кивнула Вів.

Вони змовницьки всміхнулись.

– Гоуп, ходімо, – покликав Ліам. – Нам вже час.

Він повернувся, обійнявши Синтію, подякував за вечерю. Мовчки потиснув руку Тайлера, тоді, ледь подивившись на Вів мовив:

– Бувай.

– Доброї ночі, – озвалась його дружина.

Вівіка коротко кивнула, розвертаючись.

– Я вже вам постелила, – всміхнулась Синтія.

– Ми приберемо стіл, – сказала Вів. – Йди, відпочивай.

– Ні! Я сама.

– Мамо, ми допоможемо, – запевнив Тай, забираючи тарілки на кухню.

– Тоді, всі разом приберемо, зараз увімкну музику.

Вів всміхнулась. Синтія була чи не єдиною людиною, що з музикою робила майже все: приймала душ, готувала, мила посуд, навіть прибирала дім. Вона й була першою, хто показав Вівіці кліп “Break Free” гурту Queen, з того часу щойно у Синтії в руках опинявся пилосмок, вони вже співали на весь дім слова з тієї пісні і повторювали рухи Фредді Мерк’юрі у знаменитому відеоряді.

За мить на всю кухню заграла “Heart of Glass”, Вівіка почала підспівувати, намилюючи губку. Синтія наблизилась до неї, затягуючи і собі.

Тай хитав головою, приймаючи вимиті тарілки, щоб обтерти. Мати співала, витираючи стіл, та складала недоїдки до сміттєвого пакета. Він не міг позбутися спогадів про те, як подібні вечори були у них мало не щодня. Вечеря, тоді спільне прибирання, довгі розмови і спів. Йому бракувало цього. 

***

– А це пам’ятаєш? – тицьнувши пальцем на фото у альбомі, реготнула Синтія.

– Боже, як добре, що ти відмовила мене стригти чубчик!

Жінка розреготалась.

– А мені подобається. Я була схожа на панка.

– Ні, не була, – пирхнула Вівіка, розглядаючи фото де Синтія висунула язика, а на пів чола “красувався” обскубаний чубчик, який вона зрізала собі садовими ножицями.

– Та чого ж не була? – схиливши голову вправо, вона знову розглянула фото. – Я була як Тай у ту пору. 

Вівіка засміялася.

– Принаймні у тебе не було синього волосся.

– Чого ж, було зелене.

– Це ж коли?

– Ну, я тоді намагалась його відмовити від шкідливої фарби, купила якусь органічну і випробувала на собі. Вона всю ванну мені спаскудила, але з волосся змилась раз на третій.

– А я де тоді була?

– Переважно гупала дверима і вмикала важку музику.

Вівіка прикусила щоку.

– Але я не ображалась. У мене було зелене волосся, пальці і ванна кімната, зате я почувалась абсолютною неформалкою, такою…крутою, розумієш?

Вівіка розреготалась, відкинувшись на спинку канапи.

– Що? Не віриш мені? – всміхнулась Синтія.

– У тебе дивовижна звичка все демонструвати на собі, знаєш? – примружилась Вів.

Синтія знизала плечима, перегортаючи сторінку.

– Це була пригода. Ви пізнавали світ, самовиражались і я разом з вами.

Вівіка всміхнулась.

– І я дякую тобі за це, справді.

Жінка всміхнулась, перегорнувши сторінку.

– Це той концерт, куди ви тікали з Таєм?

Вівіка видихнула, хапаючись за фото.

– Ні, це той концерт, на який ти дала гроші і відвезла нас.

– Ну, мені подобалось розповідати сусідам, що ви втекли з-під домашнього арешту.

– Ти ніколи не робила домашній арешт.

– А може варто було, – знизала плечима вона. – Бо десь за рік після цього ти втекла від мене.

Вів опустила очі, веселого настрою як і не бувало.

– Синтіє…

– Я знаю. Тобі було дуже важко, ти шукала себе. Головне, що ти повернулась – інше неважливо.

