Спочатку:
На сторінку книги
І от, ще робочий тиждень не закінчився, як Артур стояв перед дверима одного кабінету в обласному центрі. Гарно омебльований кабінет приємно гладив зір хлопця. В такому і працювати хочеться. Ще би. Втім, не кабінетом єдиним.
Валентин Аристархович пильно спостерігав за хлопцем, поки той вивчав все навколо. І не просто так. Він завжди хотів знати хто перед ним. Що та людина варта. На що вона готова купитися. Багато тут побувало різних людей. Всіх захоплювали ці стіни. І всі вони не пройшли екзамену в душі того, хто господарював в цьому кріслі.
Одначе Артур був іншим. Він оцінював. Але не розпливався як інші. І це не могло не позначитися і на його розмові. Бо як би ми того не хотіли але скрити внутрішні переживання, почуття чи думку – вони все одно будуть відчутними через розмову.
Валентин Аристархович попросив Артура показати йому будь-який з його віршів. У хлопця їх було кілька (крім того, який він розказував). Артур завжди носив з собою всі свої записи. Може тому, що соромився аби хтось їх ненароком не побачив. А може просто йому так було добре. Він поклав листок написаний від руки на стіл.
Валентин Аристархович спершу пробіг очима. Потім він перечитав текст ще раз. Але вже більш уважно. Потім ще раз, ніби роздумуючи над кожним написаним словом. Нарешті він відклав листок в бік, закрив на якусь мить очі і посидів в глибокій тиші кілька хвилин. Чути було лише як цокає годинник.
Потім він наче прокинувся зі сну, встав підійшов до столика, що стояв вглибині кімнати, взяв графин з водою, налив собі в стакан і випив, тоді пройшовся по кабінеті, наче відмірював кроками його довжину і нарешті промовив:
– Ну що я можу вам сказати, юначе! Я прочитав ваше твориво. – він говорив викарбовуючи кожен слово. – Воно мені сподобалося. І я бачу як цей текст гарно ляже на музику. Ви розумієте, про що я?
Артур кивнув головою, що розуміє.
– Дуже добре! – продовжував Валентин Аристархович. – Вважайте, що це пропозиція. Що скажете?
Артур хвилину мовчав. Він не спішив відповідати. Звідкись він знав, що не варто відразу згоджуватися як би тобі цього не хотілося.
– Згоден. – повільно відповів Артур.
– Я так і думав, що ви погодитеся, Артуре!
