Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Arctic Monkeys – I Wanna Be Yours

Першими повертались думки. Тіла Джим не відчував ще довгий час. Спогади з коротких спалахів подовжувались, дозволяючи розглянути їх і усвідомити. Потім детектив нарешті пригадав, що помер. Це знання далося важче, адже як він може бути мертвим, якщо досі про це міркує?

Згодом поверталась пам’ять про Пекло, про душі, цвинтар, дощ і розмову – односторонню, та чомусь важливу. 

Він насилу зміг кліпнути і ворухнути головою. Побачив рух боковим зором. Блискуче волосся розсипалось плечима, стурбовані ультрамаринові очі, що виділялись на блідому обличчі оглянули Джима.

– Ти…ти тут? – її голос тремтів.

Детектив ледь кивнув.

– Трясця…– вона наблизилась, сльози зблиснули в очах. – Як ти?

– Поки дивно, – озвався Торнтон, не повіривши, що так звучить його власний голос.

– Тобі треба набратися сил. Ти ще не відновився.

– Хвала Безодні, ти не зник…Не уявляю як. Тебе занадто довго не було у Пеклі…

– Там була Вів.

Белі зустріла його погляд.

– Що?

– На цвинтарі, – опустив знесилений погляд Джим. – Вона прийшла до мене.

– Вівіка тебе бачила? – здивувалась княгиня.

Він хитнув головою.

– Ні, але я торкнувся її. Це мене витягло. На короткий час, проте…

Беліал відвела погляд. 

– Тобі треба відпочити. Спробуй поспати, гаразд? Це швидше відновить тебе. Я буду поруч.

– Дякую, Белі.

– Рада, що ти не вмер.

***

Колись давно…

Рідлі так захопилась читанням сувоїв, що навіть не помітила, як Гадріель залишив сад і спинився поруч. Певний час він розглядав її, а тоді насилу спитав:

– Ти справді читаєш це під час варти?

– Тут важлива інформація, – відповіла Рідлі, не підводячи очей з пергаменту.

– Ти неймовірна, – всміхнувся він, вражений такою простою дією.

Рідліель підняла очі.

– У… хорошому сенсі?

– А в якому ж ще? – пирхнув він.

Вона знову опустила погляд на сувій, хоча вже кілька секунд перечитувала одне і те ж речення.

– Тобі ніколи не робили компліментів?

– А нащо ти їх робиш?

– Бо це правда.

Рідлі підняла очі.

– Бо мені подобається, коли ти ніяковієш, – продовжив він, всміхаючись.

Вона хотіла щось відповісти, та всі слова раптом розгубилися. Гадріель знову всміхнувся, перевівши погляд.

– От бачиш? Знову спрацювало.

За певний час, Гадріель розлігся на галявині, підставляючи обличчя сонячному промінню. Просто лежав собі там у траві і споглядав небо.

– Ти знову не на чатах.

– Я так це роблю, – відповів він, не відводячи очей з пухнастих хмарин.

– Ти щонайменш на тридцять кроків відійшов від воріт.

– А хіба вказано, що я маю стояти саме на одному місці?

– Це передбачає чатування.

– Я їх звідси бачу.

Він сів, повернувши голову на Рідлі і поплескав долонею по траві поруч із собою.

– Краще йди-но сюди.

– Нащо це? – насторожилась вона.

– Просто так, – всміхнувся Гадріель. – Тут гарно.

– Я працюю.

– Та годі тобі! Скільки ти вже так стоїш? Днів десять?

– Це моя робота.

– А що ти робиш за межами роботи?

Вона нахмурилась.

– Читаю.

– Хоч не звіти?

Рідлі відвела погляд. Саме звіти вона й читала.

– От бачиш, – всміхнувся Гадріель. – Це не рахується.

– І…що ти пропонуєш?

Він знизав плечима, знову лігши на траву.

– Тобі вирішувати. Я просто вважаю, що треба хоч колись робити те, чого хочеться.

Вона замислилась. Їй дуже кортіло зараз лягти поруч, та це було б порушенням закону Творчині. 

