Спочатку:
На сторінку книги
І поки Денис слухав цілу дорогу Анжелині байки про все на світі, Богдан отримував вдома порцію «науки» від своїх батьків і готувався до різних санкцій у свій бік. А нічого дивного, на світ вилізла одна не зовсім приємна правда, через яку, власне, і відбувався сьогодні домашній суд.
Справа в тому, що кілька місяців тому Богданова мама недорахувалася певної суми грошей. Ну, могла десь щось купити і забула. Хоча, жінка добре пам’ятала, що нічого останнім часом не купляла. Далі вона не дошукалася однієї своєї каблучки. І проблема була не в тому, що пропав шматочок золота, причому не один як пізніше виявилося. Проблема була в іншому – хто взяв! Оскільки само по собі воно нікуди подітися не могло.
– Ну ж не виросли в нього ноги, вкінці-кінців! – сказала вона до свого чоловіка. – Може ти куди переставив?!
Але той сказав, що ніколи навіть не торкався її. Про сина ніхто тоді навіть не думав. Ну навіщо б йому таке здалося! Крім того, йому завжди давали кишенькові гроші – прийди попроси і отримаєш скільки треба. Тому його в список підозрюваних навіть і не вносили. Минув час. Ця неприємність покрилася давністю і всі забули про цей прикрий інцидент. Як раптом, нізвідки випливла одна не дуже приємна правда, яка змушувала молодого Товстосума закрити нігті.
Вся суть цієї правди полягала в наступному. Якогось літнього дня, коли обоє батьків відбули в черговий раз на чийсь день народження а Богдан сам залишився вдома, він мав необачність запросити до себе в гості одну молоду особу жіночої статі, котру він не так аж надто добре знав. Ну, не те щоб аж так не знав. Але мало. Втім, це не могло зупинити гарячого юнака від такого роду зустрічі. Аня, так звали дівчину, вийшла до вбиральні а юний ромео відразу ж після її відходу подався спати і скоро захропів на всю кімнату. От тоді мамина каблучка (разом з іншими речами) і зробила ноги з шухляди в її столику.
Ніхто про цю пригоду щасливо би і не знав, якби Аня не потрапила в поле зору відповідних служб. Ті її трохи попасли і зловили за руку, коли вона збувала черговий товар. Все це розповіла Ользі Едуардівні, мамі Богдана, її подруга, котра і працювала з такими «липкими руками». А наступного дня жінка й сама змогла пересвідчитися в правдивості слів подруги, коли знайшла свою загублену каблучку й інші речі на базарі. Сказати вона, звісно, нічого не могла. Просто взяла і заплатила за все, повернувши назад пропажу. А пізніше вони з чоловіком довідалися і про все вище описане. Тому питань до Богдана було більше ніж досить. І перше з них було:
– Звідки ти її знаєш?
Той щось промимрив. Мовляв, десь якось познайомилися на дискотеці. Але така відповідь "суддю і прокурора" не влаштовувала. Тож мама продовжила.
– Ти хоча б знаєш, хто вона така? – не приховувала своїх емоцій жінка. – Ти знаєш, кого ти привів додому? До мого дому!?
Богдан густо червонів і мовчав. Сказати на це не було що. Він і без слів зрозумів усе.
– Ти хоча б розумієш, що ти накоїв!? І те, що моє золото пішло – найменша біда серед усього! Бо якби ми були з татом заявили про крадіжку, як думаєш, кого би підозрювали в спільництві, га? Не тебе часом?! І що тоді?!
Так, цілком логічно, що першим кого би почали підозрювати був би він. Адже нічого не зламано. Всі замки і вікна цілі. А докажи потім, що ти жертва а не спільник! Чим? Факти будуть говорити про інше.
– Словом, ти мене дуже розчарував. – сказала трохи заспокоївшись мама – І до кінця лютого, доки тобі не виповниться вісімнадцять – ніяких диско, нікуди з дому, ніяких днів народження і жодних лівих грошей. Вважай, що ще легко відбувся.
