Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Depeche Mode – Enjoy the Silence 

– Я… хочу тобі дещо показати, – мовив Джим, провівши великим пальцем по щоці Белі.

Щойно він повів її на другий поверх, княгиня всміхнулась:

– Точно! Екскурсію другим поверхом ти мені так і не провів!

– Лишив на десерт, – реготнув Джим. – Я дуже довго думав, що тут має бути…та всі думки тоді були лише про те, що це не мені вирішувати.

Белі нахмурилась, зустрівши його погляд.

– Подумай, що б ти хотіла, аби було у цих кімнатах. А я це додам.

– Ти…пропонуєш з’їхатись?

– Ти завжди була частиною цього дому. Навіть, коли я…був певен, що ми лише друзі. Тож…справедливо було б, аби й ти мала власний простір. Все краще, за ту халупу, де ти зупиняєшся.

– Гей! – стукнула його в плече Белі. – Не смій ображати мій дім.

– Сама казала: то – не дім, – відвівши пасмо її волосся за плече, всміхнувся Джим.

– Ну, гаразд, – вона пирхнула, обійшовши його. – Подивимось, що тут у нас.

Белі штовхнула двері, заклякнувши. Кімната була казковою: панорамні вікна, що своєю формою нагадували улюблені готичні споруди Беліал, впускали максимум денного світла, яке вона обожнювала. М’які плюшеві ковдри і подушки на підлозі, викликали бажання чим швидше влягтися на них і розтягнутися всім тілом. Ловці сонця*, що звисали зі стелі, мали різну форму. Кристали переливались у них, підловлюючи сонячні спалахи, що вкривали стелю різноколірними крапочками.

– Там…є ще вихід на дах, – трохи непевно мовив детектив. – Ну…знаєш, якщо закортить залишити цей “акваріум” і подихати.

– Або злетіти.

Джим кивнув. Вона повернулась до нього:

– Ти справді зробив це для мене?

Торнтон знизав плечима.

– Просто хочу, щоб ти була поруч якомога більше. Дивись, я навіть настил тобі зробив, – киваючи на стосик м’яких ковдр, мовив детектив.

Беліал розреготалась, поцілувавши його.

***

Асмодей розплющив очі, відчуваючи дивне тепло і абсолютну розслабленість. Він дозволив собі усмішку, доки сон поволі залишав його. Рука торкнулась м’якого моху. Демон відчув, як спокій розвіюється, змінюючись тривогою.

Він підвівся, озираючись. Озеро було таким самим прекрасним як і минулої ночі, от тільки зараз Асмодей був на тому озері один. Рідлі залишила його.

Гірке розчарування сколихнуло груди, демон хитав головою, вдягаючись. Як же це було типово. Морочить голову, то наближається, то кидає…звісно, вона мала власні шрами, та хіба Асмодей заслуговував такого ставлення?

Повернувшись до власних апартаментів, демон ще довго бродив кімнатою, прокручуючи у голові події минулої ночі та й усіх минулих місяців.

Його сповнював гнів, тривога, сум, та події минулої ночі тепер лише дужче переконували його у тому, що почуття до Рідлі він мав, глибинні сильні і при цьому з того б не вийшло нічого путнього. Це дратувало Асмодея. Чи Есті так вплинула на нього, чи його внутрішні зміни, та довгий час він сподівався, що нове кохання буде вдалим. Коли він вже дозволив собі відкритися, хіба ж не має це бути хтось…гідний? Хтось, хто прийме ті його почуття, підтримає, заохотить?

Він стиснув зуби. Як же кортіло послати все під три чорти і зникнути. Куди-небудь, хоч і до Буера. Він звісно зараз цілковито у вихованні власних дітлахів, та певно місце для брата знайде. 

А з іншого боку – що це змінить? Хіба нова локація якось перекреслить почуття? Певно його план щодо зілля не такий і поганий. Принаймні воно прибере роздратованість і гірке розчарування від усього.