– Це не на весь час, – продовжив ліниво Гадріель. – Всього на кілька хвилин, ворота можна тримати у полі зору.

– Кілька хвилин?

– Авжеж.

– І ми повернемось до зміни, чітко стоячи біля воріт?

– Звичайно.

Варто було лише почати. Переступити один раз цей бар’єр і Рідлі почала залишати пост для прогулянок, довгих бесід деінде, або отак, полежати у траві. Спершу їй здавалося, що вона просто зробила невелику перерву. Адже, нічого поганого в цьому немає. Ніхто не проникає до саду, вона весь час поблизу і контролює все. Хіба короткий перепочинок поруч з тим, хто викликав такі почуття це щось погане?

Та Рідлі тішили ці вилазки. Гадріель неначе вчив її як радіти цьому життю. Вона сама захотіла піти, вирішила не думати про службу хоч якийсь час, а він підтримав. Принаймні, у цьому Рідлі себе переконувала ще дуже довгий час.

Гадріель нахилився трохи ближче, змусивши Рідліель завмерти.

Її серце забилося швидше, коли він опустив погляд на її губи, несвідомо вона зробила те саме, а тоді ледь помітно подалась йому назустріч. Та замість омріяного першого поцілунку, Гадріель відхилився, всього на сантиметр.

– Гадріелю… – прошепотіла вона.

– Що?

Слова раптом загубились. Їй кортіло, щоб Гадріель поцілував її, навіть дуже. Та тепер, коли він відступив, вона раптом відчула себе безглуздо.

– Нічого, – відповіла Рідлі, відводячи погляд.

Гадріель всміхнувся.

– Ти така кумедна, коли намагаєшся приховати очевидне.

Рідліель відчула, як щоки нагрілися.

– Очевидне? – хрипко перепитала вона.

– Ти сама знаєш.

Вона відвела погляд.

– Тоді чому ти не…

Він подався вперед, гарячий подих обдав її щоку:

– А ти хочеш, щоб я це зробив?

Рідлі знову подивилась на нього, знервовано ковтнувши:

– Так.

Гадріель всміхнувся, окинувши її поглядом. Він не квапився, розглядав її обличчя, очі, губи, неначе міркував чи варто. Наче давав їй можливість передумати, залишав рішення за нею. Рідлі несвідомо сама скоротила відстань між ними.

Він знову спинився за кілька сантиметрів від її губ. Рідлі заплющила очі, а тоді Гадріель нарешті поцілував її. Спершу дуже делікатно, обережно. Рідлі затамувала подих, відчуваючи як мурахи спинули шкірою, а потім сама торкнулась його плеча і подалась ближче.

Поцілунок ставав сміливішим, чи то сама Рідлі раптом знайшла у собі хоробрість. Вона геть забула, де вони і скільки часу мала провести на чатах.

Коли вони нарешті відсторонилися, вона кілька секунд просто дивилась на Гадріеля, неначе не вірила, що це нарешті сталося.

– Я думала, ти ніколи цього не зробиш, – визнала вона.

Гадріель всміхнувся, погладивши її по щоці.

– Мені кортіло, щоб ти сама цього захотіла.

Тоді Рідлі не помітила, наскільки зручно він сформулював цю думку, бо вона справді хотіла того поцілунку. І саме тому навіть не усвідомила, що бажання, яке здавалося їй цілком зрозумілим, її власним – він допомагав відчути ще задовго до цього вечора.

***

Беліал спостерігала за Джимом, що лежав зараз на канапі свого недобудованого дому. Його очі були заплющені. Обличчя бліде, майже прозоре, під очима пролягли довгі тіні. Він не був зараз схожим на себе. Беліал досі не вірила, що його встигли врятувати.

Всю дорогу боялася, що летіла надто повільно, що він затримався на землі і зник. Вона заплющила очі, відчуваючи як груди стискає від пережитого страху. Так, найгірше позаду, та легше їй не ставало.

Дурна була ідея брати його з собою. Не робота це для душі. Вона мало не знищила його. Чим вона думала? Чим думала Ізуель і Люцифер, даючи дозвіл на це?

