Спочатку:
На сторінку книги
Артурові ставало з кожним днем краще. Хлопець повністю повернувся до життя. Він уже міг говорити. Але говорив дуже мало. Лише за необхідності. Решта лише слухав. Або принаймні гарно грав роль слухача.
Навіть коли уже перед самою випискою з лікарні, Артур не дуже хотів аби його хтось провідував. Тільки мама, Лев і Метилена на правах сестри могла заходити до нього будь-коли. А всіх решта він бажав би не бачити. Така поведінка пояснювалася наслідком хвороби. І вона мала би рано чи пізно пройти.
Однак, час минав а змін в тому напрямку не відбувалося. Артур більшість часу проводив в роздумах і медитаціях. Він зовсім інакше почав сприймати все. Не те щоб байдуже чи агресивно. Але не хотів ніяких лишніх бесід ні з ким. Його нічого не цікавило, що відбувалося там, за межею палати. Так, наче він все і без того знає.
По його поведінці сміливо можна було рахувати за сорокарічного (а то і старшого) солідного чоловіка, котрий прожив життя і знає ціну всьому. І котрий розкладає пріоритети в своєму житті.
Все це була зовнішня сторона. А от внутрішньої його ніхто не бачив. Тому і не могли уявити, що там відбувалося і не могли правильно зрозуміти такої поведінки хлопця.
«Хто я? – в котре ставив собі це питання Артур. – Для чого я живу? Який сенс з життя, якщо все одно рано чи пізно доведеться померти? Який сенс взагалі в усьому? Все це лише самообман, в котрому кожен зайнятий своєю ілюзією настільки, що не здатний бачити того, що відбувається навколо нього насправді. Кожному здається, що він знає краще від інших. І кожен хоче вчити інших. Але сам не знає нічого. І чим менше він знає – тим сильніше хоче нав’язати свою думку іншим. І все, що він шукає полягає в тому аби знайти собі підопічних.
Вони звикли говорити шаблонними фразами, розповідати про ілюзію, продану їм запопадливим торгашем і при тому вважають, що вони і тільки вони праві.
Але ніхто з них не може відповіти на просте питання – хто я? Відповісти так аби не було сумніву. А би не було більше що додати. Аби все в їхній відповіді було чітке і зрозуміле. А головне без фальші і підступу».
І він дивився у вікно. Там, на дворі вже була весна. Розпускалися дерева, росла свіжа молода травичка, співали птахи. У всіх був радісний настрій. От тільки логіки в тому всьому Артур не бачив ніякої. Адже за весною прийде спекотне літо а далі осінь і знову зима. За теплими днями прийдуть знову холодні ночі. птахи відлетять у вирій. А ті, котрі не відлетять – будуть ховаючись попід дахи старих будівель і замерзати на морозі.
«То хіба в цьому і є увесь сенс життя? – питав себе Артур. – Прийняти свою безпорадність перед невідомим і чекати, коли ти як той осінній листок впадеш донизу аби зігнити до вести і не залишити від себе ніякого сліду! Хіба це і є найбільше благо?»
Далі буде...