Асмодей підвівся, рушаючи до дверей. Єдине на що він сподівався – що сестра зараз не трахається із тим Торнтоном. Попри те, що вибір Белі він приймав – навряд чи його нестабільна психіка зможе пережити один лише вигляд того їх кохання.

Він відчинив двері заклякнувши. Рідлі стояла на порозі, тримаючи руку так, ніби збиралась постукати.

– Що ти тут робиш? – стиснув зуби він.

– Не знаю.

– От і я не знаю, – похмуро зазначив він. – Доведеться визначатись.

Вона видихнула.

– Ти злишся на мене?

– Чи злюсь я? – звів брову він, а тоді реготнув. – Дай-но подумати: ти мене використала, а тоді ще й кинула, я маю тішитись? Звісно, я бляха злий, Рідлі!

– Не драматизуй, – закотила очі занепала.

– Не применшуй моїх почуттів, – понизив голос він. – Ти у мене в голові не була, щоб таке казати.

Вона нахмурилась, відводячи очі.

Демон повернувся до квартири і важко всівся на канапу. Потер пальцями очі, видихаючи.

Рідлі безшумно рушила за ним, ставши біля стіни.

– Знаєш як боляче було заснути у твоїх обіймах, а прокинутись на самоті? 

– Це ж… було одноразово.

Асмодей відняв руку від очей, хитаючи головою.

– Ти знаєш, що це не так.

– Годі цього…– видихнула вона, потерши руки. – Ми обоє відчували напругу…її треба було кудись подіти. От і все.

– Тоді, чого ти тут?

Рідліель опустила очі.

– Що, напруга лишилась? – насмішкувато мовив Асмодей. – Потрібен “другий захід”?

– Припини це.

– Я просто не розумію, ти справді думала, що мені треба лише це?

Рідлі відвела погляд. Асмодей пирхнув.

– Хоч убий, не розумію тебе, – знесилено мовив він.

Занепала мовчала.

– Довгий час я і сам думав, що моя цікавість до тебе зникне, щойно я дізнаюсь твою історію, або прочитаю тебе.

– Або переспиш?

– Я не думав, що до цього дійде, – похмуро зазначив він.

– Та ну?

– Не знаю, як ти, а забуватися я міг лише з суккубами, і те того, що вони – моє творіння.

– То ти без послужного списку, виходить?

– Виходить, що так, – бурмотів він, не поглянувши на неї.

Рідлі опустила очі.

– Та ніч…

– Була потрібна виключно для того, щоб ми обоє це нарешті усвідомили, – перебив її Асмодей. – Ти не гірше за мене знаєш, що це було не одноразово. Ти знаєш, що це щось означало. 

Рідліель наблизилась, сівши на канапу поруч.

– Я розумію це, але…

– Він скривдив тебе, я знаю. Але я…

– Ти – не він, – кивнула Рідлі. – Я знаю це. Та мені важко довіряти.

– Це я вже зрозумів, – зітхнув демон, піднявши очі. 

– Тоді нащо тобі це?

– В мене має бути відповідь?

Рідлі знизала плечима.

– Гаразд. Нащо ти прийшла до мене на озеро минулої ночі?

Занепала знервовано ковтнула.

– Відчула потребу.

– А, так, точно! Ти хотіла потрахатись, вгадав?

– Не вгадав, – роздратовано мовила вона.

Асмодей закрив долонею очі.

– Якби ти дала собі шанс…Якби погодилась на цей крок – я кістьми ліг, але зробив би тебе щасливою.

Вона зустріла його погляд, розуміючи одне: враховуючи рішучість та здатність Асмодея і справді йти на великі вчинки – він казав їй цілковиту правду. Від чогось це лякало Рідлі ще дужче.

– Це…дуже гарно звучить, проте…

Демон зітхнув:

– Я тобі дещо покажу.

Асмодей простягнув долоню. Рідлі втупилась у неї, нахмурившись.

– Що ти задумав?

– Повір хоч раз, – знесилено мовив він.

Рідлі видихнула, взявши його за руку. Простір довкола здригнувся, являючи занепалій багряні напівпрозорі уламки.