– Я знаю, що скривдила тебе. Якби я усвідомлювала, чим це все скінчиться…

– Тай нічого не розповідав. Лише…що той хлопець був покидьком.

– Так і є.

Синтія підняла на неї очі.

– Він ображав тебе?

Вівіка кивнула.

– Моя люба…

– Не хвилюйся, вже згодом я добряче його образила. 

Жінка всміхнулась.

– Та я рада, що Тай опинився там і витягнув мене, – Вів знизала плечима. – Хтозна, якби він не прийшов…може мене б уже і не було.

Синтія обійняла дівчину, чмокнувши у щоку. Вівіка знітилась, а тоді перехопила альбом і витягла фотокартку.

– Це я заберу, – реготнула вона. – Я й забула за той ірокез. Буду кошмарити цим Тая до скону, – поцілувавши фото, мовила дівчина.

Вони засміялися. Вів підвелася.

– Певно, час лягати, – мовила вона, взявши жінку за руку. – Я люблю тебе. Хай яка нестерпна.

– А я люблю тебе. Хай яка терпляча.

Вівіка пирхнула, всміхаючись.

– Солодких снів, Ві-ві, – Синтія взяла її обличчя у руки і легенько чмокнула у кінчик носа.

Вів реготнула.

– Мені наче знову тринадцять.

– У моїй голові тобі завжди тринадцять.

– Який жах, – закотила очі вона. 

– Ніякий не жах. Ти була милим дитям.

– Я була огидною!

– Ну, трохи капризулька, – визнала Синтія. – Та воно й недивно. Принцеса почала жити у нетрях. Я б теж психувала.

– Ні, це було несправедливо, – хитала головою вона. – Ти зробила для мене все. Я не завжди була вдячною, і за це пробач. 

– Що було – загуло, Ві-ві. Для мене важливо, що ти зараз тут. Інше – значення не має. Не уявляєш як я верещала і підстрибувала, дізнавшись про вас. Він же любив тебе ще з дитинства!

– А як ти дізналась?

Синтія залізла на канапу з ногами, взявши Вів за руки:

– Присягнися, що не скажеш Таю.

– Присягаюся…– непевно мовила вона, сівши поруч.

Жінка видихнула.

– Якось ви приїздили і ходили гуляти допізна. Мене тоді мучила безсоння і я вийшла надвір. Тоді й помітила, як ви крадучись, повертались до будинку. Ти хіхікала, ви тримались за руки. Знаєш, він так притримував тебе, коли ви йшли…Я відчула, що між вамми нарешті немає цих дурних секретів.

Вів замислилась, намагаючи пригадати, що то був за вечір, адже жодних романтичних прогулянок у них насправді не було. Спогад увірвався досить різко. То був день народження Ліама. Вівіка відмовлялась туди йти, але сам іменинник запропонував закопати сокиру і відсвяткувати примирення “косячком”.

Вівіка не цікавилась психотропними речовинами, та у той вечір чомусь вирішила спробувати. Тай із Ліамом, своєю чергою, не раз “розважались” у такий спосіб, коли були молодші. Не складно з’ясувати, чого вона хіхікала, ну, а чого Тай притримував її і поготів. Дівчину тоді добряче взяло, викликаючи перепад емоцій від плачу, до реготу. Це нажахало її, тож певно і стало причиною, чому вона обрала не повертатись до таких речей.

– Я кілька днів тому помітила, що одна з моїх каблучок зникла. То фамільна коштовність. Мій прадід з нею робив пропозицію. Її передають жіночою лінією.

Вів нахмурилась. Навряд чи каблучку стягнув Тай. Усвідомлення досить швидко спало на думку. У пору своїх “трав’яних” етапів, Ліам нерідко щось крав і перепродував. То он чого він аж так переймається Синтією? Бо колись спер важливу для неї прикрасу, мабуть штовхнув десь і не зміг повернути, коли оговтався від власного вчинку? От же, сволота. Вівіка довго не могла зрозуміти, чого з певного моменту хлопець аж так зблизився із жінкою. А це було лише дурнувате почуття провини.