Белі хитала головою. Якби він зник…ця думка лякала її. За земними мірками він пробув у Пеклі трохи менше року. Тут час йшов трохи швидше, попри це…його присутність була вагомою. Вона більше не уявляла ні себе, ні власного життя без Джима. Він навчив її всміхатися, бути легкою, реготати з дурниць і просто насолоджуватись навіть найбезглуздішими речами, бо вони складали все життя.

Раніше Беліал не жила так. У неї була токсична родина, постійні конфлікти, прагнення щось довести тим, хто ніколи б не був нею задоволеним, сила силенна неправильних виборів, неправильних партнерів, та й чи партнерами вони були? Люцифер, що шукав ким замінити Ізуель, яка довгий час не сприймала його? Чи Міхаель, що прагнув жити на два світи, і був готовий занепасти заради неї, втративши все, що робило його…власне ним самим? 

Довгий час Белі вірила, що не існує нічого правильного у її житті. Геть нічого, рівно до моменту, як вона зустріла Джима. Бо з його появою з’явилось щось правильне. Щось просте, невловиме, та постійне, як дихання, кліпання очей, як вітер, що куйовдив пір’їни на крилах. 

Він був її найкращим другом і вона цінувала його за це, бо їй бракувало поруч саме такої душі. З власним емоційним багажем, з постійним прагненням знайти своє місце, упорядкувати, розслідувати. З мудрістю, обережністю, та попри все – щирістю, відкритістю та простими життєвими веселощами.

Та, щойно вона знайшла його таким…щойно побачила, як Джим зникає – раптова різь у серці змусила її побачити інше. Щось глибше, важливіше і попри це – значно болісніше.

Ця душа була дорога для неї. Беліал хотіла зберегти її, хотіла, щоб саме ця душа була поруч.

Вона наблизилась, легко провівши пальцями по його щоці. А тоді подалась вперед і поцілувала у чоло. Джим не ворухнувся. Йому ще доведеться відновитися. Часу на це піде чимало.

Беліал замислилась про цей свій рух. Він був майже автоматичним, вона навіть не встигла про це подумати, просто зробила так. Але нащо? Бо мало не втратила його? Бо щаслива, що він тут, у цьому безглуздому домі, у незмінному костюмі і з тією зморшкою між брів, навіть уві сні?

Ні. Все значно легше: бо то був Джим. 

***

Скільки часу минуло до його пробудження, детектив не знав. Та стан його значно покращився. Він чітко пригадав усе, формуючи у голові ланцюжок подій. Спинив погляд на Белі, що стурбовано сиділа у кріслі навпроти канапи.

– Привіт.

Вона кивнула.

– Тобі краще?

– Так, значно. 

– Добре, – Белі підвелася.

– Куди ти?

– На роботу.

Джим скочив, Беліал розкрила крила, не даючи йому дорогу.

– Ти зі мною не йдеш.

– Белі прошу…

– Ні. Тобі треба відновитися. Це не обговорюється.

– Я ж вже відновився…

– Ні. Найближчий тиждень ти Пекла не залишиш. Будеш сперечатися – я взагалі більше не дозволю тобі вийти звідси.

Джим стиснув щелепи. Белі видихнула, склавши крила і рушила до дверей.

– Пробач, – тихо мовив він їй услід.

– Це ти пробач, – спинилась вона, не озираючись. – Я не мала лишати тебе так надовго. Ти мало не зник через мене.

Беліал потягнула двері і залишила будинок. Джим стояв на місці, міркуючи над сказаним. Трясця, то вона звинувачує себе у всьому? Нащо?

***

Перше і, як обіцяв собі Асмодей, останнє тренування з Рідлі минуло не дуже. Занепала здавалась йому скаженою – весь час гиркала на нього, сердилась, змушувала повторювати одну і ту ж дію. Він ненавидів таких, не терпів, коли йому наказували чи принижували. І хоч це не викликало у нього відчуття небезпеки, як це було із Абаддон, бачитись із Рідлі знову не кортіло геть.