– Що це? – здригнулась вона.

– Моя аура. 

– Схожа на розбите скло…

– Такою вона була, коли ми тільки зустрілись.

Рідлі поглянула на Асмодея. Демон заплющив очі, концентруючись.

– А це те, що відбувалось із кожною наступною зустріччю, – продовжив говорити він.

Уламки поволі збирались воєдино. Між деякими досі виднілися тріщини, проте було й чимало тих, що зійшлися бездоганно, майже безшовно.

Рідліель затамувала подих.

– Як ти це робиш?

– Ну, у мене були домашні завдання, хіба ні?

Вона відчула, як очі защипало від сліз.

– Я відчував ці руйнування ще з дня, коли народився, Рідлі, – продовжував демон. – Неначе саме лихо привело мене у цей світ, породило, змінювало, а тоді знову й знову розбивало на друзки. 

Рідліель поглянула на нього, відчуваючи водночас гнів на несправедливість, з якою він стикався, і гордість, що йому стало сил вибратись.

– З тобою я цього не відчуваю, – додав Асмодей. 

Рідлі втупилась очима у відновлену ауру. Деякі тріщини були аж чорними, кривими, глибокими.

– Там…спогади про те, що сталось між тобою та Абаддон?

Асмодей кивнув, опустивши очі.

– Ти можеш їх переглянути, якщо хочеш. Будь-які, і ці також.

– Але…якщо я переглядатиму їх – ти ж проживатимеш все це знову, хіба ні?

Демон кивнув:

– Раз я це вже пройшов. Зможу і вдруге.

– Нащо? – здригнулась вона. – Це ж…твій біль.

– Мені нема чого приховувати. Я намагався пояснити це тобі безліч разів, та…якщо це єдине, що зможе переконати тебе, у правдивості моїх слів – гаразд.

– Поясни мені, чого ти так борешся за мене? – знесилено спитала Рідлі. – Ти ж бачиш мене. Я…зламана. Не здатна переступити власне минуле і довіритись навіть гідному.

– Хіба не ясно? – видихнув демон. – Я кохаю тебе. 

Занепала хитнула головою і відпустила його руку, аура зникла. Асмодей був готовий закричати від безсилля. З Рідлі було важко. Він гадки не мав, як переконати її у тому, що всі його наміри щирі.

– Я ж тебе уже дістала своєю непевністю, я бачу це, – тихо мовила вона.

– Дістала, це факт, я не заперечуватиму. Та я хочу, щоб ти вірила мені. 

Вона зустріла його погляд.

– Я ціную всі твої спроби. Та мені потрібен час.

Демон кивнув, зітхнувши.

Певний час Рідлі мовчала, Асмодей дивився перед собою. Вона несміливо подалась вперед, її пальці ковзнули у його долоню. Демон стиснув руку занепалої. 

– Я хочу бути з тобою, – тихо мовила вона.

Асмодей з недовірою покосився на неї.

– Справді?

Рідлі кивнула, опустивши очі. 

– Просто…для мене це важче, ніж здається.

Він зітхнув, подавшись вперед.

– Один мудрий наставник, якось намагався донести мені, що бажання це головне. 

Вона підняла очі на демона та нічого не відповіла.

– То, як будемо вчитися? – звів брову Асмодей. – Малими кроками, так?

– Швидко засвоюєш, – всміхнулась Рідлі.

– Сподіваюсь, ти теж.

Занепала потягнулась до демона, міцно обіймаючи. Асмодей заплющив очі, пригорнувши її до себе. 

***

Загалом стосунки Беліал із Джимом були прекрасними. Крім вже звичних жартів та легкості у спілкуванні, додались і поцілунки, що не могло не тішити. 

Вони так само працювали провідниками душ, з одним малим нюансом: тепер вони мали й вихідні, які проводили спільно за прогулянками чи відвідуванням закладів, яких тут було чимало.