– Тієї миті я запишалась Таєм, – продовжила Синтія, вивівши Вівіку з думок. – Бо він стільки років тримав це у собі…Я непокоїлась. Адже…ви завжди разом, це ж очевидно!

Вів відвела погляд. Очевидно це було схоже всім, крім самої Вівіки. Дивовижне відчуття, а бісить як – не передати. 

Синтія обійняла дівчину:

– Дуже хочу, щоб ви були щасливими, – вона погладила її по плечах, а тоді відсунулась, зазирнувши у очі. – Все! Маніфестую: щастя моїм любим дітям. Все, щоб без щастя мені не поверталась, зрозуміла?

Вівіка розреготалась.

– Дякую, що дбаєш про мого Тайсона, люба. 

Вів опустила очі.

– Він дбає про мене більше.

– Ну, він чоловік, так і має бути у нормальних сім’ях.

Вівіка окинула її поглядом.

– Хочеш поговорити зі мною про гендерні ролі?

– Трохи пізнувато, ти вже така доросла...– поправивши її волосся, мовила вона. – О, як це гарно, – відволіклась на мить вона, зачарувавшись укладкою дівчини. – Але, знаєш: коли чоловік та жінка дуже люблять одне одного…

Вів розреготалась. Синтія і собі всміхнулась.

– Ти стала достобіса красивою жінкою, знаєш?

– Чимало часу минуло, відколи ти вчила мене виводити стрілки підводкою.

– О, та не те слово! – пирхнула жінка. – Я вже сама забула як це робиться, а ти сидиш тут як Клеопатра.

Вівіка всміхнулась, взявши Синтію за руку.

– Мені бракувало тебе.

– А мені вас. Сумую щодня. Та знаю, що ви зайняті.

Вів опустила очі.

– Чим ви взагалі там займаєтесь?

Дівчина напружилась.

– Серйозно, Тай весь час тримає таку таїну, наче ви якісь шпигуни абощо…Я ж тут сама, мені крім “Бондіани” інші думки у голову не лізуть.

Вів зітхнула:

– Хай буде “Бондіана”.

– Ага, ну, хто тут Бонд зрозуміло.

Вівіка всміхнулась, Синтія продовжила:

– І хто ж тоді Тай?

– Її хлопець, очевидно.

– Наречений звучить солідніше.

– О, так, – пирхнула Вів. – Солідність це про нього. Скоро почне нипати хатою з нахмуреним писком і все контролювати.

– Головне при цьому тримати власний писок, бо ще дужче нахмуриться. 

Вони зустрілись поглядами, а тоді засміялися.

– Ви чого тут регочете? – спитав Тай, спинившись у кімнаті.

Між бровами хлопця пролягла глибока зморшка. Вів і Синтія переглянулись, а тоді розреготалися знову.

***

Звісно ж для ночівлі Синтія виділила їм одну спальню. І з одного боку це не було чимось дивним(у голові матері вони мало не одружені), та й самі по собі вони вже не вперше ділили ліжко для сну – у вирі останніх подій, обоє почувались занадто ніяково від того факту, що їм доведеться спати разом.

Вів була занурена у власні думки, коли Тай повернувся із душу. Вона простягнула йому фото, з кривою усмішкою.

– Я встановлю це на заставку телефону.

– Оце так погроза, – вирячившись на світлину, мовив він. – Боже, я схожий на малолітнього злочинця.

– Як на мене, більше на "Таксиста". Принаймні, якщо у старості ти будеш таким самим привабливим як Де Ніро, у нас точно є майбутнє.