Проте, опік зі шкіри не сходив і вже починав завдавати незручностей. Це було дивно, регенерація у демона була доволі швидкою, а надто у Пеклі. Проте цього разу, щось пішло не так. Він користувався магією лише на тренуванні і більше не намагався. Чужа сила відчувалась як звір, що зачаївся і принишк, готуючись атакувати будь-якої миті. Демон не розумів чого не відчував цього раніше, втім це насторожувало. Та єдина особа, що могла підказати, була достобіса неприємною. Тож, Асмодей обрав менше зло.

Занепала поралась біля клумби, обриваючи бур’яни. Демон склав руки до кишень передчуваючи чергову неприємну бесіду.

– Ти ж обіцяв, що не прийдеш? – не підводячись, пирхнула Рідлі.

– Передумав.

– Це я помітила.

– Тоді на біса питаєш? – роздратовано спитав Асмодей.

– Намагаюсь домогтися відповіді, що тебе змусило до такого важкого процесу.

– Якого ще процесу?

– Думати.

Він повільно видихнув, бляха яка ж вона тяжка!

– Опік не сходить.

Вона окинула його насмішкуватим поглядом:

– Тобі подорожника урвати? 

– Цього раніше не траплялось.

– У безтолкових мужиків таке буває, – закотила очі Рідлі, повертаючись до клумби. 

– Слухай, не біси мене…

– А, що буде? Нашлеш на мене власний гнів і некеровану силу? Враховуючи стан твоєї руки – єдиним, хто від того постраждає станеш ти сам. Будь так ласкавий, звали з мого саду і гори собі де заманеться.

Демон стиснув зуби.

– Ти хочеш, щоб я просив?

– Ні, я хочу, щоб ти вирішив, чого тобі треба, – підвелась вона. – Бо ще одну сцену з відмахуванням руки і широким кроком від стегна я не терпітиму. Ти або приходиш працювати – або чешеш своїми довгими ніжками геть і не повертаєшся.

– Гаразд, – зціпив зуби демон.

– Гаразд, що?

– Я вчитимусь і не реагуватиму бурхливо.

– Та, ну? – склала руки на грудях вона.

– Я намагатимусь, – крізь зуби процідив він. – Не провокуй.

Занепала закотила очі.

– Спробуй дізнатись мій настрій, не влізаючи у ауру.

– Я не вмію так.

– Пробуй.

– Яким, бляха чином?

– Концентруйся, думай, що тобі треба і намагайся втілити. Вчитися треба малими кроками.

– Найтупіша порада, яку я…

– Що ти казав хвилину тому?

Асмодей видихнув.

– Хіба це не спалить тобі голову, абощо?

– Якщо ти дійсно такий невдаха як я думаю – однозначно.

– І ти підеш на це?

– У мене є щит, а в тебе пика ще не бита. Всі у виграші – давай.

Демон відчув хвилювання. Він геть не керував силою, що як він нашкодить? Не те що б його дуже хвилювала доля Рідлі, та вбити єдиного вчителя магії на все Пекло, було б дуже недалекоглядно.

Він заплющив очі, намагаючись почути її ауру, оглянути, але не зазирати глибоко. Що на перший погляд він бачив? Рідлі – янгол. Їх аури були складнішими за смертні. А сама занепала дратувала його до чортів, тож хай як він намагався – аури видно не було. За кілька хвилин марних спроб, Асмодей роздратовано видихнув.

– Ти опираєшся, – мовила вона, опустивши щит.

– Ні.

– Бляха, так! Я бачу це. Як сила може скоритися, якщо ти сам її відштовхуєш?

– Я цього не роблю, – хмурився демон.

– Від кого ти отримав магію? 

– Не має значення.

– Ти забрав її у ворога?

Асмодей замовкнув.

– Тоді ясно, – закотила очі Рідлі.

– Ясно, що?

– Ти протившися тому, що у тобі є щось від того, кого ти ненавидиш. Ти не сприймаєш цю магію, як частину себе. А це значить, що для мене тут роботи нема.

– Тобто, як? Ти відмовляєшся?