Поруч із Джимом Белі відчувала спокій, затишок і безпеку. Та і дім його був значно приємнішим за ту крихітну хатинку, де вона час від часу зупинялась. Тож за “переїздом” діло не стало – детектив підкупив її персиковим пирогом, неймовірно смачним глінтвейном і цілим власним поверхом, який вона обставила дрібничками. Та все ж княгиня відчувала й інші свої бажання, що значним чином впливали на її сприйняття.

Уже кілька тижнів відчувалась між ними певного роду напруга, не шкідлива, радше та, що трохи тисла і прагнула нарешті перетворитись із обридливих бажань у реальність.

Детектив в цілому відчував те саме, та вочевидь, мав певні сумніви у, так би мовити, реалізації, враховуючи його “безтілесний” статус.

Вони цілувались, сидячи на канапі у вітальні Джима, Белі притискалась до нього, торкаючись руками його шиї. Детектив охоче відповідав на її ніжність, та все ж, вона відчувала як він стримується.

– У чім річ? – спитала княгиня, зазирнувши йому у очі.

– Я…розумію до чого ти хилиш і мені теж цього, повір, страшенно хочеться, та я…

Беліал всміхнулась.

– Що…взагалі робити? Як це відбувається тут?

– Бляха, не кажи, що ти помер незайманим, – закотила очі вона.

Торнтон розреготався.

– Ні. А що? Це становило б проблему?

– Неабияку, – пирхнула вона.

– Я маю на увазі…як зняти одяг?

– Ти ж переодягався, хіба ні? – звела брову вона.

– Я просто уявляв на місці одного одягу інший, – знизав плечима Джим.

– Тоді так само уяви себе голим, в чому проблема?

– Я уявляю, не виходить.

– Може, ти стомився? – глузливо спитала Белі. – Часом у хлопців таке буває, дай собі час.

– Припини! – пирхнув Джим.

Беліал всміхнулась, вмощуючись на його колінах. Вона хитнула головою, волосся розсипалось спиною.

– Я можу допомогти, – понизила голос вона.

– Як?

Белі вигнулась, торкаючись зав’язок на корсеті.

– Може, подивившись на мене ти й сам вирішиш позбутись одягу?

Джим ковтнув слину, спостерігаючи за Беліал. Вона зіскочила з його колін, повернувшись спиною і підхопила волосся.

– Допоможеш?

Торнтон повільно підвівся, перехопивши атласні стрічки і почав послаблювати шнурівку, вивільняючи Белі від корсету.

– Можна? – несміливо спитав він.

– Ти про крила? – всміхнулась вона, озирнувшись через плече. – Можеш торкнутися.

Торнтон простягнув руку, ніжно провівши пальцями по шовковистому чорному пір’ї.

Плечі Белі несвідомо здригнулись. Його рука лягла їй між крил, легко погладивши по гладенькій спині, вже вільній від корсету.

Вона повернулась до нього, цілуючи. Джим заплющив очі, обійнявши її за талію. Беліал спустила рукави з плечей. Детектив не зводив з неї погляду.

Темні очі зараз здавалися чорними від бажання, він окинув жалючим поглядом кожен сантиметр її тіла, з якого повільно сповзала сукня.

Її крила здійнялись і опустились.

– Ну? – спитала Белі, здійнявши брову. – Я своє показала, тепер твоя черга.

Джим реготнув, заплющивши очі. Чомусь він зараз нервував не менше, ніж уперше перед таким кроком. Уявити себе голим не мало б бути аж так складно, та для Торнтона тієї миті це була задача із зірочкою.

За певний час він почув шурхіт поруч. Беліал наблизилась до нього, її рука торкнулась його грудей, мурахи здригнули шкіру. Відчуття того дотику були звичними, як за життя. А це доводило одне – він таки голий, отже, все вдалося.

Джим розплющив очі, зустрічаючи сповнений бажання погляд Беліал, а тоді подався вперед, цілуючи її уже без зайвих тривог.

*Ловець сонця – декоративна підвіска з кристалів, скла або акрилу, яка переломлює сонячні промені та створює в кімнаті кольорові сонячні відблиски (веселку).