Він пирхнув, знову розглядаючи розфокусовану фотокартку, де його волосся було зібране у синюватий ірокез, а вдягнений він був у куртку М-65 із купою анімешних пінів, поруч стояла Вів у його сорочці, більшій за неї на кілька розмірів, картатій спідниці-шотландці, сітчатих колготах і грубих рокерських черевиках на товстій тракторній підошві. Обоє мали невимовно серйозний вираз обличчя, що навпаки зараз здавалось достобіса кумедним.

Вівіка розреготалась.

– Я й забув, що ти пір’я у коси вплітала! – засміявся він. – Це як у соліста того фінського гурту?

– Ще б пак! Памʼятаєш мій перший подарунок на твій день народження?

– Диск із “Hide from the sun”, – айже без паузи відповів він.

– Будьмо чесними: це найкращий альбом The Rasmus.

– Все ще переконаний, що це “Dead Letters”, – скривився Тай.

– Цей безперечно залав круту базу, але альбом 2005-го показав нове звучання гурту. Жорсткіша музика і вокал, але лірика текстів бʼє значно глибше. Вони подорослішали від попереднього альбому, отримали новий травмуючий життєвий досвід і вклали його у цю роботу. Це відчутно і тому цей альбом такий сильний.

Тай примружився:

– Боже, та тобі подобаються хворі речі!

Вів подалась вперед:

– Дай-но вгадаю: саме тому тобі подобаюсь я?

– Брудний прийом, Аллен, – пирхнув він, віддалившись.

– Подай до суду, ніжинко.

***

Сон не йшов. Зустріч із Синтією пробудила давні спогади, дівчина і забула як легко їй було поруч із жінкою. І водночас відчувала гіркоту за те, що втекла від неї, коли їй виповнилось п’ятнадцять. Довгий час дівчина не могла пояснити собі власної поведінки. Синтія була м’якою, при тому і вона, і Тай поважали її. 

Та постійне порівняння її дій із тим, що робила рідна матір Вів. Моменти у яких чужа мама була більш щирою, близькою та рідною за власну – викликали у дівчини суперечності і гнів на себе. Бо її матері більше немає, вона бачила як це сталось, а тепер, неначе зрадила її пам’ять тим, що полюбила іншу жінку, і сприймає її такою ж рідною як і ту, що подарувала їй життя. Ту, що хай по-своєму і менш емоційно, та все ж любила і дбала про неї. Дбала до самого кінця. 

Вів пригадувала, як Синтія чмокнула її у кінчик носа і всміхнулась. То був черговий ритуал жінки, який Вів підхопила й перенесла у власне життя.

 – Нащо ти цілуєш мене у кінчик носа? – спитала вона якось у Синтії.

– Я тебе соромлю? – озирнулась на неї жінка.

– Ні. Просто цікаво, – знизала плечима Вів.

Синтія сіла на край ліжка, провівши рукою по волоссю дівчинки.

– Часом щастить знайти людину, про яку дбаєш не тому, що мусиш, а тому, що можеш. Я відчуваю, що тебе зі мною звела доля.

Ці слова розчулювали, Вів відвела погляд, щоб не заплакати.

– Це дуже мило, Синтіє… дякую. Але до чого тут ніс?

– Так я встановлюю звʼязок, – всміхнулась вона. 

– Але чому саме ніс? – допитувалась Вів.

– Це єдина частина твого обличчя, яку ти постійно бачиш, навіть коли ігноруєш цей факт.

Вів замовкла, і справді, кінчик носа було видно, та вона неначе забувала про це час від часу, не концентруючись.

– Мій цілунок – це моя підтримка і захист тобі. Я вкладаю у нього дуже чітке повідомлення: де б ти не була, я чекатиму на тебе вдома. Як би самотньо тобі не було – я бачу тебе, навіть коли я не поруч, – вона торкнулась пальцем її носа. – Як цей носик, який ти ніби й бачиш, бо він з тобою завжди і водночас забуваєш про це.