– Ти наче сам відмовився і пішов звідси з істерикою, хіба ні?

– Ні, не було жодної істерики, не вигадуй.

– Я не можу переконати тебе прийняти силу. Ти або це робиш сам, або не морочиш мені голову.

– І що робити? 

– Сходи до королеви, хай пошукає мітку, що заблокує магію. Тоді ти нікому не нашкодиш.

– Ти серйозно?

– Ти вже здавався, Асмодею. Ти любиш легкі шляхи, ось тобі такий. На більше із твоїм підходом, я б не розраховувала. А тепер геть, не топчи мій сад.

– Я не знаю, як прийняти цю силу, – стиснув зуби він.

– Думаєш, я знаю? Ніхто не рятуватиме тебе, крім тебе самого. Затям це якомога швидше. Ціліший будеш.

Він дивився на занепалу, відчуваючи власне роздратування і раптом закляк. Ось воно. Ледь помітне багряне тремтіння. Гнів і глибока образа. Розбите серце. Це відчувалось гостріше, ніж він звик. Асмодей нахмурився, не зводячи очей із Рідлі:

– Хто не врятував тебе?

***

Впродовж кількох днів Джим не бачив Белі. Вона просто припинила приходити. Це було вперше за довгий час, детектив вже звик до її присутності настільки, що вже і не помічав. Та варто було Беліал зникнути, як порожній простір будинку починав тиснути на нього.

Джим не любив чогось не розуміти, а зараз він геть губився у здогадах. З одного боку Беліал наче не гнівалась, та детектив відчував, що між ними щось сталося. Те як вона пішла, те що більше не приходить – мучило його. Він не хотів втрачати друга. Белі стала занадто важливою для нього за той час, що він провів у Пеклі.

 Беліал жила якнайдалі від міста, дім її був доволі стриманим, там майже не було речей, а з меблів хіба настил, вкритий ковдрами. Белі рідко приходила додому. Частіше працювала, чи гуляла Безоднею, тож це місце було радше тимчасовим притулком, ніж справжнім домом.

Джим був тут лише раз, та й то, коли мало не напросився в гості, аргументуючи тим, що у його домі вона терлувалася весь час, а він не відвідував її жодного разу. Це місце здавалось похмурим, самотнім…він не хотів, щоб Беліал лишалась тут. Та не йому вчити одвічне створіння як будувати власний побут. Тож, він утримувався від коментарів, лише чекав на неї в гості до себе. Щоб Белі мала справжній дім, хай і тимчасово. А вона завжди приходила. До того клятого випадку із Тімом.

Він спинився біля дверей і підняв руку, щоб постукати. Белі відчинила раніше і вклякла на порозі, кинувши стурбований погляд на детектива.

– Привіт…

– Що ти тут робиш? – спитала вона.

– Тебе давно не видно…

– Я не хочу поки брати тебе з собою, – знервовано мовила вона, опустивши очі. – Трохи згодом.

– Я ж не щодо роботи.

Беліал видихнула.

– Що сталось? – спитав Джим. – Ти…гніваєшся?

– Ні, я…

– Чому ти уникаєш мене? Я…щось зробив не так?

– Джиме…– відвернулась вона. – Чому ти тут?

– Бо я сумую, – розгублено мовив Торнтон. – Мені бракує тебе, таке враження, що ти ображаєшся і я намагаюсь зрозуміти у чому справа.

Белі заплющила очі, зітхаючи. 

– Що турбує тебе? Ти ж можеш розказати мені. 

– Це все…ти не бачив себе тоді, Джиме.

– То це через те, що я…– він опустив очі, відчуваючи жаль. – Вибач, що налякав, гаразд? Та все вже добре, я…знову я. Цього більше не повториться. Обіцяю тобі.

– Як ти не розумієш? – озирнулась вона. – Я мало тебе не втратила.

Її очі набрались сльозами, змусивши Торнтона вклякнути.

– Ти…ти зникав, Джиме. Ще трохи і тебе б уже нічого не врятувало.

– Белі…– він торкнувся її плеча.