Вівіка криво всміхнулась. Синтія була дуже творчою, часом відшукувала символізм у простих, як двері речах. Жінка погладила її по руці:

– Хтозна, може й ти колись знайдеш того, до кого відчуєш таку ж материнську турботу. От тоді ти й зрозумієш мене найдужче.

– Навіть так, – пирхнула Вів. – Навряд чи я буду чмокати конось в носика. Це так…

– По-дитячому? – всміхнулась Синтія.

Вів кивнула.

– Діти знають більше. Їх ще не скували рамки суспільства, вони вільні виражати почуття. Нам всім не завадило б повчитися цього у них. Найдужче я ціную дітей у дорослих. Такі люди мають непомірно велику душу. Знайдеш такого – тримайся за нього, Ві-ві. Колись усвідомиш, що такі люди – дар.

Вів заплющила очі, пригадуючи Томмі. Синтія і тут мала рацію. Такий як Томас був даром для їх команди. Його чистота, його позитив, турбота про інших…Вів не зустрічала таких як він ні до, ні після знайомства із хлопцем. І щиро сумувала за ним. Бо любила його, неначе власну дитину. Хоч і різниця у віці складала всього кілька років. 

Вона часто цілувала його у кінчик носа. Без підтекстів чи недолугих загравань. Бо любила його як людину. Томмі й справді був дитям у тілі дорослого. Та у гарному, найкращому сенсі цього слова. Він дійсно мав свободу, якої не мав ніхто. 

І здавалось би, його смерть мала чогось навчити трійцю. Та вони знову і знову потопали у власному мороці, прикупивши лиха, намагалися відкриватись одне одному, та все ще не могли дійти до того рівня щирості, який Томас мав від природи.

– Все гаразд? – озвався Тай, помітивши замисленість дівчини.

Вона зітхнула, киваючи.

– Якщо хочеш, я посплю на підлозі.

– Вляжся вже, – роздратовано мовила дівчина.

Тай опустився на ліжко, втупившись у стелю. Певний час вони не говорили. Та напруга, що відчувалась між ними зараз ставала ще більш явною. Вона перехоплювала подих, від неї кортіло втекти.

– Дякую, що підштовхнула мене приїхати.

– Пусте, – кивнула вона. – Я і сама скучила за Синтією.

Вона зітхнула, вимкнувши лампу. Тай завмер. Коли їх обох вкривала темрява, ставало ще гірше. Здавалось, що межа, і так доволі затерта, зникала зовсім. Тай відчував порив торкнутися Вівіки, спинити руку на стегні, знову поцілувати її, бо після того як вони цілувалися, його губи досі горіли, згадуючи ту мить.

Досить скоро Вів знову увімкнула лампу, прикрутивши освітлення.

– Не проти? – знервовано спитала дівчина.

– Гарна ідея, – хрипко мовив він.

Запанувала тиша. Сон не йшов нікому з них. 

– Що ти мала на увазі, кажучи, що не існує тумблера, щоб вимкнути постійне хвилювання?

Вів певний час мовчала, пригадуючи їх розмову, коли він прокинувся після поранення.

– Тобі потрібне підтвердження того, що мені небайдуже помреш ти чи будеш жити?

– Ні, я знаю, що тобі небайдуже.

– Тоді про що саме ти хочеш запитати?

Тай мовчав.

– Коли ми…коли ми цілувались, що ти відчула?

– А! То ми нарешті поговоримо про це? Це ж треба!

– Обов’язково все сприймати так?

– Обов’язково падати на мороз на кілька діб, а потім вивалювати мені це перед сном?

– Гаразд, забудь.

– Ні, не забуду. Почав розмову – тоді слухай.

Тай стиснув щелепи.

– Я ніколи не бачила в тобі чоловіка, хай яка ти гарна людина, який сильний і надійний. Ти завжди був мені другом і не у дешевому поп-культурному сенсі з усіма “благами” френдзони. Я просто не сприймала тебе у іншому плані. І в очі не бачила твоїх почуттів до мене.

– Ну, звісно. Ти ж у нас вся така вища за цю романтичну хрінь, так?

– Просто мене не цікавила вся ця “романтична хрінь” після того як моїм першим хлопцем став грьобаний грумер, що на третьому десятку вирішив укласти в ліжко малолітку і маніпулював мною скільки пам’ятаю ті кляті стосунки. Коли він сконав, я усвідомила, що не хочу більше марнувати свій час на когось і ставати залежною від наявності когось поруч, навіть якщо він буде гідним.

– А як же твій Торнтон?

– До чого тут він? – роздратовано кинула вона.

Від згадки про детектива, серце мимоволі стислося.

– Він був гідним. Це навіть я визнаю. 

– І що з того?

– Ти ж була з ним.

– Чого ти добиваєшся? Хочеш почути чи кохала я його? Так, кохала. І можливо, якась частина мене кохає досі. Чи планувала я це? Ні, я хотіла погратися, гра вийшла нечесна. Ми відпустили одне одного, він помер – все скінчилось. 

Тай мовчав. Вівіка видихнула.

– Я не дивилась на тебе інакше як на друга до того як ми переїхали у той клятий будинок. Простір там тисне на мене. Я відчуваю тебе всюди і водночас почуваюсь там самотньою, бо ти закриваєшся від мене. Тому, так. Я відчула щось, коли ми цілувались. Спершу не могла зрозуміти що саме. Це трохи налякало мене, – вона помовчала. – Трохи завело. Або не трохи, не знаю.

Тай заплющив очі, відчуваючи як на її слова починає реагувати тіло.

– І що змінилось?

– Мені завжди було важко прийняти той факт, що з нашою роботою будь-хто може загинути. Та коли тебе поранили, я запанікувала.

– Ну, не знаю. Того вилупка ти забила до смерті цілком собі зосереджено.

– Не плутай паніку і розгубленість. Ми у стресі б’ємо і тікаємо. Завмирати – не наша історія.

Вони помовчали. Вів раптом спитала, усвідомивши:

– То ти так тоді казився, бо справді ревнував мене до Габбі?

Тай знервовано ковтнув.

– Я думала Есті просто стібеться, – пирхнула Вів.

– Мене дивує як зі своєю проникливістю ти часом не бачиш того, що в тебе під носом, – похмуро зазначив Тай.

– Ти сам казав, що добре приховуєш.

– Не з появи Торнтона, – хитнув головою Тайлер. – Він став чимось не короткочасним.

– Вдарило по самолюбству?

– Вона ще й питає!

Вів пирхнула. Тай знизав плечима.

– Я не мав чого вимагати. Мої почуття – мої проблеми.

– Це не так. Не тепер.

Він затамував подих.

– Коли ти так поводишся, Таю, це вже не твоя проблема. Бо це стосується і мене. Бо я теж маю почуття і, на відміну від тебе, прагну з’ясувати що вони значать.

– І як успіхи?

– Я думаю, що закохана в тебе.

Вона сказала це так просто, наче обрала страву на сніданок. Наче розповідає план покупок, наче це щось буденне, просте і вже давно відоме йому. І попри це, дихання Тайлера зрадницьки збилося. Та потім від цієї думки його чогось пробило на регіт.

– Що смішного? – не зрозуміла Вів.

– О… гаразд. То що я зробив?

– Не зрозуміла?

– Це типу «дякую» за щось, що я зробив на автоматі?

– Е… ні, – розгубилась на мить Вів. – Я просто сказала, що кохаю тебе, здається вперше за весь час, а ти з мене кепкуєш.

– Я не кепкую. Я б хотів аби це було правдою, бляха я мріяв про це все своє життя. Та ти щойно казала, що завелася від нашого поцілунку, а тут розповідаєш про закоханість?

– Одне іншому не заважає, – знизала плечима вона. – Ще скажи, що ти при всій своїй закоханості мене не хочеш.