Вона одразу ж притулилась до його грудей, гірко плачучи. Детектив застиг, здивовано огорнувши її руками. 

***

Колись давно…

За той час, що вони були разом, Рідліель давно перестала рахувати, скільки разів за цей період порушила власні правила і настанови Творчині. Вона просто була щаслива. Ловила кожен погляд Гадріеля, його сміх, дотики, цілунки… Рідлі насолоджувалась його присутністю і усвідомлювала, що любила у ньому все.

Її тіло реагувало на нього, раптове хвилювання виникало в грудях, опускаючись в живіт, серце вистрибувало з грудей, а нестримна радість сповнювало Рідлі, неначе поява Гадріеля була найбільшим дивом, найкращим святом у всьому її житті. І саме тому того вечора їй було так боляче.

– Ти міг хоча б попередити мене!

– Про що? – стомлено спитав Гадріель.

– Що знову підеш сам.

Янгол зітхнув:

– Рідлі, це просто прогулянка.

– Для тебе, може, й просто…– нахмурилась вона.

– Ти сердишся через те, що я провів кілька годин не з тобою?

– Я серджуся, бо ти навіть не подумав мені сказати, – тихо мовила Рідлі.

– Тобі не здається, що я не зобов'язаний звітувати про кожен свій крок?

Вона різко повернулася до Гадріеля.

– А я, виходить, зобов'язана чекати?

– Чекати? – всміхнувся він.

– Так. Поки ти вирішиш, коли тобі зручно повернутися.

– Це ти сказала, а не я, – знизав плечима він. – Я так не думаю.

– Але саме так і поводишся.

Гадріель замовк. Рідлі бачила, як він відводить погляд, і це тільки сильніше її дратувало.

– Ти останнім часом узагалі став якийсь…

– Який?

– Не знаю, – зітхнула Рідліель.

– У чому ти хочеш мене звинуватити? – звузив очі він.

– Мені здається, що я тобі більше не потрібна.

Він подивився на неї, хитнувши головою.

– Не кажи так.

– Я не хочу бути тією, до кого приходять, лише коли нема чим зайнятися, – тихо мовила Рідлі.

Гадріель кілька секунд мовчав, не підводячи очей, вона відчула як він наблизився:

– Ти справді так думаєш? 

Вона мовчала.

– Рідлі?

Вона похитала головою.

– Не треба.

– Що не треба?

– Казати, що я все вигадую.

Він торкнувся її щоки, змусивши підвести погляд. Гадріель дивився на Рідлі так довго, що вона вже не могла це витримати. Сльози набрались в очах. 

– Ну, як ти можеш так думати? – пом’якшився він.

Рідлі опустила очі.

– Я ж кохаю тебе, дурненька.

Вона завмерла, навіть не одразу зрозуміла, що почула.

– Що? – хрипко спитала вона.

– Я тебе кохаю, – знизав плечима він, повторивши.

Усе, що вона збиралася сказати, кудись раптово зникло. Вся її образа, весь біль, аргументи, що лише хвилину тому здавались переконливими, важливими.

– Ти… – нарешті видихнула вона. – Ти справді мене кохаєш?

Гадріель усміхнувся.

– Невже ти цього не помічала? Я ж взагалі не вмію таке приховувати, – пирхнув він.

Рідлі опустила очі, всміхаючись. Тепло розливалося тілом, вона більше не пригадувала, через що вони сварилися.

– Я теж тебе кохаю, – прошепотіла вона, усміхнувшись, сльозинка прокотилась щокою. Гадріель торкнувся її обличчя, притулившись своїм чолом до її.

– А це я знаю, – всміхався він. – Бо ти теж приховувати не вмієш.

Рідлі засміялась крізь сльози й обійняла його. Гадріель поцілував її, провівши рукою по щоці. Тоді вона не помітила, що він так і не відповів на жодне з її запитань, не сказав де, і головне з ким був. Не пояснив, чого не попередив про довгу відсутність. Він не обіцяв, що це не повториться, лише сказав те, чого вона найбільше хотіла почути. Та Рідлі тоді була надто щаслива, щоб помітити різницю.