– О, я хочу, – видихнув він. – Хочу донестями, я неначе зразу повернувся у пубертат, відкриваючи для себе дивовижний світ фізичного “самопізнання”. Але суть не в тому. Це не головне, це не те, чого я хочу від тебе.

– Я взагалі не розумію, чого ти хочеш, – визнала Вів. – Не кажу про почуття – погано. Кажу – здіймаєш на сміх і скаржишся на виснажливу мастурбацію. 

– Твої почуття поверхневі.

– Вау! – пирхнула вона. – Ти вражаєш, Пейдже.

 – Можеш ображатись, коли хочеш. Та ти забуваєш, як добре я тебе знаю. Я бачив, як ти ставишся до чоловіків. Ти використовуєш їх і викидаєш, як сміття. Бо почуття це надто складно для тебе, тож ти знецінюєш почуття і тих, хто намагається залицятися чи допомогти тобі. Твоя цікавість у мені несе дуже зрозумілий характер.

– Типу…я хочу тебе трахнути, значить я не закохана і коли зроблю це, то що? Переїду в інше місто і видалю твій номер?

– Це буде важко, нас забагато пов’язує.

– А я про що!

– Те, що ми будемо вимушені продовжувати роботу ні до чого тебе не примусить.

– Та не треба мене примушувати, бляха! Я сказала тобі, що маю почуття, з чого ти взяв, що вони тільки сексу стосуються?

– Це не закоханість, – хитнув головою він. – Це нереалізована жага.

– І що? Ти будеш грати Цілку Ломанідзе, бо боїшся що я розіб’ю твоє ніжне серденько?

– Так, Вів. Саме таким і був план.

У цей момент Вівіці кортіло послати все під три чорти і вдати, що ніколи не зізнавалась Таю у набридливих почуттях. Вона жалкувала, що дозволила собі відчувати і ще більшою дурепою почувалась, що сказала про це. Хотілось піти геть і не повертатись. Та вона стрималась. 

Це нічого не вирішить, нічим не допоможе і вже точно не дасть можливість перевірити чи каже Тай правду. Бо в глибині душі вона дуже боялась того, що він має рацію. Боялась, що її почуття справді обумовлені нереалізованою сексуальною напругою і зникнуть щойно вона втамує свій інтерес.

Вівіка видихнула, збираючи рештки самоповаги:

– Що ж. Дякую, за чесність. Ми нікуди не поспішаємо, тож матиму час здобути твою довіру і розібратись у собі.

Тайлер здійняв брови, повернувши голову:

– Гаразд.

– Щось не так? – ледь стримуючись, щоб не придавити його подушкою і просити “йти на зустріч світлу”, процідила Вів.

– Та ні, я просто здивований. Думав ти психонеш і підеш геть із гордо піднятою головою, а тоді вдаси, що нічого не сталося.

«Дідько. Добре ж він мене знає» – промайнуло у голові.

– Схоже, я здатна на сюрпризи.

– Це справді так, Вів, – погодився він. – І я тобі дякую за це.

Дівчина не знала, що відчуває. Та після Джима вона знала одне: якщо їй пощастить колись покохати знову – вона скаже про це, а не чекатиме. От тільки почувалась вона після цього не дуже приємно. 

Заснути їй не вдалося. Так і пролежала кілька годин, прокручуючи ту розмову у голові. Не спав і Тай, так само постійно міркуючи про почуте.

Близько третьої, Вів підвелася аби піти попити води. Не те щоб її дуже мучила спрага, радше нічого було робити, а продовжувати валятись на ліжку уже набридло.

Вона увімкнула підсвітку біля стійки і налила води у склянку. Тінь промайнула за вікном, змусивши дівчину застигнути, прислухаючись. 

Вів потягнулась пальцями по стійку з ножами і вхопилась за руків’я, коли носа і рота торкнулось щось вологе, а тоді все заполонила пітьма.